7. Мирова угода

Мирова угода — домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (спи­сання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.

Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії прова­дження у справі про банкрутство, за умови згоди всіх кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника.

Найчастіше вона використовується при банкрутстві підприємств, які виробляють планово-збиткову продукцію, де процедура санації не може бути застосована.

Мирова угода може бути укладена тільки стосовно вимог, за­безпечених заставою, вимог другої та наступних черг, визначених ст. 31 Закону.

Одностороння відмова від мирової угоди не допускається.

Мирова угода має містити положення про розміри, порядок і терміни виконання зобов'язань боржника; відстрочку чи розстроч­ку або прощення (списання) боргів чи їх частини.

Арбітражний керуючий протягом 5 днів з дня укладення мирової угоди повинен подати до господарського суду заяву про затверджен­ня мирової угоди.

Затвердження господарським судом мирової угоди є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство. У разі винесення господарським судом ухвали про відмову в затвердженні мирової угоди мирова угода вважається неукладеною.

За заявою будь-кого із кредиторів мирова угода може бути ви­знана господарським судом недійсною, якщо:

боржником подані недостовірні відомості про своє майно в бухгалтерському балансі або в інших документах, що свідчать про фінансове та майнове становище боржника (банкрута);

виконання мирової угоди призведе боржника до банкрутства тощо.

Мирова угода може бути розірвана за рішенням господарського суду у разі:

невиконання боржником умов мирової угоди щодо не менш як 1/3 вимог кредиторів;

вчинення боржником дій, які завдають збитків правам та закон­ним інтересам кредиторів.

Визнання мирової угоди недійсною та її розірвання є підставою для поновлення провадження по справі про банкрутство.

8. Основні положення правового захисту у господарських відносинах

Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання. Кожний суб'єкт господарювання відповідно до Господарського кодексу та Господарського процесуального кодексу України має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом:

визнання наявності або відсутності прав;

визнання повністю або частково недійсними актів органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших су­б'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання;

визнання недійсними господарських угод;

відновлення становища, яке існувало до порушення прав та за­конних інтересів суб'єктів господарювання;

припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

присудження до виконання обов'язку в натурі;

відшкодування збитків;

застосування штрафних санкцій;

застосування оперативно-господарських санкцій;

застосування адміністративно-господарських санкцій;

установлення, зміни і припинення господарських правовідносин;

іншими способами, передбаченими законом.

Державні гарантії прав і інтересів суб'єктів, що господарюють можна розділити на:

загальні, які полягають у тому, що держава гарантує суб'єктам господарювання, незалежно від обраних ними організаційно-правових форм господарської діяльності і форм власності, однакові права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів;

майнові, які полягають у тому, що держава шляхом прийнят­тя відповідного законодавства, створення спеціальних структур гарантує недоторканість їхнього майна і забезпечує захист права власності (ст. 13 Конституції України).

Порядок і форми захисту прав суб'єктів господарювання визна­чаються, насамперед, нормами Господарського процесуального кодексу України (ГПК), відповідно до якого господарські спори вирішуються в порядку позовного виробництва, а справи про бан­крутство — також з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржни­ка або визнання його банкрутом» від ЗО червня 1999 р.

Спори вирішуються на підставі Конституції України, законів та інших нормативно-правових актів України, міжнародних договорів і угод, згода на обов'язковість застосування яких надана Верховною Радою України.

Особливу увагу законодавець приділяє захистові права влас­ності, оскільки власність є основою існування й діяльності підпри­ємців і підприємств будь-яких організаційно-правових форм. Пе­редбачені чинним законодавством способи захисту права власності прийнято поділяти на:

речово-правові — спрямовані на захист від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких інших осіб. Одним із них є ви­требування власником майна з чужого незаконного володіння (він­дикація). Позивачем у справі буде власник, із володіння якого майно вибуло без його відома. Власник може також подати в суд негато-рний позов (позов про усунення будь-яких порушень його права власності, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням володіння). Підставою для негаторного позову є порушення, що перешкоджають власникові здійснювати свої права користування й розпорядження майном. При цьому, хоча майно і не вибуває з володіння власника, використовувати його за призначенням влас­ник не має можливості;

зобов'язально-правові — застосовуються, у випадку зобов'я­зальних, зокрема, договірних відносин між власником і особою, що необґрунтовано утримує майно (наприклад, коли орендар не повертає орендодавцеві-власникові його майно після закінчення терміну договору оренди).