3. Поняття методології. Вибір методологічної парадигми

4. Принципи наукового пізнання: об’єктивність, детермінізм, історизм, причинність, розвиток, практична спрямованість.

Принцип (від лат. - основа) - центральне поняття, логічне вираження пізнання, основна ідея, що пронизує систему знань і встановлює субординацію цього знання.

До загальнонаукових принципів дослідження належать: об'єктивності, історизму, принцип сходження від абстрактного до конкретного, взаємозв'язку історичного та логічного, загального зв'язку та розвитку, термінологічний, функціональний, системний, когнітивний (пізнавальний), та ін.

Принцип об'єктивності. Дослідження повинно бути абсолютно безпристрасним. На його виконання не повинні впливати загальні враження про природу досліджуваного; симпатії або навпаки, антипатії, власний настрій чи стан. На жаль, цей принцип дуже часто порушується особами, не маючих спеціальної підготовки для проведення досліджень та відсутніми необхідними елементами самоповаги в своїй професійній самосвідомості і практичними навичками коректного.

Принципи розвитку й історизму, які забезпечують вивчення явища з погляду того, як воно колись виникло, які головні етапи у своєму розвитку проходило, чим стало в цей час і чим буде в майбутньому. Діалектичний розвиток предмета характеризується спрямованістю, послідовністю, необоротністю, збереженням досягнутих результатів, наступністю, запереченням. Відповідно до історизму соціальні явища характеризуються закономірним, спрямованим і необоротним розвитком, прогресивною тенденцією, боротьбою внутрішніх протиріч на кожному даному етапі історії.

У межах історичного принципу активно застосовується порівняльно-історичний метод -сукупність пізнавальних засобів, процедур, які дозволяють виявити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються, визначити їхню генетичну спорідненість (зв'язок за походженням), загальне й специфічне в їхньому розвитку.

У кожному порівняльно-історичному дослідженні ставляться конкретні пізнавальні цілі, які визначають коло джерел та особливості застосування способів зіставлень і порівнянь об'єктів дослідження і встановлення ознак схожості і відмінності між ними. За характером схожості порівняння поділяють на історико-генетичні та історико-типологічні, де схожість є результатом закономірностей, притаманних самим об'єктам, і порівняння, де схожість є наслідком взаємовпливу явищ. На цій основі виділяють два види порівняльно-історичних методів: порівняльно-типологічний, що розкриває схожість генетично не пов'язаних об'єктів, і власне порівняльно-історичний, що фіксує схожість між явищами .

5. Об’єкт і суб’єкт наукового пізнання.

Подання про субєкта пізнання у філософії та методології науки істо річескі мінливе. Субєкт в класичній філософії - це узагальнений емпіричний психофізіологічний індивід - «спостерігач», якийсь «гносеологічний Робінзон» (Фейєрбах); мислячий і неошібающійся розум, а процес пізнання - як реалізація його психофізіологічних потенцій.

Від класичної німецької філософії йде потужна лінія, яка намагається побудувати достовірний науковий образ надлічностного загального субєкта і тим самим уберегти теорію пізнання від психологічного релятивізму, від теорії вроджений ідей і т.п. Кант вважав, що справжній субєкт пізнання - не індивідуальна, емпіричне Я, а певний субєкт взагалі, трансцендентальний субєкт, який лежить в основі будь-якого індивідуального Я, але разом з тим, що виходить за його межі. Трансцендентальний субєкт - це і людина, і людство.

Діалектичний матеріалізм, сприйнявши цю ідею, вважає, що субєкт пізнання - людина як соціальна істота, суспільство як історичний процес самопорожденія людини. Тоді пізнання виступає не тільки як безособистісних процес логічних операцій і обєктивувати в знакових формах структур і результатів. Воно відкривається з боку свого соціального і загальнолюдського сенсу, як засіб та джерело розвитку і набуття соціумом онтологічної свободи. Людина пізнає світ на основі вже сформованих універсальних схем діяльності, які задають механізми, відповідно до яких людина пізнає, розуміє і оцінює обєкти пізнання.

Сучасна гносеологія розглядає пізнання не як процес, замкнутий рамками індивідуального «Я», а як результат соціально-детермініруемой діяльності. Субєкт пізнання - це не абстраговані від природи самостійний субєктивний або обєктивний дух, а суспільно-історична істота, реальний людина, яка в силу своєї активної, діяльної природи по суті просто неустранім зі змісту пізнаваною реальності.

Крім цього в сучасній епістемології і спостерігається тенденція замінити традиційне ставлення «субєкт - обєкт» звязком «субєкт - розумовий колектив - обєкт», в якому головну роль грає друга компонента; саме «розумовий колектив (Denkkollectiv)» детермінує розумову деятелност індивіда і, внаслідок цього , визначає також характер пізнаваного обєкта.«Ті, хто вважає цю обумовленість лише неминучим злом, так би мовити, людською слабкістю, гідною жалю не можуть зрозуміти, що ніяке мислення поза цією обумовленості просто неможливо. Саме поняття «мислення» набуває сенс тільки за умов згадування на «розумовий колектив», в рамках якого походить це мислення », - писав один з дослідників цієї проблеми польський учений, філософ і історик науки Л. Флек (1896-1961). Т. Кун називає цей розумовий колектив «науковим співтовариством», Р. Рорті - community ...Таким чином, у теорію пізнання входить історія «розумових колективів» та їх соціологічне дослідження.

Важливо відзначити, що з позицій герменевтичною концепції пізнання-субєкт пізнання, постає як задає предметні смисли, що розуміє, що інтерпретують і розшифровують глибинні і поверхневі, буквальні смисли. Він активно інтерпретує різного роду «тексти» - не лише культури і науки в особливості, а також різних форм життя і життєвого світу, повсякденності, допонятійних, довербальних феномен ця діяльність мислення істотно доповнює відбивні і кумулятивні моменти пізнання, будучи не менш фундаментальної, ніж вони . Однак активність інтерпретує субєкта істотно зростає; на відміну від субєкта відображення, де понад усе «дзеркальність та адекватність образу, він повинен володіти значним обсягом повсякденного та спеціалізованого знання, володіти прийомами смислополаганія і смислосчітиванія на основі внутрішнього, особистісного смислового контексту, а також бути включеним у комунікації і постійно перебувати в діалозі з Іншим.