65.Дмректорія.Злука унр та зунр

Директорія УНР- найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Володимир Винниченко - голова Директорії (14 грудня 1918 року — 13 лютого 1919 року). Симон Петлюра - Головний Отаман; голова Директорії (13 лютого 1919 року — 10 листопада 1920 року). Політика Директорії: 1. Прийнята постанова про звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників (частину з них притягнули до судової відповідальності) 2. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборних прав і планував установити національний варіант ряднської влади. 3. Владу на місцях передбачалось передати Трудовим радам селян, робітників й трудової інтелігенції, законодавчу владу – Трудовому конгресу. 4. Продекларовано вилучення землі у поміщиків без викупу. Поміщикам було обіцяно виплатити компенсації. За землевласниками залишались будинки, племінна худоба, виноградники тощо. 5. Оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і поміщикам-цукрозаводчикам. Конфіскації не підлягали землі іноземців. 6. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Не вдалось налагодити стосунки з Радянською Росією, країнами Антанти, Польщею. Наслідки політики: Директорія залишилась без підтримки більшості спеціалістів, промисловців, чиновників, без яких неможливе нормальне існування державного апарату; здійснюючи перебудову всіх структур гетьманської держави, уряд Директорії не мав чіткого уявлення, чим їх замінити; поміщики і буржуазія були незадоволені політикою Директорії, які ігнорували їх станові інтереси; розгортання отаманщини; єврейські погроми; захоплення півдня України військами Антанти; розмежування у стані українських партій – членів Директорії; встановлення радянського контролю. 22 січня 1919 р. – у Києві було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР (президент – Петрушевич) (остання стала Західною областю УНР (ЗоУНР). Історичне значення полягає в тому, що вперше за багато років український народ зробив спробу об’єднатись в єдину державу й будувати власну національну державність.В ін став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації.Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним неконтроверсійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.

Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти.

Об'єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.

Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об'єднана УНР «не має й думки забрати під свою власть чужі землі».