Сергій Плохій– Брама Європи

Це безпосередньо вплинуло на хід російсько-українського конфлікту. Всупереч очікуванням Кремля, агресія Росії не змогла мобілізувати підтримку етнічних росіян за межами територій, безпосередньо контрольованих російською армією — Криму та частин Донбасу, захоплених російськими найманцями й підтриманими Росією бойовиками.

Згідно з даними, наданими поважним Київським міжнародним інститутом соціології, з росіян, які становлять 17 % населення України, лише 5 % ідентифікують себе як виключно росіян: решта вважають себе і росіянами, і українцями в той самий час. Навіть ті, хто вважав себе виключно росіянами, часто виступали проти втручання Росії в українські справи, відмовляючись асоціювати себе з режимом Путіна. «Моя батьківщина — Україна. Моя рідна мова — російська. І я хотіла б, щоб мене рятував Пушкін. І позбавив від горя та хвилювань теж Пушкін. Пушкін, а не Путін», — написала одна з київських росіянок на своїй сторінці у Facebook. Ідеологія «російського світу», що поєднує російський націоналізм з російським православ’ям і пропагується Москвою та підтриманими Росією сепаратистами як альтернатива проєвропейському вибору майданівських протестувальників, допомогла зміцнити українсько-єврейський проєвропейський альянс, що розвивався в Україні з 1991 року. «Я вже давно казав, що союз між українцями та євреями є запорукою нашого спільного майбутнього», — написав один промайданівський активіст на своїй сторінці у Facebook.

Історія залишила Україну об’єднаною в одній державі, але розділеною за численними регіональними лініями, що повторюють культурні й політичні кордони минулого. Кордон між лісостепами Центральної України та південними степами став прозорою межею між переважно сільськогосподарськими районами півночі та міськими центрами в багатих на корисні копалини степах півдня. Кордон між західним та східним християнством, після того як у XVII столітті сягнув Дніпра, відступив до Галичини й тепер нагадує кордон між імперіями Габсбур-

гів та Романових до Першої світової війни. У межах колишніх володінь Габсбургів Галичина відрізнялася від Закарпаття, що

восновному перебувало під угорським правлінням, та колишньої молдовської провінції Буковини. У межах колишньої Російської імперії Волинь, яка перебувала під владою Польщі

вміжвоєнний період, відрізняється від Поділля, яке залишилося під радянською владою протягом більшої частини ХХ століття. Існує також різниця між землями на правому березі Дніпра, які перебували під польським правлінням і Лівобережжям, яке було територією козацької Гетьманщини, як і між козацькими землями й територіями, колонізованими в основному за часів Російської імперії у XVIII—XIX столітті. Межі цих земель також служать лінією між українцями, яким більш комфортно говорити українською, і тими, хто віддає перевагу в повсякденному спілкуванні російській мові.

Насправді український регіоналізм є ще більш складним, ніж поданий вище опис. Існують також відмінності між старими козацькими землями Гетьманщини та Слобідської України,

втой час як південноукраїнська Миколаївська область істотно відрізняється за етнічним складом, мовою та поведінкою на виборах від Криму, що був приєднаний до України лише 1954 року. Але, незважаючи на всі ці відмінності, регіони України тримаються разом, бо всі вищезазначені кордони, які відокремлювали їх у минулому, сьогодні було б майже неможливо віднайти або відновити. У наші дні можна натомість побачити мозаїку мовних, культурних, економічних і політичних перехідних зон, які пов’я- зують різні регіони один з одним і тримають країну разом. На практиці не існує легко впізнаваної культурної межі, яка відокремлює Крим від сусідніх регіонів півдня України або Донбас від решти східних регіонів. Жоден з історичних регіонів не показав сильного бажання вийти зі складу України й жодним місцевим елітам не вдалося мобілізувати населення на підтримку відокремлення. Така мобілізація відбулася в Криму та на Донбасі, але виключно внаслідок російської анексії або інтервенції.

Символічне прощання з радянським минулим — знесення пам’ятників Леніну, загальною кількістю понад 500 — стало своєрідною візитною карткою Революції Гідності. Серед антикиївських бойовиків на Донбасі було багато захисників старих радянських цінностей. Але російські найманці й добровольці принесли в регіон всеосяжну ідею іншого роду. Як і найбільш відомий з російських командирів, Ігор Гіркін, вони прийшли на Донбас захищати цінності «російського світу» від зазіхань Заходу. У цьому контексті вони бачили Україну полем бою між, з одного боку, декадентськими західними цінностями, у тому числі демократією, особистими свободами, правами людини і особливо правами сексуальних меншин, та традиційними російськими цінностями — з іншого. За цією логікою, західна пропаганда нібито просто заплутала розуми українців. А росіяни намагалися донести їм правду.

Ця інтерпретація конфлікту має глибоке коріння у російській культурі та інтелектуальній традиції. Хоча важко уявити сучасну російську історію без участі Росії в європейській культурі, правильно й те, що протягом багатьох століть Росія була відрізана від Заходу або вступала в конфронтацію з країнами Центральної та Східної Європи. Який набір історичних досвідів найкраще визначає непрості стосунки Росії із Заходом? В одвічній російській інтелектуальній дискусії між західниками і слов’янофілами, яка почалася на початку ХІХ століття і протиставляла образ Росії як частини Європи образу Росії як окремої цивілізації зі світовою місією, нащадки слов’янофілів та антизахідників наразі є переможцями.

Що стосується України, її прагнення до незалежності завжди мало європейську орієнтацію. Вона ввібрала в себе досвід України як країни, розташованої на вододілі Схід-Захід між православ’ям та католицизмом, центральноєвропейською та євразійською імперіями й політичними та соціальними практиками, які вони з собою приносили. Це місце на кордоні кількох культурних просторів допомогло зробити Україну

контактною зоною, в якій українці різних віросповідань змогли навчитися співіснувати. Воно також допомогло створити регіональні поділи, які експлуатуються учасниками сучасного конфлікту. Україна завжди була відома (й останнім часом це особливо схвалювалося) культурною гібридністю свого суспільства, але наскільки довго нація може нести цю гібридність і залишатися єдиною перед обличчям гібридної війни — є одним із важливих питань, що наразі вирішується у конфлікті між Росією та Україною.

Проєвропейська революція в Україні, яка вибухнула за чверть століття після завершення «холодної війни», наслідувала захоплення Заходом тих часів, яке було поширене серед дисидентів Польщі, Чехословаччини та інших країн регіону. Революція Гідності та війна викликали геополітичну переорієнтацію українського суспільства. Частка тих, хто позитивно ставився до Росії, знизилася з 80 % в січні 2014 року до менш ніж 50 %

увересні того ж року. У листопаді 2014 року 64 % опитаних підтримували вступ України до ЄС (у листопаді 2013 року цей показник становив 39 %). У квітні 2014 року тільки третина українців хотіли вступу своєї країни до НАТО, а в листопаді 2014 року понад половина опитаних підтримували цей курс. Немає сумнівів у тому, що досвід війни не лише об’єднав більшість українців, а й повернув їхні симпатії в бік Заходу.

Убільшості країн світу шок війни, приниження поразки і відкрита рана від втрачених територій служили потужними інструментами для побудови національної солідарності та формування сильної національної ідентичності. Поділи Польщі

удругій половині XVIII століття стерли Польську державу з мапи Європи, але послужили відправною точкою для формування модерного польського націоналізму, в той час як наполеонівське вторгнення до Німеччини на початку ХІХ століття дало поштовх розвитку пангерманських ідей і сприяло розвитку модерного німецького націоналізму. Спогади про поразку і втрачені території підживлювали національні почуття французів

і поляків, сербів та чехів. Україна, яка зазнала вторгнення, приниження і поділу війною, здається, йде за цим загальним зразком.

Російська анексія Криму, гібридна війна на Донбасі та спроби дестабілізувати решту країни створили нову й небезпечну ситуацію не тільки в Україні, а й у Європі в цілому. Вперше з моменту закінчення Другої світової війни велика європейська держава пішла війною на слабшого сусіда й анексувала частину території незалежної держави. Вторгнення Росії порушило не тільки російсько-український договір 1997 року,

ай Будапештський меморандум 1994 року, який запевнив безпеку України в обмін на відмову від ядерної зброї і приєднання до Договору про нерозповсюдження цієї зброї як неядерної держави. Неспровокована агресія Росії проти України поставила під загрозу основи міжнародного порядку — загрозу, на яку Європейський Союз та більшість світу виявились не готовими відповісти вчасно та ефективно. Незалежно від результатів нинішньої української кризи, від її розв’язання залежить не тільки майбутнє України, а й майбутнє відносин між Сходом і Заходом Європи — Росією та Європейським Союзом —

аотже, майбутнє Європи в цілому.

Подяки

Яхотів би подякувати Джилл Нірім за пошук чудового видавництва для видання рукопису; Ларі Хеймерт за те, що

вона з ентузіазмом узяла на себе редагування та видання цієї книжки; її команді з видавництва «Бейсік Букс», особливо Рожеру Лабрі, за те, що зробили це можливим; Мирославу Юркевичу за редагування різних варіантів рукопису; моїй дружині Олені за критику та в кінцевому підсумку схвалення; Володимиру Кулику, Геннадію Єфименку, Роману Процику, Франку Сисину, Сергію Єкельчику, Андрію Заярнюку, Майклу Флаєру за уточнення тексту; моїй докторантці Меган Данкан Сміт за те, що була прекрасним асистентом у викладанні мого курсу «Кордони Європи: Україна з 1500 року», де я використав деякі з ідей, представлених у книзі; магістрантам та студентам програми бакалаврату Гарвардського університету, які взяли цей курс восени 2014 року, за їхні питання, повідомлення електронною поштою і, звичайно, запити й коментарі на веб-сайті — всі вони відбилися в цій книзі. Нарешті, я хочу подякувати всім, хто впродовж усієї моєї довгої кар’єри історика й педагога допоміг мені зрозуміти, що повинно й не повинно бути в цій книзі. Звичайно, вони не є відповідальними за будь-які недоліки.

Ця книжка прийшла до українського читача завдяки уважному до авторського слова перекладові Романа Клочка. Наукову редакцію перших трьох розділів перекладу здійснив Сергій Лунін. Супровід книжки крізь терни видавничого процесу майстерно провела Катерина Новак. Усім їм — моя щира подяка.

Хронологічна

таблиця

Світова історія: 45 тисяч рр. до н. е. люди приходять у південну Європу

45—43 тисячі рр. до н. е. — неандертальські мисливці на мамонтів будують свої житла в Україні.

4500—3000 рр. до н. е. — племена неолітичної культури Кукутені-Трипілля, виробники глиняних статуеток кольорової кераміки, називають землі між Дунаєм та Дніпром своєю батьківщиною.

Світова історія: 3500-ті рр. до н. е. — шумери переселяються до Месопотамії

1500—1000 рр. до н. е. — поділ балто-слов’янських племен на балтів та слов’ян; слов’янські гідроніми локалізуються в басейні Дністра, Прип’яті та Дніпра.

1300—750 рр. до н. е. — Кімерійське царство, батьківщина вигаданого Конана-варвара, встановлює свою владу в причорноморських степах півдня України.

750—250 рр. до н. е. — скіфські наїзники перемагають кімерійців.

750—500 рр. до н. е. — у Північному Причорномор’ї виникають грецькі торгові колонії; греки уявляють, що українські степи на півночі населяють міфічні істоти на кшталт амазонок.

Світова історія: 753 р. до н. е. — легендарне заснування Рима

512 р. до н. е. — перський цар Дарій Великий здійснює похід у причорноморські степи, марно намагаючись розгромити скіфську армію.

Близько 485—425 рр. до н. е. — період життя Геродота, який описав Скіфію і поділив її населення на різні прошарки, в тому числі царських скіфів та скіфів-хліборобів, осіле населення лісостепового прикордоння.

250 р. до н. е. — 250 р. н. е. — сармати перехоплюють у скіфів контроль над причорноморськими степами.

1—100 рр. н. е. — римляни започатковують свою присутність у грецьких колоніях; Страбон ідентифікує річку Дон як східний кордон Європи, залишаючи сучасні українські землі на європейському боці євроазійського поділу.

Світова історія: близько 30 р. Ісус входить до Єрусалима

250—375 рр. — готи завдають поразки сарматам і встановлюють свою владу на українських землях.

375—650 рр. — період міграцій: гуни, авари та булгари проходять через причорноморські степи.

Близько 551 р. — історик Йордан розташовує слов’янські племена склавинів та антів між Дунаєм та Дніпром; ще раніше в цьому ж столітті анти починають свої напади на Східну Римську імперію.

650—900 рр. — Хозарський каганат збирає данину зі слов’янських племен на території України.

Світова історія: 800 р. — коронація Карла Великого «імператором римлян»

838 р. — перша згадка про русичів-вікінгів у західних джерелах.

860 р. — перший набіг русичів на Константинополь з північного узбережжя Чорного моря.

950 р. — візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний описує торгові відносини з Руссю та Дніпро-Чорномор- ський шлях, що використовувався для торгівлі та війн.

971 р. — імператор Іоанн Цимісхій зустрічається з київським князем Святославом на Дунаї, щоб домовитися про перемир’я між Візантією і Руссю.

987—989 рр. — київський князь Володимир бере в облогу візантійську фортецю Херсонес у Криму, одружується з сестрою візантійського імператора Василія ІІ Анною, приймає християнство сам і хрестить киян.

1037 р. — князь Ярослав Мудрий завершує будівництво Софійського собору, резиденції руських митрополитів та першої бібліотеки на Русі.

Світова історія: 1054 р. — поділ християнської церкви між Римом та Константинополем

1054 р. — смерть князя Ярослава Мудрого, якого історики прозвали «тестем Європи» через шлюби його дочок з представниками європейських династій, символізує початок роздроблення Київської Русі.

1113—1125 рр. — князь Володимир Мономах тимчасово відновлює єдність Київської Русі та сприяє написанню «Повісті минулих літ», головного літописного джерела з історії середньовічної України.

1187—1189 рр. — київський літописець уперше вживає слово «Україна» для опису степового прикордоння від Переяслава на сході до Галичини на заході.

Світова історія: 1215 р. — англійський король Іоанн Безземельний видає Велику хартію вольностей

1238—1264 рр. — галицько-волинський князь Данило, який отримав корону від Папи, встановлює контроль над більшою

частиною українських земель, захищаючи їх від Золотої Орди на сході та від Польського й Угорського королівств на заході; він засновує місто Львів.

1240 р. — Київ захоплюють монгольські війська, і територія України опиняється у сфері впливу Золотої Орди.

1241—1261 рр. — Закарпаття переходить під контроль угорських королів.

1299—1325 рр. — митрополит Русі переносить свою резиденцію з Києва, спустошеного монголами, до Володими- ра-на-Клязьмі, а потім до Москви; у Галичині виникає окрема митрополія.

1340—1392 рр. — колись могутнє Галицько-Волинське князівство розділяють: Галичина відходить до Польщі, а Волинь разом із Подніпров’ям — до литовських князів.

Світова історія: 1347 р. — Європу спустошує «чорна смерть» (чума)

1362 р. — литовські та руські війська кидають виклик пануванню Золотої Орди в битві на Синіх Водах; більшість українських земель стає частиною Великого князівства Литовського.

1385 р. — литовський князь Ягайло одружується з польською королевою Ядвігою, започатковуючи перехід литовських еліт до католицизму і поступове об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського.

1430—1434 рр. — руські (українські та білоруські) еліти повстають проти дискримінаційної політики католицьких правителів Великого князівства Литовського.

1449—1478 рр. — Кримське ханство стає незалежним від Золотої Орди, але потрапляє під контроль Османської імперії.

1492 р. — перша згадка про українських козаків в історичних джерелах.

1514 р. — князь Костянтин Острозький завдає поразки московському війську в битві під Оршею у боротьбі між Литвою та Московією за колишні землі Київської Русі.