1. Потреба в Економічному і Валютному Союзі (евс).

Економічний та валютний союз (ЕВС) уособлює високий рівень багато- національної інтеграції, який передбачає запровадження спільної монетарної політики та тісну координацію економічних політик держав-членів. ЕВС має грунтуватися на спільному ринку товарів і послуг, але й сам він необхідний для нормального функціонування спільного ринку, оскільки коливання валютних курсів між державами-членами утруднюють взаємопроникнення ринків капіталів, порушують стабільність на спільному сільськогосподарському ринку й не дають спільному ринку промислової продукції стати повністю подібним до внутрішнього ринку. На початку 1970-х років перші шість членів Європейської економічної спільноти вже намагалися створити ЕВС, але та спроба була невдалою. Це спричинили як зовнішні фактори — крах міжнародної валютної системи — так і фактори внутрішні, недостатній ступінь розвитку спільного ринку. Втім, ця невдача стала повчальним досвідом. Держави-члени Європейської Спільноти усвідомили, що вони не можуть штучно пришвидшити процес міжнародної інтеграції, що вони мають повністю розбудувати систему спільного ринку, ви- робити чимало багато відповідних спільних політик та прийняти на себе - внісши відповідні положення до договорів — зобов'язання відданості меті ЕВС. Економічний та валютний союз, створений відповідно до Маастрихтського до- говору, є важливим етапом на шляху європейської інтеграції. Він являє собою поступове, дисципліноване та незворотне запровадження єдиної валюти, якою керує єдиний центральний банк. Спільний ринок усунув митні та технічні бар'єри, що заважали торгівлі між країнами Спільноти, але сам по собі не міг запобігти коливанням курсів валют, які можуть створювати перешкоди, що виявляються такими ж, якщо не більш нездоланними, як і митні бар'єри. Насправді девальвація валюти в країні, що є членом митного союзу, за своєю дією еквівалентна введенню митних тарифів на всі імпортовані товари та субсидуванню експорту цієї країни. І навпаки, ревальвація валюти країни-члена обмежує обсяги експорту і створює сприятливі умови для імпорту, а ці чинники стримують розширення бізнесу в країнах із сильною валютою. В той час як за умов спільного ринку мають панувати рівні умови конкуренції, девальвація валюти країни-члена може підвищити конкурентність промисловості цієї країни, тоді як підвищення курсу валюти іншої країни-члена може негативно відбитися на її експорті. На стадії митного союзу коливання валют ще припустимі, і певною мірою бажані, оскільки країни-члени зберігають за собою право на незалежну еко- номічну політику і можуть за допомогою цих коливань пристосовувати свої економіки до умов конкуренції як між собою, так і щодо решти світу. Але на стадії спільного ринку коливання курсів валют створюють для партнерів дедалі більше незручностей. Насправді незавершений єдиний ринок підвладний впливові монетарних та економічних проблем. Коливання курсів валют можуть ставити в невигідне становище як інвесторів, що вкладають гроші за кордоном, експортуючи капітал, так і на тих, хто залучає ресурси в країні, куди вкладаються інвестиції. З економічних міркувань, якщо спільний ринок розподілений на окремі автономні ринки, оскільки держави-члени дотримуються різних економічних політик, то очікувані від нього переваги, зокрема економічне зростання та досягнення економічної стабільності, суттєво зменшуються. Негативні наслідки можуть бути також спричинені відмінностями в короткострокових економічних політиках країн-членів. Неповна інтеграція, характерна для спільного ринку, породжує ситуації нестабільності, які в довгостроковішій перспективі виявляються неприй- нятними для економічних політик країн-учасниць. Ці економічні політики вияв- ляються вже недостатніми для регулювання короткострокових економічних ситуацій, оскільки, по-перше, деякі важливі чинники лишаються за межами країни, а по-друге, деякі інструменти економічної політики — наприклад, митні збори, обмеження імпорту та заохочення експорту — виявляються вже непідконтрольними національному урядові. Якщо економічні умови на спільному ринку мають відповідати умовам на внутрішньому ринку, насамперед потрібно усунути ризики коливання курсу валют, які ускладнюють продажі та інвестиції, роблячи непрогнозованими отримувані від них прибутки. З огляду на це держави-члени мають укласти уго- ду про повну конвертованість їхніх валют за фіксованим паритетом, а найкраще — запровадити єдину валюту. У будь-якому разі, вони таким чином створюють валютний союз, в межах якого операційні витрати (витрати на валютні операції, чи вартість покриття валютного ризику) мають бути повністю усунені. Єдина валюта уможливлює порівняння цін на товари та послуги в межах єдиного ринку, вона є головною валютою обміну та заощаджень у світі, та дозволяє європейцям платити за товари, імпортовані з третіх країн, своєю власною валютою. Суттєво полегшуючи функціонування єдиного ринку, єдина валюта дозволяє створити стабільну макроекономічну ситуацію, сприятливу для бізнесу. Така ситуація пожвавлює торгівлю, поліпшує розподіл ресурсів, стимулює заощадження, прискорює темпи зростання і, зрештою, створює нові робочі місця.

2. Підготовка до ЕВС. Договір про Європейський Союз, підписаний у Маастрихті 1991 !!! року, уможливи ввведення єдиної валютної політики на основі єдиної валюти та керування нею з боку єдиного незалежного центрального банку. Згідно з Договором, першою метою єдиної валютної політики та політики щодо обмінного курсу має бути підтримка цінової стабільності та, підтримка загальних економічних політик у межах Спільноти, відповідно до принципів відкритої ринкової економіки та вільної конкуренції. Ця діяльність держав- членів та Спільноти загалом має передбачати поєднання таких керівних принципів: стабільність цін, сильні державні фінанси та стабільні валютні умови, а також стабільний баланс платежів. Хоча створення Економічного та валютного союзу розглядалося як єдиний процес, насправді він проходив у три етапи. Перший етап, який означав початок процесу в цілому, розпочався із введення в силу в липні 1990 року Директиви про повну лібералізацію руху капіталу. Головна мета на цьому етапі полягала в якомога більшому зближенні економічних політик та тісній співпраці між центральними банками, досягненні більшої послідовності валютної діяльності в контексті Європейської валютної системи. Другий етап створення Економічного та валютного союзу розпочався 1 січня 1994 року і завершився 31 грудня 1998 року. Впродовж цього етапу, згідно з Договором про Європейський Союз, кожна держава-член має не допускати надмірного дефіциту бюджету та ініціювати кроки, що унезалежнять її центральний банк, оскільки в майбутньому валютному союзі можуть брати участь лише країни, що мають добре економічне управління. У ході процесу, спрямованого на досягнення незалежності центральних банків, Договір забороняє їм надавати урядам послуги овердрафту чи інші кредитні пільги а також скуповувати борги державного сектору безпосередньо в боржників. Під час підготування та переходу до третього етапу Договір вимагає, аби Комісія та Європейський валютний інститут доповідали Раді про динаміку за- конодавств держав-членів, пов'язану зі створенням Економічного та валютного союзу, та про поступ до вищого рівня співпраці, який визначається дотриман- ням чотирьох особливих критеріїв: (а) рівня інфляції, близького до того, що їх показують три найкращих держави-члени за умов стабільності цін; (в) бюджетного становища уряду, що має уникати надмірного дефіциту - бюджетний дефіцит не має перевищувати 3% від ВНП, а загальний державний борг — 60% ВНП (відповідно до оцінки Ради, ухваленої кваліфікованою більшістю); (с) збереження та розвитку інтеграції, досягнутої державами- членами, що відбивається в довгостроковому рівні відсоткових ставок; (d) нормальних меж коливання, створеного за останні два роки завдяки механізму обмінного курсу в межах Європейської валютної системи. Справді, 1 травня 1998 p., відповідно до процедури та плану, наміченого Договором про ЄСп, Рада, діючи за рекомендацією Комісії ухвалила рішення, згідно за яким Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Австрія, Португалія та Фінляндія дотримуються необхідних умов для впровадження єдиної валюти. Європейський Парламент затвердив це рішення Ради 2 травня 1998. На основі цього Рада в ході зустрічі на рівні голів держав чи урядів, яка відбулася 3 травня 1998 року, вирішила, що 11 вищезгаданих держав-членів станом на 1 січня 1999 року відповідають умовам, необхідним для впровадження спільної валюти.

Рада також зазначила, що Греція та Швеція не виконали умов, необхідних для введення єдиної валюти. Вона не перевіряла, чи ці умови виконали Велика Британія та Данія, оскільки згідно з відповідним положенням Договору, Велика Британія повідомила Раду, що вона не має наміру приступати до третього етапу ЕВС 1 січня 1999-го року, а Данія — що не братиме участі в третьому етапі формування ЕВС. Держави-члени, що не змогли ввести єдину валюту від самого початку, отримали відстрочення, а також гарантії того, що положення про монетарну політику та санкції, пов'язані з надмірним дефіцитом, до них не застосовуватимуть. Країни, що утримуюються від інтеграційних процесів, а також ті, хто на початковому етапі не відповідають потрібним критеріям, попри все, беруть участь у всіх процедурах (багатосторонній моніторинг, контроль за надмірним дефіцитом), що має полегшити їхню майбутню участь.