2. Проблеми миру і християнська релігія

Якщо подивитися на питання про світ без воєн з погляду християнської церкви, то тут можна бачити деяку подвійність. З одного боку, основоположна заповідь "Не убий" оголошувала найважчим гріхом позбавлення людини життя. Церква присікала міжусобні війни періоду середньовіччя, що добре відбилося, наприклад, в історії Русі. Так, київський князь Володимир МоноМах умовляв князів росіян не проливати християнської крові у великий пост. Християнство було ініціатором установлення так званого Миру Божого (Pax Treuga Dei) — днів, коли припинялися усобиці. Ці дні пов'язані були з міфічними подіями з життя Христа, з найважливішими релігійними святами, військові дії не велися також в дні, призначені церквою для роздуму і молитви в період святвечора і поста.

Порушення Миру Божого каралося штрафами, що доходили до конфіскації майна, відлученням від церкви і навіть тілесними покараннями. Під охорону Миру Божого в першу чергу потрапляли церкви, монастирі, капели, мандрівники, жінки, а також предмети, необхідні для землеробства.

У теж час проповідь загального миру не заважала християнської церкви освячувати численні війни завоювань, хрестові походи проти "невірних", придушення селянських рухів. Таким чином, критика війни у той час обмежувалася етичними представленнями християнського віровчення, а ідеалом загального миру залишався мир серед християнських народів Європи.

III. Нові підходи до філософської проблеми війни і миру

1. Епоха Просвітництва

Нове слово про мир сказав молодий буржуазний гуманізм. Його епоха була часом становлення капіталістичних відносин. Процес первинного накопичення капіталу кров'ю вписувався в історію не тільки Європи, але і всієї планети. Експропріація у широких народних мас землі і знарядь праці, колоніальні грабежи і захоплення в Америці і Африці створили умови для виникнення і розвитку капіталістичного способу виробництва. Силою зброї створювалися і національні держави. Разом з тим молода буржуазія до певної міри була зацікавлена і в збереженні миру, в припиненні феодальних розбратів, в розвитку внутрішньої і міжнародної торгівлі. Вона створила національні ринки, почала зв'язувати економічними зв'язками всі частини земної кулі в один світовий ринок.

У центрі уваги передових мислителів цієї епохи стояла людина, його звільнення від пут феодальної залежності, від гніту церкви і соціальної несправедливості. Проблема осмислення умов гармонійного розвитку особи, природно, привела гуманістів до постановки питання про усунення з життя людей найбільшого зла — війни. Чудовою особливістю гуманістичних учень епохи Освіти було засудження війни як найбільшого лиха для народів.

Народженню ідеї вічного миру, безперечно, сприяло перетворення війни на все велику загрозу для народів Європи. Удосконалення зброї, створення масових армій і військових коаліцій, багаторічні війни, що продовжували роздирати європейські країни в ще ширших масштабах, ніж раніше, примусили мислителів мало не вперше задуматися над проблемою взаємин між державами і шукати шляхи їх нормалізації, що, на мою думку, є першою відмінною рисою підходу до проблеми миру у той час. Друге, що вперше виявилося тоді, — це встановлення зв'язку між політикою і війнами.

Ідеологи Освіти поставили питання про такий пристрій суспільства, наріжним каменем якого була б політична свобода і цивільна рівність, виступали проти всього феодального ладу з його системою станових привілеїв. Видатні представники Освіти відстоювали можливість установлення вічного миру, але чекали його не стільки від створення особливої політичної комбінації держав, скільки від духовного єднання всього цивілізованого світу і солідарності економічних інтересів, що все більш посилюється.

Французький філософ-просвітитель Жан Жак Руссо в трактаті "Думка про вічний світ" пише, що війни, завоювання і посилення деспотизму взаємно зв'язані і сприяють один одному, що в суспільстві, розділеному на багатих і бідних, на пануючих і пригноблюваних, приватні інтереси, тобто інтереси тих, що володарюють, противоречат загальним інтересам — інтересам народу. Він пов'язував ідею загального миру з озброєним скиданням влади правителів, бо вони не зацікавлені в збереженні миру. Аналогічні погляди іншого французького просвітителя Подіни Дідро. Вольтер же випробовував страх перед рухом низів і зрушення в суспільному житті мислив у вигляді революції зверху, здійснюваною "освіченим" монархом на користь нації.

Цікаві погляди представників німецької класичної школи філософії. И. Кант вперше висловив здогадку про об'єктивну закономірність, ведучу до установлення вічного миру, про неминучість створення на мирних початках союзу народів. Тут відбувається те ж, що і з окремими людьми, що об'єднуються в державу, щоб перешкодити взаємному винищуванню. Держави вимушені будуть "вступити в союз народів, де кожне, навіть найменше, держава могла б чекати своєї безпеки і прав не від своїх власних сил, а виключно від такого великого союзу народів". Проблеми взаємин між незалежними державами Кант розглядає в трактаті "До вічного миру".

Свій трактат Кант будує у вигляді договору, пародіюючи відповідні дипломатичні документи. Спочатку прелімінарні статті, потім "остаточні" і навіть одна "таємна". У "остаточних" статтях кантівського проекту мова про забезпечення досягнутого миру. Цивільний пристрій в кожній державі повинен бути республіканським. Друга "остаточна" стаття договору про вічний світ визначає основу, на якій виникає міжнародне право, а саме: міжнародний союз держав, де реалізується пристрій, подібний до цивільного суспільства, в якому гарантовані права всіх його членів. Союз народів, "федералізм вільних держав" не усесвітня держава; Кант недвозначно виступає за збереження національного суверенітету. Третя "остаточна" стаття обмежує "усесвітнє громадянство" лише правом на гостинність в чужій країні. Кожна людина повинна мати можливість відвідати будь-який куточок землі і не піддаватися при цьому нападам і ворожим діям. Кожен народ має право на територію, яку він займає, йому не повинне загрожувати поневолення з боку прибульців. Договір про вічний світ вінчає "таємна" стаття: "... держави, що озброїлися для війни, повинні прийняти до уваги максими філософів про умови можливості загального миру.

Інший представник німецької класичної філософії И. Гердер вважає, що угода, поміщена в умовах ворожих відносин між державами, не може служити надійною гарантією миру. Для досягнення вічного миру необхідне етичне перевиховання людей. Гердер висуває ряд принципів, за допомогою яких можна виховати людей у дусі справедливості і людяності; у їх числі огида до війни, менше шанування військової слави: "Все ширше треба поширювати переконання в тому, що героїчний дух, проявлений в завойовних війнах, є вампір на тілі людства і зовсім не заслуговує тієї слави і шанування, які віддають йому за традицією, що йде від греків, римлян і варварів". Крім того, до таких принципів Гердер відносить очищений патріотизм, що правильно тлумачить, відчуття справедливості до інших народів. При цьому Гердер не апелює до урядів, а звертається до народів, до широких мас, які більше всього страждають від війни. Якщо голос народів прозвучить достатньо переконливо, правителі вимушені будуть до нього прислухатися і покорятися.

Різким дисонансом тут звучить теорія Гегеля. Абсолютизуючи примат загального над одиничним, роду над індивідом, він вважав, що війна виконує історичний вирок цілим народам, які не пов'язані з абсолютним духом. По Гегелю, війна — двигун історичного прогресу, "війна зберігає здорову моральність народів в їх индифференции по відношенню до определенностям, до їх звичності і вкорінення, подібно до того, як рух вітру оберігає озера від гниття, яке загрожує їм при тривалому затишші, так само як народам — тривалий або тим більше вічний мир. "