2.5. Кримінальне право

Під впливом соціально-економічного розвитку змінилося поняття злочину. Замість "обіди" під злочином стали розуміти шкоду або злочинство, заподіяне власнику чи громаді. Поняття злочину все більше зміщується в сферу порушення правової норми. Злочин став зватись "виступом", а злочинець — "виступцем". Суб'єктом злочину визнавалась вільна або напіввільналюдина, якадосягла 14роківза II Статутом і

16 років за III Статутом. Не завжди притягувались до відповідальності душевнохворі. Необхідна оборона або стан крайньої необхідності визнавались обставинами, які звільняли від покарання. З суб'єктивної сторони розрізняли навмисні й ненавмисні злочини. Злочини ділились також на закінчені і незакінчені, здійснені особисто і при співучасті. Співучасть у Статутах визначалась досить детально.

Норми кримінально-правового характеру передбачали складну систему злочинів, яка поділялась на шість головних видів.

Злочини проти релігії включали богохульство, відступництво, підбурювання до переходу в нехристиянську віру тощо.

До політичних злочинів були віднесені: втеча до ворога, бунт, зносини з противником, здача йому замку.

Державні злочини поділялись на злочини по службі і проти порядку управління. До останніх відносились: хабарництво, підробка документів, самочинне карбування монети тощо.

Злочинами проти особи були визнані: вбивство, тілесні пошкодження, образа.

Майнові злочини: крадіжка, незаконне користування чужим майном, пошкодження та знищення чужого майна, підпал, знищення межових знаків з метою оволодіння чужою землею, нанесення шкоди чужому майну.

Злочини проти моралі та сім'ї: двожонство, викрадення чужоїдитини, образа дітьми батьків, зґвалтування тощо[7, c. 117-119].

Загострення міжстанових відносин відбилось на меті та видах покарання.

Головна мета покарання — залякування. До мети покарання відносилась також ізоляція злочинця, відшкодування збитків, використання злочинців як робочої сили.

Найбільш тяжким покаранням була смертна кара. За І Статутом вона передбачалась у 20 випадках. За II — у 60, за НІ — у 100. Смертна кара поділялась на кваліфіковану та просту. До кваліфікованих видів відносили: спалення, посадження на палю, закопування живим в землю тощо. Проста смертна кара здійснювалась відрубанням голови або через повішення.

Болісні покарання застосовувались, головним чином, проти селян. Це биття кнутом, палкою тощо.

В Статутах ми бачимо складну систему майнових покарань. Головним з них була вина грошова, що складалась із "накладу", який поступав у скарбницю держави, "шкоди" — винагороди за вчинену шкоду потерпілому, "головщини", яку отримували родичі вбитого. Якщо злочин здійснювався насильницьким шляхом, то розмір покарання збільшувався.

Покарання у вигляді позбавлення прав і честі називалось "виволанням" і застосовувалось тільки до шляхти. Засуджені до такого покарання позбавлялись всіх прав та привілеїв і виганялись тимчасово або назавжди за межі держави. Таке покарання супроводжувалось конфіскацією майна та іншими видами додаткових покарань. До менш тяжких покарань належало вигнання з міста. Застосовувалось і тюремне покарання на термін від шести тижнів до одного року. Розрізнялось надземне і підземне ув'язнення. За власне утримання в тюрмі злочинець сплачував мито. За дрібні злочини суд застосовував догану або зауваження.

Для системи покарань характерною була їхня невизначеність. Як правило, Статути вказували вид покарання, а не його розмір.

За законодавством, ніхто ні за кого не повинен був нести покарання, тільки кожний за себе[8, c. 89-90].