33. Розвиток української культури у другій половині хіх ст.

Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 1860–1870-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи); по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин.

В освіті зміни стали відчутними вже на межі 1860-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно займалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх діяло понад 110. Викладання у багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі “Буквар” Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів було заарештовано.

Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 р., який загальмував розвиток української культури. Лише з початку 1870-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність. Нового удару по розвиткові української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р. Але й після цього не зникають прогресивні тенденції в культурі. У 1865 р. з ініціативи М.Пирогова в Одесі засновано Новоросійський університет. Таким чином на українських землях діяло вже п’ять університетів. Було відкрито також Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський технологічний, Київський політехнічний, Катеринославський гірничий інститути.

У 1880-х роках відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим, що лише у театрі був можливим розвиток української мови. Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 1860–1870 роках. У 1882 р. під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очолив М. Старицький, а режисером залишився М. Кропивницький. На Західній Україні український професійний театр був заснований 1864 р. О. Бачинським під назвою “Руська бесіда”.

У музичному мистецтві вирізнялася творчість С. С. Гулака-Артемовського. У 1862 р. він створює першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”.

В українській архітектурі другої половини XIX ст. поширюється еклектизм різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О. В. Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії у Києві), В.О.Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова у Києві), П. Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях).

34. Західноукраїнська художня культура кінця хіх- поч. Хх ст.

У пошуках кращих умов життя значна частина селян Закарпаття уже з 70-х рр., а Східної Галичини і Буковини – з 90-х рр XIX століття емігрували в інші країни (США, Бразилію, Канаду, Аргентину), на Наддніпрянську Україну та на Балкани. В західноукраїнському селі зростала армія безробітних, жебраків, бродяг. Сільське населення дедалі більше пролетаризувалося.

Сільське господарство західноукраїнських земель у II половині XIX ст. – на початку XX ст., незважаючи на залишки кріпосництва, поступово переходило на капіталістичні рейки (використовується вільнонаймана праця, зростає товарність сільського господарства, поліпшуються знаряддя праці, поширюється практика використання прогресивних раціональних сівозмін, розширюються посівні площі тощо).

Загалом сільське господарство краю залишалось екстенсивним, низькопродуктивним, втрачало свої експортні можливості. Підтвердженням цього є те, що протягом II половини XIX ст.. продукція землеробства Галичини, Буковини та Закарпаття збільшилась майже у 1,5 рази, а населення – в 1,8 рази.

Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер, що особливо було помітно у сфері промисловості.

Особливості колоніального характеру промисловості західноукраїнських земель.

1. Гальмування промислового розвитку земель Галичини, Буковини і Закарпаття. Це робилося з допомогою високих податків в цих землях, відсутності фінансової підтримки, протекціоністської політики щодо австрійських підприємців, що суттєво підривало конкурентоспроможність західноукраїнської промисловості. Деякі галузі промисловості не витримували конкуренції з дешевими австрійськими товарами і занепадали. Це такі як: цукрова, текстильна, шкіряна, машинобудівна, паперова, скляна.

2. Консервація кустарно-ремісничого характеру західноукраїнської промисловості. Переважна більшість промислових підприємств була дрібною, недостатньо механізованою, розташовувалася в селах та невеликих місцях. В 1902 р. понад 94% промислових підприємств Галичини налічувало до п’яти робітників. Великих капіталістичних підприємств у західноукраїнських землях налічувалося лише 220 і на них працювали тільки ¼ частина робітників.

3. Орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, деформована структура промислового потенціалу. Активно розвивалися та прогресували галузі, які мали сировинний характер – нафтоозокеритова, лісопильна, борошномельна, солеварна, спиртогорілчана та тютюнова. Найшвидше зростала нафтова.

4. Залежність промислового розвитку від іноземного потенціалу.

5. Хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель.

6. Фіксація низької енергоозброєності західноукраїнської промисловості. В Галичині діяло лише 5,5% парових двигунів, що функціонували в Австро-Угорщині, а на Буковині а в Закарпатті цей відсоток був ще нижчим.

7. Перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту. Напередодні І світової війни сировина становила понад 90% всього експорту із західноукраїнських земель в інші країни.

Досить складною була ситуація у суспільно-політичному житті краю. У 1867 р. Австрія перетворилася в Австро-Угорську монархію. Стосовно Галичини австро-угорський компроміс доповнювався австро-польським, який розширив політичні права поляків за рахунок українців. За цих обставин соціальне напруження “українсько-польське протистояння” в західноукраїнських землях наростало. На початку XX ст. один з польських дослідників писав: “Те що селянин став синонімом русина, а поляк – синонімом пана, стало фатальним для нас…”.

Відповіддю на посилення польського впливу в західноукраїнських землях сталовиникнення москвофільної та народовської суспільно-політичних течій. Основними передумовами виникнення москвофільства були: втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення роздрібленість і відособленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень національної самосвідомості. Москвофіли – реакційна суспільно-політична течія. У своїй політиці вони орієнтувалися на російський царизм. Зміст їхньої політики: утвердження недоторканості існуючого ладу з усіма його залишками кріпосництва, неприйняття багатьох сторін капіталізму країн Заходу. Москвофіли об’єднували консервативну інтелігенцію, духовенство та сільську буржуазію.

Ідеологи москвофілів: Д. Зубрицький, В. Дідицький, М. Малиновський, Д. Добрянський та ін. Вони видавали російською мовою газету “Слово” та журнали “Галичина”, “Лада” та ін. Організовували культурно-освітні товариства “Общество русских женщин в Буковине”, “Общество студентов Карпат”, “Народний дім” та ін.Москвофіли запевняли, що українського народу і української мови не існує, а є тільки єдиний російський народ і єдина російська мова (редактор “Газети церковної” І. Раковський).

Ідеї культури і освіти народних мас рідною мовою намагалися втілити в життя народовці. При цьому масовий визвольний рух вони спрямовували лише в русло культурно-освітньої діяльності. Народовці – суспільно-політична течія серед молодої західноукраїнської інтелігенції виникла в 60-ті рр. XIX ст. у Галичині. Народовський рух з’явився на грунті ідей національного відродження, започаткованих “Руською Трійцею” та Кирило-Мефодівським Братством і сформувався під впливом творчості Т.Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова.Народовці виступали за єдність усіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки.

Біля витоків народовства стояли В. Шашкевич(син Маркіяна), К. Климович, Ф. Заревич та ін., які на початку 60-х рр. заснували у Львові студентську громаду – один з перших осередків українофільства в краї.

Більшість серед народовців становили світські особи – адвокати, вчителі, лікарі тощо.

Національну освіченість народних мас народовці підносили з допомогою Шевченкового “Кобзаря”, у містах і селах засновували народні бібліотеки, організовували гуртки художньої самодіяльності, влаштовували концерти і творчі виставки. За ініціативою народовців у Львові в 1868 р. засновано товариство “Просвіта”, метою якого згідно зі статутом було навчати і освічувати народ, а в 1873 р. – засновано Товариство ім. Шевченка, його мета – сприяти розвитку української мови і літератури.

У Львові народовці відкрили друкарню. Галичина стала центром українського друкованого слова. У народовських газетах і журналах (найдовговічнішими і найпопулярнішими були “Правда” і ”Діло”), а також окремими книжковими виданнями друкували свої твори й українські письменники.

Народовці створили у Галичині політичну організацію під назвою “Народна Рада”. Основна її ідея – національний розвиток Галичини, встановлення демократії та федералізму.

Лідери Руху (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Левицький та ін.) виступали проти революційних форм боротьби і стояли на платформі толерантного ставлення щодо Австро-Угорської монархії. Наприкінці 80-х рр. завдяки енергійним діям народовці змогли відвоювати у москвофілів передові позиції і відтіснили їх на другий план.

У середині 70-х рр. у Галичині з’являється молода інтелігенція, яка критично оцінювала діяльність обох руських течій та пропонувала надати українському рухові європейського характеру. Під впливом М. Драгоманова молоді політичні діячі І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький схилялися до соціалізму. Так в українському таборі виникла ще одна радикальна течія. Через свої часописи “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”, “Світ” радикали прагнули залучити до політичної діяльності широкі народні маси Галичини та Буковини. Незабаром вони створили першу політичну партію на українських землях – Русько-українську радикальну партію (1890р.).

У лоні цієї партії вперше в історії української політичної думки був сформульований постулат – політичної самостійності України. (В. Будзиковський, та Ю. Бачинський, 1890-1895рр.)

Починаючи з 90-х рр. XX ст. суспільний рух в західноукраїнських землях вступає у політичний етап свого розвитку, який характеризується утворенням політичних партій, кристалізації їхніх програм та активною боротьбою за вплив на маси.

Селянський рух також набуває політичного характеру (страйки, віче, передвиборча боротьба).

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. пожвавлюється національний рух на західних землях. Засноване народовцями у 1868 р. для освіти селян товариство “Просвіти” на початку ХХ ст. значно розширило свою діяльність. На 1914р. “Просвіта” мала 3000 читалень і налічувала близько 37 тисяч членів. У 1894 р. засновано спортивне товариство “Сокіл”, у 1900 р. – товариство “Січ”. В них налічувалося 50 тис. членів у 1914 р. У 1913 р. виходило 80 українських періодичних видань(66 – у Галичині, 8 – на Буковині, 4 – на Закарпатті, 4 – у Відні та Будапешті).

Виникають нові політичні партії: УНДП(1899), УСДП(1899), Католицький Русько-Народний Союз(1896) перетворений у 1911 р. в Християнсько-Суспільну партію. Русофіли у 1900 р. створили Руську Народну Партію.

У 1894 р. до Львова переїхав М. Грушевський.

Великі заслуги в організації і піднесенні національного життя належала А. Шептицькому, митрополитові (з 1901 р.) Греко-Католицької Церкви.

У Галичині ознаки нової літератури активно формували члени «Руської трійці», – М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький, на Закарпатті – О. Духнович (1803–1865), а на Буковині – Ю. Федькович (1834–1888).

Помітне місце в літературному житті Західної України ХІХ ст. посідає письменник, громадський і політичний діяч, греко-католицький священик А. Могильницький (1811–1873). Літературну популярність він здобув завдяки поемі «Скит Манявський». На увагу заслуговує галицький поет, письменник, драматург, політичний діяч, журналіст, видавець та греко-католицький священик І. Гушалевич (1823–1903). 1848 р. у Перемишлі вийшла перша його збірка віршів «До моєї батьківщини», у 1852 р. він публікує другу збірку поезій «Квіти з Наддністрянської левади», а в 1881 р. виходить у світ третя збірка «Галицькі відголоси». Опублікував текст «Слова о полку Ігоревім» з примітками і передмовою, в якому доводив справжність пам’ятки.

У 1870–1890-х рр. розкрився талант І. Франка (1856–1916) – поет і прозаїк, драматург і літературний критик, історик і теоретик літератури, творець новітньої української преси, перекладач, письменник, громадсько-політичний діяч тощо.

Західноєвропейський модерністичний напрям у літературі характерний для творчості П. Карманського (1878–1956), В. Пачовського (1878–1942), О. Луцького (1883–1941) та інших. У 1907 р. вони організували гурток «Молода муза», який оприлюднив свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі.

У кінці 1861 р. йому вдалось відкрити українське товариство «Руська бесіда», при якому мав діяти театр.

З середини ХІХ ст. розгорнув діяльність галицький композитор М. Вербицький (1815–1870). Особливо плідною була його творчість у галузі хорової та театральної музики. Він був одним із перших композиторів-професіоналів у Галичині, автор хорових вокальних, інструментальних творів, серед ких: оперети «Гриць Мазниця», «Школяр на мандрівці» (1849); мелодрама «Підгоряни» (1864); хори «Заповіт», «Поклін», «Думка»; 12 симфоній-увертюр (1855–1865), солоспіви, два полонези, вальс. У 1863 р. написав музику на вірш П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» (з 1992 р. – Державний гімн України).

У архітектурі початок цього культурно-історичного періоду позначений домінуванням класицизму. У Галичині сакральна архітектура не зазнала якогось піднесення. Класицистичні храмові споруди відсутні на Тернопільщині та Івано-Франківщині. Кілька таких споруд збережено на Львівщині, дві з них – монастирські, започатковані у XVIII ст., де поєднані риси пізнього бароко та класицизму: Юр’ївська церква та келії Василіянського монастиря у Червонограді і Воздвиженський костел у Новому Милятині.

В архітектурі складну стилістику розкрила еклектика∗, стиль, який понятійно часто підміняють изначенням стилізація. Проте, на відміну від еклектики, стилізація запозичувала з мистецтва минулих епох цілісність стилю, і така стилізація має узагальнену назву – історизм. У будь-якому стилізованому творі наявна еклектичність, що виконує другорядну роль. На думку авторів праці «Українське мистецтво», другу половину ХІХ ст. правильніше буде характеризувати «періодом еклектики».

До відомих скульпторів цієї доби належить М. Паращук (1878–1963). Вагомим здобутком його творчості у співавторстві з А. Попелем став високохудожній пам’ятник польському поетові А. Міцкевичу (1905).∗ Крім того, він виконав скульптурні портрети В. Стефаника, С. Людкевича (1906), Т. Шевченка (1912), І. Франка, М. Лисенка (1913).

Малярство цієї доби розпочинає класицизм. Найпочесніше місце належить художнику Л. Долинському (1745–1824). Художник відмовляється від візантійського духу, таємничості атмосфери, канонічності типажу, хоча ще зберігав іконографічну схему. У 1780-х рр. Л. Долинський розписував собор св. Юра у Львові: образи «Христос», «Богородиця», пророків та апостолів. У 1807–1810 рр. здійснював оздоблення Успенської церкви Почаївського монастиря.

На початку ХХ ст. провідне місце зайняв І. Труш. У 1898 р. у Львові організував «Товариство для розвою руської штуки».