15. Наступ Польщі на українські землі. Утворення Речі Посполитої.

Зовсім інший характер мало втягування Галичини в орбіту польського впливу. Цей регіон став своєрідним полігоном,

на якому випробовувались форми і методи тотального наступу Польщі на українські землі.

Якщо литовці досить помірковано ставились до розвитку подій у підкорених їм українських землях,

на перших порах залишаючи місцевому населенню досить широкий простір для свободи дій, то

поляки в основу свого курсу одразу доклали католизащ'ю. полонізацію і колонізацію краю, Ідо

програмувало на перспективу різке загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин. 1413р.

між Литвою і Польщею підписано Городельську унію. На Литовсько-Руську державу поширились

обмеження. які діяли у Польщі щодо прав православних. Лише католики мали право брати участь у

великокняжій раді. В Луцьку та Кам'янці-Подільському засновано католицькі єпископські кафедри.

Політика зближення з Польщею і обмеження прав місцевої верхівки наштовхнулась на опір частини

литовських князів. Великі князі литовські Вітовт (1392-1430) і Свидригайло (1430-1432), спираючись

на православну шляхту, протистояли польським впливам. Однак, після смерті Свидригайла у 1452р.

була ліквідована автономія Волинського князівства, а у 1471р.- Київського. Поразки у лівонській війні

з Росією підштовхували уряд Литви до остаточного об'єднання з Польщею. На спільному сейм

і представниками обох держав у місті Любліні 1 липня 1569 р. було проголошено унію. За її умовами

Велике князівство Литовське об'єднувалося з Польським королівством в єдину державу - Річ Посполиту.

Протягом XV - XVI ст. Польське королівство перетворилось на шляхетську республіку. Влада

короля обмежувалась сеймом, що складався з сенату, в якому засідали магнати (великі землевласники)

та представники королівської адміністрації, і палати послів (складалась з посланців сеймиків, - органів

самоврядування феодалів воєводств). Виборному королю заборонялось приймати важливі рішення без згоди сейму.

Важливими внутрішніми факторами підтримки польсько-литовської унії були: прагнення української,

білоруської, литовської шляхти мати рівні привілеї з польською та обмежити сваволю магнатів,

а також бажання полегшити свою ВІЙСЬКОВУ ПОВИННІСТЬ, яку вона відбувала у формі "посполитого рішення",

тоді як у Польщі переважно було наймане військо, на утримання якого сплачувався спеціальний податок -"кварта"

тому воно й здобувало назву "кварцяне" Унії супротивились литовсько-руські магнати, які не бажали обмеження

своїх прав, привілеїв та земельних володінь. Проте їх опозиція виявилась недостатньо сильною, щоб не допустити здійснення унії.

Крім внутрішньополітичних, були ще й зовнішньополітичні фактори, які спонукали литовсько-польські

правлячі кола до державного об'єднання. У першій половині XVI ст. Війни між Литвою та Московською

державою тривали одна за одною. У 1513 р. Литва втратила Смоленськ, а у 1563 р. - Полоцьк. На боці Москви воювали

Швеція та Данія. Становище Литви стало критичним. Велике князівство Литовське потребувало значної

фінансової та військової допомоги. Перша спроба підписати унію у 1563 р. Не мала успіху. Литовська делегація,

що прибула на польський сейм, дізнавшись про поразку московітів на р. Улі, полишила переговори.

Але вже у 1568 р. Нова делегація Великого князівства Литовського прибула на Люблінський сейм.

Люблінська унія стала подією величезної політичної ваги. Для долі України вона мала досить суперечливі наслідки.

З одного боку вона, сприяла посиленню польської експансії на українські землі, руйнівного наступу католицизму,

наростанню соціальної напруги, ополяченню тогочасної української еліти. Безумовно, позитивним наслідком

унії був вихід українських земель на орбіту західноєвропейської культури, могутній спалах культурно-освітнього руху,

який вперше об'єднав представників усіх станів і започаткував народження українського народу як усвідомленої спільноти.