Висновки.

В результаті проведених досліджень можна зробити такі висновки:

1. Після перших великих перемог над польським військом, здобутих у 1648-1649рр., формування Української козацької республіки, Б.Хмельницький, розуміючи, що війна не скінчи­лася, спрямовує титанічні зусилля на зміцнення новоствореної держави, її міжнародне визнання. Тому 1650 рік характеризувався насамперед інтенсивною дипломатичною діяльністю гетьмана України. Її головною метою був пошук надійних союзників у боротьбі проти Польщі. Саме цю мету переслідував Б.Хмель­ницький, налагоджуючи дружні взаємини з Волощиною, Трансільванією, Молдавією, Кримом, Туреччиною, Росією.

Народ, який протягом кількох століть перебував у польському ярмі, у масовому порядку підтримав Б. Хмельницького, сподіваючись саме на скасування обридлого станового устрою суспільства і запровадження рівності всіх верств населення. Багатотисячне се­лянство прагнуло отримати козацькі права і вольності. Але його сподівання не виправдалися. Вже після Зборівської перемоги у серпні 1649р. і започаткування української державності у складі Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводства Б.Хмельницький скасував особисті свободи, якими селяни фактично кори­стувалися з січня 1648р., тобто з початку національно-визвольної війни. Здобувши реальну владу, козацька верхівка на основі Зборівського договору, яким Ян Казимир стверджував її вольності і доводив кількість реєстрових козаків до 40 тис., розпочала інтен­сивне відновлення становості суспільства.

Ігнорування Хмельницьким соціальних інтересів селянства призвело до втрачання ним підтримки народу. Ця обставина, поряд з іншими важливими факторами, стала головною причиною того, що результатом 6-літньої війни виявився лише протекторат росій­ського царя, встановлений після відповідних рішень Земського собору від 1 жовтня 1653 р. та січневої (1654 р.) Переяславської ради, а також Московського договору (березень 1654 р.).

Підсумовуючи можна сказати, що Україна ввійшла до складу Росії на правах якнайширшої автономії. “Березневі статті” 1654 року, подані Богданом Хмельницьким і в основному схвалені царем передбачали збереження прав, привілеїв та маєтностей Запорозького війська та української шляхти. Проте Московська держава за своєю природою була унітар­ною, абсолютистською, кріпосницькою державою, тому Українська держава з її республіканським ладом і силь­ними демократичними елементами не мала перспектив для розвитку. Наступні історичні події підтвердили це і до кінця ХVІІІ ст. Україна повністю втратила свою автономію.

2.1. Народно-визвольна війна 1648—1654 років не привела до створення суверенної української державності, проте після об'єднання з Росією Україна ще майже півтора століття зберігала певну самобут­ність державно-правового укладу. Питання про юридичне визначення того особливого статусу, що мала Україна-Гетьманщина у складі Російської імперії, залишається дискусійним. Зокрема, М.Є. Слабченко, С.В.Юшков та деякі інші автори називали її феодальною республікою, що перебувала у васальних відносинах з російським царем. Сьогодні переважає думка, що українська державність у роки Гетьманщини тільки складалася і не мала завершеного вигляду, то­му Україну XVII—XVIIIст. передчасно вважати республікою, а слід говорити про широке самоврядування українських земель або про їхню автономію.

Самоврядування (автономія) України грунтувалося на юридичних умовах об'єднання з Росією, які було закріплено у "березневих стат­тях" Б.Хмельницького, затверджених і уточнених трьома царськи­ми жалуваними грамотами від 27 березня 1654 року. Україні різною мірою вдавалося зберігати ті права, що у сукуп­ності забезпечували її особливий політико-правовий статус. Наступ російського царату передусім був спрямований проти самостійності геть­манської влади.

Адміністративно-територіальний поділ українських земель протягом часу існування Гетьманщи зазнав поступової трансформації від військово-територіальної організації земель козацької держави до губернського адміністративно-територіального устрою Ро­сійської імперії.

Запорізьку Січ було знищено, скасовано авто­номні установи. У 1781 р. Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. У губерніях заведено загальноросійські адміністраційні і судові установи.

2.2. Панівна верства України, з одного боку, привлас­нила собі привілеї польської шляхти, зокрема, закріпила за собою виключне право на займання промислами, на оптову торгівлю, на звільнення від сплати мита, податків, повинностей. З іншого боку, вона вимагала нових гарантій від гетьмана та царського уряду. І такі гарантії їй були надані. Глухівські статті 1669 року підтвердили вольності української панівної верстви і ті привілеї, які вона отримала від Богдана Хмельницького.

Таким чином, українська панівна верства отримує всі привілеї російського дворянства, що разом з її традицій­ними правами та вольностями давало в руки цього соціаль­ного прошарку майже необмежену владу. У XVIII ст. посилюється боротьба української панівної верстви за урівнювання в правах з російським дворянством.

В роки Визвольної війни православна Церква в Україні була відновлена в своїх правах. Зовсім іншим було становище Української православ­ної Церкви у тій частині України, яка залишалася під Польщею.

У XVIII ст. процес розшарування козацтва посилюєть­ся. Заможні козаки, які мали землю та вели господарство, зберегли привілейований стан. Соціальна диференціація не обминула і Запорізьку Січ. З часом старшина перетворюється у великих землевлас­ників, які експлуатують голоту та сіромах — козацькі низи.

Міста, як і раніше, поділялися на магістратські та ратушні. В магістратських містах посту­пово відновлюється дія магдебурзького права, хоча є бага­то прикладів втручання козацької адміністрації у само­врядування цих міст навіть у XVIII ст. Ратушними міста­ми правили звичайні козацькі отамани. Міщани магістратських міст були у кращому становищі. Вони користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами на зайняття ремеслом, торгівлею, промислами, мали право обирати магістрат.

Після визволення всі землі, що належали поль­ській шляхті, перейшли в державну власність. Тут знахо­дилися "вільні військові" або ратушні села, мешканці яких —посполиті селяни — були залежні тільки від держави. Після 1654 року правове становище селян та козаків було майже однакове. Козаки служили державі військовою службою, селяни— працею. У XVIII ст. зростає залежність селян від панів, збільшу­ються державні повинності. З другої половини XVIII ст. процес закріпачення українського селянства стає невідворотним. Указом від 3 травня 1783 року Катерина II остаточно заборонила переходи селян і закріпила їх за тими власниками, на зем­лях яких вони проживали згідно з останнім переписом населення. Це означало повне і остаточне закріпачення селян.

2.3. Можна сказати, що вищим органом влади в Гетьманщині вважалася військова рада, але гетьман і генеральна старшина, як правило вміло маніпулювали нею і значення останньої поступово зменшувалось. До початку ХVІІІст. Рада старшин перебрала на себе всі основні функції Генеральної Ради.

Одначе більшість цих рад, щодо свого характеру й представництва на них, мали дуже випадковий характер, у залежності від обставин моменту.

Отже, якщо вникнути у державний лад на Гетьманщині, ми побачимо, що “на ньому найбільше відбивається брак культури. У культурній державі закон ясно визначає, до кого належить верховна влада, у козаків це не було обмірковано докладно. Верховна влада належала до козацького війська, заступником його був гетьман, але не було жодної установи, звідки гетьман бере свою владу”[1].

Долю гетьманства поділив і оригінальний військово-адміністративний устрій України. Замість полків, сотень й куренів як адміністративних одиниць було запроваджено поділ на намісництва, а невдовзі на губернії і повіти, які мали всі типові для Росії органи місцевого управління і самоврядування.

2.4. Досить довго зберігалася автономія судоустрою України. Пере­робка його на російський кшталт почалася після поширення у 1781р. на територію України "Установлення про управління губерніями". Лише після створення "Свода законов Российской империи" в Україні в 1840-1842рр. було поетапно введе­но загальноімперське законодавство, в якому на згадку про колиш­ню автономію збереглися деякі спеціальні правові норми для Чернігівської і Полтавської губерній.