2. Особливості фінансової діяльності підприємств різних організаційних форм бізнесу.

Згідно до закону України "Про господарські товариства" акціонерне товариство - товариство, що має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості. Статутний фонд АТ не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам. До акціонерних товариств належать відкрите акціонерне товариство (ВАТ), акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах та закрите акціонерне товариство (ЗАТ), акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки або купуватися та продаватися на біржі, АТ мають право збільшувати статутний фонд лише після внесення всіма учасниками своїх вкладів за вартістю не нижче номінальної. Збільшення статутного фонду здійснюється шляхом: 1) збільшення кількості акцій існуючої номінальної вартості; 2) збільшенням номінальної вартості акцій; 3)обміну облігацій на акції. В першому випадку статутний фонд підприємства збільшується за рахунок додаткових вкладів учасників і засновників, за рахунок дивідендів (реінвестиції прибутку) та індексації основних фондів. У випадку збільшення статутного фонду шляхом реінвестиції прибутку можуть бути використані цільові фонди, утворені за рахунок прибутку, або, власне нерозподілений прибуток (за українським законодавством нерозподілений прибуток звітного року - різниця між сумою прибутку, отриманою в звітному році і сумою його використання протягом року. Згідно міжнародних стандартів бухобліку розподілений прибуток - це прибуток, сплачений у вигляді дивідендів, нерозподілений прибуток - той, що залишається на підприємстві). В цьому випадку величина власного капіталу підприємства залишається незмінною.

Прибуток, що розподіляється, - це дивіденди, одержані акціонерами, які також підлягають оподаткуванню прибутковим податком. Тому з метою уникнення подвійного оподаткування використовують систему зарахування, згідно з якою податок на прибуток, що розподіляється, сплачений компанією, враховується при оподаткуванні особистих доходів акціонерів через прибутковий податок. Практика оподаткування в Україні не робить привабливим залучення фінансових ресурсів акціонерних товариств шляхом емісії облігацій, оскільки суми, залучені за рахунок емісії облігацій, включаються до складу валового доходу підприємства й оподатковуються податком на прибуток, хоч емісія не є результатом господарської діяльності й не орієнтована на одержання прибутку як такого. Щодо політики прискореної амортизації, яку можна розглядати у вигляді податкової пільги, що одержують підприємства, інвестуючи кошти в основний капітал, то вона є непопулярним заходом в Україні через незначний розмір одержаної при цьому пільги з податку на прибуток порівняно з втратами від інфляції, яка є головним фактором неефективності інвестицій в основний капітал. Згідно Закону України "Про підприємства в Україні" до категорії малих підприємств належать підприємства з чисельністю працюючих від 15 до 200 чоловік (залежно від галузі) різних організаційно-правових форм. Фінансові відношення при здійсненні малими підприємствами виробничої та інвестиційної діяльності виникають, коли на грошовій основі відбувається формування власних коштів, їх доходів, залучення кредитних джерел фінансування, розподіл доходів, їх використання на цілі накопичення і споживання. Джерелами формування фінансових ресурсів малого підприємства залежно від його організаційно-правової форми є прибуток, амортизаційні відрахування, кошти, одержані від продажу цінних паперів, пайові та інші внески членів трудового колективу, а також кредити й інші надходження, які не суперечать чинному законодавству. Що стосується оподаткування малих підприємств в Україні, то тут виникає ціла низка складностей, пов’язаних з недосконалістю чинної податкової системи. Найбільший вплив на діяльність малих підприємств мають: податок на прибуток, нарахування на фонд заробітної плати і ПДВ. За цих умов малі підприємства можуть застосовувати метод уніфікованого (спрощеного) оподаткування , який отримав назву "єдиного податку". Але економічний ефект від такої системи оподаткування буде досягнутий за умови, що економія при сплаті податку на прибуток буде більшою, ніж витрати при сплаті єдиного податку, а цього можна досягти при рівні рентабельності малого підприємства більш як 50% для тих підприємств, які не є платниками ПДВ і обрали єдиний податок при ставці 10%, і 25% при відповідній ставці у 6%. При недосягненні цих значень рентабельності застосування єдиного податку лише збільшує податкове навантаження на мале підприємство. Нарахування заробітної плати платникові єдиного податку на малому підприємстві порівняно з такою ж сумою виплати при звичайному оподаткуванні підприємства дає змогу економити на сумі нарахувань на цю зарплату у Пенсійний фонд , Фонд соціального страхування і Фонд соціального страхування на випадок безробіття. Але водночас нарахування заробітної плати при звичайному оподаткуванні підприємства зменшує податок на прибуток через збільшення валових витрат. У Законі України про ПДВ не згадуються платники єдиного податку і специфіка їх оподаткування, тому основним нормативним актом, який регулює ці питання є Указ Президента від 28.06.1999р. №476\99 "Про внесення змін до Указу Президента України від 03.07.1998р. № 727 "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва", згідно з яким платниками ПДВ при єдиному податку залишаються підприємства зі ставкою оподаткування у 6%. Підпадаючи під такий спосіб оподаткування, підприємства здійснюють паралельно облік як із ПДВ, так і з єдиного податку. До того ж моменти виникнення податкових зобов’язань не збігаються: за єдиним податком - це надходження виручки від реалізації на рахунок або в касу підприємства, а за ПДВ - за звичайною для нього схемою. На відміну від 6% ставки єдиного податку, підприємства, що працюють за ставкою 10% не мають права на податковий кредит. При цьому суми ПДВ, що сплачеш при придбанні товарів, вони відносять до витрат. Але якщо для підприємств зі звичайною системою оподаткування це дало б змогу зменшити податкові платежі, то для підприємств - платників єдиного податку включення цієї суми до витрат нічого не дає, оскільки на величину єдиного податку не впливає.

Крім того, такі підприємства позбавлені можливості виписувати податкові накладні, що не дає права на податковий кредит для їхніх покупців і є стримуючим фактором. Малі підприємства можуть формувати тісні коопераційні зв’язки з великими підприємствами. При цьому стійкість стану, доходи, фінансові та інвестиційні можливості малих підприємств безпосередньо залежать від їхніх відносин із великими підприємствами. Основними організаційними формами кооперації великих і малих фірм щодо фінансового забезпечення суб’єктів малого підприємництва є лізинг і венчурне фінансування. Лізинг є ефективним способом стимулювання інвестиційної активності, залучення додаткових вкладень, в тому числі іноземних, у розвиток виробничої сфери. Сьогодні в Україні більшість суб’єктів малого підприємництва не може ні виділити кошти для інвестицій, ні взяти кредит, бо, по-перше, не в змозі забезпечити його заставою, а по-друге, комерційні банки таких кредитів не дають. Для розв'язання цих суперечностей застосовуються фінансові методи, відомі під назвою "лізинг". Згідно Закону України "Про лізинг", лізинг - це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. У міжнародній практиці в основному використовується два види лізингу: фінансовий та оперативний. Фінансовий лізинг - це договір лізингу, в результаті укладання якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт ліщингу на строк, близький до його повної амортизації. В Україні для фінансового лізингу встановлено строк користування об'єктом лізингу, який не менший за строк, за який амортизується 60% вартості об'єкта лізингу, а сума лізингових платежів за період договору фінансового лізингу повинна включати не менш як 60% вартості об'єкта лізингу в цінах на день укладання договору. Після закінчення строку договору фінансового лізингу об'єкт лізингу, переданий лізингоодержувачу згідно з договором, переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю. Оперативний лізинг - це договір лізингу, в результаті укладання якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лі-зингодавця об'єкт лізингу на строк, менший за той. за який амортизується 90% вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладання договору. Після закінчення строку договору оперативного лізингу він може бути продовжений або об'єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю і може бути повторно переданий іншому лізингоодержувачу за договором лізингу. Отже, до оперативного лізингу належать угоди, в яких затрати лізинголавця, що пов'язані з придбанням зданого в оренду майна, не окупаються повністю протягом дії договору лізингу. При цьому треба мати на увазі, шо лізингодавець не планує покрити всі свої затрати за рахунок лізингових платежів від одного лізингоодержувача: строки лізингу значно менші за повний строк амортизації майна; ризик псування або втрати майна лежить в основному на лізингодавцезі. У разі оперативного лізингу лізингоодержувач не включає до свого балансу вартість отриманого в лізинг майна. Лізингові платежі підносяться на видатки лізннгоодержувача з повному обсязі відповідно до умов .договору на період експлуатації майна. Лізингодавець відображає з балансі май-но, передане в оперативний лізинг, як власні активи (основні засоби). Сума отриманих від лізингоодержувача платежів розглядається як дохід.

Фінансовий та оперативний лізинг можуть здійснюватися у формі зворотного, пайового або міжнародного лізингу. Зворотний лізинг - це договір лізингу, який передбачає отримання лізингодавцем майна у власника і передачу цього майна йому у лізинг. Пайовий лізинг передбачає укладання багатостороннього договору лізингу за участю суб'єктів лізингу та одного чи кількох кредиторів, які беруть участь у договорі лізингу своїми коштами. При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не може становити більш як 80% вартості набутого для лізингу майна. Міжнародний лізинг - це договір лізингу, що здійснюється суб'єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або в разі, якщо майно чи платежі перетинають державні кордони. З погляду орендаря, економічні переваги лізингових угод виявляються в чотирьох групах факторів. Це поява зручного джерела фінансування, економія коштів, зменшення ступеня ризику і стимулювання оновлення виробництва. З метою оживлення лізингу сьогодні необхідно законодавче зменшити податковий прес на лізингодавця і кредиторів, виключити подвійне оподаткування на додану вартість. Доцільно, щоб сплата мита, акцизних зборів і податку на додану вартість під час ввезення в Україну машин, техніки, устаткування за міжнародними договорами лізингу здійснювалася українським учасником лізингових операцій шляхом видачі простого векселя з відстроченням платежу на термін дії лізингу.