3.Саламанкське звернення. Рішення Празького саміту. Берлінська конференція

У подальшому розвитку зазначеного процесу особливо велику роль відіграли: конференція керівників університетів, що відбулася у м.Саламанка (Іспанія) у березні 2001р., Празький саміт міністрів освіти 29 країн-учасниць Болонського процесу, що відбувся травні 2001 р. та Берлінська конференція міністрів освіти, що відбулася у травні 2003 р. На Саламанській конференції 2001 р.,у якій взяли участь представники понад 300 європейських університетів, була створена Європейська асоціація університетів, був прийнятий підсумковий документ „Формування європейського простору вищої освіти”, основними ідеями якого стали: - подальший розвиток і розбудова вищої освіти на основі наукових досліджень; - розробка взаємоприйнятих механізмів для оцінки, гарантій і підтвердження якості диплому про вищу освіту; - забезпечення сумісності різних інститутів, програм, ступенів;- сприяння мобільності студентів, персоналу й можливості працевлаштування випускників в Європі; - підтримка зусиль з модернізації університетів у тих країнах, де існують значні проблеми щодо входження в Зону європейської вищої освіти; - проведення змін заради більшої відкритості, привабливості, конкурентоспроможності вищої освіти вдома, в Європі й у світі;- дотримання позиції, що вища освіти має бути відповідальною перед суспільством. У прийнятому зверненні до урядів європейських країн містилося прохання полегшувати і заохочувати зміни, забезпечувати координацію і керівництво зближенням систем вищої освіти з урахуванням національних і європейських особливостей.

На Празькому саміті 2001 р. було прийняте рішення продовжити регулярно, кожні два роки, зустрічі міністрів освіти країн-учасниць Болонського процесу. Додатково до тих шести проблем, що були визначені у Болонській декларації й потребують спільних зусиль для їх розв’язання, учасниками Празького самміту були названі ще три:

- організація навчання людей упродовж усього життя ( система безперервної освіти);

- підвищення ролі вищих навчальних закладів і студентів у розвитку європейської спільноти;-

забезпечення привабливості Зони європейської вищої освіти. На Берлінській конференції 2003 р. були вказані конкретні заходи щодо розв’язання дев’яти основних проблем ( 6 Болонських, 3 Празьких) Болонського процесу, названі строки виконання заходів. Серед них:

- до 2005 року створити міждержавні органи і установи, які здійснюватимуть акредитацію й сертифікацію європейських вищих навчальних закладів;

- до 2005 року розпочати реалізацію двоциклічної системи вищої освіти, а в перспективі включити до Болонського процесу ІІІ цикл освіти й отримання докторського ступеню;

- починаючи з 2005 року, всім випускникам університетів видавати автоматично й безкоштовно додаток до диплому, що написаний на одній з поширених європейських мов [1, с. 20].

Збільшувалося число учасників Болонського процесу. В 2002 році до нього приєдналися Кіпр, Ліхтенштейн, Туреччина, Хорватія, в 2003 році –Албанія, Андорра, Боснія і Герцеговина, Ватикан, Македонія, Сербія і Чорногорія, Росія. У 2005 р. Болонську декларацію підписала Україна ( про що буде окрема розмова). На сьогоднішній день у Болонському процесі беруть участь уже 45 країн. Причому якщо спочатку членами „Болонського клубу” були тільки елітарні вищі навчальні заклади –університети, то згодом до нього увійшли й вищі технічні навчальні заклади, у яких здобувала освіту основна частина молоді.

Таким чином, Болонський процес спрямований на формування єдиного відкритого європейського простору у сфері освіти, впровадження кредитних технологій, стимулювання мобільності і створення умов для вільного пересування студентів, викладачів, науковців в межах європейського регіону, спрощення процедури визначення кваліфікацій, що сприятиме працевлаштуванню випускників і студентів на європейському ринку праці. Введення загальноєвропейської системи акредитації , кредитної системи накопичення, легко доступних кваліфікацій тощо сприятиме підвищенню інтересу європейських та інших громадян до вищої освіти. Одним із головних завдань, що має бути вирішене в рамках Болонського процесу, є залучення в Європу більшої кількості студентів з інших регіонів світу. Далі розглянемо більш детально основні нарями Болонського процесу [1, с. 20].

Лекція 3 . Структура вищої освіти і ступенів за Болонською

системою

1. Цикли та ступені (бакалавр, магістр, доктор) європейської освіти. Додаток до диплому.

2. Кредитно-модульна система

3. Європейська шкала оцінок.

Література

1. Кривчик Г.Г. Вища школа і Болонський процес: Конспект лекцій. –Дніпропетровськ: ПДАБА,ДРІДУ НАДУ, 2008 . – 34 с.

2. Рижак Л. Євроінтеграція вищої освіти України: аксіологічний вимір / Л. Рижак // Вісник Львівського національного університету імені Івана Франка.− Філософські науки. − 2008. − Вип. 11. − С. 27–37.

3. Покликання університету: зб. наук. пр. / Відп. ред. О.Гомілко. − К.: РІА «Янко»; «Веселка», 2005. − 304 с.

4. Chudzicka-Czupała А. Students’ attitude toward cheating in Switzerland, Ukraine and Poland /Agata Chudzicka-Czupała, Anna Lupina-Wegener, Nadiya Hapon // The New Educational Review, 2013.– Vol. 32. – No.2.– Р.66-76.

Підвищення авторитету європейських університетів і наукових шкіл У низці країн світу, зокрема в країнах, що входили до колишнього Радянського Союзу, історично склалася унітарна або одноціклічна система освіти, тобто така система, за якою всі студенти вчилися протягом п’яти років (заочно – 6-ти) і яким вищий навчальний заклад надавав однаковий у межах однієї спеціальності обсяг знань. Один і той же обсяг знань надавався й тим, хто виявляв середні здібності, й тим, хто мав більш високий інтелектуальний потенціал і бажання вчитися. В результаті одні студенти, ті, що могли розраховувати на посади в нижній чи середній управлінських ланках на виробництві, отримували як вважається, зайві знання, і вартість їх підготовки (протягом 5-6 років) була невиправдано великою. І одночасно,як вважається, вони не мали деяких практичних навичок для швидкої адаптації на виробництві. З іншого боку, кращі студенти, що мали здатності до наукової й творчої діяльності, лідерські якості, отримували менше знань, чим могло їм знадобитися у майбутньому. У такій системі вищої освіти існувала певна зрівнялівка. Західна ринкова система характеризується прагматичним підходом до всього, зокрема до вищої освіти, а тому воліє виділяти на освіту рівно стільки грошей, скільки потрібно для свого функціонування. В європейських країнах вища освіта перетворювалася з елітарної на масову, але навіть у багатих країнах не вистачало коштів для якісного навчання більшої частини молоді за традиційними довготерміновими університетськими програмами. Майже всі країни ЄС ліквідували у себе традиційну професійно-технічну освіту і воліють надати молоді спочатку середню спеціальну освіту, а згодом вищу професійну освіту практично всій молоді вікової групи 16-23 років. Звичайно, це стає можливим, якщо водночас дещо скоротити програми і термін навчання.

Отож європейські країни вирішили взяти за основу для створення спільного європейського простору вищої освіти двоциклічну систему вищої освіти (undergraduate – graduate) що позитивно зарекомендувала себе в США та Великій Британії. У Болонській декларації (1999 р.) йдеться про те, що для отриманя вищої освіти достатньо вчитися в університеті або вищому професійно-орієнтованому навчальному закладі протягом 3 – 4-х років. Студенти, що успішно засвоїли навчальну програму, отримують кваліфікаційний ступень бакалавра. Зазначена ступінь має відповдати всім вимогам європейського ринку праці. Зазначена ступінь має засвідчити, що особа отримала такий обсяг [1, с. 22] теоретичних знань і практичних навичок, що дозволяє їй успішно виконувати свої фунціональні обов’язки на виробництві в будь-якій європейській країні. Програми бакалавра є закінченими, а не частинами більш тривалого навчального плану. Після закінченя навчання автоматично і безкоштовно видається диплом бакалавра і дотаток до диплому, у якому міститься чіткий опис академічних дисципліні умінь, що здобуті під час навчання. При цьому згідно з рішеннням Берлінської конференції міністрів освіти 29 країн (2003 р.) вищі навчальні заклади узгоджують („гармонізують”) свої навчальні програми і студентам надається приблизно однаковий обсяг знань і умінь. Додаток написаний на поширеній європейській мові (англійська, французька, німецька тощо). Таким чином, додаток до диплому дає можливість порівняння підготовки випускників різних вищих навчальних закладів і у різних країнах, що дає можливість пошуку роботи й продовження освіти за межами своєї країни. Особа, що отримала ступінь бакалавра, може подовжити свою освіту в будь-якому вищому навчальному закладі й будь-якій країні ще протягом 1,5 -2-х років. І у разі успішного засвоєння відповідної навчальної програми отримує ступінь магістра. В усіх сферах програми бакалавра та магістра мають механізми спадкоємності як у межах одного й того ж самого сектору вищої освіти, так і між різними секторами. Ступінь магістра дозволяє їх володарям обіймати більш високі посади на виробництві, займатися викладацькою діяльністю у вищому навчальному закладі тощо. Відповідно до рішення Берлінської конференції ступінь магістра також відкриває доступ до здобуття звання доктора філософії (PhD), для чого потрібно виконати дослідницьку роботу – дисертацію. Отже, процес підготовки докторів має статус третього циклу вищої освіти – postgraduate. Більшість учасників Болонського процесу визнали вчений ступінь доктора філософії як вищу. Проте з таким рішенням погоджуються не в усіх країнах і університетах. Так, німецьке наукове товариство категорично виступає проти того, щоб втратити ступінь повного доктора наук ( Doctor habilitus ) Бельгійці не бажають відмовлятися від ступеню Grand Doctor of Philosophy. Очевидно, в цих країнах дбають передусім про підтримання високого рівня своєї вітчизняної науки і вважають, що ліквідація зазначеного вищого кваліфікаційного рівня може завдати їй шкоду. Рішення про присудження ступеня доктора філософії (або повного доктора) остаточно приймається відповідною вченою радою університету, яка несе повну відповідальність за якість підготовки своїх докторів. Престиж того чи іншого університету значною мірою залежить від наукових досягнень докторів наук, що захистили у ньому свої дисертації. Тому важко уявити, щоб за таких умов можна було, скажімо, купити диплом доктора або замість наукового дослідження зробити плагіат чи компіляцію [4]. Так само вагомість того чи іншого докторського диплому значною мірою залежить від „фірми”, що його видала. Котуються докторські дипломи, що видані всесвітньо знаними університетами. Болонський процес спрямований на те, щоб підняти престиж європейських університетів і авторитет європейських наукових шкіл