Сергій Плохій– Брама Європи

всіх справжніх віруючих, дозволила націонал-комуністам домогтися визнання своєї позиції як офіційної партійної лінії. Але їхня перемога не була ні легкою, ні остаточною.

Найзапекліший опір чинила сама партія, більшість членів якої не були українцями. За одним зі звітів, лише 18 % членів партії на державній службі могли заявити про пристойне володіння українською, на відміну від 44 % державних службовців у цілому. Українські націонал-комуністи на чолі з колишнім членом Центральної Ради Олександром Шумським вимагали більш жорсткої позиції щодо українізації. Шумський хотів замінити першого секретаря ЦК КП(б)У сталінського протеже Лазаря Кагановича, уродженця України, єврея за походженням, якому важко давалася українська мова, на етнічного українця Власа Чубаря, голову українського уряду. Також він зажадав, щоб Сталін сприяв мовній українізації робітників. Політика обмежувалася українцями, виключаючи росіян України, а також інші етнічні групи, які мали власні програми коренізації, та робітників незалежно від їхньої національності. Партія дуже не хотіла відштовхувати російський або сильно зрусифікований робітничий клас мовною політикою, що могла викликати в нього опір. Шумський боровся у винятково несприятливих умовах.

Сталін відмовився зняти Кагановича, заявивши, що ця пропозиція несвоєчасна. У цьому питанні він залишався непохитним, хоча лояльність української парторганізації, найбільшої

вРадянському Союзі, мала для нього важливе значення у безперервній боротьбі за контроль над партією після смерті Леніна

всічні 1924 року. Сталін також відмовився зрушити з місця

впитанні українізації робітничого класу. «Наша партія, держава та інші апарати, які обслуговують населення, можуть і повинні бути українізовані з певною швидкістю, — писав Сталін до українського Політбюро — верхівки більшовицьких лідерів України, у квітні 1926 року. — Але пролетаріат не може бути українізований згори. Російські робітничі маси не можна

примушувати до відмови від російської мови й російської культури та прийняття української мови й культури». Особливо критично Сталін ставився до закликів віддалити українську культуру від російської, які він пов’язував з поглядами Миколи Хвильового, українського автора російського етнічного походження (справжнє ім’я та прізвище Микола Фітільов). «У той час як західноєвропейські пролетарі та їхні комуністичні партії сповнені симпатії до Москви як цитаделі міжнародного комуністичного руху та ленінізму; у той час, як західноєвропейські пролетарі з симпатією вдивляються у прапор, що майоріє над Москвою, український комуніст Хвильовий не може сказати на користь Москви нічого, окрім як повчати українських діячів тікати від Москви… якомога швидше», — писав Сталін.

Вирішивши перехопити ініціативу в українських комуністів, Сталін наказав своєму ставленику Кагановичу очолити процес українізації і взяти до уваги занепокоєння Шумського щодо її повільного темпу. Каганович був зобов’язаний перетворити те, що до 1926 року було формальною українізацією, на більш ефективну та всеохопну політику. 1927 року йому вдалося подати свою доповідь на з’їзді КП(б)У українською мовою. Він також зайняв жорстку позицію, коли справа дійшла до використання української в освітніх установах, а також у пропаганді та куль- турно-масовій роботі серед робітничого класу. Після відкликання Кагановича до Москви 1928 року його наступник, етнічний поляк Станіслав Косіор, продовжив його політику. Результати не забарилися. За офіційними даними, навчання українською мовою у вищих навчальних закладах зросло з 33 % у 1926— 1927 навчальному році до 58 % у 1928 та 1929 році. Частка газет українською мовою зросла з 30 % від усіх газет України 1926 року до 92 % 1932-го. У червні 1932 року 75 % усіх лекцій для шахтарів в Україні читалися українською.

Хоча українізація посідала центральне місце в політиці коренізації в Україні, вона охопила не тільки етнічних українців. В Україні були створені єврейські, польські, грецькі та болгар-

ські регіони із власними адміністраціями. Видавництва друкували книжки національними мовами, а школярі навчалися мовами своїх етнічних груп. Але наслідки цієї політики були обмеженими та стосувалися здебільшого сільської місцевості. У містах національні меншини русифікувалися навіть швидше, ніж українці. 1926 року 62 % українців Харкова назвали рідною мову своєї національності, у той час як серед євреїв такий показник становив лише 41 %. Деякі єврейські інтелектуали та літератори, такі як Григорій Кернер (Грицько Кернеренко), уродженець махновської столиці Гуляйполе, прийняли українізацію і вирішили писати українською, але більшість віддали перевагу російській як більш прямому шляху до соціалістичної модерності. Багато з них поїхали до Москви й там зробили помітну кар’єру. Письменники Ілля Ільф (справжнє прізвище Файнзільберг) та Василь Гроссман — уродженці найбільш відомих єврейських центрів України, Одеси та Бердичева, — обрали саме цей шлях.

Сталінська підтримка українізації була тактичною та тимчасовою. Наприкінці 1920-х років партійне керівництво вирішило, що виживання режиму залежить від підтримки найбільшої етнічної групи — росіян. Треба було тримати під контролем українські та інші неросійські прагнення до створення повністю незалежної культури.

1929 року Головне політичне управління — радянська таємна поліція — розпочало хвилю арештів, готуючись до одного з перших показових процесів у Радянському Союзі. На судових засіданнях, що відбувалися в Харкові, основною мішенню стали лідери української інтелігенції, звинувачені в належності до фіктивної організації — «Спілки визволення України». Обвинувачі стверджували, що члени цієї організації підтримували контакти з українською еміграцією й польським урядом, плануючи підняти повстання з метою створити незалежну Українську державу. У верхній частині списку ймовірних змовників

були вчений секретар Всеукраїнської Академії наук і колишній заступник голови Центральної Ради Сергій Єфремов і колишній прем’єр-міністр Української Народної Республіки Володимир Чехівський. Останній був також одним із лідерів Української автокефальної православної церкви, яку обвинувачі розглядали як одну з гілок організації. Обвинувачення були сфабрикованими, однак судді засудили 15 осіб до смертної кари, 192 — до різних термінів ув’язнення і 87 — до внутрішнього заслання. Цей процес був безпосередньо спрямований проти інтелігенції, яка стояла на чолі політики українізації. Партія змінювала свою стратегію, показуючи цим процесом, що об’єктом її нападу тепер є не великодержавний російський шовінізм, а місцеві націо­ налізми. Українські націонал-комуністи, у тому числі впливовий нарком освіти Микола Скрипник, намагалися вплинути на Москву щодо організації схожого процесу проти російського «великодержавного шовінізму», однак це їм не вдалося.

Лінгвістична та культурницька українізація не змогла змінити культуру індустріального півдня та сходу республіки. Ніде це настільки не впадало у вічі, як у новій столиці України, Харкові. Частка тих, хто вважав рідною мовою українську, між 1926 та 1939 роками збільшилася лише з 24 до 32 %, а частка тих, хто вважав рідною російську, залишилася на тому ж рівні — близько 64 %. За цей період населення міста подвоїлося з 477 до 833 тисяч осіб, а частка українців зросла з 39 до 49 %. Політику українізації було зупинено перш, ніж вона змогла домогтися включення міста в український культурний процес, — ця поразка матиме довгострокові наслідки для самоідентифікації українського сходу. Але політика українізації залишила й інший відбиток на українському суспільстві. Вона створила умови, у яких дедалі більше міських українців оголошували себе українцями, а не росіянами, незважаючи на те що використовували переважно російську мову. Оскільки кількість російськомовних українців продовжувала зростати, вони утворили важливу культурну ланку між україномовними українцями та російсько-

мовними росіянами. Насправді між усіма трьома групами існувала своя lingua franca, що називалася суржиком — суміш двох мов.

У1920-ті роки радянські лідери прагнули світової революції

ірозгорнули активну таємну кампанію серед українців у сусідніх державах, намагаючись дестабілізувати та послабити багатоетнічні країни Східної Європи. Зі свого боку Франція та інші західні держави намагалися перетворити ці країни на буферну зону, або «санітарний кордон», запобігти поширенню більшовизму в Європі. Лідери Радянської України зображували свою республіку як новий «український П’ємонт» — державу, що принесе національне та соціальне визволення українцям, які тимчасово опинилися під пануванням іноземної буржуазії. Сам цей термін походив з часів об’єднання Італії, коли П’ємонт привів інші регіони Італії до утворення національної держави. Поляки, а потім українці застосовували метафору П’ємонту щодо Галичини, розглядаючи її як центр своїх національних рухів, а українські більшовики підхопили цей термін. Оскільки українізація відбувалася з середини 20-х років повним ходом, представляти Радянську Україну як маяк української державності було неважко. Більшість населених українцями західних регіонів опинилася під фактичною окупацією, і гноблення там відчувалося майже в усіх сферах громадського та культурного життя.

Складна політична та культурна ситуація склалася в Галичині, що була під владою Польщі. Її населення становило 5 мільйонів осіб, з яких близько 4,4 мільйона були українцями. Версальський та Ризький мирні договори, а також конституція Польщі гарантували українцям правову рівність та право на створення власних шкіл і використання української мови в пуб­ лічній сфері. Але фактичні умови не відповідали міжнародним зобов’язанням, взятим на себе молодою Польською державою. Гіркі спогади про польсько-українську війну були ще свіжі, а під час війни та відразу після неї польська влада інтернувала близько

70 тисяч українців. Українці бойкотували польські інституції у регіоні: вони відкрили власний підпільний університет та ігнорували польський перепис населення 1920 року й вибори 1922-го. Але ця тактика виявилася неефективною після березня 1923 року, коли Конференція амбасадорів, створена Паризькою мирною конференцією, ухвалила рішення визнати права Польщі на Галичину. Це рішення позбавило галицьких українців останньої надії на західне втручання, що могло б поліпшити їхнє становище й залишило їх наодинці розбиратися з новими політичними обставинами.

Конференція амбасадорів ухвалювала рішення, маючи на увазі, що українці отримають певну форму автономії. Цього так і не сталося, оскільки національна політика Польської держави була спрямована не лише на політичну, а й на культурну асиміляцію меншин. Влада розглядала меншини (до яких, крім українців, належали також білоруси, німці та євреї) як головний внутрішній виклик стабільності режиму, що 1926 року перетворився з республіки на диктатуру. Дискримінаційна політика щодо української більшості в Галичині проявилася

втак званому Lex Grabski — законі 1924 року, що дістав назву на честь польського міністра освіти Станіслава Грабського, який ввів обмеження на використання української мови в системі освіти й почав практику перетворення українських шкіл на двомовні польсько-українські.

Мова стала ключовим чинником культурної полонізації меншин. У східній Галичині, де 1910 року налічувалося 65 % українців і 21 % поляків, на початку 1930-х частка українців або, радше, тих, хто називав рідною мовою українську, знизилася до 59 %, у той час як частка поляків зросла до 29 %. 1930 року

вукраїнській частині Галичини працювало 58 польських державних гімназій і лише шість українських. Хоча українці засновували й приватні гімназії, їх також було менше за кількістю — того ж року працювало 22 польські приватні гімназії проти 14 українських. Нові місця вчителів майже завжди діставалися

полякам. З майже 12 тисяч учителів менш ніж 3 тисячі були етнічними українцями, тоді як решту становили поляки. Близько 600 українських учителів, які не могли знайти роботу вдома, були переведені до польських регіонів держави.

Зростання кількості задекларованих поляків за підсумками перепису було не лише наслідком офіційної підтримки польської мови, а й урядової політики, що заохочувала польську міграцію до Східної Галичини. Незабаром після здобуття незалежності польське керівництво вирішило роздробити великі землеволодіння і розподілити їхні ділянки між селянами. У Галичині та в інших частинах держави, населених українцями, це означало втрати для польських поміщиків, які володіли більшою частиною землі, та здобутки для українських селян. У відповідь на це уряд запровадив політику пільг для польських ветеранів та фермерів, які переселялися до Галичини. Та сама політика застосовувалася й на Волині, колишньому володінні Російської імперії, де поляки історично становили меншу частину населення, ніж в австрійській Галичині. На Волині уряд виділив 40 % усіх земель, які стали доступні в результаті реформи польським колоністам. Під час міжвоєнного періоду до українських земель Польської держави — Галичини, Волині та Підляшшя — переїхало близько 300 тисяч етнічних поляків.

Подальші події підштовхували українців, які становили абсолютну більшість у селах, і євреїв, які становили понад 70 % населення маленьких містечок Галичини, залишати свій край та країну. Економічний застій та зневажливе ставлення центру до східних околиць значною мірою вплинули на зростання еміграції. Видобуток нафти в Галичині впав на 70 % від свого піку напередодні Першої світової війни, але жодної іншої галузі, що могла б замінити його, якщо не брати до уваги невеликого лісового та сільського господарства, у краї не існувало. Українські селяни намагалися покращити своє становище, відроджуючи кооперативний рух, що існував під час австрійського правління. Найуспішнішим був «Маслосоюз», що витримував конкуренцію

не лише вдома, а й експортував свою продукцію до Чехословаччини, Австрії, Німеччини та інших європейських країн. До «Маслосоюзу» приєднався майже кожен український фермер. Але кооперативи не могли кардинально поліпшити скрутне становище українського села. За майже повної відсутності робочих місць у місті малоземельні селяни (понад половину селян мали ділянки не більш ніж 5 акрів) часто не мали іншого вибору, окрім як залишити країну. У міжвоєнний період

зПольщі виїхало близько 200 тисяч українських селян. Багато

зних завершували свій шлях у США, а після того як у середині 1920-х років там припинили імміграцію, у Канаді та Аргентині. Приблизно стільки ж із Польщі виїхало і євреїв, з яких більшість (до 75 тисяч) поїхала до Палестини, а решта — до Аргентини та США. Єврейську еміграцію підштовхувало як подальше погіршення економічних умов (більшість євреїв у Галичині та решті Польщі жили у злиднях), так і зростання антисемітизму, що призвело до бойкоту єврейських крамниць, ініційованого польськими націоналістами, та нападів на єврейські громади. У другій половині 1930-х років, після смерті Юзефа Пілсудського — голови держави, який намагався приборкати антисемітизм, — десятки євреїв були вбиті й сотні дістали поранення в заворушеннях і сутичках по всій Польщі. Польський уряд намагався «вирішити єврейське питання», просячи в західних держав та їхніх єврейських громад допомогти збіднілим євреям Польщі або взяти до себе єврейських біженців. Західні уряди не реагували.

Економічна та культурна політика, що впроваджувалася Польщею на українських землях у 1920-ті роки, прямо суперечила заходам, що їх проводили в той час більшовики в Радянській Україні. Замість сприяння стрімкій індустріалізації, польська влада покладалася на сільське господарство; замість інтеграції українців до державного апарату заохочувала їхню еміграцію та приплив до регіону не лише польських адміністраторів, а й польських колоністів. Але Польська держава мала

важливу рису, якої ніколи не було в Радянському Союзі, — політичну систему, побудовану на принципах виборчої демократії. Навіть після того, як 1926 року Юзеф Пілсудський влаштував переворот, Польська держава зберігала елементи політичного плюралізму та релігійної толерантності, що дозволяло українцям засновувати власні партії, церкви та культурні організації.

Після поразки української державності в Галичині 1919 року греко-католицька церква відновила свою роль головної національної інституції, а її голова, митрополит Андрей Шептицький, набув статусу загальновизнаного національного лідера. Якщо перше не було новим явищем (церква виконувала цю роль принаймні з часів революції 1848 року), то виконання Шептицьким ролі національного лідера було новиною. Нащадок русинського шляхетського роду, що вже дав церкві одного митрополита у XVIII столітті, Шептицький народився у католицькій сім’ї, що культурно полонізувалася багато років до його народження. Багато хто в українському суспільстві розглядав його долучення до греко-католицької церкви, що на початку ХХ століття піднесла його на найвищий щабель церковної ієрархії, як спробу поляків захопити останню «національну» інституцію в краї. Але в міжвоєнний період Шептицький, який відчував себе більше лояльним підданим Австро-Угорщини, ніж сином Польщі, доклав усіх зусиль, щоб захистити церкву та її парафіян від полонізаційних зусиль нової держави. З поширенням польської мови й відмовою влади вказувати національність як категорію перепису, релігія, у цьому випадку греко-католиць- ка, стала одним із головних маркерів української самосвідомості в міжвоєнній Галичині.

В українській політиці міжвоєнної Галичини домінувало Українське національно-демократичне об’єднання — партія з глибоким довоєнним корінням, лідери якої походили з лав Української національно-демократичної партії австрійських часів. Нова ера в галицькій політиці настала 1929 року, коли