13. Национально – освободительные движения в Украине в XVIII в.

Борьба народных масс в XVIII в. была связана прежде всего с постепенным восстановлением феодально-крепостнического гнета и ухудшением положения крестьян. Формы протеста были разнообразны: жалобы на феодалов в суд, отказ выполнять повинности, побеги, поиски казачества, захват барского имущества, поджоги и физические расправы с помещиками, вооруженные восстания. Наиболее массовыми были побеги и переселение, как правило, в малонаселенные районы на «слободы». В XVII в. это была, главным образом, Слобожанщина, в первой половине XVIII в. - Правобережья, во второй половине - Южная Украина. В XVIII в. на западноевропейских землях боролись против польского произвола народные мстители - опришки. К ним присоединялись крестьяне, городские бедняки. Движение повстанцев достигло наибольшего размаха, когда их возглавил О. Довбуш. Они громили шляхту и арендаторов, раздавали панское имущество беднякам.

Самым значительным социальным движением XVIII в. в Украине было гайдамацтво. Отряды гайдамаков действовали главным образом на Правобережье, но были такие формирования по всей Восточной Украины. В основном это были крестьяне, а организаторами и руководителями отрядов выступали преимущественно запорожцы. Скрываясь в лесах, гайдамаки оттуда нападали на помещичьи имения. В 1734 г. движение охватило всю Правобережную Украину. Толчком стал приход сюда русских войск. Возникли десятки отрядов гайдамак, возглавляемых казаками Верлана, Гривой, Г. Голым, С. Чалым и др.. Но большинство их вскоре рассеяли российские и польские войска, а до 1738 г. восстание были подавлены полностью. Новое выступление вспыхнуло в 1750 г. Оно тоже охватило все Правобережье.

14. Діяльність 1 і 2 Малоросійських колегій.

Перша Малоросійська колегія (1722 – 1727 рр.)

5 червня 1722 р. було опубліковано маніфест про заснування Малоросійської колегії.

Президент колегії – військовий кадровий бригадир Степан Вельямінов.

Компетенція колегії визначалась в інструкції Сенату від 16 травня 1722р. Ось основні напрями діяльності:

• Приймати на розгляд та вирішувати судові справи, подані до колегії на апеляцію;

• Встановити податки і слідкувати за їх надходженням в царську скарбницю;

• З зібраних коштів організувати видатки традиційні видатки і звітувати про них Сенату;

• Перешкоджати старшині обтяжувати людей примусовими роботами і податками;

• Контролювати квартирування рос. Військ, щоб вони не обтяжували населення;

• судити за позовами українців на росіян і навпаки

• контролювати адмін. діяльність гетьмана і Ген. військ. Канцелярії.

Таким чином колегія мала чітку соціальну спрямованість, для створення видимості заступницьких функції - типу малоросійський народ так гноблять, а ми створимо колегію щоб відстояти їх права.

Справжні мотиви і ф-ції колегії відрізнялись від офіційно здекларованих. Існувала таємна інструкція для президента колегії Вельямінова:

• з’ясувати походження всіх податкових зборів, куди вони надходять і хто ними користується, які податки обтяжливі які ні.

• з’ясувати які і як податки можна ввести

• здійснювати політичний нагляд в Україні

Таким чином Малоросійська колегія – вища касаційна інстанція Гетьманщини, верховний фінансовий орган і вища контролююча установа.

Колегіальний принцип дотримувався не завжди, президент мав величезну владу.

Друга малоросійська колегія (1764-1786 рр.)

2МК була створена на базі Генеральної військової канцелярії, взявши над нею повний контроль, таким чином українську владну верхівку не було знищено, а було просто підпорядковано Петербургу. Це була відмінність від 1МК, яка були чужорідним тілом в системі Гетьманського державного апарату. До компетенції колегії входило: регулювання суспільного життя в Лівобережній Україні у відповідності з діючим там законодавством і указами, що надходили з столиці.

2МК залишила Генеральний військовий суд, але підпорядкувала його собі, і стала апеляційною установою над ним.

Рум'янцев проводив активну колоніальну політику російського уряду щодо Гетьманщини, спрямовану на остаточну ліквідацію її політичної автономії. За його розпорядженням були проведені реформи козацької служби, податкової системи (запроваджено подушний податок) та поштової справи. Протягом його правління були зроблені дуже важливі кроки для ліквідації автономії України:

• 1781 року ліквідовано сотенно-полковий устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобожанщини — скасовано українські козацькі полки;

• протягом 1781—1783 рр. запроваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного

управління, тобто поділ на намісництва;

• замість козацьких полків створено регулярні карабінерські полки за російським зразком;

• 1783 остаточно покріпачено українських селян;

• 1785 року на Україну поширено дію «Жалувальної грамоти дворянству»;

• 1786 року проведено секуляризаці монастирських маєтків.

15 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України, прийняла доленосні документи: Акт проголошення незалежності України, постанову про проведення референдуму з питання незалежності України та про вибори президента. *

1 грудня 1991 р. народ України переконливо довів свою волю при досить високій активності виборців, що взяли участь у референдумі: понад 90 % голосів було віддано за незалежну демократичну Україну — підтверджено Акт незалежності України. Президентом обрали Л. Кравчука.

7 грудня 1991 p. y Біловезькій Пущі (Білорусія) відбулася денонсація Союзного договору 1922 p. i було проголошено утворення Союзу Незалежних Держав (СНД).

Реакція світового співтовариства на результати референдуму 1 грудня 1991 р. була дуже дружньою: протягом грудня незалежну Україну визнали 68 держав. На другий день після референдуму про визнання нової держави оголосили Канада і Польща, 3 грудня — Угорщина, 4 — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія.

Упродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави. Міністерство закордонних справ, долаючи різноманітні ускладнення, почало створювати мережу посольств. Однією з найсерйозніших була кадрова проблема. Україна завжди перебувала на периферії радянської зовнішньополітичної служби.

Сьогодні можна сказати, що динамічна зовнішня політика є, мабуть, однією з небагатьох сфер державного будівництва, в якіій досягнуто справді вагомих результатів. Україну визнали близько 200 держав світу. У більшості з них діє понад 100 українських представників різних рівнів — посольств, консульств, торгових організацій тощо. Діють 5 постійних представництв України у міжнародних організаціях. Наша держава є членом 47 міжнародних та міжурядових організацій і бере участь у роботі понад 100 постійних або тимчасових органів, створених у рамках цих організацій. Українські підприємства здійснюють зовнішньоторговельні операції з більш як 200 країнами світу. Кожного року зростає кількість різного роду представництв в Україні.

Кардинальні зміни сталися в політичній системі українського суспільства. Демократизація державного управління привела до формування системи влади, у якій основні її гілки врівноважують одна одну: Президент, Верховна Рада і Кабінет міністрів. Сутнісною реалією стала багатопартійність, через яку здійснюється народний волевияв. Зрушення у суспільній структурі, в організації функціонування суспільства, в унормуванні різних сфер життя зафіксовані в Конституції України, прийнятій Верховною Радою 28 червня 1996 р.

За час, який минув після того, назріли потреби у реформуванні політичної системи. 3 відповідними ініціативами виступив Президент України Л. Кучма (вперше обраний главою держави в 1994 p. i переобраний в 1999 p.). обговорення головних напрямків такого реформування йде гласно, із залученням у процес обговорення якнайширшого загалу. Взято твердий курс на побудову громадянського суспільства з чіткою орієнтацією на загальноцивілізаційні цінності.

За роки незалежності дуже серйозні зміни сталися в економічному сегменті суспільного життя. Відмовившись від соціалістичних методів господарювання, керівництво незалежної України проводить політику, спрямовану на узаконення рівноправності всіх форм власності, широке впровадження ринкових механізмів, творче використання кращих світових зразків, моделей суспільного виробництва., що друкуються в періодиці, стають доступними для студентів через інші засоби інформації.

16.Наприкінці XVIII — у першій половині ХІХ ст. переважна більшість українських земель — Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя, Південь — входили до складу Російської держави. Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — перебували під владою Австрійської монархії.

У 60-х — 80-х роках XVIII ст. царський уряд ліквідував залишки Української козацької держави. Було ліквідовано гетьманство, скасовано поділ на козацькі полки та впроваджено новий адміністративний устрій за російським зразком, козацькі полки перетворені на регулярні полки російської армії. На Лівобережжі і Слобожанщині колишня козацька старшина перетворилася на дворянство (шляхту). У 1796 р., як і в Росії, замість намісництв були створенігубернії: Малоросійська (Лівобережжя), Слобідсько-Українська (Слобожанщина), Новоросійська (Південь і Крим), Київська, Подільська і Волинська (Правобережжя). Царський уряд систему управління будував за військовим зразком. Були утворені генерал-губернаторства: Малоросійське (1802 р.), з 1835 р. — Харківське й Чернігівське з губерніями Харківською, Полтавською і Чернігівською, Новоросійсько-Бессарабське з губерніями Херсонською, Катеринославською, Таврійською і Бессарабською областю, Київське з губерніями Київською, Волинською й Подільською. Протягом першої половини ХІХ ст., унаслідок природного приросту й швидкої колонізації малозаселених районів Півдня, зростало населення України. Особливо швидко кількісно збільшувалося населення степової України.У Південній Україні виникли компактні поселення народів різних національностей. Велику групу іноземних колоністів складали так звані «чорноморські німці». У містах Півдня проживали італійці, вірмени та євреї.

На Правобережній Україні проживало багато поляків, а також німців, євреїв, татар, болгар. Найважливішою ознакою модерної доби були промислова революція та пов'язані з нею зміни у соціальній структурі населення. Підросійська Україна з її великою територією і населенням, поєднанням родючої землі і багатих покладів корисних копалин. Однак її можливості використовувались не повною мірою.Головною причиною був тон соціально-політичний лад, який встановився на українських землях після їх інтеграції у склад Російської імперії. Більшість місцевого населення залишалася прикріпленою до землі .Це заважало формуванню ринку вільної робочої сили І стримувало розвиток промисловості. Промислове виробництво в Україні першої половини XIX ст. мало переважно сільський характер. Лише 27% промислових підприємств у 40-х роках були розміщені у містах. Ця особливість випливала із галузевої структури української промисловості: головними промисловими галузями були харчова промисловість і переробка відходів тваринництва. У 40-50-х роках XIX ст. у містах півдня України, де позиції купців були впливовішими, виникло декілька більших підприємств для переробки поташу І вовни, виготовлення канатів чи кораблебудування. Власне на цих підприємствах уперше почали застосовуватися парові машини.Загалом же українські губернії постачали харчі і сировинні матеріали для промислових районів Імперії, споживаючи, своєю чергою, готові промислові товари з півночі і заходу.

Український середній клас був ослаблений і не міг творити конкуренцію російським купцям і ремісникам . Включення українських земель до складу Росії призвело до еміграції інтелектуальних сил на північ, в імперську столицю. Там вони могли знайти краще застосування свого потенціалу, водночас зміцнюючи імперію політично, культурно і економічно та послаблюючи позиції своєї батьківщини.

Подібним чином прибутки від продажу українського збіжжя і сировини та податки з місцевого населення зосереджувались у столиці і йшли на покриття потреб бюрократично-військового апарату Природні умови України, насамперед " надзвичайно родючі землі, неодмінно диктували однобічний розвиток її господарства, але саме лише сільське господарство не може служити базою для національного прогресу. Власне ця обставина визначала економічну відсталість України протягом першої половини XIX ст. і перетворювала українські губернії на провінцію не лише розвинутої Європи, а й відсталої Російської імперії.