25.Склад голосних та приголосних фонем в українській мові.

За умовами творення та особливостями звучання всі звуки поділяються на голосні та приголосні. В українській мові 6 голосних і 32 приголосні звуки.

Голосними називаються звуки, що складаються тільки з голосу. При їх творенні повітря повільно проходить через ротову порожнину і не зустрічає жодних перешкод (а, о, у, и, і, е).

Приголосними називаються звуки, що мають у своєму складі голос і шум або тільки шум. При їх творенні повітря зустрічає на своєму шляху перешкоди ([б, п, д/д', т/т', г, к, ґ, ф, ж, з/з', ш, с/с', х, дж, дз/дз', ц/ц', ч, в, м, й, н/н', л/л', р/р']).

Приголосні звуки можуть утворюватися за допомогою голосу й шуму або тільки шуму (голосові зв’язки дрижать дуже сильно, слабко або зовсім розслаблені). Залежно від цього звуки поділяються на сонорні, дзвінкі та глухі. У сонорних звуках голос переважає над шумом ([м, в, н/н', л/л', р/р', й]). Дзвінкі звуки складаються з голосу і шуму ([б, д/д', з/з', ж, дж, дз/дз', г, ґ]). Глухі звуки складаються тільки з шуму ([п, т/т', х, ф, с/с', ц/ц', ш, ч, к]). В українській мові 11 дзвінких і 12 глухих приголосних. Більшість дзвінких і глухих звуків утворюють пари [б–п, д–т, з–с, дз–ц, ж–ш, дж–ч, г–х, г–к, д'–т', з'–с', дз'–ц'].

Із 32 приголосних звуків в українській мові 22 — тверді і 10 — м’які. Частина приголосних звуків утворює пари за твердістю/м’якістю. М’який знак й не має пари серед твердих приголосних. Звуки [б, п, в, м, ф, ж, ч, ш, дж, г, к, х, ґ] не мають парних м’яких, вони можуть тільки пом’якшуватися перед і, а також зрідка перед іншими голосними або при подовженні (вітер — [в’ітеир], похід — [пох’ід]).

26. Власне українські слова .Найважливіші фонетичні і словотворчі ознаки слів української мови.

Власне українська лексика є кількісно найбільшим шаром у словниковому складі української мови. Власне українські слова виражають специфіку української мови, тобто те, чим вона на лексичному рівні відрізняється від інших слов'янських мов. Переважна більшість власне українських слів виникла на основі лексичного складу староукраїнської (XI — XIV ст.) і спільнослов'янської мов. Ці слова за будовою нерідко є похідними (вітатися, батьківщина, заздалегідь, карбованець, півень, панувати, самітність, щодня, чемність).

Власне українські слова мають різні значення і вживаються для називання предметів, явищ природи, життя і побуту людей, їхньої виробничої діяльності тощо: гай, смуга, тато, жовтень, січень, галушка, багаття, мрія, відродження, незалежність, щоденник, зупинка, наступний, хурделиця, сівба, чересло, бандура, вареники, прапор, сіяч, вихователь, хвіртка, долівка, горище, повітка, дровітня, затірка, капусняк, кваша.

Специфічність власне української лексики зумовлено насамперед вживанням особливих іменникових суфіксів:

-ин(а): година, хвилина, тканина;

-ин(и): відвідини, роковини, заручини;

-анин(а), -янин(а): біганина, стрілянина;

-щин(а), -ччин(а): Київщина, козаччина;

-ник, -ниц(я): візник, заступник, заступниця;

-івник, -івниц(я), -альник, -альниц(я), -ильник, -иль-ниц(я): газівник, фрезерувальник, формувальниця, волочильник;

-ець: кравець, промовець, швець;

-к(а) (для жіночого роду): вчителька, лікарка, організаторка;

-ій: водій, носій;

-ень: красень, велетень;

-ань: здоровань, горбань;

-ищ(е): днище, горище, дідище, бабище;

-от(а): голота, німота;

-анн(я), -енн(я), -інн(я): змагання, бачення, світання, розуміння.

Ознакою власне української лексики є подовження попередніх приголосних в іменниках середнього роду на -я: гілля, волосся, знання, безлюддя, завзяття, зусилля.

За допомогою суфіксів -ик (вогник, столик), -очок, -ечок, -инк(а), -оньк(а), -еньк(о), -онькіо) (кілочок, вершечок, батечко, голівонька, рученька, серденько), -ц(е) (віконце, слівце), -ячк(о) (пір'ячко, сміттячко) утворюються слова зі значенням здрібнілості та пестливості.

За допомогою суфіксів -уват(ий), -юват(ий), -овит(ий), -езн(ий), -анн(ий), -есеньк(ий), -юсіньк(ий) утворюються власне українські прикметники: довгуватий, синюватий, талановитий, грошовитий, довжелезний, невблаганний, нездоланний, тонесенький, малюсінький, білюсінький.

До власне українських слів належать також ті, що утворені за допомогою префіксів су- (сузір'я, суміш), перед-(передвісник, передмова), між-, межи- (міжгір'я, межиріччя), по- (поверх, подвір'я), прі- (прізвище, прізвисько, прірва).

Власне українськими є також слова, утворені за допомогою часток аби-, де-, бозна-, хтозна-, будь-, -небудь, -сь, ні-: абихто, абищо, дехто, деколи, бозна-хто, бозна-де, хтозна-який, хтозна-як, будь-який, будь-де, хто-небудь, де-небудь, хтось, десь, ніхто, ніде.

До власне українських належать прийменники (біля, від, з, серед, посеред, між, поміж, під, попід, задля, коло, навколо, проміж, щодо, з-під, з-над, з-перед, з-поза, з-поміж), сполучники (та, але, бо, чи, аби, щоб, проте, зате, якби, якщо, як, немов, наче, начебто, мов, мовби, мовбито, ніби, нібито, дарма що, ледве, ледь, тільки, щойно), частки (хай, нехай, невже, хіба, тільки, ось, це, майже, таки, саме, хоч би, ані), модальні слова (можливо, звичайно, зрозуміло, безумовно, безперечно, здається, ймовірно, мабуть, певно, напевне), вигуки (цить, геть, овва, лишенько, лелечко, цур, пек, добридень).