Рекомендована література

1. Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. – К., 1996.

2. Мірчук І. Історія української культури. – М. – Л., 1994.

3. Сінькевич О. Б. Основи культурології: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К., 2009.

4. Сміт Е. Національна ідентичність. – К., 1994.

5. Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія. – К., 1996.

	Андрій Синиця
Лекція № 12	ФІЛОСОФСЬКІ АСПЕКТИ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Кріпи свої сили, бо як ти слабий, то світ скрутить тобі карк.

Іван Боберський,

український педагог, теоретик і практик української

національної фізичної культури

План

1. Спорт як культурна практика.

2. Філософія спорту як напрям філософських досліджень.

3. Концептуальні питання філософії спорту.

4. Етичний аспект спортивної діяльності.

1. Спорт як культурна практика. Фізична культура і спорт є продуктом історичного розвитку суспільства. Фізична культура є не лише культурою тіла, але і сукупністю матеріальних і духовних цінностей. Осмислюючи спортивну проблематику, кожен науковець інтуїтивно намагається відповісти на такі запитання:

- Що таке спорт?

- Як спортивна діяльність впливає на моральність людини, її естетичні здібності, на соціальні відносини, на процес формування і задоволення різноманітних соціально культурних потреб індивіда, різних соціальних груп і суспільства в цілому?

- Які специфічні культурні цінності складаються у сфері спорту, в якому відношенні вони знаходяться з іншими соціальними цінностями, що становлять сферу матеріальної і духовної культури?

- На скільки спорт сприяє суспільному прогресу, захисту достоїнств особи і її свобод, формуванню різносторонньо і гармонійно розвиненої особи?

- До яких негативних явищ приводять спортивні змагання? Чи можна запобігти негативній дії цих змагань і спорту в цілому на особу і соціальні відносини?

Існують різні підходи в оцінюванні спорту в житті суспільства: як позитивні, так і негативні. Зокрема, іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1883–1955) первинну роль у житті людини і суспільства відводив грі. Він вважав, що спорт, оскільки той передбачає докладання значних зусиль, є спорідненим із працею. Але спорт має суттєву відмінність – першопочатково він не є зорієнтованим на отримання економічної вигоди. Спортивні змаганні завжди повинні бути вивищеними, шляхетними, їх не можна обчислювати грошима. Матеріальна вигода, практичні, корисливі цілі – це життя другого порядку. Спорт – це одна з вищих форм діяльності, це життєва початкова творча активність, яка виявляється органічно і невимушено. «Наукова і художня творчість, політичний і моральний героїзм, релігійна святість – високі плоди спортивної захопленості», – робить несподіваний висновок Х. Ортега-і-Гассет. У своїй промові «Про спортивно-святкове відчуття життя», виголошеній перед членами Німецького спортивного союзу 1954 року, він висунув припущення, що саме спорт є основою культури і цивілізації, а культура – є дочкою спорту, а не природи.

Х. Ортега-і-Гассет оцінював спорт як діяльність, що має великий культурний потенціал, адже вона як одна з форм ігрової діяльності, разом з мистецтвом, рятує сучасну людину «від серйозності життя і будить в ньому хлоп’яцтво». Х. Ортега-і-Гассет писав: «За короткий час ми побачили, на скільки піднялася на сторінках газет хвиля спортивних розваг, потопивши майже всі кораблі серйозності. Торжество спорту означає перемогу юнацьких цінностей над цінностями старовини». Хоча він розумів, що масова політизація спорту, яка відбулася в першій половині ХХ ст. відлучила його від культури, призвела до того, що спорт втратив свою «первинну вітальність».

Голландський філософ Йоганн Гейзінга (1872–1945), автор відомого твору «Homo ludens» (1938), наголошував на важливому впливі на сучасні філософські і соціологічні концепції феномену спорту. Й. Гейзінга розумів спорт як одну з форм ігрової діяльності, в основі якої лежить ідея змагання (з грец. «агон»). Спорт починається там, де закінчується театральність, як наприклад, у випадку із середньовічними рицарськими турнірами. Спорт – це насамперед тілесні вправи й демократизм, прагнення діяти командно злагоджено. У міру того, як спорт втрачає чистоту гри, він перестає бути фундаментальною компонентою культури.

У зв’язку з комерціалізацією і політизацією сучасний спорт знчною мірою втратив своє гуманістичне, високоморальне значення в житті суспільства. Особливо це стосується Олімпійських ігор як вищої форми сучасних спортивних змагань. Американський філософ і психолог Еріх Фром (1900–1980) писав про них таке: «Подивіться, який божевільний націоналізм об’єднує людей, що стежать за ходом сучасних Олімпійських ігор, які нібито служать справі миру. Насправді популярність Олімпійських ігор – це символічний вираз західного язичництва. Вони прославляють язичницького героя: переможця, найсильнішого, найнаполегливішого, і при цьому не помічають грізної суміші бізнесу і реклами, таких характерних для сучасної імітації тих Олімпійських ігор, які проводилися в Стародавній Греції».

Небезпеки, які стоять перед сучасним спортом, окреслював і німецький філософ Освальд Шпенґлер (1880–1936). Він відносив спорт до парадигм цивілізації, а не культури. Цивілізація, як відомо, значною мірою сконцентрована на примноженні матеріальних благ. Її розвиток дуже часто залишає осторонь морально-етичну складову соціальних відносин. Однак, відмітимо, що таке зауваження стосується не лише спорту. Будь-які інші культурні феномени також постійно зазнають впливу тієї соціально-цивілізаційної системи, в умовах якої відбувається їх внутрішня трасформація.

Спорт був, є і буде елементом культури. Французький філософ Бернард Джей перечисляє п’ять необхідних ознак, що дозволяють зробити такий висновок:

1) ритуальне походження спорту;

2) відображення спорту в мистецтві (літературі і живописі);

3) його творчий потенціал, що дозволяє бути джерелом натхнення для мистецтва;

4) естетичні цінності спорту;

5) відносна автономія спорту як соціального інституту.

Усе це дає підстави для розгляду спорту як своєрідної «культурної практики» (за висловом американського філософа Аласдера Макінтайра (нар. 1929). Адже спорт сприяє формуванню важливих людських культурних цінностей:

- фізичних, що полягають у збереженні і зміцненні здоров’я, фізичному вдосконаленні, формуванню особи, активності особистості;

- інтелектуальних, що проявляться у прагненні до розвитку різних здібностей, талантів і умінь, придбанні нових знань і глибшому самовираженні;

- духовних, які зводяться до комунікації і мирних взаємин між країнами.

Заняття спортом впливає на формування моральних засад культурної особистості, активізує, мотивує, сприяє задоволенню фізичної потреби в русі, перемозі етичних цінностей.

2. Філософія спорту як напрям філософських досліджень. Осмислення філософами феномену спорту, що мало місце в першій пол. ХХ ст. стало підґрунтям для формування особливої філософської дисципліни – філософії спорту, остаточне становлення якої відбулося у 1960-х роках.

Філософія спорту – це одна із сфер прикладної філософії, яка займається осмисленням основ спортивної діяльності.

Майже одночасно в науці з’явилися три філософських дослідження, які започаткували філософію спорту:

- 1967 року з’явилася робота «Людина, спорт і існування» доктора філософії Університету Мериленда Говарда Слашера;

- 1968 року американська дослідниця Елеанор Метені опублікувала працю «Рух і значення». Хоча доцільно відмітити, що ще в 1965 р. вона опублікувала дві свої роботи «Конотація руху в спорті і танцях: колекція виступів про спорт і танцю як форми людської поведінки» та «Символічні форми руху в спорті: жіночий образ у спорті»;

- 1969 р. відомий американський філософ-прагматист Пол Вейс (1901–2002) опублікував широковідому книгу «Спорт: філософське дослідження».

Філософське осмислення основ спорту було започаткованим фактично у цих роботах. До того філософи спорт ігнорували, більше зосереджуючи свою увагу на вічних питаннях. Фізичне виховання більше базувалося на медичних і педагогічних дослідженнях власне спорту і фізичної активності назагал.

У 1972 р. було утворено «Філософське товариство з вивчення спорту» – міжнародну організацію, що досліджує філософські аспекти спортивної діяльності. Першим головою товариства було обрано Пола Вейса. З 1974 р. виходить у світ друкований орган Товариства – «Журнал по філософії спорту». У 1999 р. Товариство було реорганізоване в «Міжнародну організацію з філософії спорту» («International Association for the Philosophy of Sport»). Метою Організації є «стимулювання, заохочення і сприяння вивченню, дослідженню і написанню наукових праць в філософії спортивної (і пов’язаної з нею) діяльності».

Відомою організацією, яка займається вивченням філософських аспектів спорту, є Британська асоціація з філософії спорту. Друкованим органом цієї організації є журнал «Спорт, етика і філософія», в якому публікуються результати фундаментальних теоретичних і практичних досліджень з філософії спорту.

3. Концептуальні питання філософії спорту. Сучасний американський мислитель Вільям Морган, професор Державного університету Огайо (США), виділяє три основні концептуальні питання навколо яких можливе розгортання дискусії в філософії спорту:

1) Що таке реальність? – Суть цього питання полягає у пошуку онтологічних основ сучасного спорту, тобто це питання зводиться до питань про те, що робить фізичну діяльність спортивною діяльністю?, що відрізняє спорт від інших видів рухової активності (танців, ігор тощо)?, в чому полягає спільне і відмінне між спортом і іншими явищами, пов’язаними з діяльністю людини?, і взагалі, що таке спорт?

Компромісним визначенням спорту є визначення зафіксоване у «Європейській спортивній хартії»:

«Спорт – усі види активності, які через епізодичну або організовану участь, спрямовані на вираження чи удосконалення фізичних і розумових спроможностей, формування соціальних відносин або досягнень результатів у змаганнях усіх рівнів».

Деякі дослідники при визначенні поняття «спорту» наголошують на важливості врахування соціокультурного контексту. В їх тлумачення спорт постає своєрідною культурною практикою, зрозуміти яку без розуміння конкретної культурно-історичної ситуації є неможливо.

Ще одна дискусійна сфера в концептуальному визначенні поняття «спорту» – це спроба визначити спорт через взаємовідношення із грою. У статті «Елементи спорту» (1973) Бернард Сюйтс вивів формулу: «Увесь спорт – гра, але не всі ігри – спорт». У своїх пізніших статтях він, щоправда, визнав, що не всі спортивні дисципліни є іграми. Він ствердив, що усі види спорту поділяються на «атлетичні покази» (гімнастика, стрибки у воду, фрістайл) та «атлетичні ігри» (футбол, баскетбол, гандбол).

Атлетичні покази, за Б. Сюйтсом, – це практики, які орієнтуються на певні спортивні ідеали під час виконання вправи. Правила лише обмежують перелік тих засобів, які спортсмен може застосувати задля досягнення мети. В атлетичних показах судді оцінюють артистичність виконання і міру відповідності ідеалу. А от в атлетичні ігри, навпаки, – це практики, перебіг яких визначений правилами, за дотриманням яких слідкують рефері.

Скот Кретчмер у статті «Про прекрасні ігри» (1989) і Клаус Мейєр у статті «Тріада обману: граючи у спорт і ігри» (1988) не погоджувались із тим, що Б. Сюйтс виніс деякі види спорту за межі гри. Вони вважали, що ігровий компонент властивий більшості ігор.

2) Що таке знання? – Суть цього питання полягає у тому, чи можливо зрозуміти сутність спорту, не займаючись самому спортом? Чи достатньо для цього лише читання відповідної літератури? Пол Зіффа у статті «Прекрасний удар справа» (1974) переконаний, що спорт і знання про нього не складають якоїсь особливої пізнавальної проблеми. Хоча відкритим залишається і питання про те, як різні форми знання про спорт пов’язуються у несуперечливу структуру, необхідну для складання навчального плану чи організації тренувального процесу? Цими питаннями, на жаль, більше цікавляться у педагогіці чи теорії фізичного виховання. В філософії спорту їм присвячено небагато уваги.

3) Що таке цінність? – це питання, і підпитання, на зміст яких воно наштовхує, відносяться до сфери етики (і частково естетики) спорту, які буде розглянуто далі.

Український дослідник Анатолій Коваленко до цих концептуальних питань філософії спорту, поставлених Вільямом Морганом, додає ще одне принципове питання: «Ким є людина?». Відповідь на нього А. Коваленко пропонує давати через осмислення природи «людського тіла» як одного із найсуттєвіших чинників людського буття поруч із такими чинниками, як мислення, мова, комунікація, влада тощо. В межах філософії спорту особливого зацікавлення набуває питання тілесного ідеалу – Чи можливо його досягти?, Чи існує залежність між красою тіла і добротою душі?, Як співвідносяться між собою досконалість тіла у спорті і спортивні результати?, Які результати несе для особистості дисгармонія душі і тіла? тощо. Чи є межа людських спортивних досягнень, зважаючи на обмежені можливості людського тіла? Адже, наприклад, стометрівку зрозуміло, що нікому не вдасться пробігти швидше, ніж це роблять сучасні гоночні автомобілі. Але де ж межа – 9,5 с, 9 с, 8 с… Чи не відбудеться втрата інтересу до змагань із фізичною втратою можливості встановити рекорди? А чи не зазнаємо ми неминучої у майбутньому генної модифікації і найшвидші спортсмени легко долатимуть стометрівку і за 7, і за 6, і за 5 секунд? Чи можна тоді людське тіло буде назвати тілом людини, а нас – людьми. Чи зможе людина обійтися без тіла? Чи буде вона тією ж людиною, коли їй трансплантують усі нові органи і частини тіла? Подібного роду запитань дуже багато. Не випадково споконвічне філософське питання «Що таке людина?» і далі залишається відкритим для дискусії.

4. Етичний аспект спортивної діяльності. Етика спорту базується на апріорній значущості цінності людської особи, важливість якої в Кодексі спортивної етики «Справедлива гра – шлях до перемоги» зафіксована з допомогою таких принципів:

І. Принципу добровільності, який передбачає можливості вільного вибору особою спортивних занять, добровільного об’єднання спортсменів у клуби, федерації, асоціації, а також добровільний розподіл обов’язків між керівниками й підлеглими у спортивних об’єднаннях.

ІІ. Принципу автономії, який стверджує незалежність і самовдосконалення особи. Цей принцип гарантує спортсмену найширші повноваження у всьому, що стосується його життя та здоров’я. Він забороняє використовувати особу спортсмена задля досягнення власних корисливих цілей.

ІІІ. Принципу гідності, який є ширшим за суттю, ніж принцип автономії особи, оскільки поширюється і на розумово чи фізично неповноцінних людей, і на ще не народжених. Цей принцип забороняє генні експерименти над людськими ембріонами задля того, щоб вивести особливу «породу спортсмена», адже це принижує гідність самої людини.

ІV. Принципу цілісності, що полягає у трактуванні особи спортсмена як гармонійної єдності його тілесних і духовних якостей. Цей принцип забезпечує генетичну, психічну, мовну, культурну й національну ідентичність (тотожність) людини.

V. Принципу справедливості, який виражає співвідношення цінностей і їх розподіл між суб’єктами, визначає відповідність прав і обов’язків, заслуг і їх визнання, злочину й покарання. Справедлива гра (Fair play) – основа спорту.

Принцип справедливої гри включає в себе повагу до суперника, правил змагань і рішень суддів, заборону допінгу, рівні шанси перед стартом для усіх суперників на перемогу, самоконтроль спортсмена – стримування своїх емоцій і вміння адекватно сприймати будь-яке закінчення змагання.

Дані положення конституюють спортивну поведінку і засуджують перемогу будь-якою ціною. Прикладом істинної спортивної поведінки був вчинок капітана збірної СРСР з футболу Ігоря Нетто в матчі групового турніру чемпіонату світу з футболу 1962 року проти збірної Уругваю. І. Нетто звернув увагу суддів на те, що при рахунку 1:1 вони зарахували радянській збірній гол після того, як м’яч влетів у сітку воріт через дірку у сітці збоку від штанги, а тому такий гол зараховувати не слід. Судді гол відмінили. Хоча команда СРСР таки виграла у підсумку цей матч 2:1.

Вільям Морган відзначає, що на сьогодні етичні дослідження зосереджені навколо двох моральних складових спорту:

1) відношення атлетів між собою під час змагань;

2) колективної та індивідуальної поведінки у прагненні до спортивних досягнень, точніше того, які форми поведінки в спортивній практиці сумісні з нормами та принципами моралі.

Ці моральні складові піднімають багато підпитань щодо дій спортсменів:

а) суперництва – що робить певні види суперництва морально неприйнятними?

б) порушень правил – як нам потрібно ставитися до порушень правил?

в) гендерних проблем – яким чином ідентифікація жінок, їх самосприйняття як індивідуальних і соціальних істот конструюється в спорті? Як жінки добиваються рівних можливостей у спорті, де домінують чоловіки? Як типово чоловічі риси (агресія і насилля) впливають на фізичну поведінку жінок?

г) проблем, пов’язаних із використанням тварин у спорті – на скільки це гуманно у тих видах спорту, де люди використовують тварин у своїх власних цілях (кінний спорт, поло), у тих видах спорту, в яких люди діють проти тварин (полювання, риболовля, бої з биками), та у тих видах спорту, де тварини змагаються між собою (собачі перегони, півнячі бої)?

ґ) використання фармакологічних препаратів – що змушує спортсменів приймати заборонені препарати, не зважаючи на психічну, психологічну, фізичну і соціальну шкоду? Наскільки коректним є часте проведення допінг-тестів, що переслідують профілактичні і каральні цілі.

Близькою до етичної проблематики у спорті постає естетична. Естетика спорту прагне дати відповіді на те, чи є спорт мистецтвом?, чи наявне у спорті усвідомлене прагнення до створення естетичного враження і наскільки вдається його досягти?