Сергій Плохій– Брама Європи

влади, існував прямий зв’язок між радянськими агентами та євреями. Їхня пропаганда наголошувала на цьому зв’язку після вступу вермахту до Львова, Кременця та інших міст і містечок Західної України. Там НКВС розстріляло тисячі в’язнів, багато з яких були місцевими українцями та поляками, перед тим як залишити міста й відступити на схід. Німці заохочували місцевих мешканців до єврейських погромів як «відплату» за радянські звірства. Чимало українців піддалося на цю провокацію, або навіть вітало її. Однак уже з серпня окупанти змінили свою політику: рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер санкціонував убивство єврейських жінок і дітей та знищення цілих єврейських громад. Погромів більше було недостатньо: євреї мали померти.

«Євреї міста Києва та околиць! — писалося в листівках, що поширювалися в Києві наприкінці вересня. — У понеділок, 29 вересня, ви повинні з’явитися на 8-му годину ранку з вашим майном, грошима, документами, цінностями та теплим одягом на Дорогожицькій вулиці, поруч з єврейським цвинтарем. Неявка карається смертю». Єврейські мешканці Києва — здебільшого жінки, діти та літні люди, оскільки чоловіків призвали до армії, — вважали, що їх збиратимуть для переселення і не заподіють ніякої шкоди. Наступного дня був Йом Кіпур, День Спокути. Тих, хто відгукнувся на заклик, завели у ворота єврейського цвинтаря, змусили віддати документи та цінності, роздягли догола, а потім розстріляли групами по десять чоловік на схилах яру. Вбивства в Бабиному Яру ввійшли чорним рядком у світову історію. Це була перша спроба знищити єврейську громаду великого міста в Європі. Але події Бабиного Яру не були цілком унікальні. Наприкінці серпня німецький батальйон поліції розстріляв понад 23 тисячі євреїв, здебільшого біженців із Закарпаття, що перебувало під владою Угорщини. У жовтні близько 12 тисяч євреїв Дніпропетровська було розстріляно в яру на околицях міста, на майбутньому місці будівництва Дніпропетровського національного університету. У грудні та сама доля спіткала близько

10 тисяч євреїв Харкова в приміщеннях тракторного заводу, що був гордістю радянського проекту індустріалізації.

Румунський диктатор Іон Антонеску, який повернув собі Північну Буковину та Бессарабію, які Сталін змусив його віддати 1940 року, та взяв під контроль Одесу й частину Поділля, ставився до євреїв з тим самим презирством та жорстокістю, що і його нацистські господарі. У жовтні 1941 року, подібно до епізоду із Бабиним Яром, Антонеску наказав стратити 18 тисяч євреїв на знак відплати за підрив радянськими агентами будівлі, де розташовувався румунський військовий штаб в Одесі, та загибель старшого румунського офіцера. Загалом в Одесі та її околицях під час румунської окупації загинуло від 115 до 180 тисяч євреїв. Під час Голокосту в його румунському виконанні загинуло від 100 до 150 тисяч буковинських та бессарабських євреїв. Більшість галицьких євреїв, як і польські євреї, які проживали в генерал-губернаторстві, померли протягом 1942 року, провівши місяці в гетто, створених за наказами нацистів, ізольовані від решти населення. Діючи за наказами командирів німецької поліції, українські та єврейські поліцаї (останні діяли в межах гетто) оточували та відправляли до таборів смерті тих, хто пережив перші місяці війни. Керуючись частіше жадібністю, ніж антисемітизмом, місцеві мешканці часто намагалися скористатися бідою своїх єврейських сусідів, або здаючи їх владі, або захоплюючи їхню власність. Але більшість людей просто робили вигляд, що їх це не стосується, і намагалися вижити за будь-яку ціну.

Голокост в Україні відрізнявся від Голокосту в Центральній та Західній Європі також тим, що ті, хто намагався врятувати євреїв, засуджувалися не лише до арешту, а й до страти. Те саме було і з членами їхніх сімей. І все ж таки багато людей намагалися врятувати своїх сусідів-євреїв. На сьогодні держава Ізраїль визнала понад 2500 громадян України «Праведниками народів світу» за переховування євреїв під час Голокосту. Цей перелік не повний і досі зростає. Одним із людей, які відсутні в ньому,

був митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький, який переховував сотні галицьких євреїв у своїй резиденції і в монастирях. У лютому 1942 року він надіслав листа до Гіммлера, протестуючи проти використання української поліції в облавах та знищенні євреїв. Лист не дав результатів. Ті, хто доправив відповідь Гіммлера митрополиту, сказали йому, що, якби не його вік, він був би розстріляний. За кілька місяців Шептицький видав своє знамените пастирське послання «Не убий» про святість людського життя. Його читали в усіх греко-католицьких церквах і багато хто сприйняли як засудження Голокосту. Імені Шептицького немає в списку «праведників», бо влітку 1941 року він вітав захоплення німцями Галичини після двох років радянської окупації. Які б надії не покладали Шептицький та його співвітчизники на німецьке правління, ці очікування зникли дуже швидко.

Суворість окупаційного режиму відрізнялася в різних частинах українського Lebensraum. Румуни, які ніколи особливо не претендували на Одесу та околиці, але мріяли про повернення Трансільванії, що утримувалася Угорщиною, просто грабували Південну Україну, вивозячи звідти все, що можливо. Німецька політика й ставлення до українців були дещо м’якшими під військовою адміністрацією та в колишніх австрійських володіннях.

Найгірше було в рейхскомісаріаті «Україна». Людиною, відповідальною за деякі з найжахливіших злочинів, скоєних нацистським окупаційним режимом в Україні, був рейхскомісар України Еріх Кох. Кремезний та крикливий, з вусами в гітлерівському стилі, 45-річний Еріх Кох був партійним гауляйтером у Східній Пруссії. Він мав репутацію жорстокої людини та вмів досягати мети. В Україні його завданням була експлуатація ресурсів та депопуляція території. Він ставився до українців так само, як європейські колонізатори ставилися до африканців та азійців у своїх заокеанських колоніях, заявляючи: «Жоден ні-

мецький солдат не загине за цей кольоровий народ». Кох не хотів, щоб українці навчалися далі 4-го класу, і закрив університети і школи для учнів, старших від 15 років. «Якщо я знайду українця, гідного сидіти зі мною за одним столом, я, мабуть, застрелю його», — якось заявив він. Його підлеглі справді здійснили чимало розстрілів, багато з них в Бабиному Яру. На момент закінчення окупації Києва, у листопаді 1943 року, до 34 тисяч замордованих там євреїв додалося ще 60 тисяч жертв нацистів — радянські військовополонені, українські націоналісти, учасники радянського підпілля та роми — знайшли свій останній спочинок на схилах Бабиного Яру.

Кох створив свою штаб-квартиру в Україні в місті Рівне, що в міжвоєнний період входило до складу Польщі. Це була третя столиця утворення під назвою «Україна» трохи більше ніж за 20 років: якщо в 1920-ті роки радянська влада вибрала індустріальний та російськомовний Харків замість «націоналістичного» Києва, то німці віддали перевагу провінційному Рівному з 40-тисячним населенням замість величезного й тепер дуже радянізованого Києва. Окупований Київ став свідком перших випадків голоду з 1933 року. Уявлення нацистів про «життєвий простір» передбачали пасторалізацію України та ліквідацію великих міських центрів, чиє населення їм в іншому випадку довелося б годувати, відволікаючи ресурси рейху та армії. Таким чином, політика полягала в тому, щоб не постачати продовольства містам, населення яких буде вигнане голодом до сіл і стане продуктивною силою, годуючи себе й німецький рейх. Німці залишили колгоспи, використовуючи цей радянський винахід для викачування ресурсів з сільського населення. Також вони відмовилися приватизувати великі підприємства, регулюючи все, що залишилося від української економіки, через новий банк, колоніальну валюту та контроль за цінами.

Починаючи з січня 1942 року нацисти експлуатували Україну не лише як джерело сільськогосподарської продукції, а й джерело примусової праці. Того місяця перший потяг із так званими

остарбайтерами (східними робітниками) вирушив з Києва до Німеччини, везучи молодих українців, приваблених обіцянками роботи, хороших життєвих умов та можливістю побачити Європу. «Німеччина кличе тебе! Їдь до прекрасної Ні­ меччини!» — закликало одне оголошення в київській газеті. На одному з плакатів під заголовком «Стіна впала» були зображені українці, які виглядають крізь отвір у стіні, що відділяла Радянський Союз від Європи. На горизонті були обриси одного з німецьких міст. «Сталін поставив навколо вас високу стіну, — стверджувалося в підписі під малюнком. — Він добре знав, що кожен, хто побачить навколишній світ, повною мірою усвідомить жалюгідний стан більшовицького режиму. Тепер стіна зруйнована і шлях до нового та кращого майбутнього відкритий». Для молодшого покоління це була можливість залишити село й побачити світ. Багато хто відгукнувся з цікавістю і навіть ентузіазмом.

Оголошення виявилися пасткою. Незалежно від того, працювали вони на заводах чи в приватних будинках німців, молоді хлопці та дівчата все одно ставали невільниками, змушеними носити нашивку «ОST», а німецька влада та чимала частина суспільства розглядала їх як недолюдей. Щойно звістки про експлуатацію в Німеччині досягли України, окупаційній владі стало дедалі важче виконувати щомісячні квоти — 40 тисяч українських робітників для Рейха: на людей почали влаштовувати облави й силою вивозити до Німеччини. У цілому за 1942—1943 роки близько 2,2 мільйона українців було затримано та відправлено до Німеччини. Багато з них померли від недоїдання, хвороб та бомбардувань союзниками військових заводів, де вони працювали. Ті, хто вижив і був звільнений червоноармійцями наприкінці 1944 і в перші місяці 1945 року (лише 120 тисяч осіб були зареєстровані наприкінці війни як переміщені особи), часто вважалися зрадниками, і частину з них переправили з німецьких концтаборів прямо до радянського ГУЛАГу. Україна була не єдиною частиною Радянського

Союзу, де німці влаштовували експедиції за рабами, але, безперечно, була найбільшим місцем такого полювання. Мешканці України становили близько 80 % усіх остарбайтерів, які були вивезені з окупованих територій Східної Європи до Німеччини протягом війни.

До літа 1943 року мало що залишилося від первісного німецького плану збудувати колоніальний рай для німецьких фермерів в Україні. Гітлер провів тут більшу частину літа й осені 1942 року. Німецькі інженери, використовуючи примусову працю радянських військовополонених, побудували його найвіддаленішу ставку на сході, під кодовою назвою «Вервольф», у сосновому лісі неподалік від Вінниці. Він також був там навесні 1943 року, але 15 вересня того ж року залишив «Вервольф» назавжди. Того дня він наказав своїм військам відступити до лінії оборони Дніпра. Але за тиждень радянські війська форсували Дніпро на північ від Києва, зробивши перший пролом у Східному валу Гітлера. Німці підірвуть усю підземну структуру «Вервольфа» перед відступом з цієї території навесні 1944 року.

Мрія про завоювання та «життєвий простір» скінчилася, але залишилися лиха, які вона випустила на волю. Україна стала кладовищем для мільйонів українців, росіян, євреїв і поляків, якщо порахувати тільки найбільш потерпілі етнічні групи. Голокост знищив більшу частину українського єврейства. Німецькі та менонітські поселенці Волині й півдня України, якщо радянські органи безпеки не депортували їх улітку 1941 року, тепер утікали разом із частинами вермахту. Польське населення Волині зазнало нападів українських націоналістів. Коли Червона армія почала наступ на Україну після перемоги Курської битви в липні 1943 року, радянські лідери зустріли зовсім іншу країну, ніж ту, яку вони залишили під час поспішного відступу влітку та восени 1941 року. Міста спорожніли, а промислові підприємства були повністю зруйновані.

Ті, хто вижив, зустрічали підрозділи Червоної армії як визволителів, але в радянських можновладців були сумніви щодо їхньої щирості. Люди, які вітали їх, змогли вижити під ворожим пануванням і досить довго прожили за межами радянського контролю, щоб сумніватися щодо сталінської системи. Православні віруючі звикли до єдиної свободи, яку їм приніс Гітлер, — свободи віросповідання. Ті, хто не надавав значення своєму етнічному походженню, стали зважати на нього, проживши під нацистською окупацією, коли життя та смерть часто залежали від етнічної належності. Усе це створювало загрозу для комуністичного режиму, який переміг. У травні 1944 року близько 200 тисяч кримських татар було звинувачено в співпраці з ворогом та примусово виселено до Центральної Азії. Мільйони українців просто фізично неможливо вивезти. Аж до 1980-х років радянські громадяни заповнювали анкети з питаннями про те, чи жили вони або їхні родичі на територіях, окупованих Німеччиною. Ці питання ішли відразу ж після питань про судимість людини.

Р о з д і л 23

Переможці

Шостого листопада 1943 року радянські війська визволили Київ від німців, що відступали. Сорокап’ятирічний гене­ рал-­лейтенант Микита Хрущов, політичний комісар 1-го Українського фронту — групи армій, що вступили в місто, — був на підйомі. Як партійний керівник України довоєнного часу, він добре знав місто та його околиці й тепер в’їздив до Києва дорогою, якою раніше їздив до своєї заміської резиденції. Хрущов побачив будівлі в центрі Києва неушкодженими — німці, на відміну від підрозділів НКВС, що відступали 1941 року, не намагалися підірвати їх, але місто було повністю покинутим, оскільки напередодні він наказав обстріляти його, щоб при-

скорити відступ німців.

Коли Хрущов у супроводі українських партійних лідерів підійшов до будівлі Оперного театру, що дивом вціліла після того, як восени 1941 року радянські агенти спробували її підірвати, він побачив, що до них з криками біжить якийсь чоловік. «Я єдиний єврей, який тут залишився! Я єдиний єврей у Києві, який ще живий!» — кричав чоловік. Хрущов спробував заспокоїти його й запитав, як той зміг врятуватися. «У мене дружина — українка, — відповів той. — Вона ховала мене на горищі, годувала й дбала про мене». Люди почали виходити зі своїх сховищ, і кілька хвилин по тому інший мешканець Києва, старий, з величезною бородою, обіймав і цілував Хрущова, який пізніше згадував, що був «дуже зворушений». Солдати режиму, якому багато хто влітку 1941 року бажав лише поразки, тепер

повернулися рятівниками. Це було не стільки через те, що радянські солдати зробили після повернення, скільки через вчинки німців під час окупації. Саме ця обставина спричинила те, що бійців Червоної армії вітали не лише як переможців, а й як визволителів. Ті, хто думав інакше, у тому числі значна частина української інтелектуальної еліти, пішли з німцями.

Червона армія витратить наступний рік на звільнення решти українських територій від німецької окупації, але повний контроль над цими землями радянська влада отримає лише після остаточної перемоги союзницьких військ над Німеччиною в травні 1945 року. У червні цього ж року радянський уряд накреслить новий західний кордон України, приєднавши до СРСР не лише землі, що відійшли за пактом Молотова-Ріббен- тропа, а й Закарпаття, що належало міжвоєнній Чехословаччині. Це було правосуддя переможця в його характерно безкомпромісній радянській версії.

Микита Хрущов мріяв про повернення до Києва ще відтоді, як радянські війська втратили місто у вересні 1941 року. Навесні 1942 року, незабаром після того як Червона армія зупинила німців на підході до Москви, він підтримав ідею радянського контрнаступу в Україні для того, щоб захопити її стару столицю Харків і просунутися в напрямку Дніпропетровська. Наступ, що почався 12 травня 1942 року, дозволив радянським танковим з’єднанням прорвати лінію фронту й вийти за межі Харкова в степи Лівобережної України. Але коли війська рушили далі на південний захід, не зустрічаючи практично ніякого опору з боку німців, стало зрозуміло, що вони потрапили в пастку. Німці зімкнули ряди, створивши оточення, майже таке саме, як те, що його Червона армія пережила восени 1941 року. Хрущов просив Сталіна зупинити наступ, але той відмовився. У будь-якому випадку було запізно, щоб виправити ситуацію. У катастрофічній операції, що тривала 18 днів, Радянський Союз втратив 280 тисяч солдатів убитими, зник­

лими безвісти й полоненими. Коли Сталін запитав Хрущова, чи не є брехнею цифра 200 тисяч полонених, про яких повідомили німці, той відповів, що ці дані близькі до істини. Сталін звинуватив його в поразці, і лише присутність інших членів Політбюро в той момент, коли Сталін не дослухався до його поради й не зупинив уже приречену операцію, врятувала Хрущова від можливої кари.

Битва за Україну виявилася довгою й кривавою. Ситуація змінилася тільки після Сталінграда в лютому 1943 року, коли Червона армія розгромила мільйонну армію Німеччини та її союзників. Відразу ж після Сталінграда радянські війська продовжили наступ і відібрали в німців Курськ, Бєлгород та Харків. Але фельдмаршал Еріх фон Манштейн розпочав контрнаступ, повернувши Харків та Бєлгород і розбивши 52 радянські дивізії. Лише 23 серпня 1943 року, після перемоги в Курській битві, Червона армія змогла повернути собі Харків. Восьмого вересня радянські солдати підняли червоний прапор над містом Сталіно (колишня Юзівка та майбутній Донецьк). У наступні кілька місяців радянські війська звільнили решту Лівобережної України. Вони зробили чисельні проломи в Східному валу — оборонній лінії, що була споруджена Гітлером і мала зупинити радянський наступ на правому березі Дніпра. Червоній армії вдалося виставити більш ніж 2,5 мільйона солдатів проти близько 1,25 мільйона німців. Боротьба була запеклою: за найскромнішими оцінками, Радянський Союз втратив понад 1 мільйон убитими та пораненими, а німці — понад півмільйона. Втрати серед цивільного населення не підраховував ніхто. Вони були величезними.

Як партійний керівник окупованої німцями України Хрущов серйозно займався формуванням партизанських загонів у тилу німців. Нацистська окупаційна політика провокувала обурення, насильство і, зрештою, непокору, що кидали людей до лав опору. Хоча численні підпільні осередки існували в містах, природним середовищем для великих груп партизанів, які вели тривалу