17. Український уряд в екзилі. Похід Орлика на Правобережну Україну.

Після смерті Івана Мазепи та частина козаків, яка пішла з ним у вигнання, залишилася без керівника. Постала потреба обрати нового гетьмана. І хоча кандидатура претендента на гетьманський уряд майже ні в кого не викликала заперечень, проте з виборами через несприятливу ситуацію зволікали півроку. Нарешті 5 квітня 1710 р. в Бендерах (Молдавія) відбулася козацька рада. Гетьманом було обрано найближчого сподвижника Івана Мазепи - генерального писаря його уряду Пилипа Орлика. Ця подія започаткувала нову сторінку в історії українських визвольних змагань, адже ще ніколи гетьмана не обирали за кордоном. Пилип Орлик очолив першу потужну українську політичну еміграцію у Західній Європі. Згуртовані навколо нього сили з-за кордону протидіяли деспотизмові російського самодержавства.

УХВАЛЕННЯ "ПАКТІВ І КОНСТИТУЦІЙ ЗАКОНІВ І ВОЛЬНОСТЕЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО". Під час козацької ради 5 квітня 1710 р. було схвалено документ "Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького" (згодом цей документ назвали "Конституцією Пилипа Орлика" та "Бендерською конституцією"). Основу "Пактів і конституцій..." становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу, про взаємні права та обов'язки. Це й вирізняло ухвалений документ від традиційних гетьманських статей, що базувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко зазначаючи умови, згідно з якими він отримував владу. Крім того, в документі обґрунтовувався державний лад України. Саме тому його вважають першою українською Конституцією. Документ складався зі вступу й 16 статей. Діяльність Пилипа Орлика на гетьманській посаді була спрямована на створення антимосковської коаліції. 10 травня 1710 р. Карл ХІІ затвердив обрання Орлика гетьманом. Того самого дня було укладено новий договір між Україною та Швецією. У ньому потверджувалися гарантії незалежності й самостійності України. Швеція зобов'язувалася забезпечити оборону й цілісність території.

Похід Орлика на Правобережну Україну 1711 р. Протягом року Орлик зумів створити антимосковську коаліцію у складі Швеції, Кримського ханства, Туреччини, уряду Орлика, а також тих польських сил, які підтримували Станіслава Лещинського. Союзниками було розроблено план воєнного походу на Правобережну Україну. 31 січня 1711 р. загони запорожців на чолі з Костем Гордієнком під загальним керівництвом Пилипа Орлика вирушили з Бендер. Дорогою до них приєдналися польські й татарські загони. Об'єднане військо швидко просувалося на Правобережжя. Українське населення з радістю зустрічало Орлика, без бою здавало міста. Правобережні полки, крім Білоцерківського, визнали Орлика за гетьмана і перейшли на його бік. Виступи проти московської адміністрації розпочалися і в Лівобережній Україні. Гетьман Лівобережжя Іван Скоропадський вислав проти Орлика полки, але їх було розбито. Наприкінці березня війська Орлика підійшли під Білу Церкву, найміцнішу фортецю на Правобережжі, та оточили її, проте невдовзі через брак важких гармат, потрібних для штурму, змушені були відступити. Подальшу долю походу визначили і наближення московського війська, і зрадливі дії здавна непевного татарського союзника. Наприкінці квітня Орликові та запорожцям довелося повертати до Бендер. Згідно з планом спільних дій проти Москви, наприкінці січня 1711 р. хан із 50-тисячною ордою вийшов з Криму і рушив уздовж нижнього Дніпра, а потім повернув до Харкова. Майже не зустрічаючи опору, татари оволоділи Слобожанщиною Однак, підійшовши до Харкова, ординці зненацька відступили й повернулися до Криму. Замість визволення ординський похід уже вкотре приніс на українські землі пограбування, пожежі; тисячі українців потрапили в полон.

18. Включення до складу Російської держави Правобережної України і Західної Волині. Російський уряд посилював свій вплив і на інші українські регіони. Щоправда, за участь союзників у війнах з Туречиною він розплачувався українськими територіями. Катерина ІІ не заперечувала, коли під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. австрійські війська захопили територію Північної Буковини, крім Хотинської райї. До складу Австрійської монархії потрапило й Закарпаття. У результаті першого поділу Польщі в 1772 р. Прусією, Австрією та Росією до Австрії відійшла також Галичина. При сприянні Росії західноукраїнські землі були відірвані від материнського ядра й опинилися під владою Австрії. Нейтралізувавши таким чином сильного противника, російський уряд активізував експансію на Правобережну Україну. Цьому до певної міри сприяла й політика польського уряду на правобережних українських землях. Нещадним визиском кріпаків польська шляхта поставила місцеву людність на межу фізичного виживання. Проголосивши католицьку церкву панівною на всій території Речі Посполитої, польський сейм у 1768 р. поставив у нерівне становище православну конфесію. Почалися переслідування православного духовенства, обмеження прав православних панів, відмінявся змішаний суд. Посилилося покатоличення українських дітей у школах. Навчання велося виключно польською та латинською мовами, учням прищеплювалася зневага до української мови, культури, побуту й звичаїв. Вихід з такого становища частина громадськості вбачала в приєднанні Правобережної України до православної Росії. З таким проханням вона неодноразово зверталася до російського уряду. Спираючись на рішення «Вічного миру» 1686 р. про визнання Росії гарантом православного віросповідання в Речі Посполитій, російський уряд у 1768 р. добився відкриття на Правобережжі та в Білорусії православної єпархії. Однак в умовах війни з Туреччиною Росія не могла більш активно втручатись у внутрішні справи Речі Посполитої. Серйозне занепокоєння цариці Катерини II викликало прийняття польським сеймом у травні 1791 р. Конституції Польщі, яка багато в чому перегукувалася з ідеями Французької буржуазної революції 1789 р. Змиритися зі зміною державного устрою Польщі російський уряд не збирався. Тим більше, що противники нової Конституції з числа магнатів і шляхти зверталися до нього за допомогою. З липня 1791 р. Росія почала підготовку до силового втручання у справи Польщі, координуючи її при цьому з Прусією, зацікавленою у черговому відторгненні нових польських земель. На початку травня 1792 р. російська армія двома колонами почала наступ на Правобережну Україну. Основне 64-тисячне військо наступало через Могилів і Сороки, а допоміжне – через Ольвіополь і Васильків. Для підтримки своїх дій царський уряд ініціював проголошення в Торговиці (сучасна Кіровоградщина) 14 травня 1792 р. конфедерації противників прогресивного реформування державного устрою Речі Посполитої. Рухаючись за царськими військами, «торговичани» ліквідовували запроваджені Чотирирічним сеймом установи й встановлювали свої тимчасові органи влади. Почалися виступи селян проти польських поміщиків. Польські війська не чинили опору й відходили на захід. Місцеве населення вбачало в російських військах визволителів від панського ярма і радо вітало їх. До кінця травня Правобережна Україна й частина Волині були зайняті російськими військами. Після приєднання до Торговицької конфедерації короля Станіслава Августа Понятовського в умовах терору відбулися нові вибори до сейму. Він скасував демократичні реформи свого попередника й відновив владу магнатської олігархії. При підтримці «торговичан» Росія і Пруссія 12 січня 1793 р. підписали конвенцію про другий поділ Польщі. До Російської держави відходила Правобережна Україна, про що обивателів повідомив царський маніфест від 27 березня 1793 р. Проти розчленування Польщі й за відновлення прогресивних реформ виступила частина патріотично настроєних польських офіцерів і шляхти на чолі з Тадеушем Костюш-ком. 24 березня 1794 р. він проголосив початок повстання. Повстанці здобули перемогу над російськими частинами під Раславицями, але протистояти всій російськїй армії не змогли. Регулярні війська завдали поразки повстанцям під Мацейовичами і зайняли Вільно та Варшаву. Колись могутня й величезна Річ Посполита перестала існувати. Росія і Австрія підписали нову угоду про третій поділ Польщі. В 1795 р. до неї приєдналась і Прусія. До Росії відійшли Західна Волинь, Західна Білорусія, Литва й Курляндія. Так на кінець XVIII ст. українські землі були поділені між Австрією і Росією. Почався новий етап у житті українського народу. На відвойованих українських землях російський уряд почав запроваджувати нові порядки. У 1793 р. Правобережна Україна була поділена на Ізяславську і Брацлавську губернії та Кам’янецьку область. Згодом відбулися нові адміністративно-територіальні зміни, й нарешті в 1797 р. всю територію Правобережної України остаточно поділено на Київську, Подільську й Волинську губернії. Нові адміністративні й судові установи вводилися повільно й почали діяти тільки наприкінці 1796 р. Щоб не нагнітати обстановку, царський уряд залишив у силі старі польські закони, а також юридичні норми Третього Литовського статуту. Через кілька років посади судових урядовців зайняли російські чиновники. Судочинство велося двома мовами — польською та російською. Землі католицької церкви й опозиційної шляхти були конфісковані й частково роздані як нагорода за заслуги царським генералам і вищим чиновникам. Значні володіння разом з кріпаками одержали генерали М. Крєчетников, М. Кутузов, І. Ферзену, а також О. Безбородько, М. Но-восильцев, М. Рєпнін та інші вельможі. Прибічники Росії Браницькі, Жевуські, Потоцькі та інші також примножили свої маєтності, дістали царські чини й звання. Щоб протиставити місцеве селянство, абсолютну більшість якого становили українці, польським панам, царський уряд указом імператриці від 18 квітня 1793 р. звільнив його від сплати державних податків, постоїв військ і обов'язку безплатного перевезення військових вантажів на три роки. На правобережні міста поширювалася дія Жалуваної грамоти містам 1785 р. і окремо дозволялося всі прибутки від торгівлі пускати на потреби міського господарства. Створювалися нові митниці поблизу Могилева, Жванця, Волочиська та інших прикордонних міст, налагоджувався, регулярний поштовий зв'язок, школи передавались у відання місцевої адміністрації, а у навчання впроваджувалася російська мова.

19. Становище та економічний розвиток Правобережної України у ХVIІI ст.. Порушення територіальної цілісності України наприкінці 17 століття в значній мірі визначило певні особливості соціального, політичного та економічного розвитку протягом наступних десятиліть в двох основних регіонах: лівобережній Україні та Слобожанщині та західноукраїнських землях. Майже до кінця 13 століття Лівобережжя було частиною Речі Посполитої. Здобутки Визвольної війни 17 століття поступово були відмінені та встановився передвоєнний режим. Однак певні елементи державотворчих традицій залишалися важливим явищем соціально-політичного життя країни. На початку 18 ст. на правобережній Україні існували козацькі загони. В регіоні існували великі села, що активно розвивали економічну діяльність. Нажаль, міжнародна ситуація складалася не на користь правобережного козацтва. Невдовзі Польща встановила свою владу на всьому Правобережжі. Такою ж була ситуація у Східній Галичині, в межах якої діяла королівська влада. Польська шляхта володіла значними маєтками, до складу яких входили сотні міст та селищ. Лише міста (Кам’янець-Подільський та Львів) мали право на самоврядування. В західноукраїнських регіонах було впроваджено Унію. На початку 18 ст. уніатство розповсюдилося на Львівський та Луцький єпископати, а також інші приходи. Серед інших українських земель Транскарпаття залишалося частиною Угорщини, Північна Буковина знаходилася під владою Молдавського князівства, яке було васалом Туреччини. На цих територіях діяли юридичні та зовнішньополітичні правила інших держав. Наприкінці 18 ст. у політичній ситуації на західній Україні сталися значні зміни. Падіння та розподіл Речі Посполитої відзначило новий переподіл Галичини, Транскарпаття та Північної Буковини. В результаті першої кризи Польщі (1771) майже вся Галичина та західна частина Волині та Поділля були завойовані Австрією. Ці землі разом з кількома польськими областями були об’єднані у „Королівство Галичини та Володимирії”. Інші території були захоплені Австрією після третьої кризи Польщі (1795). Північна Буковина також була окупована австрійськими військами. В 1774 р. до Відня відійшла вся ця область, а в 1775 р. ці здобутки Австрії були закріплені Константинопольською конвенцією. Транскарпаття, де зберігався традиційний адміністративний поділ на комітати, залишалося під владою династії Габсбургів. Наприкінці 18 ст. австрійський імператор Йосип ІІ та імператриця Марія Тереза провели в країні низку реформ. Вони обмежили владу землевласників над селянами, відмінили особисту залежність останніх від хазяїв та ліквідували окремі податки. Урядом також було запроваджено зміни в духовній сфері (наприклад, відкрито ліцей в Мукачеві та семінарію у Львові). Водночас було організовано школи з викладанням предметів українською мовою, відкрито кілька україномовних факультетів у Львівському університеті, заснованому в 1784 р. Нажаль, ці прогресивні дії австрійського уряду не знайшли продовження в майбутньому. На правобережній Україні не припинялася визвольна боротьба. Велике селянське повстання вибухнуло в 1702-1704 рр. Повстанці вибили польську армію з Київщини, Поділля та Волині. Правобережні повстанці дістали допомогу від запорозьких козаків, українців Лівобережжя, з Молавії, Білорусі та Валахії. Це „народне повстання” було придушено, однак в регіоні виник рух т.зв. гайдамаків. Невеликі, однак надзвичайно мобільні загони гайдамаків нападали на маєтки землевласників, торговельні фургони, окремих орендарів та ін. Рух гайдамаччини продовжував існувати до середини 1770 рр. Велике повстання за визволення народу, яке отримало назву Коліївщини, вибухнуло на правобережній Україні в 1768 р. Повстанці захопили фортецю Умань, а також низку інших міст та селищ. В деяких областях влада перейшла до козацьких загонів. Однак кілька місяців потому Польща, за допомогою російської армії, завдала поразки основним козацьким угрупованням. В другій половині 18 ст. Річ Посполита занепадала. В результаті цього територія Правобережжя перейшла до Росії. Двома роками пізніше землі Волині та Білорусі також потрапили під владу московського уряду. На цих територіях було встановлено звичайні імперські порядки: розподіл на віце-регентства (пізніше перейменовані в провінції), російська система судоустрою, дія „уставу честі” і т. ін. Однак питання возз’єднання українських земель не було остаточно вирішено. Вони стали складовою частиною Російської та Австрійської імперій. Це були десятиліття політичного роз’єднання й відсутності громадянської єдності, за якими йшли роки переслідування українців.

20. Приєднання Росією Криму та Північного Причорномор’я. Вихід Росії до Чорного моря був метою її зовнішньої політики протягом усього XVIII ст. Туреччина в свою чергу прагнула зміцнити свій вплив у Причорномор’ї. У 1768 р. під тиском Франції, скориставшись участю Росії у придушенні Коліївщини, вона оголошує їй війну. Військові дії велися на суходолі та на морі. До діючої армії входили також запорожці. В 1769 р. козаки завдали поразки турецькому загонові біля р. Вовча, брали участь у битвах при Кінбурні, Хаджибеї, штурмували Перекоп, захопили Кафу. Десятки тисяч українців залучалися для будівництва фортець, мостів, переправ тощо. Російсько-турецька війна 1768–1774 рр. завершилася підписанням К’ючук-Кайнарджийської мирної угоди. До Росії відійшли Кабарда, частина Керченського півострова, Азов із прилеглими землями, територія між Дніпром і Південним Бугом. Росія дістала право вільного торговельного судноплавства Чорним морем, Кримське ханство здобуло незалежність від султанської Туреччини, яка повинна була ще сплатити Росії контрибуцію в розмірі 4,5 млн. карбованців Проте Туреччина не змирилася з таким станом справ і розгорнула активну діяльність у Криму та серед народів Кавказу. У відповідь Катерина II 1783 року підписала рескрипт про включення Криму до складу Російської імперії. Туреччина спочатку визнала це, але одразу ж розпочала підготовку до нової війни з Росією. Під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр. російські війська взяли Очаків (1788 р.), під командуванням О. Суворова розбили турків під Фокшанами і на р. Римнік (1789 р.), взяли фортецю Ізмаїл (1790 р.). Наступного року було підписано Яську мирну угоду, згідно з якою до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії, а також кордон по р. Кубань у Передкавказзі.Приєднання Криму до Росії мало виключне значення як з огляду стратегічного – усунення постійної загрози татарсько-турецьких наскоків, так і з економічного – опанування покладів корисних копалин сприяло розвитку промисловості. У 1772 р. відбувається перший поділ Польщі. Росія хотіла забезпечитися підтримкою Австрії у війні з Туреччиною і поступилася Галичиною. Сама ж вона отримала Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частину Мінського воєводства. В 1774 р. Австрія відібрала у Молдавського князівства Буковину. В 1793 р. Польщу ділять вдруге. До Росії відійшла Правобережна Україна – Київщина, Брацлавщина, Волинь, Поділля, Мінське воєводство. Пруссія отримала м. Гданськ і території по річках Варта і Вісла. За третім поділом (1795 р.) до Росії відійшли Західна Волинь, східна частина Холмщини, частина Білорусі, Литви. Південна Польща з Любліном і Краковом відійшла до Австрії. Пруссія здобула Центральну Польщу з Варшавою. Таким чином, з приєднанням до Росії Причорномор’я, Криму і Правобережної України, а до Австро-Угорщини – Галичини і Буковини етнічні українські землі опинилися у складі двох держав – Російської та Австрійської імперій..