47. Християнська концепція внутрішнього духовного світу.

У культурі християнства відбулася одна важлива подія: загострення потреби людини звертати увагу на власні переживання. Вона була викликана необхідністю спілкування з трансцендентним Богом. Виникла практика такого спілкування – молитва. У ній людина повинна зануритися усередину себе, відключитися від потоку життя, від почуттєвих сприйнять, звільнитися від диктату тіла. Молиться душа. З’являється і відмінне від античності розуміння її. Душа тепер – це те, що істинно існує. Християнство відкриває самотність як сутність душі. Бл. Августин говорив: хочу знати Бога і душу, і нічого більше, рівно нічого. Відкрита самотність душі було самотністю особливого роду – у Богу і з Богом. Молитву завжди супроводжують щиросердечні переживання. Поряд з молитвою виникла практика сповіді, що стимулювала уміння робити самоаналіз, моральний самозвіт. Намагаючись знайти способи вираження релігійних переживань, мислителі, по суті, відкрили нову грань проблеми свідомості: свідомість – це не тільки знання про зовнішній світ, але й знання про власний духовний досвід, його змісті. Антична метафора відбитка на воску вже не могла бути використана. Тепер свідомість могла вивчати себе тільки за допомогою аналізу власного змісту. Гребель (Плотін) (III ст. н. е.) заклав основи серйозного пророблення теми духовної сутності і зв’язаної з нею теми свідомості. Знайшов, що має духовний досвід і спробував розповісти про його зміст людям. У духовному досвіді він виділяє три рівні. Перший – вищий, де відбувається відпочинок у Божественному. Щоб вийти на цей рівень, треба, учив Гребель, пробудитися від свого тіла, прийти до самого себе, стати недосяжним для зовнішнього світу. Саме так можна прилучитися до краси, виконаної величі, випробувати блаженство злиття з Божественною простотою, прожити кращі моменти свого життя. Але довго, а тим більше вічно, знаходитися в цьому стані людина не може: він з необхідністю опускається на другий рівень – рефлексії і міркування, на якому людини долає різноманіття почуттів, думок, помислів, зв’язаних з життям “по стихіях світу цього”. Третій рівень – нижчий. Тут панують інстинкти і пристрасті. Людина має божественно-духовну сутність, і для того, щоб стати тим, що він є, він повинний відчути, пережити життя свого “я” у Богу, тобто “побувати” на вищому рівні свого духовного досвіду, доторкнутися святості.

Російський мислитель Г. Федотов вважав, що святість є витончена форма творчості, спрямована на саму людину. З погляду Гребля, всі люди здатністні вийти на вищий рівень самих себе, на рівень Божественної думки нашого “я”, тому що до свого народження ми були частками духовного світу, не відділеними від нього. Розбудити в собі духовну істота дуже важко, тому що зайняті турботами про земні справи, ми слабко відчуваємо в собі життя Духа; не завжди уміємо відгородитися від усякого стороннього шуму, від тілесних бажань, для того, щоб душа наша могла залишитися наодинці з Богом. Однак на вищих рівнях духовного злиття, духовної простоти, де немає ні почуттів, ні емоцій, “я” занурюється в стан безмовності: воно просто перебуває у вищому світі, безмовно переживаючи кращі хвилини життя. І тут виникає парадокс: коли “я” знаходиться в стані своєї єдності з Божественним, воно не володіє собою, не виділяє себе, забуває про себе, а тому не рефлексує, не міркує, не самоусвідомлює свої стани. Але в ту мить, коли “я” робить предметом свого розгляду своє перебування в стані Божественної простоти, його там уже немає. Іншими словами, щоб розповісти про цей стан, “я” повинно вийти з нього, залишити його, перейти на середній рівень рефлексії і міркування, де воно уже знає себе, знає, що воно знає. На його частку залишається тепер тільки спогад про стан відпочинку в Божественному, цей спогад є свідомістю – це явище духовного, те переживання, що випробувало людину, що піднялася на рівень Божественної простоти. Вона дана нам для того, щоб ми пам’ятали: у своєму звичайному житті ми вилучені від Бога, однак можемо зробити перехід на рівень Божественного відпочинку з метою очищення. Варто помітити, що деякі релігійні філософи (наприклад Н. А. Бердяєв) вважали, що свідомість дана людям, щоб вони випробували борошна душі, що втратила єднання з Богом, але в той же час воно гарантує можливість творчого відновлення загубленого єднання з Богом. Кожен індивід у своїй душі по-своєму вирішує і переживає проблеми єднання з Богом, падіння у світ повсякденності і пороків, по-своєму “допомагає” душі відгородитися від усякого стороннього “шуму”, тілесних бажань, для того щоб вона змогла піднятися на верхній рівень Божественної простоти і почути голос зверху, по-своєму учитися бачити світ інакше – “закривши очі”.