Завдання, функції та методи дослідження етнопсихології

У сучасній етнопсихології виділяють такі самостійні напрямки дослідження:

1) порівняльні дослідження етнічних особливостей психофізіології, когнітивних процесів, емоцій, які є невід'ємною складовою відповідних розділів загальної та соціальної психології;

2) культурологічні дослідження, які спрямовані на виявлення особливостей символічного світу, народної культури, ціннісних орієнтацій та культури, що пов'язані з етнографією, фольклористикою, мистецтвознавством та ін.;

3) дослідження етнічної свідомості та самосвідомості. В межах цього напрямку, який належить до соціальної психології, вивчаються соціальні установки, стереотипи, міжетнічні відносини;

4) дослідження етнічних особливостей соціалізації дітей. Цей напрямок має безпосередній зв'язок з соціологією та віковою психологією.

Завданнями етнопсихології виступають:

1) осмислення та узагальнення даних про чинники і джерела становлення національно-психологічних особливостей представників конкретних етнічних спільностей та виявлення на цій основі специфіки розвитку етносів;

2) вивчення специфіки мотиваційної сфери національної психології представників етнічних спільностей з метою аналізу своєрідності прояву дійсності, ініціативи, ступеню покладання зусиль та інших якостей, які визначають найвищі показники ефективної діяльності людей;

3) дослідження національних характеристик інтелектуально-пізнавальної активності представників конкретної національності, що виявляються в процесі праці, зокрема, їх логічного рівня, абстрагування, швидкості осмислення, організації ходу інтелектуальних процесів, глибини сприймання, концентрації та стійкості уваги тощо;

4) аналіз та виявлення закономірностей перебігу національних почуттів і специфічних виявів емоційної сфери;

5) вивчення особливостей впливу національних установок на вольову активність: виявлення стійких вольових процесів, своєрідності вольових процесів, своєрідності вольових зусиль, які притаманні представникам тих чи інших етносів;

6) дослідження специфіки комунікативної сфери етнопсихології (людей у процесі спільної взаємодії, спілкування людей у малих групах);

7) порівняльне вивчення національних психологічних особливостей різних народів світу з метою з'ясування закономірностей функціонування національної психології та складання психологічної характеристики, необхідної для взаємин у широкому плані;

8) виявлення специфічних традиційних рис і психологічних особливостей етносів, які пов'язані з релігійною специфікою; етнічних особливостей народів, які мають національні релігії;

9) вивчення політико-правової специфіки в життєдіяльності народів поліетнічних держав з метою узагальнення як негативних, так і позитивних сторін їх життєдіяльності та соціально-психологічного прогнозування їх подальшого розвитку тощо.

Дослідження в етнопсихології грунтуються на таких методологічних принципах: принцип об'єктивності, наукового підходу, системності, дидактичної взаємодії, історизму, діалектичному.

Основними функціями етнопсихології є:

1) гносеологічна, яка полягає в пізнанні закономірностей, що з'являються у психіці суб'єктів етнопсихології;

2) описова, яка виявляється у фіксації результатів вивчення етнічних груп і спільностей за допомогою певних систем позначень, що визначені в науці;

3) прогностична, яка полягає у практиці та теорії прогнозування, що здійснюється на базі етнопсихології;

4) культурологічна, яка пов'язана з вивченням етнопсихологією культурних процесів у конкретному етносі;

5) комунікативна, яка полягає у вивченні етнопсихологією процесів міжособистісного спілкування представників різних етносів та особливостей їх поведінки;

6) етно-політична, яка виявляється у детальному вивченні етнічних процесів в етнічних групах з метою напрацювання рекомендацій щодо безконфліктної політики держави стосовно етнічних груп, які її населяють;

7) виховна, яка полягає у вивченні психології представників етнічних груп для формування ефективнішої програми їх навчання з врахуванням виявлених психологічних особливостей.

Етнопсихологія використовує різноманітний методичний апарат залучаючи методи дослідження не лише загальної психології, але й методи етнографії (аналіз продуктів діяльності), соціології, мовознавства, соціальної психології тощо.

У етнопсихології розрізняють такі види досліджень:

1) стандартне, що пов'язане з вивченням національно-психологічних особливостей представників однієї етнічної спільності;

2) крос-культурне, що передбачає виявлення національно-психологічної специфіки представників декількох етнічних спільностей.

Об'єктами вивчення етнопсихології виступають: етнічна самосвідомість, інтереси, ціннісні орієнтації, потреби і мотиви, комунікативно-поведінкова діяльність, етнічні стереотипи.

В етнопсихології використовуються такі методи дослідження суміжних наук:

- етнографії: аналіз продуктів культури (мови, міфів і релігії) та порівняльні (міжкультурні) дослідження;

- соціології: кореляційні дослідження, які описують функціональні залежності та потребують статистичної обробки даних;

- мовознавства: порівняльний аналіз, понятійно-категоріальний, структурно-формальний аналіз;

- соціальної психології: спостереження, аналіз документів (контент-аналіз), опитування (інтерв'ю, анкетування).

Окрім того, для розвитку етнопсихології доцільно використовувати історичний метод, який має традиції в соціальній психології.

Великий обсяг емпіричного матеріалу можна отримати за допомогою психологічного аналізу історії та культури етнічних груп.

В етнопсихології також застосовують такі методи дослідження: польовий метод; спостереження з участю; доцільне використання ММРІ, тесту Кеттелла (для вивчення етнічних типів), методу семантичного диференціалу для дослідження етнічних відмінностей.

Етнопсихологія належить до тих наук, які вивчають лише великі групи. Великі групи створюють конкретні соціальні норми, цінності, установки, потреби, які індивід засвоює засобами навчання та виховання в малих групах.

Психології великих груп вивчається суспільною психологією на двох рівнях: - стійкому, коли говориться про психічний склад великої групи і розглядається наші характер, звички, звичаї, традиції, смаки. - динамічний, передбачає вивчення емоційної сфери, інтересів, настроїв, потреб. 

Великі групи поділяються на два види:

1) випадкові (стихійні), вони нетривалі у своєму існуванні, швидкоутворювані та швидкорозсіювані, досить різнорідні за складом (наприклад, натовп, глядацька аудиторія, публіка та ін.);

2) закономірно утворені, які склалися в ході історичного розвитку, довготривалі, стійкі у своєму існуванні групи (наприклад, нація, народність, плем'я; професійні групи, соціальні класи, вікові групи та iн.).

Спільною особливістю великих груп є наявність специфічних регуляторів поведінки. Такими регуляторами є звичаї, традиції, обряди, які зумовлені суспільною практикою даної групи. Єдність особливостей життєвої позиції групи з регуляторами поведінки характеризує спосіб життя групи. Дослідження способу життя передбачає вивчення форм спілкування, типу контактів між людьми і передусім специфічної мови народу, представників певної професії чи класу й т. ін. Прикладами цієї мови можуть виступати літературна мова, жаргон, діалекти тощо.

Одним з базових понять етнопсихології є поняття "етносу" чи "етнічної спільності". Уперше термін "етнічна спільність" було введено до наукового обігу в 1957 p. М.М. Чебоксаровим і М.Г. Левіним. Вони вважали, що це поняття є набагато ширшим у порівнянні з поняттям "народ".

Отже, етнос — це група людей, яка історично склала­ся на певній території і характеризується спільністю мови, культури, побуту, звичаїв, традицій, способу жит­тя та особливостями психічного складу.

Етнос як суспільно-природне утворення слід відрізняти від історичних спільнот людей, таких як рід, плем'я, на­родність, нація, які хоч і формуються на основі певних етніч­них спільнот, проте є продуктом історії, соціокультурними утвореннями.

Групи кровних родичів, що ведуть своє походження за од­нією лінією (материнською чи батьківською), усвідомлюють себе нащадками спільного предка (реального чи міфічного), мають спільне родове ім'я, утворюють таке об'єднання, як рід. Він виникає з первісного людського стада найвірогідніше на рубежі нижнього і верхнього палеоліту як осередок суспільно­го співжиття та регулювання шлюбних стосунків. Рід обирає старійшину чи вождя й може змістити його з цієї посади; ре­гулює шлюбні стосунки; стежить за рівним поділом майна померлих членів роду; здійснює взаємодопомогу, захист і кровну помсту; має своє ім'я, спільне місце поховання й демокра­тичні збори, де вирішуються основні питання життєдіяль­ності. Етнографічні, історичні, археологічні факти свідчать, що визначальними рисами родових відносин є: рівність усіх членів роду; відсутність майнових відносин між родичами; суворе дотримання екзогамії.

Отже, цілком аргументованим є таке твердження: рід — це заснована на кровних зв'язках історична форма спіль­ності людей.

Родова спільнота є однією з необхідних умов виникнен­ня племені. Характерними рисами раннього племені є: на­явність племінної території, відокремленої від території сусідніх племен умовними рубежами; певна економічна спільність і взаємодопомога одноплемінників, що виражаєть­ся, наприклад, у колективних полюваннях; єдині племінна мова, культура, самосвідомість, традиції, самоназва.

Плем'я утворюється на основі родів, які мають спільне походження і базується, на кровноспоріднених зв'язках між його членами. Саме кровноспоріднений зв'язок, який об'єд­нав два чи кілька родів, перетворює їх на плем'я. Розвинуті племена мали племінне самоврядування, яке складалося з племінної ради, військових та цивільних вождів.

Розклад родоплемінних відносин відбувається у зв'язку зі становленням обміну і приватної власності. Рід, як відомо, не мав майнових відносин. Плем'я вже не могло без них обі­йтися. Радикальні зміни у стосунках між людьми були вне­сені суспільним поділом праці, зміною характеру діяльності. Поділ праці дав значний поштовх розвитку виробництва, сприяв підвищенню продуктивності праці, зумовив форму­вання надлишкового продукту та обміну. Обмін діяльністю, а згодом і надлишковим продуктом зумовив нерівномірність його концентрації у різних членів племені, виділення бага­тих і бідних родів, появу племінної знаті, племінної верхівки, посилення ролі військових вождів, військового керівництва, яке нерідко захоплювало і цивільну владу в племенах.

Таке тлумачення родоплемінних відносин приводить до висновку: плем'я — це історична форма спільності людей, що ґрунтується на родових відносинах та суспільному поділі праці, які визначають розрізненість племен за те­риторією, мовою, культурою, організацією життєдіяль­ності.

На зміну племенам прийшла нова історична форма спіль­ності людей — народність.

Народність виникає з потреби збереження тієї внутріш­ньої спільності людей, що сформувалася під впливом їхньо­го проживання на одній території, в єдиному соціокультурному середовищі, спілкування однією мовою, співжиття в межах спільних традицій, звичаїв, рис характеру.

Початок формування народностей належить до періоду консолідації племінних союзів і виявляється у поступовому змішуванні племен, зміні попередніх (кровноспоріднених) зв'язків територіальними. Першими склалися народності рабовласницької епохи: давньоєгипетська, давньоеллінська та ін. У Європі процес утворення народностей завершився пе­реважно в період феодалізму: давньоруська, польська, фран­цузька та інші народності. В інших частинах світу цей процес тривав і в наступні епохи. Народності звичайно складалися з кількох племен, близьких за своїм походженням та мовою (наприклад, польська — з слов'янських племен: полян, віслян, мазовшан та ін.), або з різномовних племен, що змішува­лись у результаті завоювання одних племен іншими (напри­клад, французька — із галльських племен, римських колоністів та германських племен: франків, вестготів, бургундів та ін.).)У процесі формування народностей, у міру посилення зв'язків між окремим їхніми частинами, мова одного з етніч­них компонентів (більш численного чи більш розвинутого) стає спільною мовою народності, а інші племінні мови зводяться до діалектів, а іноді й зовсім зникають. Утворюється терито­ріальна, культурна і господарська спільність зі спільною са­моназвою. Становлення держави сприяло зміцненню народ­ностей, але в процесі історичного розвитку народності могли не збігатися з державами ні територією, ні мовою.

Отже, народність — це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і форму­ється на певній території при натурально-господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації різних племен завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів.

Подальший розвиток суспільного життя привів до виник­нення нової, етносоціальної спільноти людей — нації.

У світовій суспільній думці немає одностайності у визна­ченні поняття "нація". Одні вчені визначальною ознакою нації вважають "національний дух", "національну само­свідомість", "національний характер", що сформувалися на ґрунті спільної долі, другі — трактують націю як "несвідо­му психічну спільність", треті — зводять націю до спільно­ти людей, котрі однаково мислять. Існують географічні, біо­логічні, психологічні тлумачення нації.

Тому безсумнівним буде твердження про те, що, визна­чаючи поняття "нація", слід органічно поєднувати та вра­ховувати і соціально-економічні, й етнічні, і соціокультурні, і духовні фактори.

Націю можна трактувати як спільність людей, що фор­мується завдяки єдності таких засад."

- По-перше, територіальних: кожна нація має свою те­риторію, "життєвий простір".

- По-друге, етнічних: нація формується, як правило, з людей одного етнічного складу. Етнічні ознаки — це само­свідомість, мова, усвідомлення спільності походження, єди­ної історії, традицій.

- По-третє, економічних: спільність господарських зв'язків універсального рівня консолідує людей, пов'язує єдиною справою, сподіванням на позитивні результати.

- По-четверте, загальнокультурних: мови, традицій, зви­чаїв, обрядів, що передаються від покоління до покоління, з уст в уста. Немає мови — немає і нації. Нація також згасає, якщо втрачається її культура, порушуються традиції, нехтуються звичаї, забувається історія.

- По-п'яте, психологічних: нація має спільні риси пси­хічного складу, які формуються в процесі спільного життя, діяльності, спілкування.

Усі згадані засади потрібно розглядати лише в їхньому органічному взаємозв'язку та взаємозумовленості. Абсолю­тизація будь-якої з них призведе до викривленого розуміння нації. Саме виходячи з ідеї взаємозумовленості та органіч­ного взаємозв'язку окреслених засад, можна і слід визнача­ти, що нація — це духовна спорідненість природно-соціально визначеного(их) етносу(ів).

Таке визначення є достатньо ефективним, якщо зверну­ти увагу на те, як визначалося поняття "природа" у поперед­ньому розділі та як визначаються поняття "соціальне", "со­ціум" на початку цього розділу підручника. Окрім цього, пра­цездатність такого визначення підкреслить подання розумін­ня поняття "національні відносини".

Національні відносини є важливою складовою соціаль­них відносин, які органічно входять до їхньої системи і ма­ють порівняно самостійний статус. Зазнаючи впливу, напри­клад, економічних, політичних, побутових відносин, націо­нальні відносини зі свого боку чинять зворотну дію, вносять колорит в усі сфери суспільного життя.

Визначальними характеристиками нації є: велика внутрішня згуртованість і високий рівень національної свідомості.

Основними ознаками нації виступають:

- спільність мови (для держави спільність мови не обов'язкова);

- спільність території (наприклад, народи Англії та СШЛ користуються спільною мовою - англійською);

- спільність економічного життя;

- спільність матеріальної та духовної культури;

- національна самосвідомість.

Лише сукупність цих ознак утворює сутність поняття "нація".

Основою для формування нації виступає колективне усвідомлення почуття спільності, яке виявляється у прагненні жити разом.