39. Деконструктивістські стратегії Дерріди.

Ідеться про постсучасне сенсопородження, за основу якого править децентрований, аструктурний, іманентно нестабільний текстовий простір, де панують принципи перманентної деконструкції, демонтажу застарілих структур, але не їх деструкції. Будь-яка спроба впорядкування тут безперспективна. Сенсове галуження вподібнене біфуркаційному віялу, коли 'означуване може грати до безкраю', витворювати 'кілька сенсів за допомогою одного і того ж слова'; розв'язання біфуркаційного вибору засноване на випадковостях, непередбачуваних процедурах означування, що перетворюється на 'структурну умову оповіді' (Р. Барт). Ж. Дерріда поглибив критику традиційного розуміння знака, послідовно викривав прагнення метафізичної людини шукати істину ('Трансцендентальне Означуване'), намагання 'оволодіти' текстом без урахування інтенційно спрямованої свідомості, рішуче спростовував притаманні структуралізму епістемоло гімні обґрунтування, зокрема неможливість розмежування означника та означуваного при функціонуванні знака. На його переконання, нічого не існує поза текстом, а лише в його середині, весь світ постає суцільним текстом, потребуючи відповідного декодування. До речі, такому баченню проблеми не суперечить іронічне гасло Ж. Дельоза 'все врешті-решт - політика', адже обидві настанови спираються на спільне підґрунтя, тобто бажання як дану, межову, неподільну дійсність, котра визначає неструктурну специфіку структури. Ж. Дерріда заперечував соссюрівське бачення знака, зіперте на пріоритети вимови над графікою, бо воно, мовляв, витворює хибне уявлення про природні зв'язки озвученого слова з поняттям про предмет, нехтуючи інтенційною спрямованістю свідомості та опосередкованою роллю культури. Таким чином, концепція постструктуралізму пропонує відмінне уявлення про текст, поширене серед структуралістів, які вважали його чимось окремим, ізольованим, стабільним. Віднині він може стосуватися будь-яких знакових систем, що потребують декодування: архітектурні споруди, краєвиди, дерева, явища природи тощо. Людська свідомість уподібнена до суми текстів світу культури, поза якими нічого існувати не може. Будь-які повідомлення у просторі комунікативної події наближені до дискурсу, який стосується інтертек-стуально зумовленої мовної дії, а текст — системи мови, формальних лінгвістичних знань, під якими розуміють увесь світ, сприйнятий за словник (У. Еко), бо, на переконання Ж. Дерріди, нічого не існує поза текстом, первинним щодо твору, безмежним, абсолютно тотальним, що втягує у свої потоки автора й читацьку аудиторію. Безмежжя текстів, що складає світ культури, називається текстуальністю. Це поняття намагався окреслити у своєму есе 'Від твору до тексту' Р. Варт, убачав у ньому зміщення попередніх інтерпретаційних настанов (авторський намір, біографія, жанр, літературна історія), проголошував текст за об'єкт постійного самотворення, несумісного з жанром, радше наявного у мові, відкритій для нескінченної гри. Отже, текстуальність ототожнена з діяльністю, 'виробництвом тексту'. Вивчення тексту потребувало пошуків серединного шляху між конкретністю літератури та абстрактністю лінгвістики. Постструктуралістське розуміння тексту зведене до децентрових значень без мети, до спростування міфу про наявність джерел і впливів по суті анонімного, динамічного дискурсу, до множинності сенсу, відкритості, незавершеності значень, що не підлягають визначенню, ієрархізації в аспекті владних структур. Поступово його межі розширюються від словесних до позасловесних, охоплюючи малярство, архітектуру і т. п. Тому ідея книжки вже сумнівна, адже містить у собі всеохопність означника, який може існувати до неї і поза нею як первинне письмо, на чому наполягає Ж. Дерріда.