- •Світогляд, його історичні типи.
- •Структура і типологія світогляду. Роль світогляду в житті людини.
- •Основні теми і типи філософствувань.
- •Світогляд і філософія: порівняльний аналіз.
- •Особливості історичного зародження філософії. Філософія і міфологія.
- •Порівняльний аналіз вихідних особливостей західного та східного типів філософствування.
- •Стародавня індійська філософія: особливості, основні проблеми, школи.
- •Стародавня китайська філософія: школи, їх проблематика.
- •Філософське вчення Геракліта із Ефеса та Елейської школи (Парменід, Зенон).
- •Антична філософія: її виникнення, основні проблеми та риси. Мілетська натурфілософія
- •Філософські погляди софістів (Протагор, Гіппій, Крітій).
- •Філософське вчення Сократа: принципи та метод.
- •Теорія «ідей» Платона та його вчення про пізнання.
- •Вчення Арістотеля про причини буття, класифікація наук. Логіка.
- •Основні риси філософії Середньовіччя: теоцентризм, традиціоналізм, креаціоналізм, провіденціалізм.
- •Полеміка про універсалії. Номіналізм та реалізм. Т. Аквінський.
- •Ідеї гуманізму, антропоцентризму та утопізму періоду Відродження.
- •Натурфілософія епохи Відродження.
- •Особливості філософії Нового часу.
- •Емпірична філософія ф. Бекона: «Знання – сила». Вчення про метод пізнання та чотири групи «ідолів».
- •Дуалізм Рене Декарта: «Думаю, отже – існую».
- •Джон Локк про здібності людського розуму, «tabula rasa».
- •Філософські ідеї європейського Просвітництва.
- •Суть коперніканського перевороту і. Канта, його “річ-в-собі” та агностицизм.
- •Система абсолютного ідеалізму г.В.Ф. Гегеля.
- •Діалектика як теорія розвитку: принципи, категорії, закони.
- •Діалектика і метафізика як альтернативні способи світорозуміння.
- •Порівняльний аналіз класичного та некласичного типів філософствування.
- •Зміст основних ідей с. К’єркегора. Поняття екзистенції.
- •Позитивізм. Вчення о. Конта про три стадії пізнання.
- •Основні ідеї неопозитивізму та постпозитивізму та їх вплив на розвиток сучасної науки.
- •Волюнтаризм а. Шопенгауера та його вплив на формування некласичної філософської парадигми.
- •«Філософія життя» ф. Ніцше: «воля до влади» та ідея «надлюдини», їх суперечливе трактування.
- •Філософія культури о. Шпенглера та а. Тойнбі.
- •Загальні особливості філософії хх ст. Та її основні напрямки.
- •Вихідні ідеї філософії екзистенціалізму.
- •Проблема свободи і відповідальності у філософії ж.-п. Сартра.
- •Філософія «абсурду» та «бунту» а. Камю.
- •Філософська антропологія та її вплив на сучасне розуміння людини.
- •Основні ідеї російської релігійної філософії хх ст. (с. Булгаков, п. Флоренський, с. Франк, м. Бердяєв на вибір).
- •Вчення про дві натури та три світи” г Сковороди.
- •Екзистенціальні ідеї української філософії хіх- поч. Хх ст. П. Юркевич.
- •Вчення про несвідоме з.Фрейда та його філософська оцінка.
- •Культурологічне значення ідеї архетипів к.-г. Юнга.
- •Зміст основних ідей філософії постмодернізму.
- •Вплив ідей постмодернізму на сучасну культуру (літературу, живопис, музику, кіно).
- •Поняття онтології. Типи онтології: матеріалізм, ідеалізм, монізм, дуалізм, плюралізм.
- •Основні рівні і форми буття. Діалектика буття.
- •Історично мінливий зміст поняття матерія.
- •Рух як спосіб існування світу. Рух і спокій. Класифікація форм руху світу.
- •Простір і час як форми існування світу. Основні концепції простору і часу.
- •Поняття та сутність свідомості.
- •Форми суспільної свідомості. Основні функцій свідомості.
- •Співвідношення індивідуальної та суспільної свідомості.
- •Основні проблеми та принципи пізнавальної діяльності. Структура пізнання.
- •Характеристика чуттєвого та раціонального рівнів пізнання, їх форми.
- •Форми емпіричного та теоретичного наукового пізнання. Проблема істини.
- •Співвідношення понять індивід, індивідуальність, особистість. Людина як трихотомія тіла, душі і Духа.
- •Матеріалістичне трактування історії к. Марксом, його сучасна оцінка.
- •Вчення про сутність людини к. Маркса.
- •Формаційна і цивілізаційна теорії суспільного розвитку.
- •Теорія індустріального та постіндустріального суспільства: риси та особливості функціонування.
- •Філософія техніки: поняття, чинники розвитку та вплив на існування людини.
- •Ціннісні орієнтації та їх історичні типи.
- •Співвідношення понять «культура» і «цивілізація». Типи цивілізацій. Особливості постсучасної цивілізації.
- •Глобалізація: суть, передумови та наслідки. Глобальні проблеми.
Вплив ідей постмодернізму на сучасну культуру (літературу, живопис, музику, кіно).
Естетична специфіка постмодернізму в різних видах і жанрах мистецтва пов'язана, перш за все, з некласичної трактуванням класичних традицій далекого і близького минулого, їх вільним поєднанням з ультрасучасною художньої чуттєвістю і технікою. Широке розуміння традиції як багатого і різноманітного мови форм, чий діапазон простирається від стародавнього Єгипту і античності до модернізму XX століття, виливається в концепцію постмодернізму як фрістайлу у мистецтві, продовжив естетичну лінію маньєризму, бароко, рококо.
Постмодерністський діалог з історією культури пов'язаний з відродженням інтересу до проблем гуманізму в мистецтві, пильній увазі до змістовних моментів творчості, його емоційно-емпатичних аспектам. Разом з тим напруженість цього діалогу створює свого роду іронічний подвійний код, який посилює ігрове начало постмодернізму в мистецтві. Його стилістичний плюралізм, утворюють театралізоване простір значного пласту сучасної культури, чия декоративність і орнаментальність акцентують зображально-виразне початок у мистецтві, яка затверджує себе в суперечці з тенденціями попереднього модерністського періоду.
Характерна для останнього інтернаціоналізація художніх прийомів змінюється виразним регіоналізмом, локальністю естетичних пошуків, тісно пов'язаних з національним, місцевим, міським, екологічним контекстом. Ці моменти спонукають до серйозного вивчення постмодернізму в мистецтві як естетичного феномену, чий сенс аж ніяк не зводиться до компілятивності, вторинності, гібридності, хоча вони і є його "кічевої" тінню.
Постмодернізм у мистецтві нерідко називають новою класикою або новим класицизмом, маючи на увазі інтерес до художнього минулого людства, його вивчення і проходженню класичним зразкам. При цьому приставка "пост" трактується як символ звільнення від догм і стереотипів модернізму, і, перш за все, фетишизації художньої новизни, нігілізму контркультури.
Глибинне значення постмодернізму полягає в його перехідному характері, що створює можливості прориву до нових художніх горизонтів на основі нетрадиційного осмислення традиційних естетичних цінностей, свого роду амальгами Ренесансу з футуризмом. Подання про західну культуру як оборотному континуумі, де минуле і сьогодення живуть повнокровним життям, постійно збагачуючи один одного, спонукає не поривати з традицією, але вивчати архетипи класичного мистецтва, синтезуючи їх з сучасними художніми реаліями. Відхід від революційного заперечення естетики повертає розвиток культури XX століття в еволюційне русло, що відчувається не тільки в архітектурі, живописі, літературі, музиці, кінематографі, танці, моді, але і в політиці, релігії, повсякденному житті.
Так, поширення постмодернізму в архітектурі сповільнило руйнування історичних центрів міст, відродивши інтерес до старовинних будівель, урбаністичному контексту, вулиці як містобудівної одиниці, зблизивши архітектуру з живописом і скульптурою на грунті загального орієнтир - людської фігури. Відбулася реабілітація на новій теоретичній основі таких основних естетичних категорій та понять, як прекрасне, піднесене, творчість, твір, ансамбль, зміст, сюжет, естетичну насолоду, відкидали неоавангардизму як "буржуазні". Бачачи в неомодернізм або "пізньому модернізмі" (новому абстракціонізмі, архітектурі високих технологій, концептуалізмі і т.д.) свого конкурента, естетика постмодернізму виходить разом з тим із неконфронтаційної, плюралістичного підходу до інших течій сучасного мистецтва, наприклад, народного, наполягаючи на цілісності світу художньої культури.
Постмодернізм, як синтез повернення до минулого і руху вперед, закладає нову художню традицію, що виникла через модернізму, але дистанціюється від пізнього модернізму .. Концентрація уваги на проблемах людини і гуманізму, пошуки місця індивіда в сучасній технотронної цивілізації свідчать про те, що чоловік повернувся в мистецтво постмодернізму, хоча і посів у ньому не центральне, як у Ренесансі, а периферійне положення, про що свідчить крихкість, ущербність, парадоксальність персонажів.
У цій зміні філософсько-естетичних акцентів відбилася загальна тенденція переходу від класичного антропологічного гуманізму до універсального гуманізму, що включає в свою орбіту не лише все людство, а й усе живе, природу в цілому, космос, Всесвіт. Увібравши в себе духовний досвід XX століття, звертаючись до таких різноманітних джерел пізнання як вчення З. Фрейда, А. Ейнштейна, Г. Форда, осмислюючи уроки двох світових воєн, зближуючись з практикою масової культури, постмодернізм у мистецтві не претендує на боротьбу з модернізмом, але швидше самоідентифікується як трансмодернізм, що потіснив позитивізм в естетиці.
Вільний зростання постмодерністської естетики не виключає наявності в ній твердого ядра, утвореного досить чіткими уявленнями про періодизацію, видах і жанрах постмодерністського мистецтва, естетичних критеріях і цінностях. Так, 90-ті роки характеризуються як продовження третьої фази розвитку постмодернізму, що почалася наприкінці 70-х років. Саме останнє двадцятиріччя свідчить про народження культури постмодернізму, що виникла через злиття воєдино тенденцій двох попередніх періодів.
Безпосередній попередник постмодернізму - художній стиль середини 50-х років з його інтересом до нетрадиційних матеріалів (пластику, алюмінію, скла, кераміки). Яскравість і жвавість творів Пікассо, Леже, Дюбюффе, їх інтерес в цей період до дизайну, індустріальному стилю, естетиці повсякденності сприяли виходу мистецтва модернізму до широкого загалу, спробам його серійного відтворення, які стали для постмодернізму нормою. Постмодернізм у мистецтві зароджується у США наприкінці 50-х років і вступає в свою першу фазу в 60-і роки. Його концептуальна новизна полягає у неприйнятті усталеного на той час поділу мистецтва на елітарне і масове і висунення ідеї їх злиття, взаємопроникнення. Боротьба проти стереотипів високого модернізму набуває різноманітні і далеко не завжди усвідомлені форми.
Тут можна говорити і про молодіжний рух, і про антивоєнних акціях, і про тенденції карнавалізації, естетизації політики та повсякденному житті. Хіпі, рок, фолк, постмінімалізм, постперформанс, поп-, контр-і феміністська субкультури при цьому ще авангарднєє, ніж сам авангард. "Авангардистський постмодернізм" характеризується поп-артівський поверненням до фігуративності. Але все більш виразно проглядається постмодерністська домінанта - іронічний синтез минулого і сьогодення, високого і низького в мистецтві, установка на мінливість естетичних смаків. Виразниками цих тенденцій стали такі теоретики як М. Маклюен, С. Зонтаг, Л. Фідлер, І. Хассан, Р. Гамільтон, Л. Еловей, французькі постструктуралісти, а також художники (Е. Уорнхолл, Р. Раушенберг), архітектори (Л . Кролл), письменники (Д. Селінджер, Н. мейлер, Д. Керуак), композитори (Д. Кейдж).
Високому "засушеному" модернізму протиставлялося звільнення інстинктів, створення нового едему сексу, тілесності, "раю негайно". Бурхливий зближення з життям додало американському постмодернізму 60-х років популістський відтінок. Цей період характеризувався також технократичним оптимізмом: подібно до того, як Вертов, Третьяков, Брехт пов'язували прогрес мистецтва з кіно і фотографією, Хассан сполучає майбутнє постмодернізму з новими технологіями - відео, комп'ютерами, інформатикою. Крім того, активізувалися процеси синтезу мистецтв - музики, танцю, театру, літератури, кіно, відео в масових карнавалізованних діях.
Філософська антропологія, семіотика, теорія інформації склали той фундамент, на якому зародилося нове культурне протягом, спочатку розуміється як культура меншини - пост-чоловіче, пост-біле, пост-комерційне і т.д. Спонтанний протест проти істеблішменту у всіх його іпостасях, в тому числі політичної і культурної, був викритий в метафоричні, іронічні форми. Поступово вони все більш еволюціонували у бік підкресленою алегоричності, акцент перемістився з суперполітізаціі на героїзацію особистого, інтимного почуття протесту. У мистецтво почала повертатися історико-героїчна тема - своєрідний рімейк Пуссена і Давида. Однак при всій своїй агресивності в художній практиці, в теоретичному відношенні постмодернізм 60-х років залишається досить одностороннім і інфантильним, позбавленим цілісності, а головне - позитивного прогнозу культурного життя.
Друга фаза постмодерністського мистецтва пов'язана з його розповсюдженням в Європі в 70-і роки. Її відмітними особливостями є плюралізм і еклектизм. Ключовою фігурою теоретичного плану стає У. Еко з його концепцією іронічного прочитання минулого, метамови мистецтва і постфрейдістской психології творчості. З певною часткою умовності можна говорити і про демократичні тенденції постмодернізму 70-х років, якщо мати під ними на увазі все більш активні апеляції до інструментарію масової культури. Г. Маркес, І. Калвіно в літературі, С. Беккет в театрі, Р.В. Фасбіндер в кіно, Т. Райлі, Ф. Глас в музиці, Ш. Мур, Д. Діксон, Г. Голейн в архітектурі, Р. Кітаж в живописі створюють ауру "другогоіскусства", чия естетична цінність співвідноситься з майстерністю і уявою автора, алегоризмом та етичної спрямованістю.
У ці роки виникають такі жанри постмодерністського мистецтва, як історична картина, пейзаж, натюрморт. Прийоми нео-, фото-і гіперреалізму переосмислюються як ланки реалістичної традиції і використовуються, перш за все, для інтерпретації минулого. Іронічне поєднання реалістичних, алегоричних, символічних принципів у картинах Р. Кітажа, Р. Еста дозволяє і звернутися до позачасовим сюжетів, вічних тем, і разом з тим гостро висвітити їх аномальне стан в сучасному світі.
Разом з тим, що стосується такого етапу існує і термін "неоконсервативний постмодернізм", що відображає вплив ідей неоконсерватизму на постмодерністську естетику. На зміну протесту і критиці попередників у контркультуру "нових лівих" прийшло самоствердження "нових правих" на грунті консервації культурних традицій минулого шляхом їх поєднання. У результаті виникає ситуація естетичного рівноваги між традиціями та інноваціями, експериментом і кічем, реалізмом і абстракцією.
Починається формування культури постмодернізму. Однією з особливостей цього періоду є і зростаюча Еротизація мистецтва, причому основна увага приділяється феміністським трактуванням жіночої сексуальності і транссексуалізму, сексуальних меншин.
Якщо ознаки постмодернізму в живопису в 70-ті роки ще залишаються досить розпливчастими, то в архітектурі відбувається їх стрімка кристалізація. Саме в архітектурі раніше всього і в найбільш наочній формі проявилися витрати модернізму, пов'язані зі стандартизацією середовища проживання. Постмодернізм ввів в архітектуру нові домінанти - просторово-урбаністичне мислення, регіоналізм, екологізм, дизайн. Звернення до архітектурних стилів минулого, різноманіття і еклектичне поєднання матеріалів, поліхромна, антропоморфні мотиви значно збагатили мову архітектури, перетворивши її на яскраве, веселе, ясна публічне мистецтво.
Третя, сучасна, фаза розвитку постмодерністського мистецтва, що почалася в кінці 70-х років, асоціюється з часом його зрілості. Теоретичний лідер цього періоду - Ж. Дерріда. Віхи цього етапу - завершення процесу "зняття" досягнень модернізму постмодернізмом, "постмодерністський модернізм"; поширення постмодернізму в країнах Східної Європи і в нашій країні, виникнення його політизованою різновиди - соцарту; рішучий поворот у бік міноритарних культур феміністської, екологічної і т.д. Ці лінії розвитку, тривали і в 90-і роки, свідчать про розширення проблематики постмодерністської естетики, що вписується питання стилю в широкий контекст культури.
Протягом останніх двох десятиліть постмодернізм, що набуває все більшу респектабельність в очах фахівців та широкої публіки, тяжіє до епічності, монументальності, змістовної самоідентифікації. Інтерес до класичної античності стимулює пошуки гармонії, досконалості, симетрії в сучасному мистецькому житті.
Таким чином, очевидно, що постмодерністські тенденції в мистецтві різняться з філософсько-світоглядними тенденціями цього складного та неоднорідного течії. Мистецтво постмодерну скоріше доповнює класичні традиції модернізму, додаючи те, що раніше перебувала під забороною, було обійдене увагою, полягало в жорсткі рамки. Це створює небезпеку порушення ряду етичних і моральних норм, але допускає більшу, ніж модернізм, свободу вираження людської індивідуальності.
