4. Мовознавство загальне і конкретне (часткове). Мовознавство теоретичне і прикладне.

Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови. До них належать суть мови, її природа, походження, закони розвитку, зв”язок з мисленням, культурою тощо. Предметом загального мовознавства, з одного боку, є мова як засіб людського спілкування, а з іншого – загальні особливості всіх мов. Загальне мовознавство створює лінгвістичну теорію, тому його часто називають теоретичним. У межах загального мовознавства виділяють зіставне (типологічне) мовознавство, яке шляхом зіставного вивчення мов виявляє в їх структурі спільні й відмінні риси.

Конкретне мовознавство вивчає окремі мови або групу споріднених мов (слов”янські, романські, балтійські тощо).

Теоретичне мовознавство з”ясовує сутність і природу мови, її будову й організацію, функціонуання і розвиток.

Практичне мовознавство вивчає застосування мовознавчої теорії на практиці (викладання рідної та іноземної мови, практика перекладу тощо).

5. Основні проблеми загального мовознавства. Методи дослідження в мовознавстві.

Загальне мовознавство вивчає загальні особливості, властивості, закономірності мови, а також вияви і реалізацію їх у конкретних мовах, формулює і розв”язує спільні проблеми мов, установлює загальні закони будови й розвитку мов. Загальне мовознавство створює лінгвістичну теорію, тому його часто називають теоретичним.

У загальнонауковому значенні термін метод означає шлях пізнання й витлумачення будь-якого явища. Спільними для всіх наук є такі підходи до дослідження явищ – індукція та дедукція.

Індукція – метод дослідження, згідно з яким на підставі знання про окреме роблять висновок про загальне; логічний умовивід від окремого до загального.

Дедукція – метод дослідження, згідно з яким на основі загальних положень роблять висновки про окремі факти; логічний умовивід від загального до окремого.

У мовознавстві частіше використовують індуктивний метод.

Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний.

Описовий метод. Його мета – дати точний і повний опис мовних одиниць. На його основі створюють описові граматики різних мов і тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники.

Порівняльно-історичний метод. Його об”єктом є споріднені мови, тобто ті, які мають спільного предка. На основі порівняльно-історичного методу створено історичні й порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники.

Зіставний метод. Його об”єктом є вивчення різних мов – споріднених і неспоріднених. Мета – шляхом зіставлення виявити спільні, однакові (ізоморфні) й відмінні, специфічні (аломорфні) риси зіставлюваних мов. Практичне застосування зіставний метод знайшов у теорії та практиці перекладу і в методиці викладання іноземних мов.

Структурний метод. Він застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені й пов”язані строгою системою відношень і зв”язків. Структурний аналіз реалізується в чотирьох методиках лінгвістичного дослідження – дистрибутивній, безпосередніх складників, трансформаційній і компонентного аналізу.

Дистрибутивний аналіз опирається на положення про те, що різні мовні елементи мають різне оточення (дистрибуцію). Дистрибутивний аналіз є корисним для машинного перекладу (на основі оточення визначають значення багатозначного слова).

Аналіз за беспосередніми складниками. В його основу покладено поступове членування мовної одиниці (слова, словосполучення, речення) на складники, яке продовжується доти, поки не залишаться нерозкладні елементи.

Трансформаційний аналіз. Його суть полягає в тому, що основою класифікації мовних одиниць є їх здатність чи нездатність перетворюватися (трансформуватися) на інші одиниці.

Компонентний аналіз. Застосовується для опису значень слів. Суть його полягає в розщепленні значення слова на його елементарні смисли, які називають семами, або компонентами.

6. Синхронічний та діахронічний аспекти вивчення мовних одиниць.

Синхронія – вивчення мови в певний момент її розвитку.

Діахронія – вивчення мови в її історичному розвитку.

7. Проблема походження мови, основні теорії походження мови.

Філософи античної Греції вказували на дві можливості виникнення мови: одні вважали, що мова з”явилася природним шляхом, тобто назви речей зумовлені самими речами, другі – що мова виникла штучним шляхом, назви речам дало суспільство. Перша точка зору має біологічне забарвлення, друга – соціальне.

Звуконаслідувальна гіпотеза. Полягає в тому, що мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи („гавкати”, „капати” тощо).

Звукосимволічна гіпотеза. Вона є близькою до звуконаслідувальної. Згідно зі звукосимволічною гіпотезою між почуттями й емоціями людини і звуками є певний прямий зв”язок. Звуками людина передає свої враження про навколишній світ. Нещодавні дослідження свідчать про те, що звукосимволізм відіграв велику роль у виникненні мови.

Вигукова гіпотеза. Суть її в тому, що предмети навколишнього світу викликали в людини певні почуття, і вона мимоволі вимовляла звуки, які й стали першими словами („ах!” – „ахати”).

Гіпотеза соціального договору. Назви за домовленістю.

Гіпотеза трудових вигуків. За цією гіпотезою, інстинктивні вигуки супроводжували колективні трудові дії.

Гіпотеза жестів. За цією гіпотезою, спочатку виникла мова жестів, а потім на її основі звукова мова.

Гіпотеза походження мови Енгельса (або трудова гіпотеза). Мова зародилася в процесі формування первісного суспільства.

Гіпотеза божественного (космічного, інопланетного) походження мови.

Теорія моногенезу – вчення про походження всіх мов світу від однієї мови.

Теорія полігенезу – пов”язана з ідеєю декількох різних центрів походження людини і відповідно різних мов. Цей погляд зараз вважається менш імовірним.

8. Синтагматичний та парадигматичний аспекти дослідження мовних одиниць.

Парадигматика – аспект вивчення мови, який передбачає виділення й опис сукупностей всіх можливих форм і проявів певної мовної категорії.

Синтагматика – аспект вивчення мови, який полягає у з”ясуванні законів сполучуваності мовних одиниць.

9. Фактори розвитку мови. Поняття національної мови, літературної мови.

Фактори, що діють на розвиток мови, поділяються на позалінгвістичні (екстралінгвістичні) та внутрілінгвістичні (інтралінгвістичні).

Позалінгвістичні:

1. Розщеплення колись єдиної етнічної єдності на дві або більше етнічних груп.

2. Вплив різних форм контактів: племені з племенем, народності з іншою народністю, нації – з нацією.

3. Вплив історичних подій у межах державного об”єднання, а саме: зміна суспільно-економічних формацій, прогрес у науці і техніці.

4. Розвиток суспільних ідей і навіть діяльність окремих осіб.

5. Поява письма.

Внутрілінгвістичні фактори закладені в самій мові, в її внутрішніх тенденціях розвитку.

Національна мова – це мова, що є засобом усного і письмового спілкування нації. Поняття „національна мова” охоплює всі мовні засоби спілкування людей – літературну мову та діалекти.

Літературна мова – вища форма існування загальнонародної мови, взірець.

10.Семіотика як наука про знакові системи.

Семотика, або семіологія – наука, яка досліджує способи передачі інформації, властивості знакоів та знакових систем в людському суспільстві (природні та штучні мови, а також деякі явища культури, системи міфів, ритуалів), у природі (комунікація у тваринному світі) або в самій людині (зорове та слухове сприйняття тощо). Іншими словами, семіотика – це теорія знаків та знакових систем.

11. Мова як особлива знакова система.

Знак – матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який є представником іншого предмета і використовується для отримання, зберігання і передаччі інформації.

Різні системи знаків вивчає особлива наука – семіотика.

Мова є однією із знакових систем. Однак не все, що є в мові, можна вважати знаком, а лише те, що служить для передачі інформації. Окремо взяті звуки мови не є знаками, бо вони нічого не означають.

Мовні знаки, як і знаки інших семіотичних систем, є умовними, довільними. Вони не мають органічного звязку з явищами, які позначають. Про умовність мовних знаків свідчить і те, що одне й те саме поняття в різних мовах позначається різними звуковими комплексами (укр. цвях, рос. гвоздь, фр. clou).

Однак мова як знакова система відрізняється від усіх інших знакових систем. Вона на відміну від інших знакових систем, які є штучними, особлива, дуже складна природна знакова система. Мова є універсальною, всеосяжною знаковою системою. Будь-яку іншу знакову систему можна передати мовою, а навпаки зробити неможливо.

12. Основні властивості знаків, їх класифікації.

Фердинанд де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризуються такими рисами:

1) Довільність (умовність) – відсутність між позначувальним і позначуваним якогось природного зв”язку.

2) Лінійність – звуки в слові виомвляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом характеризуються і просторовою лінійністю.

3) Змінність.

Що стосується першої ознаки, то вона не є беззаперечною. Якщо немовним знакам властива абсолютна довільність, то в мові є й абсолютно довільні знаки, і вмотивовані. До вмотивованих мовних знаків передусім належать звуконаслідувальні слова типу бух, ляп, хлоп, хіхікати. Це зовнішня мотивація. Крім зовнішньої має місце і внутрішня мотивація, до якої належить морфемна вмотивованість похідних, особливо складних слів (сімдесят, перекотиполе).