- •Тема 1. Державна мова — мова професійного спілкування.
- •Тема 2. Основи культури української мови.
- •Тема 3. Стилі сучасної української літературної мови у професійному
- •Тема 1. Спілкування як інструментрумент професійної діяльності.
- •Тема 2. Риторика і мистецтво презентації.
- •Тема 3. Культура усного фахового спілкування.
- •Тема 4. Форми колективного обговорення професійних проблем.
- •Тема 5.1. Ділові папери як засіб писемної професійної комунікації.
- •Тема 5.3. Довідково-інформаційні документи.
- •Тема 5.4. Етикет службового листування.
- •Тема 1. Українська термінологія в професійному спілкуванні.
- •Тема 2. Науковий стиль і його засоби у професійному спілкуванні.
- •Тема 3. Проблеми перекладу і редагування наукових текстів.
- •Тема 5.2. Документація з кадрово-контрактних питань.
конкретизація якогось місця в документі.
Повнота інформації виражається в тому, що всі необхідні для правильного розуміння документа складники думки мають у тексті своє словесне вираження, нічого не треба домислювати. У документі не може бути недомовок і двозначностей.
Ясність викладу забезпечується насамперед точним добором потрібного слова, правильним користуванням термінами, униканням професіоналізмів тощо. Велике значення має чітке формулювання думки й позбавлення зайвих слів, які тільки ускладнюють розуміння тексту.
Точність опису тісно пов'язана з ясністю викладу, бо чим краще працівник розуміє суть справи, тим точніше він про неї висловлюється й тим яснішою справа буде для всіх, хто ознайомиться з документами.
Свобода від суперечностей виражається в таких факторах:
аргументи в тексті не повинні суперечити один одному;
зміст подається у відповідній синтаксичній формі (напр., прохання не може подаватися у формі наказу);
не можна використовувати слів із різних стилів мовлення.
Переконливість забезпечується обґрунтуванням висловленої в документі думки, доказовістю матеріалу, точністю в доборі фактів і цифрових даних. Лаконічність виражається у відсутності зайвих слів, повторень, розтягненої аргументації, плутанини в деталях.
Список використаних джерел
Бездрабко В. В. Класифікація документів: здобутки і нагальні завдання сьогодення [Електронний ресурс]. - Режим доступу: іїИр: // пЬиу. доу.иа /рогІа1/ паШга1/ Муии/І8І/2009_22/023.Мт.
Глущик С. В., Дияк О. В., Шевчук С. В. Сучасні ділові папери. - К.: А.С.К., 2000.
Голубовська І. В. Українська ділова мова: Дистанційна форма навчання: Навчально- методичний посібник для студентів нефілологічних спеціальностей. - Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2007.
Голубовська І. В., Левківська О. А. Українська мова професійного спрямування: Навчально-методичний посібник для самостійної роботи студентів нефілологічних спеціальностей (денної та заочної форм навчання). - Житомир: Вид-во ЖДУ імені Івана Франка, 2007.
Гриценко Т. Б. Етика ділового спілкування [Електронний ресурс]. - Режим доступу: іїИр: //рШгасіїпікі.сот.иа /17160512/ тепегїгктепі/ риЬ1іеИпі_уІ8Іирі.
Гутброд Г. Профессиональное деловое общение / Пер. с англ. И. В. Козьірь. - М.: Волтерс Клувер, 2007.
Ділова українська мова / За ред. О. Горбула. - К.: Знання, 2000.
Закон України Про інформацію [Електронний ресурс]. - Режим доступу: іїИр: // гакоп.га<іа.§оУ.иа/с§і-Ьіп/1а^8/таіп.с§і?пге§=2657-12.
Зарицька І. М., Чикаліна І. О. Українське ділове мовлення. - Донецьк, 1974.
Климова К. Я. Теорія і практика формування мовнокомунікативної професійної компетенції студентів нефілологічних спеціальностей педагогічних університетів: Монографія. - Житомир ПП: "Рута", 2011.
Коваль А. П. Культура ділового мовлення. - К.: Вища шк., 1982.
Мас Н. І. Організація сучасного діловодства. Конспект лекцій для студентів спеціальностей 7.020101 - культурологія, 7.020105 - документознавство та інформаційна діяльність денної та заочної форм навчання. - Одеса; Наука і техніка, 2006.
Національний стандарт України. Державна уніфікована система документації. Вимоги до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: іїИр: //гакоп.паи.иа /<ос/?иі<= 1041.6457.
Підгурська В. Ю. Культура професійного мовлення: Навч. посіб. - Житомир: Вид-во ЖДУ імені І. Франка, 2009.
Чмут Т. К., Чайка Г. Л. Етика ділового спілкування: Навч. посіб. - К.: Вікар, 2002.
Шевчук С. В. Ділове мовлення. Модульний курс. Підручник. - К.: Літера ЛТД, 2003.
Шевчук С. В. Українське ділове мовлення. - К.: Літера, 2000.
Тема 5.2. Документація з кадрово-контрактних питань.
План
Резюме. Автобіографія.
Характеристика. Рекомендаційний лист.
Заява. Види заяв.
Наказ щодо особового складу. Трудова книжка. Особовий листок з обліку кадрів.
Трудовий договір. Контракт. Трудова угода.
1. Резюме (від фр. ге8ите) вживається у двох значеннях: 1) стислий виклад суті написаного, сказаного чи прочитаного; стислий висновок, заключний висновок чого-небудь; 2) діловий документ, у якому стисло викладаються особисті, освітні та професійні відомості про особу.
Як документ, резюме подається до установи, що оголосила конкурс на заміщення вакантної посади. Це своєрідне представлення майбутнього працівника роботодавцю. Характерною особливістю документа є стислість: його обсяг, як правило, не виходить за межі однієї сторінки. При цьому резюме повинно бути детальним і точним. Кожне нове повідомлення пишеться з абзацу. У графі "Додаткові відомості" автор повідомляє будь-яку важливу для працевлаштування інформацію: володіння іноземними мовами і комп'ютером, уміння керувати автомобілем, участь у наукових конференціях, наявність друкованих праць, громадську діяльність, особисті якості. У документі може зазначатися мета його укладання (посада, на яку претендує автор) і бажана заробітна плата. Після ознайомлення з резюме керівництво установи запрошує на співбесіду найбільш перспективних кандидатів. Якщо претендент відповідає висунутим вимогам, він обіймає пропоновану посаду з наступним оформленням необхідних документів. Реквізити резюме:
Назва виду документа.
Текст документа, що містить таку інформацію:
прізвище, ім'я, по батькові;
домашня адреса, телефон, електронна адреса;
мета написання документа;
особисті дані (дата народження, сімейний стан);
відомості про освіту (повне найменування всіх навчальних закладів);
відомості про професійний досвід ( повна назва посад і місця роботи );
додаткові відомості.
Дата.
Підпис претендента на посаду.
Автобіографія (від гр. аи1о8 — сам, Ьіо8 — життя, дгарЬо — пишу) — документ, у якому особа в хронологічній послідовності описує своє життя від народження до часу складання документа. Розрізняють такі її види: автобіографія-розповідь(має описову довільну форму); автобіографія- документ (точно викладаються основні факти життя); автобіографія-документ спеціального призначення (детально вказуються усі факти біографії укладача і
його родичів). Документ пишеться від руки в одному примірнику. Усі відомості викладаються від першої особи. Автобіографія повинна бути вичерпною і разом з тим лаконічною. Кожне нове повідомлення пишеться з абзацу. Реквізити автобіографії:
Назва виду документа.
Текст, у якому зазначаються:
прізвище, ім'я, по батькові особи;
дата народження: число, місяць (літерами), рік;
місце народження (пишуться як у свідоцтві про народження);
відомості про навчання (повна назва навчальних закладів, спеціальностей);
перебування на військовій службі;
відомості про трудову і громадську діяльність (повна назва місць роботи та посад);
стислі відомості про склад сім ї: якщо неодружені, відомості про батька, матір, сестер, братів, якщо вони не мають своєї сім'ї (прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, місце навчання чи роботи, посада); якщо одружені, дані про дружину, чоловіка, дітей.
домашня адреса, номер телефону.
Дата написання.
Підпис особи.
2. Характеристика (від гр. сЬагакіегі8ііко8 — той, що є відмінною рисою, особливий) — це документ, у якому в офіційній формі подається комплексна оцінка професійних та особистісних якостей працівника, службовця, студента та ін. як члена колективу. Видається на прохання особи або на письмовий запит іншої установи. Обов'язковий документ при проведенні атестації, висуванні на виборну посаду, переведенні на інше місце роботи тощо. Укладається у двох екземплярах: один видається працівникові, а другий зберігається в особовій справі. Розрізняють такі типи характеристики: атестаційна (відображає підсумки атестування); функціональна (оцінює професійні й особистісні якості, необхідні для виконання певної роботи); виробнича (відображає рівень підготовки працівника, який складає кваліфікаційний іспит, укладається за результатами проходження виробничої практики або навчання). Реквізити характеристики:
Назва виду документа.
Заголовок (прізвище, ім' я, по батькові, посада, звання, кваліфікація, рік народження особи у родовому відмінку), освіта. Цей реквізит розташовується у стовпчик біля правого берега документа.
Текст, який містить такі відомості:
дані про трудову діяльність: посада, стаж роботи за спеціальністю, професійна компетентність, переміщення по службі;
оцінка ділових якостей: ставлення до службових обов'язків та трудової дисципліни, підвищення професійного рівня, уміння ставити цілі та ухвалювати рішення щодо їх досягнення;
оцінка моральних якостей: професійна етика, стиль спілкування, стосунки зі співробітниками, відомості про нагороди, заохочення (стягнення);
висновки;
призначення (у разі потребі).
Підписи керівних осіб.
Печатка.
Дата складання.
Рекомендаційний (від лат. гесоттепгїаііо доручення) лист — письмовий відгук про роботу, діяльність якої- небудь особи. Досить поширений вид ділової кореспенденції. Рекомендаційні листи складаються з різних причин: клопотання про підвищення на посаді, працевлаштування, збирання інформації про ділових партнерів. Автором документа може бути особа, яка добре знає рекомендованого, його професійні та особисті якості, сам має авторитет і визнання у своїй галузі, а також репутацію моральної людини. Рекомендації використовуються і в комерційному листуванні, коли починається співробітництво з якоюсь компанією. Збирають інформацію про її стабільність, платоспроможність, репутацію керівництва тощо. Якщо виникають якісь сумніви щодо потенційного партнера, роблять запит на рекомендацію. У листі зазначають назву фірми, вартість замовлення, яке вона зробила, і просять поради. Обов'язкове запевнення, що отримана інформація не буде розголошена. Є два типи рекомендаційних листів: відкриті (автор наголошує на позитивних якостях особи і погоджується взяти на себе певну відповідальність за претендента); закриті (автор не може високо оцінити фахові здібності працівника і не готовий за нього поручитися). Відкритий рекомендаційний лист можна писати лише тоді, коли його укладач давно і добре знає претендента і вважає, що він заслуговує на підтримку. Якщо є сумніви у професійних і особистих якостях людини, не варто давати рекомендацію. Цей документ не обов'язково повинен мати тільки схвальний характер, краще вказати на недоліки особи і тим самим запобігти можливим непорозумінням. Можна порадити, на якій посаді виявляться найкращі риси працівника і не матимуть значення його певні вади.
Реквізити рекомендаційного листа:
Назва документа (необов' язковий реквізит).
Заголовок ( необов'язковий реквізит).
Текст, який містить такі відомості:
пошанна форма звертання до посадової особи в кличному відмінку;
прізвище, ім'я, по батькові рекомендованої особи;
вказівка на термін співпраці чи знайомства з нею;
докладна характеристика претендента з точки зору його професійних і особистісних якостей;
тактовні зауваження щодо недоліків;
висновок (безумовна рекомендація, рекомендація з деякими застереженнями, відсутність рекомендації).
Підпис.
Дата.
6. Контактні дані: телефон, адреса електронної пошти тощо.
3. Заява — документ, який містить прохання особи чи установи щодо здійснення своїх прав або захисту інтересів. Розрізняють такі типи заяв:
За функціональними ознаками: заяви-зобов'язання (прохання про надання позики), заяви про відкриття рахунка, позовні заяви, заяви про зарахування на посаду, заяви до житлово-комунальних органів тощо.
За походженням: особисті (від окремих осіб) та офіційні (від організацій і установ чи службових осіб, що їх представляють).
За місцем виникнення: внутрішні (мають чинність всередині установ і організацій); зовнішні (надходять від інших організацій і установ чи осіб).
За змістом: вмотивовані (вказується причина написання, для цього вживаються прийменники в зв язку з, через) і невмотивовані ( відсутня причина укладання).
За наявністю додатків: прості (не мають інших документів)і складні (містять додатки).
Заява пишеться від руки в одному примірнику.
Реквізити заяви:
Адресат (назва посади, установи, прізвище та ініціали керівника у давальному відмінку).
Адресант ( посада, назва установи, прізвище, ім я, по батькові у родовому відмінку, якщо потрібно, адреса і паспортні дані особи, що звертається із заявою).
Реквізити (1,2) пишуться праворуч на останній третині рядка у стовпчик.
Назва виду документа.
Текст.
Підстава (додаток): перелік документів, що додаються до заяви на підтвердження її правомірності.
Дата.
Підпис.
4. Особовий листок з обліку кадрів — обов'язковий документ особової справи працівників установ, організацій, що узагальнює автобіографічні відомості за допомогою їх запису у таблиці цього ділового папера. Його заповнюють під час зарахування на посаду, навчання, для участі в конкурсі тощо. Цей документ оформлюють керівники установ, викладачі, працівники органів суду, прокуратури, журналісти, інженери, техніки, перспективні працівники на керівні посади та ін. Особовий листок з обліку кадрів являє собою бланк, який вимагає точного і акуратного заповнення. Документ заповнює сам працівник кульковою ручкою, розбірливо, без виправлень. У наш час не вносять відомостей про партійну належність, національність, соціальне походження особи. Працівник обов'язково повинен наклеїти свою фотокартку у визначеному на бланку місці. Правильність записаної інформації в особовому листку з обліку кадрів (дати, назви підприємств, установ, організацій, посад, кваліфікації, населених пунктів) звіряють з даними паспорта, трудової книжки, документа про освіту, військового квитка тощо.
Реквізити особового листка з обліку кадрів:
Назва виду документа.
Прізвище, ім'я, по батькові.
Дата і місце народження.
Фотографія особи, що заповнює документ.
Відомості про освіту.
Відомості про наукові ступені, вчені звання.
Якими мовами володіє.
Трудова діяльність.
Державні нагороди.
Вітчизняні, зарубіжні та міжнародні наукові відзнаки.
Відомості про родину.
Паспортні дані.
Домашня адреса.
Особистий підпис.
Дата заповнення документа.
Наказ щодо особового складу — розпорядчий документ, що видається керівником установи, організації, підприємства на правах єдиноначальності, в межах його компетенції і стосується кадрових питань. У заголовку такого наказу зазначають: щодо особового складу. Документ регламентує призначення на посаду, звільнення, переміщення, відрядження, відпустки, заохочення, стягнення працівників. Він видається на підставі їх заяв, доповідних записок керівників структурних підрозділів, протоколів колегіальних органів тощо. Наказ щодо особового складу, за винятком окремих випадків, має лише розпорядчу частину. Кожен пункт наказу починається з дієслова в наказовій формі, що друкується великими буквами (ПРИЗНАЧИТИ, ПЕРЕВЕСТИ, ЗВІЛЬНИТИ, ОГОЛОСИТИ), потім вказується прізвище, ім'я, по батькові працівника, його посада (вчений ступінь, звання, спеціальність, розряд), назва структурного підрозділу, дія, що оголошується документом. У кінці кожного пункту зазначається підстава для його складання. Якщо під однією датою видається кілька наказів, їх розміщують у такій послідовності: про призначення на посаду, переведення на іншу роботу, звільнення з посади, надання відпусток, заохочення, стягнення. У кожній групі питань прізвища працівників рекомендується розміщувати в алфавітному порядку. Залежно від змісту накази щодо особового складу укладаються за певними вимогами:
1. У наказах про прийняття на роботу обов'язково зазначають: на яку посаду призначити, до якого структурного підрозділу, з якої дати, вид зарахування на роботу (на постійну, тимчасову, за сумісництвом, за контрактом, з випробувальним терміном), особливі умови роботи (з прийняттям матеріальної відповідальності, зі скороченим робочим днем чи тижнем), умови платні (відповідно до штатного розкладу).
У наказах про переведення на іншу роботу вказують: з якої посади на яку, вид, термін (постійно, тимчасово), мотивування (реорганізація, скорочення, ліквідація підрозділу тощо).
У наказах про надання відпустки зазначають: вид відпустки (основна, додаткова, навчальна, декретна, без збереження заробітної плати, за сімейними обставинами, за власний рахунок тощо), загальна кількість робочих днів, дата виходу у відпустку і повернення, за який період надано відпустку.
У наказах про звільнення вказують: дату, мотивування (власне бажання, вихід на пенсію, порушення закону, статуту підприємства, ліквідування організації та ін.) із зазначенням Кодексу закону про працю чи інших законів, статутів тощо.
Проект наказу у разі потреби погоджується з відповідними посадовими особами, коло яких встановлює керівник установи, організації тощо. Завізований проект документа підписує керівник, після чого наказ реєструється у книзі реєстрації наказів. Відповідальна особа відділу кадрів зобов'язана ознайомити зі змістом наказу згаданих осіб, а вони повинні розписатися в оригіналі, зазначивши дату ознайомлення. Наказ набуває чинності з моменту його підписання керівником. Реквізити наказу:
Назва міністерства, якому підпорядковується установа, організація, підприємство.
Повна назва установи, що видає наказ.
Назва виду документа.
Номер наказу (посередині).
Дата укладання (ліворуч).
Назва місця видання (праворуч).
Заголовок.
Підстава для складання.
Підпис керівника установи.
Печатка.
Трудова книжка — головний документ, що підтверджує трудову діяльність працівника. Вона служить для встановлення загального, безперервного й спеціального трудового стажу. Точність оформлення цього документа має велике значення для призначення пенсії.
Після зарахування на посаду трудова книжка заповнюється працівниками відділу кадрів у п'ятиденний термін. До неї заносяться відомості про роботу, переміщення, звільнення, заохочення працівника.
Трудова книжка зберігається у відділі кадрів, де працює її власник, і повертається йому у зв'язку зі звільненням чи виходом на пенсію. Працівник має право взяти документ на деякий час за заявою. У разі втрати трудової книжки дублікат видається за останнім місцем роботи.
Трудові книжки заповнюються українською мовою кульковою ручкою синім, фіолетовим або чорним кольором. Усі дати, крім дати укладання документа, записуються арабськими цифрами: число і місяць — двозначними, а рік — чотиризначними (04.08.2011). Інформація до трудової книжки вноситься після видання наказу (розпорядження) протягом тижня, а в разі звільнення у день звільнення. Працівник повинен ознайомитися з кожним записом, що робиться в документі, і розписатися в особовій картці. Відомості про працівника заповнюються на 1-й і 33-й титульних сторінках українською мовою. Прізвище, ім'я, по батькові записуються (повністю) і дата народження (числа цифрами, а місяць буквами) вказуються на підставі паспорта або свідоцтва про народження.
До розділу Відомості про роботу вносяться відомості, які характеризують трудову діяльність працівника: як заголовок пишеться повна назва установи, потім порядковий номер запису, дата прийняття на роботу, назва структурного підрозділу, а також назва професії, посади відповідно до зазначених у "Єдиній державній класифікації професій всіх категорій працівників на підставі міжнародних стандартів", номер і дата наказу, розпорядження. Також з посиланням на дату, номер і назву відповідних документів вказується інформація про час служби в Збройних силах України, про час навчання у вищих, професійних та ін. закладах (коли документ видається при оформленні на посаду після їх закінчення), про період одержання допомоги через безробіття тощо. Якщо працівник не мав трудового стажу, пишеться: "До вступу на роботу трудового стажу не мав(ла)". До цього ж розділу заносять відомості про переведення на іншу посаду, присвоєння розряду, рангу (для державних службовців), прийняття присяги державного службовця, про звільнення.
У розділі "Відомості про нагородження" надається інформація про нагородження державними нагородами України (відзнаками Президента України). Вказується повне найменування установи, порядковий номер запису, дата, ким нагороджений працівник, за які досягнення, якою нагородою, підстава внесення запису з посиланням на дату і назву документа.
У розділі "Відомості про заохочення" вносяться відомості про заохочення за успіхи у праці (відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку та статуту про дисципліну); про відкриття, на які видано дипломи; винаходи та раціоналізаторські пропозиції. Записи робляться за тими ж правилами, що й про нагороди.
Реквізити титульного аркуша трудової книжки:
Герб України.
Назва виду документа.
Серія, номер.
Прізвище, ім'я, по батькові.
Дата народження.
Дата заповнення.
Підпис власника книжки.
Підпис особи, відповідальної за видачу трудової книжки.
Печатка.
Далі книжка заповнюється за розділами:
Відомості про роботу.
Відомості про нагородження.
Відомості про заохочення.
5. Трудовий договір — це угода між особою, що наймається на роботу, та керівником установи, організації або уповноваженим ним органом. За цим документом працівник зобов'язується виконувати певну роботу, а керівник — виплачувати йому заробітну плату та забезпечувати належні умови праці. Договір вважають чинним тоді, коли сторони дійшли згоди з усіх пунктів і оформили його належним чином. Він укладається відповідно до нормативних актів, у двох примірниках, які зберігаються у кожної із сторін і мають однакову юридичну силу. Реквізити договору:
Назва виду документа.
Місце укладання.
Дата.
Вступна частина: повні назви сторін, їх представників (прізвище, ім' я, по батькові), повноваження, на підставі яких вони діють.
Текст до договору, який містить:
термін виконання;
кількісні та якісні показники роботи (продукції);
вартість роботи (продукції);
порядок виконання роботи;
порядок розрахунків між сторонами;
відповідальність сторін за невиконання договору;
порядок і місце розв'язання спорів;
форс-мажорні обставини; термін дії договору.
Юридичні адреси установ або паспортні дані осіб.
Підписи сторін.
Печатка установи або обох сторін, які уклали договір.
Контракт (від лат. сопігасіш — угода) — правовий документ, особлива форма трудового договору, що засвідчує угоду між установою, організацією чи підприємством і працівником про умови спільної виробничої та творчої діяльності. Термін його чинності, права й обов язки сторін, їх відповідальність, умови матеріального забезпечення працівника, організації його роботи, умови розірвання договору встановлюються обопільними домовленостями контрактантів. Документ повинен відповідати закону і за змістом, і за формою. Кабінет Міністрів України 19 березня 1994 року затвердив положення про порядок укладання контрактів під час наймання на роботу працівників. Документ оформлюється як з ініціативи керівника, так і особи, яка зараховується на посаду. Контракт укладається у двох примірниках, які зберігаються у кожної із сторін і мають однакову юридичну силу. Він набуває чинності з моменту його підписання обома сторонами й діє протягом визначеного в ньому терміну. Документ може бути змінений за обопільною угодою, складеною у письмовій формі. Контракт є підставою для видання наказу про призначення на посаду.
Існує різниця між договором і контрактом. Контракт укладають на певний термін, а договір на період виконання якоїсь роботи або на невизначений строк. У контракті, на відміну від трудового договору, можуть обумовлюватися додаткові підстави для його розірвання, не передбачені чинним законодавством.
За контрактом зарплата та надання відпустки можуть визначатися керівником, а в договорі централізоване регулювання відпустки (за встановленим графіком). У контракті може передбачатися компенсація моральної та матеріальної шкоди, якщо його буде достроково розірвано з незалежних від працівника причин.
Реквізити контракту:
Назва виду документа із стислим обґрунтуванням його призначення (на виконання обов'язків, на управління підприємством тощо).
Дата й місце підписання.
Установа, що наймає працівника; прізвище, ім'я, по батькові її керівника.
Посада, прізвище, ім'я, по батькові працівника.
Термін дії контракту.
Текст, який має таку структуру:
загальні положення;
обов' язки стороін (права й обов язки працівника, характеристика його роботи, вимоги до якості її виконання; обов'язки установи щодо створення умов для продуктивної праці);
оплата праці та соціально-побутове забезпечення працівника (посадовий оклад, надбавка до нього, щорічна оплачувана відпустка, соціальне страхування тощо);
відповідальність сторін і вирішення спорів;
зміни та розірвання контракту;
адреси сторін та інші відомості.
Підписи сторін — укладачів контракту.
Печатка.
Трудова угода — документ, який регламентує відносини між установою і позаштатним працівником. Залучення професіоналів для виконання певних видів робіт відбувається у разі нестачі фахівців певної галузі. Трудова угода, укладена зі штатним працівником, визначає коло його доручень, які виходять за межі безпосередніх обов'язків.
Документ оформляється в декількох примірниках, один з яких предається виконавцю, а решта зберігається у справах установи-замовника. Реквізити трудової угоди:
Назва виду документа.
Дата й місце складання.
Перелік сторін, що уклали угоду.
Текст документа із зазначенням обов'язків виконавця й замовника.
Термін виконання й оплати роботи.
Юридичні адреси сторін.
Підписи.
Печатка установи.
Як правило, трудові договори й угоди, а також контракти складають юристи організацій, установ, підприємств. Є типові бланки цих документів. Працівник повинен дуже уважно вивчити їх зміст, узгодити незрозумілі питання і тільки потім ставити свій підпис.
Список використаних джерел
Волкотруб Г.Й. Стилістика ділової мови: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002.
Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навч. посіб. для вищ. та серед. спец. нав. закл. 4-те вид., переробл. і допов. К.: А.С.К., 2005.
Ділова українська мова: Навч. посіб. / О.Д. Горбул, Л.І. Галузинська, Т.І. Ситнік, С.Я. Яременко; За ред. О.Д. Горбула. — К.: Т-во «Знання, КОО», 2000.
Зубков М.Г. Мова ділових паперів: Комплексний довідник. — Харків: Фоліо; Майдан, 2002.
Коленченко Алла. Рекомендаційний лист, характеристика, відгук: у чому відмінність // Секретар-референт. — березень. — 2006.
Кунь З. Й. Універсальний словник української мови.— Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2005.
Погиба Л.Г., Грибіниченко Т.О., Баган М.П. Складання ділових паперів. Практикум: Навч. посібник. — К.: Либідь, 2002.
Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: Навч. посібник. — К.: Літера, 2000.
Тема 5.3. Довідково-інформаційні документи.
План
Прес-реліз. Повідомлення про захід.
Звіт. Службова записка. Рапорт.
Довідка.
Протокол. Витяг з протоколу.
1. Прес-реліз (від англ. рге88 — преса і ге1еа8е — повідомлення) — документ, у якому подається коротке повідомлення для засобів масової інформації про якусь важливу подію або захід. Метою його написання є ознайомлення якомога більшої аудиторії з подією, що пов'язана з діяльністю установи, фірми, компанії, організації. Завдання документа — подати інформацію у найбільш вигідному чи важливому для них аспекті.
За функціональним призначенням і терміном подання відносно події розрізнюють такі види прес-релізів:
Анонс (від фр.аппопсе — оголошення) — попереднє оголошення. Має на меті ознайомити з подією задовго до того, як вона відбудеться.
Запрошення. Зацікавлена сторона надсилає ЗМІ (з урахуванням графіка їх роботи) запрошення взяти участь у заході або прес-конференціїї за кілька днів до їх проведення.
Інформація. Має завдання висвітлити подію, яка відбувається, одночасно з нею.
Резюме. Підбиває підсумки, робить висновки, визначає перспективи на майбутнє після закінчення події.
Для прес-релізу необхідно, щоб інформація була важливою для широкого кола людей, походила із джерела, що заслуговує на довіру, стосувалася актуальних подій, захищала інтереси населення, була пов язана з відкриттями, що цікавлять широкий загал.
Щоб документ досяг мети, повідомляйте про ті події, які здатні привернути увагу громадськості, звертайтеся до ЗМІ, які найбільш позитивно відреагують на подію, запропонуйте назву публікації і додайте фотокартку до неї (читачі насамперед звертають увагу на фото й заголовки, а потім читають текст).
Обсяг прес-релізу, спосіб подання матеріалу, вибір мовних засобів спрямовані на те, щоб журналіст (редактор) зацікавився подією, прийняв рішення про доцільність участі в ній та її подальшого висвітлення.
Перед написанням документа визначте, яку інформацію слід надати, сформулюйте її одним-двома реченнями перед текстом і виділіть жирним шрифтом. Початкова фраза (мета повідомлення) у кількох вступних рядках повинна бути коротким викладом усього прес-релізу, наголошувати на найважливішому у ньому і відповідати на п'ять запитань: хто? що? де? коли? чому? Підберіть інтригуючий заголовок (у формі запитання, твердження, іноді парадоксального).
Текст має бути лаконічним, достовірним, інформативним. Якщо він перевищує дві сторінки, бажано робити підзаголовки до питань. Не потрібно перетворювати текст на один суцільний блок інформації, тому що він може відвернути увагу. Речення у прес-релізі мають бути короткими, але змістовними й зрозумілими. Уникайте жаргону, не використовуйте скорочень, не зловживайте малозрозумілими та вузьконауковими термінами, використовуйте більше дієслів активного стану.
Документ слід друкувати через півтора інтервала: це полегшує редакції наступну роботу з документом.
Щоб прес-реліз найбільш вигідно для установи висвітлив подію, потрібно тримати під контролем його публікацію: зателефонувати до видання, дізнатись, якому журналісту доручили роботу з документом. Це сприятиме встановленню особистих контактів з працівниками редакції, що полегшить співпрацю з ними. Реквізити прес-релізу:
Адресат (може зазначатися чи ні).
Назва виду документа.
Адресант: назва і логотип (від гр. 1одо8 — слово і іур08 — відбиток; комбінація початкових букв скороченої назви установи, фірми тощо у вигляді вензеля) установи, яка підготувала прес-реліз, контактна особа, номер телефону, поштова та електронна адреса для з'ясування більш детальної інформації. Реквізит може зазначатися в кінці документа (крім логотипу).
Заголовок.
Текст, який містить відомості про зміст події, організаторів, місце події, час, причини та її значення.
Дата розсилання. Може вказуватися на початку документа.
Повідомлення про захід — різновид службового листа, що адресується конкретній особі (організації), містить коротку інформацію про подію або захід і запрошення взяти в них участь. За змістом і формуляром документ подібний до оголошення про майбутню подію (організаційного оголошення) та запрошення. Інформація в ньому повинна викладатися ввічливо й коректно. Реквізити:
Шанобливе звертання до адресата у кличному відмінку (шановний, вельмишановний, глибокоповажний, глибокошановний, добродію, пане; прізвище, ім'я, по батькові).
Дата й час заходу.
Місце проведення.
Назва заходу.
Порядок денний, тематика події.
Прізвища, ініціали, посади доповідачів з кожного питання.
Маршрут і спосіб проїзду до місця заходу.
Прізвище, ініціали й телефон відповідальної особи.
Підпис голови колегіального органу або керівника установи.
Печатка установи (за потреби).
2. Звіт — документ, який містить інформацію про виконання певної роботи за визначений період часу.
Звіти бувають статистичні (цифрові), які пишуться на спеціальних бланках, і текстові — на звичайному папері за встановленим зразком.
Звіт допомагає вивчити, перевірити й узагальнити чиюсь роботу, знайти в ній позитивне і негативне, зробити висновки, намітити перспективи.
Документ повинен мати чітку композицію, бути логічним і послідовним у викладі інформації, стислим і точним у формулюваннях, містити вичерпні відповіді на всі пункти схеми, включати обґрунтовані висновки і пропозиції. Якщо звіт дуже великий за обсягом, його доцільно поділити на частини з відповідними заголовками, наприклад: навчальна робота, патріотичне виховання, формування здорового способу життя, моральне виховання тощо). Реквізити:
Гриф затвердження (ліворуч) — для зовнішніх звітів.
Штамп установи — для зовнішніх документів.
Назва виду документа.
Заголовок (назва виду діяльності, посада, місце роботи (навчання), прізвище та ініціали укладача, звітний період).
Текст, який має такі частини:
вступ (зазначається коло завдань, які були поставлені перед установою, відділом чи особою за звітний період);
основна частина (містить точний опис і аналіз виконаної роботи з наведенням позитивних і негативних прикладів);
висновки ( пропозиції, критичні зауваження щодо вдосконалення методів чи форм роботи, перспективи на майбутнє).
Підпис особи, що складала звіт.
Посада керівника установи, його підпис та розшифрування (для зовнішніх).
Дата укладання.
Печатка (для зовнішніх звітів).
Службова записка — документ, у якому особа надає інформацію для вирішення певного питання діяльності установи, організації, підприємства тощо. Службова записка може містити звіт про виконання завдань і розпоряджень адміністрації, відомості про ситуацію, що склалася, пояснення порушення дисципліни, висновки, пропозиції, прохання автора. Документ адресується керівнику установи чи структурного підрозділу.
Під назвою записка у справочинстві функціонують службова записка і доповідна та пояснювальна записки як її види.
Службова записка — документ, який містить аргументоване прохання посадової особи з метою позитивного вирішення певного питання.
Доповідна записка — документ, у якому надається інформація про певний факт, подію, виконання службових доручень з висновками і пропозиціями автора. Розрізняють звітні, інформаційні й ініціативні доповідні записки.
Текст документа має дві частини: описову (констатаційну), в якій описується ситуація, що склалася; друга частина містить висновки, прохання, пропозиції і спосіб їх виконання.
Пояснювальна записка: 1) документ, який додається до змісту основного документа (програми, звіту, проекту, наказу тощо); 2) документ особистого характеру, в якому аргументовано пояснюються певні дії, вчинки укладача, його підлеглих (найчастіше негативного характеру).
Із точки зору адресності всі службові записки поділяють на внутрішні (направляються керівникові установи чи підрозділу, де працює автор, який підписує документ) і зовнішні (адресуються керівництву, якому підпорядкована установа; оформлюються на її загальних бланках за підписом керівника).
Службові записки укладаються з власної ініціативи службової особи чи на вимогу адміністрації.
Реквізити службових записок:
Адресат (назва посади, прізвище та ініціали керівника, якому подається записка, у давальному відмінку).
Адресант ( посада, назва структурного підрозділу , прізвище, ім я, по батькові особи, яка подає записку, у родовому відмінку).
Реквізити (1, 2) пишуться праворуч на останній третині рядка у стовпчик.
Назва виду документа (службова записка, пояснювальна записка, доповідна записка).
Заголовок (стислий зміст документа); не обов'язковий реквізит.
Текст.
Дата.
Підпис.
Рапорт (фр. гаррогі, від гаррогіег — приносити, повідомляти) — документ, у якому військовослужбовець чи працівник системи Міністерства внутрішніх справ звертається до вищої посадової особи з викладом питань службового чи особистого характеру. Така форма документа використовується замість заяв вищеназваними категоріями службовців для реалізації їх прав і законних інтересів (рапорт про надання відпустки, про дозвіл на виїзд за межі гарнізону, про підписання контракту тощо). Він може містити інформацію про виконану роботу (рапорт про приймання справ і посади, приймання дільниці дільничним
інспектором міліції і т. ін.).
Реквізити:
Адресат (назва посади, номер військової частини, звання, прізвище ініціали керівної особи) — у давальному відмінку, у стовпчик біля правого берега документа.
Назва документа.
Текст.
Дата — зліва.
Підпис (ставиться поряд з датою; поруч розшифрування підпису: військове звання, прізвище, ініціали).
3. Довідка — документ, який засвідчує факти життя особи чи обставини діяльності установи. Довідки поділяються на службові (укладаються на вимогу вищих інстанцій, надають інформацію з одного чи кількох питань, можуть ділитися на розділи і оформлятися у вигляді таблиці, містять результат аналізу, узагальнення відомостей певної тематики, наприклад обстежень, відряджень тощо) і особисті (підтверджують біографічні чи юридичні факти життя осіб).
Також розрізняють внутрішні (видаються всередині установи і підписуються укладачем документа) та зовнішні довідки (готуються на запит інших інстанцій, засвідчуються підписом керівника і печаткою).
Документ укладається посадовими особами або уповноваженими органами на бланку установи, організації, підприємства тощо, до якого вносять потрібні дані.
Довідка реєструється в книзі обліку.
Реквізити:
Назва міністерства, якому підпорядковується установа.
Повна назва установи, що видає довідку, її адреса, номер телефону.
Дата видання та номер документа.
Місце укладання.
Назва документа.
Текст, в якому вказується прізвище, ім'я, по батькові особи, якій видається довідка, інформація відповідно до потреби (місце навчання, статус, спеціальність, посада, звання, розмір заробітної плати (цифрами і літерами), місце проживання, площа помешкання тощо).
Призначення довідки (куди подається).
Підписи службових осіб.
Печатка.
4. Протокол (від гр. ргоіокоііоп з ргоіо8 — перший лист і коїіао — приклеюю) — документ колегіальних органів, у якому фіксується хід і результати роботи нарад, засідань, зборів, конференцій. Протоколом оформляється також діяльність слідчих органів, прокуратури тощо.
За обсягом інформації протоколи поділяють на стислі (записуються питання, що обговорювались, прізвища доповідачів та ухвалені рішення), повні (відрізняються від стислих тим, що ще коротко фіксуються виступи учасників) і стенографічні (дослівно записується весь хід засідань). Протокол укладає секретар чи спеціально призначена компетентна особа. Документ підписує голова й секретар зборів, нарад, конференцій тощо.
Протокол складається з двох частин — вступної й основної. У вступній вказується дата, місце проведення засідань, прізвища присутніх (якщо їх більше 15, реєстраційні списки додаються до протоколу) і відсутніх (інколи із зазначенням причини), прізвища запрошених осіб, обраних голови й секретаря, порядок денний. Основний текст ділиться на розділи, які відповідають пунктам порядку денного. Кожний з них має частини під рубриками СЛУХАЛИ, ВИСТУПИЛИ, УХВАЛИЛИ, які друкуються великими буквами з абзацу. Слово СЛУХАЛИ пишеться в одному рядку з римською цифрою, що позначає черговість питання, а в наступному рядку з абзацу вказують посаду, прізвище й ініціали доповідача (у називному відмінку) та тему його виступу. Далі коротко подають зміст доповіді у формі прямої мови або пишуть у дужках (текст доповіді додається). Так само оформляється частина ВИСТУПИЛИ, але без цифри перед словом. Арабськими цифрами з абзацу зазначають порядок тих, хто виступає. У частині УХВАЛИЛИЛИ за пунктами вказуються прийняті рішення.
Текст документа повинен бути точним, лаконічним, відтворювати хід засідання з характеристикою позиції сторін. Реквізити:
Назва документа.
Номер протоколу.
Назва зібрання із зазначенням його характеру.
Назва установи , її структурного підрозділу.
Дата проведення ( нижче від попереднього реквізиту, ліворуч). У цьому ж рядку може вказуватися місце проведення ( місто).
Посади , прізвища, ініціали керівників засідання (голови, секретаря, членів президії), запрошених осіб і почесних гостей.
Склад присутніх і відсутніх учасників засідання (див. вище).
Порядок денний ( у називному відмінку).
Текст протоколу (див. вище).
Перелік додатків до протоколу із зазначенням кількості сторінок.
Підписи голови й секретаря засідання.
Витяг з протоколу — документ, який являє собою копію частини протоколу, потрібну для вирішення певного питання. Як правило, у ньому відображається одне із розглянутих на заході питань і прийняті рішення. Документ надається окремим особам чи надсилається установам на їх письмовий запит. У протоколі, з якого зроблено витяг, зазначають, на якій підставі, кому й коли його видано. Реквізити:
Назва документа.
Номер протоколу.
Назва установи (структурного підрозділу), що проводили засідання.
Дата протоколу.
Номер питання, що розглядалося, і його текст.
Посади, підписи, ініціали й прізвища осіб, що підписали протокол, або зазначають "Оригінал підписали", вказують посади, ініціали та прізвища відповідних осіб, і тоді їх підпис не ставиться.
Посада, підпис, ініціали та прізвище укладача витягу.
Дата укладання документа.
Список використаних джерел
Волкотруб Г.Й. Стилістика ділової мови: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002.
Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навч. посіб. для вищ. та серед. спец. нав. закл. 4-те вид., переробл. і допов. К.: А.С.К., 2005.
Ділова українська мова: Навч. посіб. / О.Д. Горбул, Л.І. Галузинська, Т.І. Ситнік, С.Я. Яременко; За ред. О.Д. Горбула. — К.: Т-во «Знання, КОО», 2000.
Зубков М.Г. Мова ділових паперів: Комплексний довідник. — Харків: Фоліо; Майдан, 2002.
Кунь З. Й. Універсальний словник української мови.— Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2005.
Погиба Л.Г., Грибіниченко Т.О., Баган М.П. Складання ділових паперів. Практикум: Навч. посібник. — К.: Либідь, 2002.
Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: Навч. посібник. — К.: Літера, 2000.
Тема 5.4. Етикет службового листування.
План
З історії епістолярного стилю.
Принципи ділового листування. Особливості побудови службового листа.
Реквізити листа та їх оформлення.
Основні типи листів. Загальноприйняті правила ділового листування.
1. Загальновідомим є жанрове багатство української літератури. Тому відповідно до окремих жанрів літератури і властивих їм прийомів вживання, добору і поєднання мовних засобів в сучасній українській літературній мові можна виділити такий стиль, як епістолярний. Цей стиль застосовується в різного типу листуванні, а іноді і в художніх і публіцистичних творах, написаних у формі листів до окремих осіб або груп людей. Зразки епістолярного стилю можна побачити і в Київських пам'ятках ділового письменства ХУ-ХУІ ст., листуванні Богдана Хмельницького, листах Т.Г. Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. Заслуговують на увагу дослідників і «берестяні грамоти» ХІ-ХУІ ст. - побутово-ділові записи і листи, видряпані на шматках березової кори, що були знайдені проф. А.В. Арциховським під час розкопок стародавньої мостової в Новгороді. З 1951 до 1967 року було знайдено 435 берестяних грамот, авторами яких були переважно представники простого люду. Це свідчить про поширення писемності в побутові населення Київської Русі. Прикладом приватного листування між письменниками є лист М. Коцюбинського до І. Нечуя- Левицького:
"Високоповажний Іване Семеновичу!
Нетерпляче чекаю обіцяного Вами для нашого альманаху оповідання. Будьте ж ласкаві, пришліть, коли можна, швидше, бо вже складаємо збірник. Сердечно бажаємо Вам Вам обоє — я і жінка — здоров 'я. З високою повагою М. Коцюбинський ".
2. Складання службових документів, зокрема і листів, - важкий і складний процес, який займає багато часу службовців та ІТП. Тут велику роль грає словесне оформлення рішень, дій тощо. При цьому слід пам'ятати, що мова не є пасивним фіксатором прийнятих рішень, а виконує активну стимулюючу роль в управлінській діяльності. Ділове листування послуговується стилем офіційно- діловим, що має специфічні відмінності і вимагає дотримання певних основних принципів:
об'єктивність змісту та нейтральність тону;
повнота інформації та стислість викладу;
типізація мовних засобів і стандартних термінів;
оформлення від імені юридичної особи, установи або її структурного підрозділу.
Лист - це узагальнена назва різних за змістом документів, що об'єднані способом передавання тексту - пересилається поштою. Це поширений вид документації в системі управління, що виступає важливим засобом спілкування між установами, підприємствами, організаціями та приватними особами. Службові листи займають приблизно 80% у загальному обсязі документації.
Тексти і форми листів менш за все уніфіковані і трафаретизовані, інколи вони складаються довільно. Текст службового листа повинен висвітлювати лише одне питання. Головна його мета - спонукати до дії, переконувати, доводити, пояснювати. Це досягається ясністю, чіткістю й стислістю, нейтральністю викладу.
Службовий лист має такі структурні частини, як: вступ, докази, висновки, закінчення.
Вступ містить виклад причин і приводу, що спонукали до написання листа. Докази - це наведення фактів, цифрових даних, посилань, логічних висновків, що повинно переконати адресата в правомірності постановки даного питання й необхідності його позитивного розв'язання.
Основне у змісті листа - висновок, що містить суть питання, основну думку - згоду чи відмову, пропозицію чи прохання.
За функціональними ознаками офіційна кореспонденція поділяється на два типи:
листи, що потребують відповіді - листи-запити, листи-прохання, листи- пропозиції, листи-звернення, листи-вимоги;
листи, що не потребують відповіді - листи-відповіді, листи-попередження, листи-розпорядження, листи-відмови, листи-подяки, листи-запрошення, листи- реклами тощо.
За кількістю адресатів розрізняють:
звичайний лист;
колективний;
циркулярний.
Звичайний і колективний листи надсилаються на одну адресу, лише колективний може бути укладений від імені кількох організацій.
Циркулярний - завжди надсилається керівною установою до своїх структурних підрозділів тощо.
3. Реквізити службового листа:
Назва міністерства (для державних структур).
Назва й адреса адресанта (ліворуч чи посередині).
Номер і дата листа.
Назва й адреса установи адресата, його посада, прізвище та ініціали (праворуч).
Заголовок листа («Про ...»).
Текст (зміст).
Перелік додатків (якщо вони надсилаються) із зазначенням кількості сторінок.
Посада; звання; статус адресанта (ліворуч).
Підпис, ініціали та прізвище адресанта (праворуч).
Печатка (якщо необхідно).
Віза виконавця, підпис на копію (якщо необхідно).
Є певні правила реагування на листи за термінами. Відповідь слід дати не пізніше, ніж через десять днів. Якщо потрібно більше часу для детального вивчення запиту, прохання, то адресатові сповіщають протягом трьох днів, що лист отримано і над вирішенням питання працюють. Остаточну відповідь слід дати не пізніше, ніж через місяць.
Службові листи укладаються на бланку, що містить реквізити установи, закладу, організації.
4. За характером інформації листи поділяються на такі групи:
Ініціативні листи містять прохання, пропозицію, запит.
Листи-відповіді залежні від ініціативних листів, оскільки їх тему й тип уже задано запитом чи проханням, на дату й номер яких слід посилатися. Такий лист викладає зміст проблеми чи розв'язання питання, прийняття чи відмову, що заявлені в ініціативному листі. Тому особлива увага до коректного, толерантного, обґрунтованого викладу тексту.
Супровідний лист інформує адресата про раніше надіслані документи, товари, цінності. Такі листи надсилають разом із комерційними документами - рахунками, чеками, накладними. Вони можуть містити плани, схеми, прейскуранти тощо.
Договірний лист - різновид супровідного листа, що вказує на факт відправлення попередньо укладеного договору, угоди між адресатом і адресантом.
Лист-запрошення - документ, що деталізує умови участі адресата в заході, умови проїзду, проживання тощо. Це інформація про дату, мету, час проведення певного заходу.
Лист-повідомлення і лист-запрошення близькі до листа-запрошення.
Гарантійний лист - це документ, що виступає юридичним гарантом виконання викладених у ньому зобов'язань. Обов'язкові реквізити: номер розрахункового рахунка із зазначенням назви банку, термін остаточного розрахування, сума, підписи вищого посадовця й головного бухгалтера гаранта.
Рекламний лист - це різновид інформаційного листа, що містять докладний опис рекламованих послуг чи товарів, пропагує діяльність закладу чи установи.
Лист - нагадування містить вказівку про наближення або закінчення терміну певного зобов'язання або проведення заходи. Як правило, такий лист починається словом «нагадуємо».
Лист-підтвердження - це повідомлення про отримання якого-небудь відправлення - телеграми, листа, товару тощо, - про те, що раніше укладений документ є чинним (договір, інструкція). Такий лист може починатися словами «підтверджуємо», «маємо змогу підтвердити».
Лист-вітання - це діловий спосіб вияву уваги й поваги до своїх колег, співробітників, партнерів. Зміст і стиль такого листа залежить від нагоди чи приводу до його написання й рівня знайомства адресанта з адресатом. Офіційність повинна бути не сухою, штампованою, а зміст насичений урочистістю, теплотою, повагою.
Про інші види листів та їхні особливості можна прочитати у рекомендованій літературі.
Нині більшість листів друкують або пишуть на бланках. У діловому листуванні слід дотримуватися таких загальноприйнятих правил:
Службові листи оформлюють на чистому аркуші (бланкові) лише на лицьовій стороні.
При умові, що обсяг листа перевищує сторінку, то в кінці її зазначають: «Див. наст. сторінку».
Сторінки листів, починаючи з другої, нумерують арабськими цифрами.
Ширина лівого поля - 2/3,5 см, правого - до 1 см, верхнього і нижнього - до 2 см; текст листа друкується через 1,5-2 інтервали, абзац зліва - 5 інтервалів, звертання до адресата пишуть без абзаца.
Не допускаються виправлення, перекреслення, позначки.
Лист складається текстом всередину. Конверт - великий, цупкий.
Відповідь на лист слід дати протягом 10 днів від часу отримання. За необхідності вивчення певних проблем, викладених у листі, слід повідомити адресанта упродовж 3 днів, що лист одержано й відповідь буде надіслана не пізніше як за місяць.
Оформлення адреси виконується за загальним зразком.
Адреса — це точна вказівка місця проживання чи перебування кого-небудь або місцезнаходження чого-небудь, складена за певною формою. Правила, встановлені Міністерством зв'язку, забезпечують якнайшвидше пересилання, зберігання і доставляння поштових відправлень. Основні з цих правил повинен знати кожний громадянин. На всіх адресах пишеться:
Прізвище, ім'я та по батькові адресата або назва організації (у давальному відмінку).
Назва вулиці, номер будинку і квартири.
Назва населеного пункту, міста.
Назва району.
Назва області.
Поштовий індекс, присвоєний кожному відділенню зв'язку. Цей індекс призначений для машинного сортування кореспонденції.
Над адресою зазначається вид і спосіб пересилання:
рекомендована бандероль;
з повідомленням про вручення;
з доставленням додому;
цінний на ... грн.;
вручити особисто;
до запитання.
Зворотна адреса теж пишеться повністю. Прізвище відправника кореспонденції пишеться в називному відмінку. Від правильного написання адреси залежить оперативність працівників підприємств зв'язку. Зразки адрес по Україні у міста: Адреса відправника, індекс Кушніренко Іван Федорович вул. Хрещатик, 5, кв. 20 м. Київ, 1 01001
Адреса одержувача, індекс
Саленку Василю Петровичу вул. Б. Хмельницького, 20,
с. Зелений Гай Дубнінський район Рівенська область 35612
Список використаних джерел
Глущик С.В. та ін. Сучасні ділові папери: Навч. посіб. для вищ. та серед. спец. навч. закладів. - 3-тє вид., перероб. і допов. - К.: А.С.К., 2002.
Головач А.С. Зразки оформлення документів: Для підприємств і громадян. - Донецьк: Сталкер, 1997.
Діденко А.Н. Сучасне діловодство: Навч. посіб. 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: 2000.
Зубков М. Сучасне ділове мовлення. - Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2007.
Марахова А.Ф. Мова сучасних ділових документів. - К.: Наук. думка, 1981.
Погиба Л.Г. та ін. Складання ділових паперів. Практикум: Навч. посіб. - 2-ге вид., стереотип. - К.: Либідь, 2004.
ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 3
Наукова комунікація як складова фахової діяльності
Тема 1. Українська термінологія в професійному спілкуванні.
План
Історія і сучасні проблеми української термінології. Теоретичні засади термінознавства та лексикографії.
Термін та його ознаки. Способи творення термінів.
Термінологія як система. Загальнонаукова, міжгалузева й вузькоспеціальна термінологія. Термінологія обраного фаху. Нормування, кодифікація і стандартизація термінів.
Українські електронні термінологічні словники.
1. "Наукова термінологія - вище породження людської думки, національної за своїми витоками, міжнародної за своїм поширенням серед різних народів світу. Саме в термінології закодована історія і культура народу". - цілком слушно зазначають Т.І. Панько, І.М. Качан, Г.П. Мацюк (Українське термінознавство: Підручник. - Львів: Світ, 1994). Основу фахового мовлення становить термінолексика, якою користуються фахівці у повсякденному мовленні.
Термінолексика (термінологія) - це сукупність термінів певної наукової галузі. До термінології ставляться певні вимоги - вона повинна бути національною за своїм походженням і міжнародною за поширенням і вживанням.
Ранні наукові твори були написані у формі трактатів або діалогів, од, поем. Саме слово "термін" виникло в епоху середньовіччя.
Віками українці були бездержавним народом, тому створення й функціонування української наукової мови, української термінології мали складну історію.
У XIV - XVI століттях в основному був сформований словниковий склад української народності, що зафіксували літописи, грамоти, актово-урядове листування, твори світського й релігійного змісту. Найвідоміші писемні пам'ятки зберегли деякі терміни звичаєвого права, що існували в той час: судові докази, викрадання, кровна родова помста. Найяскравіше ці норми знайшли відображення в «Руській правді» (1054-1113 рр.): слово обида стосувалося будь- якого правопорушення; термін шкода позначав таке правопорушення, внаслідок якого людина чи община зазнавали певних збитків. Для найменування правопорушень використовувалися такі лексеми, як вина, проступок, лихо, криеьда та ін.
Термін закон вживався для позначення форм реалізації Божої волі. Норми верховної влади Київської Русі сприймалися громадськістю під терміном правда. Для того часу було ще характерним поєднання у понятті правда юридичних і моральних сторін, бо правда - це не тільки «право карати і милувати», але й вища справедливість. «Руську правду» можна визначити як кодекс приватного права і з цим пов'язані деякі особливості кодифікації.
Уже в ХУІІ ст. українські вчені зацікавилися такою групою слів, як терміни, українським термінотворенням, про що свідчать праці викладачів Києво- Могилянської академії, зокрема Г. Кониського. Над з'ясуванням природи термінів, шляхів їх творення свого часу працювали І. Верхратський, І. Франко, М. Драгоманов, М. Грушевський, І. Огієнко. У процесі творення і укладання нової української термінології виділяють декілька особливо плідних періодів.
Перший - друга половина - кінець ХІХ ст. Саме про цей період І. Франко писав, що українська мова збагачується «новими термінами та висловами, відповідними до прогресу сучасної цивілізації». Особливе місце у розвитку української термінології зайняв П. Куліш, що закликав повертатися обличчям до Європи, щоб українська мова отримала достойне місце у світовій термінологічній практиці. А М. Драгоманов прагнув до заміни іншомовного за походженням терміна українським відповідником і часто сам їх створював. Деякі з них були не досить вдалими: громадіестео - соціалізм, громадіеець - соціаліст, породь - національність, іменники з суфіксом -ець: читець, письмоеець.
Другий період пов'язаний з утворенням наукових товариств у Східній Україні, що починають друкувати наукові праці українською мовою. Створюються медичні, природничо-технічні, агрономічні терміни.
Третій період розпочинається від 1921 року, коли було створено Інститут української наукової мови. З' явилося чимало термінологічних перекладних словників, а також медичні, хімічні, фізичні, математичні, правничі, військові та ін. Терміни творилися різними способами: використанням народних слів, творенням нових, запозиченням з інших мов.
Четвертий період - 50-60-ті роки минулого століття, коли АН УРСР видає ряд перекладних термінологічних словників.
Сучасний період формування термінолексики свідчить про те, що усі галузі науки поступово стають україномовними. Українська наукова терміносистема має відкритий характер і поповнюється новими термінами - запозиченими та національними: вандалізм, піар, арбітраж, референдум, репресія, рекет, лобізм, хакері, грабунок, розбійний напад, касетна справа, правозахисна група, натівець. Поряд з цим існують і певні проблеми у розвитку української термінології:
варіантність у використанні термінів: аеродром - летовище, руханка - фізкультура, правотар - адвокат;
вживання недолугих калькованих термінів, що не відповідають нормам української мови: підписка (передплата), відчислення (відрахування), грузовик (вантажівка);
надмірність у вживанні складноскорочених слів та скорочень: НВО - науково-виробниче об'єднання.
НВО - нормативна вартість обробки. РГ - ручна граната. РГ - регулятор гучності. РГ - розвідувальна група.
Відсутність системного опису української термінології гальмує процес розбудови фахової мови, впливає на її неуніфікованість, неунормованість, нестандартизованість. Як правильно: посадова чи службова особа, термін чи строк, юридичний чи правничий, свідок чи очевидець, саміт чи зустріч, транш чи позика? Тому основними напрямами роботи українських термінознавців та лексикографів є:
теоретичний аспект: узгодження національної та міжнародної термінології, вироблення методики уніфікації термосистем, їх збагачення за рахунок власних мовних одиниць і лексичних запозичень;
прагматичний аспект: участь українських вчених-термінологів у роботі міжнародних організацій з питань стандартизації;
прикладний аспект: укладання різного роду термінологічних словників. Наука, яка займається загальнотеоретичними питаннями терміна, термінології,
номенклатури, називається термінознавством. Систематична термінологічна робота почалася у середині ХІХ ст. У всіх країнах вона має однакові проблеми і напрями, серед яких такі: лінгвістичні питання термінознавства; термінознавство окремих сучасних мов; історія формування, становлення окремих термінологій; діалектне термінознавство тощо. Термінознавство охоплює такі напрями роботи:
Лексикографічний - створення різного роду термінологічних словників: «Енциклопедія кібернетики» (1973); Українська мова: Енциклопедія (2004); Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів (1985); Горпинич В.О. Словник географічних назв жителів України (2001); Тараненко О.О., Брицин В.М. Українсько-російський словник (сфера ділового спілкування) (2000).
Уніфікація і стандартизація термінів. Уніфікація - це упорядкування термінологій різних галузей науки, техніки всередині терміносистем. Стандартизація - це вироблення терміна - еталона, що відповідав би усім лінгвістичним та іншим вимогам, що характерні для терміна. Стандартизацію термінів здійснює держстандарт, але існує вона і на міжнародному рівні.
Створення картотек і баз даних. Перший банк термінів був створений у Німеччині і вміщував 2 млн. термінів на дев'яти мовах.
Переклад термінів - одна із найскладніших проблем.
Термінологічне редагування: головне - «термін і текст».
Організаційний напрям. Термінологічною працею займається дуже багато вчених у різних країнах світу, з проблем термінознавства видаються спеціальні журнали, проводяться конференції тощо.
2. Терміном (лат. іегшіпш - прикордонний знак, кордон, межа) називається слово або словосполучення, що означає чітко окреслене спеціальне поняття якої- небудь галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя.
Термін має такі ознаки:
моносемантичність (однозначність) в межах однієї предметної галузі, однієї наукової дисципліни або сфери професійної діяльності. Так, наприклад, слово корінь - багатозначне, але в ботанічній літературі цей термін означає підземну частину рослини, що служить для закріплення рослини в ґрунті та всмоктування поживних речовин; у лінгвістиці - це основна частина слова без суфіксів і префіксів, спільна для кількох споріднених слів; а в математиці - величина, що при піднесенні до того чи іншого ступеня дає нове число;
системність: кожен термін має зв'язок з іншими термінами даної предметної сфери. Наприклад, морфологія - розділ граматики, в якому вивчається слово як граматична одиниця мови - оперує певною системою «своїх» термінів: словозміна, словоформа, граматичне значення, граматична форма, граматична категорія тощо;
наявність дефініції (визначення). Наприклад: контекст - лінгвістичне оточення мовної одиниці, умови й особливості вживання її в мовленні. Калька - запозичення слів і виразів з іншої мови шляхом їх буквального перекладу: слово підрозділ є калькою з російського слова подразделение, яке в свою чергу є калькою з французького слова 8оиМіуІ8Іоп;
стилістична нейтральність; вживання у науковому та офіційно-діловому стилях;
позбавленість експресії, образності, суб'єктивно-оцінних відтінків, хоча деякі з них можуть мати специфічні суфікси:
язичок - 1) анат. Конусовидний виступ м'якого піднебіння в ротовій порожнині. 2) біол. У деяких колах - внутрішні жувальні лопаті, які зрослися між собою і випнулися вперед; 3) бот. Невеликий відросток, виріст біля основи листка злакових та деяких інших рослин.
В Україні слово термін поширюється вже у ХУІІІ ст. Сучасні словники по- різному визначають його значення.
Від термінів відрізняються номенклатурні назеи - своєрідні етикетки предметів, явищ, понять. Якщо в основі терміна лежить загальне поняття, то в основі номенклатурної назви - одиничне. Номенклатурні назви вказують на конкретні об' єкти певної галузі науки, техніки, мистецтва.
До номенклатури входять серійні марки машин, приладів, верстатів, найменування підприємств, установ, організацій, географічні назви та назви рослин, звірів і т.д.
Професіоналізми - слова й мовні звороти, характерні для мови людей певних професій. Оскільки професіоналізми вживають на позначення певних понять лише у сфері тієї чи іншої професії, ремесла, промислу, вони не завжди відповідають нормам літературної мови. Професіоналізми виступають як неофіційні синоніми до термінів. З-поміж професіоналізмів можна вирізнити науково-технічні, професійно-виробничі. Вони доволі різноманітні щодо семантичних характеристик. На відміну від термінів, професіоналізми не мають чіткого наукового визначення й не становлять цілісної системи. Якщо терміни - це, як правило, абстрактні поняття, то професіоналізми - конкретні, тому що детально диференціюють ті предмети, дії, якості, що безпосередньо пов'язані зі сферою діяльності відповідної професії, наприклад:
Слова та словосполучення, притаманні мові моряків: кок — кухар; кубрик — кімната відпочинку екіпажу; ходити в море — плавати тощо. Професіоналізми працівників банківсько-фінансової, торговельної та подібних сфер: зняті каси, підбити, прикинути баланс.
Професіоналізм музикантів: фанера — фонограма; розкрутити - розрекламувати.
Здебільшого професіоналізми застосовуються в усному неофіційному мовленні людей певного фаху. Виконуючи важливу номінативно-комунікативну функцію, вони точно називають деталь виробу, ланку технологічного процесу чи певне поняття й у такий спосіб сприяють кращому взаєморозумінню. Це, наприклад, назви частин виробу у гончарів: утір (лінія, що окреслює дно глечика); пук — випукла частина виробу; пелюстка — широка частина виробу; карнизик — лінія, що окреслює краї виробу (використано матеріали Інтернет- джерела: геїїпе.ог§.иа>ра§еігї-3229-1.Ьіш1).
3. У множині термінів кожної галузі вирізняють дві складові:
термінологію - сукупність термінів, яка відображає поняття, що утворилися і функціонують у кожній галузі стихійно. Існує математична, фізична, юридична, військова, музична, лінгвістична та інша термінологія.
терміносистему - що становить собою опрацьовану фахівцями певної галузі та лінгвісистеми множину термінів, яка адекватно й однозначно відображає систему понять цієї галузі.
Відповідно до сфери використання терміни поділяють на загальнонаукові
(елемент, функція, закон, система, програма), міжгалузеві (методика, технологія, звук, акустика, реакція), вузькоспеціальні (біофізика, мовознавство, мікропроцесор, діагностика, акордика, алібі).
Оволодіти термінологією обраного фаху допомагає науково-навчальна та власне наукова література, а також довідники і словники (лексикографічні джерела), вміщені на паперових та електронних носіях.
Так, майбутні історики та правознавці цікавляться суспільно-політичною термінологією, її історією та особливостями розвитку; музиканти — музичною, майбутні філологи — мовознавчою тощо.
Суспільно-політична термінологія. До перших текстів, де використані суспільно-політичні терміни, відносять літописи Київської Русі, "Поучення дітям" Володимира Мономаха, "Руську правду" 1282 р. Тут знаходимо: головник (убивця), видок (свідок), вира (штраф за вбивство) тощо. У сучасній термінології залишились давні слова: ціна, оборот, доход, товар, мито, продаж. До запозиченої у ХІХ ст. термінології відносять такі іншомовні слова, як: комісія, ґрунт, директор, жандарм, фабрика, фонд, чин, скарга, пенсія, адвокат, агент, цензор, прокурор, субординація. У публіцистиці цього періоду з'являються скальковані з російської мови: правительство (уряд), власть (влада), чоловічество (людство), безроботиця (безробіття), благодарність (подяка).
Велика кількість суспільно-політичних слів з розвитком суспільства з активного вжитку перейшло в розряд застарілих слів, історизмів: розвинений соціалізм, соціалістичне змагання, п'ятирічний план, злиття націй, "холодна війна" та ін. З'являються такі слова з певною стилістичною метою в художній та публіцистичній літературі або в наукових статтях з проблем історії, філософії, соціології тощо. Рух суспільно-політичного життя невпинний - щоразу ми знаходимо у пресі нові й нові слова, здебільшого запозичені, що стосуються гострих проблем сьогодення: Він дзвонив з мобільного телефону й не дивувався, що відстані долати так легко (З газет). Від комерційного афронту видовище не врятували навіть оголошені в афіші політика, секс і містика (З газет).
Музична термінологія. Вже в ІУ -УІ ст. н. е. на території сучасної України існувала музична лексика (гімн, баркарола). З 1925 р. при Інституті наукової мови було розпочато укладання словника музичної термінології, виданого у 1930 р. Відомий словник музичних термінів ( автор — Ю. Юдевич). Слід зазначити, що з-поміж музичних термінів існують історизми і неологізми (наприклад, назви застарілих і новостворених музичних інструментів). Дослідники виділяють такі лексико-тематичні групи слів музичного мистецтва:
Назви музичних інструментів (бубон, сопілка, скрипка, цимбали, арфа).
Назви професій, спеціальностей, амплуа (скрипаль, басист, органіст).
Співацькі голоси та регістри (бас, контральто, фальцет, дискант).
Музичні колективи, групи (тріо, дует, оркестр).
Дії, процес праці музикантів (диригування, репетиція, проба, концерт).
Види, жанри, музичні галузі, музичні твори, музичні форми (романс, сюїта, опера, пісня, рапсодія).
Знаки нотного письма (діез, бекар, бемоль, альтовий ключ). Лінгвістична термінологія. Формування і становлення лінгвістичної термінології у ХІХ -ХХ століттях пов'язане з іменами таких видатних учених та громадських діячів, як Й. Лозинський, Й. Левицький, Я. Головацький, Є. Тимченко, І. Огієнко, І. Вагилевич, О. Павловський, А. Кримський та ін. Львівська граматика Пилипа Дячана (1865 р.) та підручник з мови П. Павлусевича (того ж року видання) пропонували певну частину таких лінгвістичних термінів, які не прижилися в сучасній українській літературній мові: приросток (суфікс), наросток (префікс), кінцівка (закінчення), самозвуки (голосні), часівник (числівник). Відповідниками до сучасних слів були того часу: язикословний (лінгвістичний), доброзвучність (милозвучність), знак виклику (знак оклику), писовня (орфографія), мовниця (граматика), діючий спосіб (дійсний спосіб), речівник (іменник), зачинені й відчинені склади (закриті й відкриті склади), рівнорядні слова (однорідні члени речення), іменовий відмінок (називний відмінок), гатункові імена (власні імена), животні й неживотні імена (істоти і неістоти). У сучасній лінгвістичній термінології традиційно існують дублетні пари - запозичене й рідне слово: інфінітив - неозначена форма, генетив - родовий відмінок, кон'югація - дієвідмінювання, флексія - закінчення, асиміляція, дисиміляція - уподібнення, розподібнення тощо. Мовознавча термінологія має вузьке призначення - забезпечити потреби науки про мову — і вживається виключно різними жанрами наукової мови.
У будь-якій термінологічній системі співіснують два протилежних процеси - термінологізація і детермінологізація. Деякі терміни поступово втрачають свою залежність від певної галузі, набувають нових значень і успішно поповнюють групу загальновживаних слів. Водночас одним зі шляхів утворення термінів є використання нейтральної лексики. Значення багатьох термінів, як правило, встановлюється за допомогою контексту або окремих словникових тлумачень у кінці сторінки (розділу) наукового джерела.
Способи творення термінів:
Лексико-семантичний (переосмислення загальновживаних слів — вторинна номінація): ринок праці, чиста конкуренція, електричний струм, нульове закінчення, мелодійна хвиля, мандрівний сюжет тощо;
Морфологічний (додаванням префіксів, суфіксів, складанням основ, слів, абревіацією): реорганізація, пан'європейський, постіндустріальний, оподаткування, лобування, матеріаломісткість, ОСББ, ВНЗ тощо;
Синтаксичний (стандартизація вільних словосполучень): державне замовлення, рекомендований лист, прямий кут, навколишнє середовище, лужне середовище, продуктивність праці тощо;
Калькування (дослівний переклад) або запис іншомовного слова у його первинному вигляді за допомогою українських літер: пресинг, кастинг, спічрайтер, іміджмейкер тощо.
Нормування (нормативність) термінів - це правильність їх утворення та вживання. Робота з унормування у професійній терміносфері має на меті формування досконалої термінології на основі останніх досягнень термінознавства.
Кодифікація термінів — це систематизація термінів у словниках, довідниках, що орієнтують мовців на правильне їх використання. Стандартизація термінології — це вироблення термінів-еталонів, термінів- зразків, унормування термінології в межах однієї країни (якщо це національний стандарт) або в межах групи країн (якщо це міжнародний стандарт). Стандартизована термінологія є обов'язковою для вживання в офіційних наукових, ділових, виробничих текстах.
Сьогодні в Україні стандартизація термінології стала державною справою. Від розв'язання мовних питань, зокрема термінологічних, як відомо, залежать темпи державотворчих процесів. Освіта, наука, а особливо виробництво потребують єдиної, зручної, логічної української термінології. На цей час в
Україні розроблено понад 600 державних стандартів. Через кожні п'ять років їх переглядають і уточнюють.
Термінологічний стандарт укладають у такій послідовності:
систематизація понять певної галузі науки чи техніки; поділ їх на категорії (предмети, процеси, якості, величини тощо); розмежування родових та видових понять;
відбирання усіх термінів галузі, взятої для стандартизації (терміни вибирають зі словників різних років видання, статей, підручників, періодики, рукописів та ін. джерел);
поділ термінів на групи:
а) вузькоспеціальні терміни; б) міжгалузеві; в) загальнонаукові (загальнотехнічні); стандартизації повинні підлягати лише вузькоспеціальні терміни);
вибирання із групи термінів-синонімів нормативного терміна (інші терміни подають також, але з позначкою "нерекомендований");
підбирання еквівалентів англійською, німецькою, французькою, російською мовами з відповідних міжнародних стандартів;
формулювання українською мовою означення поняття;
рецензування стандарту фахівцем та мовознавцем.
(використано матеріали джерела Інтернету: Ье1р-егїи.сот>коп8рекі-1ексг]- ^ик^ап8ка-тоVа-2а-).
4. Термінологічний словник - один із різновидів лінгвістичного словника, у якому подано термінологію галузі (кількох галузей) знань. Теорією і практикою укладання словників займається термінологічна лексикографія. Термінологічні слоеники класифікують: 1) як наукові документи (містять результати теоретичних або експериментальних досліджень у вигляді наукових понять); 2) як науково-популярні документи (містять відомості про теоретичні або експериментальні дослідження в галузі науки, культури, техніки у формі, доступній читачеві-неспеціалісту. їх цільове призначення як науково- популярних видань полягає в розповсюдженні й популяризації наукових та інших спеціальних знань у сфері науки, техніки, виробництва; 3) як виробничі документи, призначені для використання на виробництві та в інших сферах практичної діяльності, що містять матеріали прикладного характеру, розраховані на фахівців різної кваліфікації. їх цільове призначення полягає в забезпеченні довідковою інформацією всіх сфер практичної діяльності, зокрема виробництва; 4) як навчальні посібники для забезпечення навчального процесу. До навчальних належать словники, які відображають термінологію певної навчальної спеціальності. Цей різновид словників, як правило, розвивають вищі навчальні заклади для забезпечення навчального процесу (М. Комова).
У Розпорядженні Кабміну України (від 11 лютого 2009 р. N 140 р) "Про схвалення Концепції Державної цільової програми розвитку Національної словникової бази на 2009-2015 роки) зазначено: "Існує нагальна потреба у розвитку Національної словникової бази. На поточний момент у серії "Словники України" створено єдиний український електронний словник, який розповсюджено в Україні та за її межами накладом понад 60 тис. примірників".
Наведемо перелік термінологічних словників (у тому числі їх електронних версій) із різних галузей:
Словник лінгвістичних термінів / Уклад. Д. І. Ганич, І. С. Олійник. — Київ: Вища школа, 1985.
Філософський словник / За ред. акад. В. І. Шинкарука. — 2-е перпероб. видання. — Київ: Головна редакція УРЕ, 1986. — 796 с.
Російсько-український словник з фізичної культури і спорту / За ред. В. Г. Осінчука, І. К. Попеску. — Львів: Світ, 1993. — 308 с.
Російсько-український словник наукової термінології. Книга 1: Суспільні науки / НАН України. Упоряд. Й. Андерш та ін. — Київ: Наукова думка, 1994.
Лисько З. Музичний словник: Репринтне видання 1933 р. — Київ: Музична Україна, 1994. — 168 с.
Юридичний словник-довідник / За ред. Ю. С. Шемшученка.- Київ: Феміна, 1996 . — 695 с.
Літературознавчий словник-довідник / Ред. кол. Р. Т. Гром'як, Ю. І. Ковалів, В. І. Теремко та ін. — Київ: «Академія», 1997. — 752 с.
Український педагогічний словник / Гончаренко Семен. Український педагогічний словник. — К.: Либідь, 1997. — 374 с.
Фінансовий словник / А. Т. Ковальчук. — Київ : Знання, 2006. — 287 с. — I8ВN 966-346232-9
Біологічний словник / за ред. І. Г. Підоплічка. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974. — Т. 3. — 552 с. 2-е вид. — Київ: Головна редакція УРЕ. 1986. — 680 стор.
Барна М. М. Ботаніка: Терміни. Поняття. Персоналії: Словник. — Київ: Академія, 1997. — 272 с.
Російсько-український словник наукової термінології. Книга 3: Математика. Фізика. Техніка. Науки про космос / НАН України. Упоряд. В. В. Гейченко та ін. — Київ: Наукова думка, 1998.
Тлумачний словник із фізики : {6644 статті} / М. О. Вакуленко, О. В. Вакуленко. - К. : Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2008. - 767 с.
Російсько-український загальнотехнічний словник: Близько 113000 слів / Уклад. Л. І. Мацько та ін. — Київ: Вища школа, 1994. — 173 с.
Російсько-український математичний словник: Близько 20000 термінів / Уклад. В. Я. Карачун, О. А. Карачун, Г. Г. Гульчук. — Київ: Вища школа, 1995.
П'ятимовний тлумачний словник з інформатики / Упоряд. Іваницький Р. В., Кияк Т. Р. — Київ: ВІПОЛ, 1995. — 370 с.
Коссак О. М. Англо-український словник з інформатики та обчислювальної техніки: Понад 15000 термінів. — Львів: СП «БаК», 1995. — 304 с.
Словник фізичної лексики: Українсько-англійсько-німецько-російський / Уклад. В. Козирський, В. Шендеровський. — Київ: «Рада», 1996. — 932 с.
Російсько-український словник наукової термінології. Книга 3: Математика. Фізика. Техніка. Науки про космос / НАН України. Упоряд. В. В. Гейченко та ін. — Київ: Наукова думка, 1998.
гакоп.паи.иа Словник законодавчих термінів — Електронне видання НАУ Опііпе
Словник-довідник музичних термінів — Електронне видання за словником Ю.Є. Юцевича
Короткий математичний словник — Електронне видання на ґогтиіа.со.иа - математика для школи.
Архівістика. Російсько-український словник термінів.
Комп'ютерна термінологія — Глосарій української Вікіпедії.
Список використаних джерел
Мацько Л.І., Кравець Л.В. Культура української фахової мови: Навч. посіб. - К.: ВЦ «Академія», 2007.
Климова К. Я., Романюк П. Ф. Практична стилістика сучасної української мови: Навчальний посібник для студентів ВНЗ ІІІ-ІУ рівнів акредитації та викладачів-словесників закладів освіти. — Житомир : Вид-во ЖДУ, 2005.
иЬиу.доу.иа> Наукова періодика України>.. .№г_1егт/2008_620/29.ргїґ
2акоп.гайа.§оу.иа>е§і-Ьіп/1а^8/таіп.е§і.
Тема 2. Науковий стиль і його засоби у професійному спілкуванні.
План
Становлення і розвиток наукового стилю української мови.
Особливості наукового тексту і професійного наукового викладу думки. Мовні засоби наукового стилю.
Оформлювання результатів наукової діяльності. План, тези, конспект як важливі засоби організації розумової праці. Анотування і реферування наукових текстів. Реферат як жанр академічного письма. Складові реферату. Стаття як самостійний науковий твір. Вимоги до наукової статті. Основні вимоги до виконання та оформлювання курсової, бакалаврської робіт. Рецензія, відгук як критичне осмислення наукової праці.
Основні правила бібліографічного опису джерел, оформлювання посилань.
Науковий етикет.
1. Науковий стиль сучасної української літературної мови сформувався під впливом грецької та латинської мов. Велику роль у становленні наукового стилю відіграли вчені Острозької академії. Львівського братства, Києво-Могилянської академії, Києво-Печерського монастиря. У 19-му — 20-му століттях відомі наукові тексти таких учених, як: Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Іван Верхратський, Іван Огієнко, Михайло Грушевський, Агатангел Кримський, Борис Грінченко та ін. З 1907 року почало діяти "Українське наукове товариство" у Києві. Видавалися збірники, наукові записки, періодичні видання, підручники, монографії з різних галузей наукових знань. У 1918 році створено Термінологічну комісію, а у 1921 році при Академії наук створено Інститут української наукової мови: укладалися словники термінів. Терміни сучасної української мови відображають досягнення світового масштабу, отже, у складі будь-якої терміносистеми представлено чимало запозичених (іншомовних) слів, а також використано ресурси українського словотвору. Отже, у науковому стилі, як і в інших функціональних стилях української мови, знаходять відображення зміни у суспільстві, наукові досягнення (екстралінгвальні чинники), так і зміни у самій мовній системі (внутрішні лінгвістичні чинники).
"Основні ознаки наукового стилю: інформативність, абстрактність, об'єктивність, узагальненість, точність та однозначність, лаконічність, понятійність і предметність, логічна послідовність, доказовість і переконлива аргументація, пояснення причиново-наслідкових зв'язків. Мовні засоби, якими здебільшого оперує науковий стиль мовлення, — це однозначна загальновживана й абстрактна лексика, велика кількість термінів, зокрема — іншомовних (інтернаціональних).
У науковій мові не місце надлишковим емоціям, бо вони — бурхливе море, в якому тонуть факти. Існує спеціальна наукова фразеологія — стійкі термінологічні словосполучення, які формалізують мовлення, позбавляючи його зайвих емоційно-експресивних і змістових нашарувань. Особистісні оцінки можуть перекручувати зміст повідомлення, тому прийнято нівелювати усі мовні елементи, які вказували б на особу автора, його інтереси чи вподобання: емоційно-експресивні синоніми та суфікси, багатозначні слова, художні засоби та індивідуальні неологізми тощо. Бажаним є використання цитат інших авторів і посилання на авторитетні джерела. Це, знову ж таки, відволікає увагу від особи автора та продовжує наукову традицію — розширює, поглиблює й удосконалює певну теорію або гіпотезу.
Для текстів наукового стилю характерне послідовне членування на розділи, параграфи, пункти, підпункти. Науковий стиль має чітко організований синтаксис, у ньому переважають речення складної, але "правильної" будови, часто ускладнені зворотами, нанизуванням іменних форм. У реченнях багато іменників і відносних прикметників, мало дієслів, зокрема — особових форм їх. З наявних дієслівних форм частіше вживаються безособові, узагальнені чи неозначені, наприклад, як у підручниках з математики: Дано дві сторони і кут, протилежний одній з них. Знайди інші два кути і третю сторону. Для того, щоб лаконізувати думку і полегшити сприйняття інформації, використовуються схеми, таблиці, графіки, а також система символів, яка стисло і чітко позначає певні об'єкти. Отже, кожного разу, коли ми "сердимося" на книжку наукового стилю за "прісність" викладу і велику кількість "зарозумних" слів, слід пам'ятати, що це є та "усереднена" форма подачі інформації, яку однаково сприймуть люди різних поколінь і стилю життя. Науковий стиль спрямований не на естетичне чуття мовця, а на швидке раціональне сприйняття" (Л. Мацько, Л. Кравець).
Початком самостійного поетапного дослідження у заданій площині є написання анотації на книгу, статтю, презентація новинок науково-навчальної літератури. Конспект і реферат є складнішими жанрами наукового стилю, оскільки потребують від майбутнього вчителя більшої креативності, а в усному публічному мовленні вони реалізуються у формі повідомлення з наукової проблеми. Написання статті і тез є тим етапом формування професійно спрямованої творчої мовнокомунікативної діяльності майбутнього фахівця, який безпосередньо передує виконанню курсової і кваліфікаційної робіт. Магістерська (дипломна) робота та її публічний захист завершують поетапне п'яти- шестирічне наукове дослідження і демонструють рівень сформованості креативної мовнокомунікативної особистості завтрашнього педагога.
Науково-дослідна робота студентів є обов'язковою складовою навчально- виховного процесу в університеті: разом зі штатними науково-педагогічними працівниками, докторантами, аспірантами, студент вважається суб'єктом наукової діяльності ВНЗ. За умови створення в університеті навчально-науково- інноваційного простору вона інтегрує у процес професійної підготовки майбутніх фахівців. Отже, підготовка професійно компетентних особистостей, яким притаманний високий рівень знань з української мови, умінь і навичок їх творчого застосування у ситуаціях професійного спілкування, передбачає формування науково-дослідницької компетентності студентів, зокрема нефілологів.
Дамо загальну характеристику основних писемних жанрів наукового стилю, з якими слід ознайомитися студентам при оформленні результатів своєї наукової діяльності.
Анотація (лат. аппоіаііо — "зауваження, помітка")— це науково- інформативний жанр власне наукового підстилю, що витлумачується як короткий виклад змісту книги, статті, розробки, звіту тощо; стисла узагальнена характеристика книжки, статті, рукопису тощо, яка розкриває ідейну спрямованість, зміст, структуру та інші особливості твору.
Приклади оформлення анотації є на звороті титульної сторінки друкованого видання або у каталожній картці бібліотеки. Анотація допомагає зекономити час на пошуки інформаційних джерел для мовної самопідготовки, повідомляє про спрямованість на те чи інше коло читачів. Початком науково-дослідної роботи студента можна вважати написання першокурсником анотації на статтю, навчальну книгу за фахом. При цьому важливо: окреслити коло проблем, порушених автором (авторами), встановити мету, практичну значущість наукової публікації.
Конспект (лат. сотрєсіт — огляд) — довідково-інформаційний текст — лаконічно написаний виклад змісту першоджерела (книги, статті, лекції, промови, виступу тощо). При конспектуванні потрібно звернути увагу студентів на способи передачі чужої мови і відповідні пунктуаційні норми. За походженням конспекти поділяють на два типи — конспекти усних виступів і конспекти друкованих праць. Рекомендовано скористатися таблицею:
Технологія підготовки до конспектування
наукової статті (зразок
сторінки конспекту)
Структурні
компоненти конспекту
Повна
назва першоджерела
Тема
(про що
Мікротеми
(у рамках теми)
Докази,
факти
Цитати
Власні
думки, зауваження
йдеться
у
статті)
1.
2.
3.
Реферат (лат. ге/его — повідомлення, переказ) як жанр наукового стилю інформує про дослідження з наукової проблеми. Процес реферування наукової літератури передбачає декілька операцій: читання тексту першоджерела (або кількох наукових праць), аналіз, виділення головного і переформулювання отриманої інформації у стислому вигляді. При цьому реферат як вторинний письмовий текст має такі характеристики, як: 1) змістова і структурна завершеність, наявність плану, списку аналізованих джерел; 2) точність передання авторського бачення проблеми, можлива самостійність у висновках, власна оцінка проблеми; 4) компактність і доступність викладу; 5) наочність (застосування таблиць, схем); 6) дотримання мовних норм та вимог до технічного оформлення тексту; 7) можливість озвучення матеріалів на практичному занятті, на засіданні студентського наукового гуртка, проблемної групи.
Якщо анотація, конспект, реферат та курсова робота є жанрами наукового стилю, віднесеними до базового рівня самостійної дослідницької роботи студентів, статтю пишуть творчо обдаровані студенти зі стійким інтересом до науки та прагненням до творчої науково-дослідної діяльності у цій площині. Стаття є самостійною, стислою (до 10 сторінок) науковою працею, вміщеною у наукових періодичних виданнях, збірниках матеріалів конференцій. Залежно від мети написання наукові статті поділяють на: повідомлювальні, оглядові, аналітичні та дискусійні. Оглядові (аналіз праць з досліджуваної проблеми) та повідомлювальні (про результати свого дослідження) статті є найпоширенішими видами студентських наукових публікацій.
Студентська наукова стаття повинна мати такі обов'язкові елементи: 1)формулювання проблеми у загальному вигляді, виділення її аспекту, про який йтиметься в публікації; 2) стислий аналіз праць, що є підґрунтям для студентського дослідження; 3) постановка завдання, вирішуваного у статті;
виклад основного матеріалу індуктивним або дедуктивним способами, застосування аналізу та синтезу як методів наукового дослідження, використання цитат на доказ тієї чи іншої думки, посилання на джерела;
окреслення перспектив дослідження; 6) список використаної автором статті літератури, джерел (у тому числі електронних ресурсів), оформлений за державними стандартами (ДСТУ 3582 — 97); 7) анотація українською, російською та англійською мовами (найчастіше).
Працюючи над написанням статті, необхідно навчитися записувати основні її положення у формі тез, в яких відсутні докладні пояснення, приклади, таблиці, рисунки, цитування. Обсяг тез — як правило, до 2-х сторінок — дозволяє вважати їх оптимальною письмовою основою доповіді чи повідомлення студента на науковій конференції, науковому семінарі, на засіданні гуртка чи проблемної групи. Вужчим від тез є план (статті, курсової, дипломної робіт тощо), який відображає логічну послідовність розташування частин тексту — вступної, основної (мікротеми тексту), заключної. План може бути простий і складний. Нумерація у плані — стандартна:
План
Законодавчі та нормативно-стильові основи професійного спілкування 4
Список використаних джерел 11
Список використаних джерел 21
Список використаних джерел 29
Професійна комунікація 31
Список використаних джерел 37
1. Поняття ораторської (від лат. ого - "говорю") компетенції включає в себе такі аспекти: 38
Тактика аргументації 41
Техніка аргументування 42
Список використаних джерел 50
Список використаних джерел 54
Список використаних джерел 67
Список використаних джерел 76
Список використаних джерел 82
Список використаних джерел 86
Наукова комунікація як складова фахової діяльності 86
Способи творення термінів: 92
Список використаних джерел 94
Список використаних джерел 101
Список використаних джерел 106
Теми курсових, дипломних та магістерських робіт щороку затверджуються протоколом засідання кафедри. Теми добирають так, щоб курсова робота могла стати частиною дипломного дослідження, а бакалаврська дипломна робота "розвинулася" у кваліфікаційну роботу на п'ятому курсі або в магістерське наукове дослідження. Слід зазначити, що студент має право запропонувати свою тему курсової роботи.
Виконання курсових робіт передбачено щороку навчальним планом з базових дисциплін за спеціальністю, з якої студент здобуває освіту. Курсова робота як самостійне навчально-наукове дослідження вирішує ряд завдань: 1)закріпити, поглибити й систематизувати практично спрямовані знання студентів з навчальної дисципліни; 2) удосконалити навички наукового текстотворення, набуті студентами у процесі написання анотацій, конспектів, рефератів, статей; 3) забезпечити належний рівень оволодіння майбутніми фахівцями методами сучасних наукових досліджень; 4) розвивати у студентів дослідницьку самостійність та рефлексію; 5) формувати в майбутніх фахівців етику професійної комунікативної поведінки, необхідну при проведенні експерименту; 6) стимулювати науково обдарованих студентів до написання кваліфікаційної (дипломної, магістерської) роботи.
Хоча курсова робота здебільшого реферативна, її слід вважати первинним письмовим текстом наукового стилю, оскільки студент виявляє повну самостійність у висновках, дає власну оцінку актуальної наукової проблеми. Обсяг курсової роботи найчастіше становить 25-40 сторінок, а структура традиційно передбачає наявність таких складових, як: вступ, зміст (складається із теоретичної та практичної частин), загальні висновки, список використаних джерел (приблизно 10-15) та додатки. Тематика курсових робіт затверджується на початку 4-го курсу, що дає змогу студентам провести експериментальне дослідження під час виробничої практики та письмово оформити його хід та результати. Підготовчим етапом до написання курсової роботи є план- конспект. Оцінюється курсова робота студента як за шкалою МОНУ, так і БСТ8. Написання курсової та кваліфікаційної робіт з будь-якої навчальної дисципліни студентами ВНЗ вимагає від викладачів, що керують дослідженнями, високого рівня мовнокомунікативної професійної компетентності — знання норм української літературної мови та вміння використовувати їх у науковому дискурсі. Тому належна мовна підготовка магістрантів, найздібніші з яких поповнюють науковий склад університетських кафедр, повною мірою відповідає статегічним завданням вищої школи.
Рецензія, відгук є критичним осмисленням наукової праці. Рецензії пишуть на статті у наукових збірниках, журналах; рецензують дипломні роботи, дисертації (опоненти), монографії, навчальні посібники, підручники. Рецензентами виступають компетентні фахівці: учені, фахівці-практики, відомі своїми досягненнями у професійній галузі. У рецензії зазначають джерело та автора; оцінюють структуру роботи, її наукову вагомість, стиль викладу, практичне значення; дають оцінку особистого внеску автора у галузь наукових знань. Наприкінці рецензії працю рекомендують до публічного захисту, до друку. Відгук пише науковий керівник, який спрямував наукове дослідження студента, магістранта, аспіранта, докторанта. У відгуку, окрім характеристики роботи, оцінюється самостійність дослідника, його особистісні якості як науковця, рівень професійної компетентності, у тому числі інформаційної та мовнокомунікативної. Відгук і рецензія є документами, у яких є назва, підпис автора, засвідчений відділом кадрів та закріплений печаткою установи.
4. Правила бібліографічного опису джерел, оформлювання посилань
відображено в Основних вимогах до дисертацій та авторефератів дисертацій // Бюлетень ВАК України, № 6, 2007 (зміни - № 3, 2008). Наведемо зразки оформлення посилань:
Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови : підручник / Л. І. Мацько, О. М. Сидоренко, О. М. Мацько; За ред. Л. І. Мацько. - К. : Вища шк., 2003. — 462 с.
Мацько Л. І. Українська мова в освітньому просторі : навчальний посібник [для студентів- філологів освітньо-кваліфікаційного рівня "магістр"]. — К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2009. — 607 с.
Мацько Л. І., Кравець Л. В. Культура української фахової мови : навч посіб. / Любов Іванівна Мацько, Лариса Вікторівна Кравець. — К. : ВЦ "Академія", 2007. — 360 с. (Альма- матер).
Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика : навч. посіб. / Л. І. Мацько, О.М.Мацько. — К. : Вища шк., 2003. — 311 с.
Михайлюк В. Українська мова професійного спілкування (модульний варіант вивчення) / В. О. Михайлюк // Дивослово, 2004. — № 6. — С.33—38.
Словник іншомовних слів / За ред. О. С. Мельничука. — К., 1975. — 776 с.
Словник іншомовних слів [Електронний ресурс]. — Режим доступу: іїИр: // ^^^.рейіде8І.пеІ/теІа8еагеИ/иа/таіп.8Иіт1
Словник української мови. В 11-ти томах / За ред. Ільїна В., Зайцевої Т., Паламарчука Л. та ін. — К. : Наук. думка, 1970-1980. — Т.4. — 840 с.
іїИр: // ^^^.о8уі1а.ог§.иа/ргауо/1а^_05/
5. Науковий етикет полягає у додержанні науковцем кількох правил: 1)займенник "я" бажано не вживати навіть у тексті, де викладено результати власного дослідження: замість я дійшов висновків, я довів, я проаналізував краще вжити: у дослідженні проаналізовано, доведено, зроблено висновки...; 2) кожне власне дослідження проблеми спирається на попередній досвід учених. Отже, необхідно навести прізвища інших науковців (у хронологічному або в алфавітному чи в ієрархічному порядку). Не слід пишатися, яких би успіхів Ви не досягли; 3) неприпустимо висловлювати у некоректній формі свою незгоду із думкою, висловленою іншим дослідником. Слід використати метамову, наприклад: Віддаючи належне висловленому К.Р. Мисько твердженню, доцільно
все ж таки звернути увагу на
Попри те, що студенти технічно спроможні підготувати текст реферату, повідомлення, статті, курсової, дипломної робіт за допомогою електронної мережі, слід виокремити ряд суттєвих недоліків, які є типовими при виконанні дослідницьких завдань такого типу і спричинені низьким рівнем сформованості інформаційно-комунікаційної культури. Так, наприклад, студентські реферати, статті, курсові і навіть дипломні роботи нерідко являють собою сукупність скопійованих уривків зі знайдених за ключовими словами текстів, пропонованих пошуковими системами. При цьому посилання на авторів та їхні прізвища відсутні, навіть якщо в кінці роботи додано список використаних джерел. Все це не дозволяє відділити цитоване від власних міркувань студента, оцінити вміння майбутнього фахівця аналізувати стан розробленості тієї чи іншої проблеми у дослідженнях учених, спроможність систематизувати та робити самостійні узагальнюючі висновки. Запропонуємо визначення поняття "цитата", взяте з чинного законодавства: "Цитата — порівняно короткий уривок з літературного, наукового чи будь-якого іншого опублікованого твору, який використовується, з обов'язковим посиланням на його автора і джерела цитування, іншою особою у своєму творі з метою зробити зрозумілішими свої твердження або для посилання на погляди іншого автора в автентичному формулюванні (Закон України "Про авторське право і суміжні права"). Плагіат, до якого студент вдається вперше, через недбалий контроль та відсутність негативної реакції з боку викладача поступово перетворюється на тяжку хронічну хворобу "скутого розуму", інтелектуального споживацтва, непорядного ставлення до чужої творчої праці. Намагання перекласти авторський текст українською мовою (найчастіше з російської мови) особисто або машинним способом, так само є засіханням на захищену законодавством інтелектуальну власність.
Список використаних джерел
Климова К. Я. Теорія і практика формування мовнокомунікативної професійної компетенції студентів нефілологічних спеціальностей педагогічних університетів : монографія / Катерина Яківна Климова. — Житомир : 1111 "Рута", 2010.
Мова наша - українська: Навчально-методичний посібник для вчителя / Л.І. Мацько, О.М. Семеног, Н.Б. Голуб та ін. / За ред. Л.І. Мацько. - К.: Богданова А.М., 2011.
Тема 3. Проблеми перекладу і редагування наукових текстів.
План
Форми і види перекладу. Буквальний, дослівний, адекватний, реферативний, анотаційний переклади.
Типові помилки під час перекладу наукових текстів українською. Вибір синоніма під час перекладу. Переклад термінів. Помилки у змісті й будові висловлювань.
Особливості редагування наукового тексту.
1. Із самого початку переклад виконував найважливішу соціальну функцію, надаючи можливість міжмовному спілкуванню людей. Поширення письмових перекладів дало змогу людству отримати доступ до культурних досягнень інших народів, зробило можливим взаємодію та взаємозбагачення літератур та культур. Якщо раніше перекладацька діяльність розглядалась тільки у зв'язку з перекладом художньої літератури, то сьогодні все більш важливе місце, як за обсягом так і за соціальним значенням, посідають переклади текстів спеціального характеру - ділові листи, інформаційні, юридичні, економічні, техничні та рекламні тексти. Форми перекладу. Письмовим називається такий вид перекладу, коли оригінал і текст перекладу виступають у вигляді фіксованих текстів, до яких перекладач може неодноразово звертатися. Це надає можливість перекладачеві повторно сприймати відрізки перекладеного тексту, порівнювати їх з відповідними частинами перекладу, вносити до тексту будь-які необхідні зміни до завершення процесу перекладу. Усний переклад - це вид перекладу, коли оригінал і його переклад виступають у нефіксованій формі, що визначає однократність сприйняття перекладачем частин оригіналу і неможливість наступного порівняння чи виправлення перекладу після його виконання. Перекладач спілкується з рецептором або безпосередньо, або за допомогою доступних йому технічних засобів. Різняться два підвиди усного перекладу: а) Синхронний переклад - це спосіб усного перекладу, коли перекладач, слухаючи оратора, практично одночасно (із малим відставанням у 2-3 сек.) проговорює переклад. Цей вид перекладу здійснюється за допомогою техничних засобів, при цьому перекладач має змогу, не перериваючи оратора, донести переклад до аудиторії. б) Послідовний переклад, який можливий лише тоді, коли те або інше висловлювання іноземною мовою переривається паузою для перекладу (Бе8іКеґегаі.ги>геґегаі-162694.Ьіт1).
Види перекладу. "Під дослівним перекладом розуміють відтворення конструкції оригіналу без будь-яких змін і без суттєвої зміни порядку слів у реченні. Під буквальним перекладом слід розуміти переклад по зовнішній (графічній або фонетичній) подібності між іноземним та українським словом або словосполученням, без врахування смислових відмінностей між ними. Звідси зрозуміло, що дослівний переклад за певних умов є цілком закономірним явищем, а буквальний не допускається ніколи. Дослівний переклад, свого роду "фотографія" оригіналу, може служити початковим етапом для розшифровки складних місць оригіналу. Однак, якщо в тексті є синтаксичні конструкції, яких немає в українській мові, то дослівний переклад тільки ускладнить розуміння значення оригіналу. Наприклад, дослівний переклад наведених нижче речень не може сприяти правильному їх розумінню: Не Най кіз рНоіо іакєп. - Він мав свою фотографію зробленою. Правильний переклад: Він сфотографувався.
Адекватний переклад - результат сукупності дій правильно відібраних лексичних, граматичних та стилістичних факторів. Вибір лексико-семантичних варіантів слова (терміна) на основі вивчення його контекстуальних зв'язків і з урахуванням прагматико-комунікативного аспекту висловлювання є основою точного і правильного перекладу. Адекватність - це більш широке поняття, ніж точність. В поняття "адекватність" входить передача стилістичних і експресивних відтінків оригіналу. Окрім того, навіть при відсутності формальної точності передачі окремих слів та словосполучень переклад в цілому може бути адекватним" (гшпаика.сот>29_Б^8_2009/РЬі1о1о§іа/53872....).
Зазвичай, перекладач здійснює повний письмовий переклад, реферативний або анотаційний переклад. Кожен із указаних типів передбачає певні етапи перекладацької діяльності.
Так, при найширшому повному письмовому перекладі перекладач мусить дотримуватися таких правил:
1). Ознайомитися з оригіналом, уважно переглянувши його. Прочитати увесь текст, користуючись при потребі додатковими джерелами інформації: словниками, довідниками, спеціальною літературою тощо. 2) Написати чорновий варіант перекладу тексту, послідовно працюючи над логічно виділеними частинами першотвору. 3) Відредагувати переклад, прочитавши його мовчки, щоб ще раз перевірити якість, логіку викладу всього перекладу і внести необхідні поправки. Треба пам'ятати, що редагування спрямоване на вдосконалення як змісту, так і форми (структури) письмового твору.
Реферативний переклад. Назва походить від слова "реферат" (від лат. - доповідаю, повідомляю). Робота над реферативним перекладом складається з таких етапів:
Попереднє ознайомлення з оригіналом, перегляд спеціальної літератури з метою вивчення термінології, уважне прочитання всього тексту.
Розмітка тексту за допомогою квадратних дужок для виключення другорядних частин і повторів (частини тексту, які підлягають скороченню, беруться у дужки).
Читання залишених місць і усунення можливих диспропорцій та незв'язності.
Повний письмовий переклад частини оригіналу, що залишився поза дужками, яка повинна мати вигляд зв'язного тексту, побудованого за тим же логічним планом, що й оригінал.
Анотаційний переклад - це вид перекладу, який полягає у складанні анотації оригіналу мовою перекладу. Анотування (анотація від лат. - зауваження). Анотація - коротка характеристика книги, статті чи рукопису, їх ідейно- політичної спрямованості, змісту, призначення, цінності тощо. Анотація повинна надати читачеві уявлення про характер оригіналу (наукова стаття, технічний опис, науково-популярна книга тощо), про його побудову (які питання і в якій послідовності висвітлюються, до яких висновків приходить автор), про призначення оригіналу (на якого читача розраховано), а також про обсяг оригіналу, якість викладу, актуальність, обґрунтованість висновків та інших відмінностей першотвору. Різницею між анотацією і статтею чи книгою є характеристика оригіналу. Обсяг анотаційного перекладу в порівнянні з оригіналом визначається або замовником, або редактором, або самим перекладачем залежно від конкретних умов, однак анотації обсягом більше 500 друкованих знаків не роблять. Стиль анотаційного перекладу книги або статті довільний і визначається лише завданням перекладача - дати коротку характеристику першотвору (апіагіо.кіеу.иа>иа/1_0). Процес перекладу складається, із трьох етапів:
сприймання (читання або слухання) на одній мові: читання тексту, ознайомлення із загальним змістом, не вдаючись до деталей;
розуміння: розуміння окремих слів, виявлення граматичних форм, складних конструкцій, лексичних зворотів, виявлення жаргонних термінів. Із цією метою проводиться повторне повільне читання тексту з його аналізом;
відтворення рідною мовою.
2. Переклад наукової літератури - це та сфера перекладацької діяльності, у якій професійне виконання роботи можливе тільки висококваліфікованими спеціалістами, які досконало обізнані у сфері і специфічній термінології перекладу та які на достатньому рівні володіють іноземною мовою, і, що найголовніше, які вміють грамотно висловлювати свою думку, не відходячи від суті та стилю оригінала, на мові перекладу (Бе8іКеґега1.ги>геґегаІ-162694.Ьіт1). Слід пам'ятати про характерні помилки під час перекладу, зокрема: а) намагання перекласти всі елементи речення в тій послідовності, в якій вони подані в тексті іноземною мовою; б) ігнорування контексту як засобу встановлення значення того чи іншого слова, відшукування в словнику значення кожного незрозумілого слова; в) неправильний вибір за словником значення слова; шукання слова в словнику до того, як прочитано весь текст; г) недооцінювання ролі мовної догадки, намагання перекласти речення до розуміння загального змісту тексту. Особливу увагу слід приділяти вмінню знаходити правильне значення слів за контекстом і зовнішніми ознаками, працювати з словником, проводити морфологічний і синтаксичний аналіз. Доцільно: а) визначити місце групи підмета і присудка в реченні; б) визначити місце означення; в) починати аналіз речення з присудка в реченні (по його допоміжному чи модальному дієслову, граматичному закінченню, прислівнику неозначеного часу, наявності прямого додатка і т.п.); г) визначити труднощі лексичного порядку (керування дієслів, відсутність морфологічних ознак, великої кількості слів). Після з'ясування взаємозв'язку слів та змісту речення приступити до дослівного перекладу його, якій передає зміст того, що читається, але часто не відповідає нормам рідної мови (іпЮ- 8оигсе8.аі.иа>пеш8/ргакІіка_регек1агїи_...).
Аналог — результат перекладу по аналогії шляхом вибору одного або декількох можливих синонімів (Миньяр-Белоручев Р.К. Теория и методи перевода. - М.: Московский лицей, 1996. С.188).
У статтях, усних виступах українською дуже часто зустрічається дослівний переклад з російської. Перекладати треба за змістом, а не по одному слову.
Наприклад: на протяжении некоторого времени - протягом певного часу; принимать участие в конференции - брати участь у конференції; иметь в виду - мати на увазі; принять мерьі - вжити заходів; по почте - поштою; преподаватель по образованию - викладач за освітою; принять к сведению - взяти до відома; убрать с должности - усунути з посади; по собственному желанию - за власним бажанням; по поводу - з приводу; без всяких оснований - без жодних підстав; отчет о работе - звіт про роботу; работа по совместительству - сумісна робота; по окончании чего - по закінченні чого; все желающие - усі бажаючі; в следующем году - наступного року; несмотря на - дарма що; привлечение клиентов - залучення клієнтів; с ходатайством- з клопотанням; по требованию суда - на вимогу суду (іппоу.іп.иа>Іа§/переклад з російської/).
Найбільші труднощі виникають під час перекладу з російської мови віддієслівних похідників: іменників, прикметників та дієприкметників. Слід уникати вживання однакового суфікса для творення слів, що означають різні чи протилежні (супротивні) за змістом поняття, наприклад, здатність до активної чи до пасивної дії.
Згідно з рішенням 3-ї Міжнародної наукової конференції «Проблеми української науково-технічної термінології» (Львів, 1994), треба:
Для подавання понять, позначуваних у російській мові дієприкметниками, в українській мові вживати окремі засоби:
а) перебування у стані дії позначати дієприкметниками та описовими конструкціями;
б) властивості об'єктів і суб'єктів дії — прикметниками;
в) назви об'єктів і суб'єктів дії — іменниками.
Чітко розмежовувати (розрізняти) засоби позначення понять процесу і наслідку процесу.
Активні дієприкметники та терміни — словосполучення з дієприкметниковим компонентом на -ущ- (-ющ-), -ащ- (-ящ-), -ш- (-вш-) залежно від змісту поняття перекладаються віддієслівними прикметниками із суфіксами - н-, -увальн- (-ювальн-), -івн-. Наприклад: падающий — спадний; смазьівающие — змащувальні; тормозящее — гальмівне.
У поодиноких випадках використовуються і дієприкметники на -уч- (-юч-). Наприклад: деградирующий — деградуючий.
При перекладі термінозворотів з дієприкметниковим компонентом у діловому мовленні перевага надається українським зворотам дієприкметникового типу над розгорнутими синтаксичними конструкціями. Наприклад: вьідерживаемьій процесс — витримуваний процес (замість «процес, що (який) витримується»).
Значна кількість помилок трапляється при побудові словосполучень із прийменниками у перекладах з російської мови ділових паперів.
Наприклад, прийменник по в українській мові поєднується лише: а) у складних прислівниках з іншими частинами мови:
з іменниками (по можливості, по суті та под.);
з прикметниками (по-господарськи, по-домашньому та под.);
із займенниками (по-нашому, по-своєму та под.);
з числівниками (по троє, один по одному, по-друге та под.);
б) з іменниками у М. відмінку і вживається:
зі значенням мети (вирушили по матеріали, послали по інструктора);
зі значенням місця чи напрямку, де відбувається дія (пляма розповзлася по стелі, трансляція по телебаченню);
зі значенням певних стосунків, взаємин (товариш по парті, дядько по батькові);
зі значенням місця поширення дії (розпорядження по об'єднанню, чеканник по міді);
зі значенням розподільності (усі делегати отримали по подарунку, жінкам подарували по букету пролісків);
(у деяких словосполученнях без зміни значення) паралельно з іншими прийменниками або без них (по завершенні навчання — після завершення..., стріляти по мішені —... у мішень, простувати по слідах — ... слідами, пересуватися по пустелі — ...пустелею);
в) з іменниками у З. відмінку при вказуванні на предмет, місце, простір, що є межею поширення певної дії або ознаки (вантажівка загрузла по фари і... до фар, резервуари були повні по краї і... до країв);
г) з прикметниками (по зеленій поверхні, по дрібному насінню та под.); ґ) з числівниками (по першим відвідувачам, отримали по 10 балів);
д) із займенниками (по їхньому будинку, по цьому місцю та под.).
В інших випадках треба використовувати прийменники на, за, з, із, до, для, від, під, у (в), як, через, щодо та ін. або ж взагалі безприйменникові конструкції залежно від контексту: по Вашему желанию — на Ваше бажання; називать по имени — називати на ім'я; проживать по улице — мешкати на вулиці...; по требованию — на вимогу; замечания по теме — зауваження на тему; обратиться по адресу — звернутися на адресу (за адресою); по собственному желанию — за власним бажанням; по нашим подсчетам — за нашими підрахунками; по приказу директора — за наказом директора; по договоренности — за домовленістю; по совместительству — за сумісництвом4 конференция по проблеме — конференція з проблеми; специалист по программированию — фахівець із програмування; действовать по обстоятельствам — діяти залежно (в залежності) від обставин; инспектор по делам несовершеннолетних — інспектор у справах неповнолітніх; по техническим причинам — через технічні причини тощо. Російські словосполучення з прийменником в українською мовою передаються за допомогою прийменників на, до, з, за, про, при, як, о та ін. або ж безприйменниковими конструкціями: в адрес — на адресу; в виду (иметь) — на увазі (мати); в деревню (поехать) — на село (поїхати); в должность (вступать)
на посаду (ставати) (аіс-сгітеа.пагогї.ги>8іигїу/КегиЬ/2К/икг_тоуа/)
Синонімічна заміна запозичених слів українськими евфемізмами широко використовується у діловому та науковому стилях: неприємна подія (інцидент), дефект (недолік), стимул (рушійна сила), пріоритет (переважне право), компенсація (відшкодування), менеджер (професійний управляючий). Зазначимо, що для наукового стилю взагалі вживання дублетів (абсолютних синонімів, з яких одне слово - українське, а друге - іншомовного походження) є засобом контекстуального уточнення.
3. Редагування наукового тексту передбачає аналіз його змісту за такими критеріями:
оцінювання відповідності змісту окресленим темі, меті і завданням дослідження;
оцінювання самостійності викладу на предмет плагіату;
оцінювання науковості викладу; достовірності отриманих дослідником статистичних даних;
оцінювання логічної відповідності структури тексту його змісту;
оцінювання форм вираження наукового змісту за допомогою мовних засобів;
оцінювання стильової єдності структурних компонентів тексту;
оцінювання технічного оформлення наукового тексту (таблиці, діаграми, графіки, список джерел, схеми, рисунки тощо).
Під час редагування необхідно користуватися перекладними термінологічними словниками.
Список використаних джерел
Климова К. Я. Теорія і практика формування мовнокомунікативної професійної компетенції студентів нефілологічних спеціальностей педагогічних університетів : монографія / Катерина Яківна Климова. — Житомир : ПП "Рута", 2010.
Климова К. Я., Романюк П. Ф. Практична стилістика сучасної української мови: Навчальний посібник для студентів ВНЗ ІІІ-ІУ рівнів акредитації та викладачів-словесників закладів освіти. — Житомир : Вид-во ЖДУ, 2005.
