13.Діяльність уряду п. Скоропацького по створенню національних збройних сил.

На чолі Військового міністерства став Олександр Рогоза. Він теж походив зі старовинного козацького роду Уманщини, до укладення миру командував армією на Румунському фронті. У Скоропадського були великі плани розбудови національної армії. Йшлося про створення на основі мобілізації восьми армійських корпусів, сердюцької (гвардійської) дивізії, чотирьох кавалерійських дивізій і спецчастин (у т. ч. авіаційних і панцерних). Кожен армійський корпус мав бути створений з двох стрілецьких дивізій, трьох артилерійських бригад і кавалерійського полку. Загальна чисельність армії мирного часу передбачалася в кількості 310 тис. осіб. Реально збройні сили Української держави були уп'ятеро менші. О. Рогоза мав у своєму розпорядженні Запорозьку дивізію з полком гайдамаків, дві дивізії синьожуланників і сформовану з українських військовополонених в Австро-Угорщині дивізію сірожупанників. Влітку закінчилося формування добровольчої сердюцької дивізії. Восени в Білій Церкві під керівництвом Є.Коновальця почалося переформування бригади січових стрільців. Дозволу на загальну мобілізацію німці не дали.

Декларуючи необхідність наведення порядку, гетьманський режим розгорнув масовий і цілеспрямований наступ на демократичні сили. Було заборонено проведення з'їздів ліводемократичних партій, зупинено випуск есерівських газет "Боротьба", "Народна воля", для решти запроваджувалась цензура, яка, за свідченням С.Єфремова, була жорсткішою за царську. Найактивніші демократичні діячі змушені були перейти на напівлегальне чи нелегальне становище, багато з них потрапили до в'язниць.

Силу режиму відчув на собі робітничий клас. В Україні діяв наказ фельдмаршала Ейхгорна про німецькі військово-польові суди, під які потрапляли страйкарі. Страйки заборонялись, а страйкуючих переслідували. Влада, обмежуючи активність робітників, нанесла удар по профспілках. Профспілкам було заборонено втручатися в питання найму і звільнення робітників, проблеми фінансування, виробництва та менеджменту. Ослаблення профспілок стимулювало активізацію підприємців, вони відмовлялися від раніше укладених трудових угод, підвищували тривалість робочого дня, зменшували платню, часто зупиняли виробництво, внаслідок чого безробітними стали близько 400 тис. робітників.

Подібна політика аж ніяк не могла стати дорогою до соціального миру. До того ж, у влади не вистачало сил розгорнути репресії в повному масштабі, а розбурхане революцією суспільство напівзаходами було непросто вгамувати. Успіх режиму на перших порах забезпечувала іноземна військова присутність, яка створювала для нової влади стабілізаційну основу.

14.Українсько-російські взаємини в період гетьманства п. Скоропацького.

В період існування Української держави 1918 р. особливої гостроти набули взаємовідносини з Росією. Відомо, що Брестський мирний договір зобов'язував радянську Росію підписати мир з Україною. Держави Четвірного Союзу наполягали на якнайшвидшому підписанні договору, що дало б змогу упорядкувати відносини у Східній Європі, а також вирішило б питання біженців з Росії в Україну і навпаки. Ще ЗО березня 1918 р. уряд УНР запропонував радянській Росії розпочати мирні переговори. Упродовж тривалого часу уряди не могли дійти згоди стосовно місця переговорів. Поки питання узгоджувалося, в Україні відбувся державний переворот і до влади прийшов П. Скоропадський.

Не чекаючи встановлення дипломатичних контактів із новою державою, 22 травня 1918 р. для ведення переговорів прибула делегація з Москви - майже 40 осіб, яку очолювали Х.Раковський та його заступник Д.Манушьський. Головою української делегації на переговорах був професор С.Шелухін, заступником І.Кістяківський, а з 10 серпня - П.Стебницький. Переговори вели російською й українською мовами, залучаючи перекладачів. Обговорювали питання воєнних дій, фінансів, транспорту, поштового зв'язку, обміну полоненими, економічних і культурних відносин. Надзвичайно важливим було питання про кордони. Воно ускладнювалось ще й тому, що українське населення, яке проживало компактно у прикордонних із Україною російських губерніях, висувало питання про приєднання цих територій до України. 12 червня 1918 р. був підписаний мирний договір, згідно з яким радянська Росія визнала незалежність Української держави. Окрім того, було прийнято постанови про припинення воєнних дій на фронтах, взаємну евакуацію громадян - росіян у Росію, а українців - в Україну, про обмін консульськими представництвами; відкрито два українських генеральних консульства у Москві та Петрограді, 19 консульських представництв у різних містах Росії, які розглядали питання повернення біженців в Україну. Було підписано окрему постанову про встановлення поштово-телеграфного зв'язку.

Після цього делегації приступили до розгляду питання кордонів. Для обґрунтування своєї позиції українська делегація залучила експертів-професорів Д.Багалія і Г.Павлуцького, які довели правомірність вимог України. Російська делегація затягувала переговори, вишукуючи для цього різні причини. Щоб підписати мирний договір, українська сторона заявила про готовність піти на деякі поступки у питанні кордонів, але і цей крок не дав бажаних результатів. Делегації не знайшли спільної мови і при обговоренні питання про розподіл державного майна і державних боргів царської Росії. Водночас російська делегація використовувала своє перебування в Києві для комуністичної пропаганди. В Україні допускали, що під дипломатичним прикриттям перебувала значна кількість більшовицьких агітаторів. Антиукраїнською пропагандою займався голова делегації Х.Раковський.

Ведучи офіційні переговори, російська делегація потай налагодила зв'язки з Українським національно-державним союзом, який, готуючи повстання проти гетьманського уряду, звернувся за допомогою до більшовиків. На квартирі заступника міністра фінансів В.Мазуренка обговорювали питання повстання в Україні, з одного боку - Х.Раковський і Д.Мануїльський, а з іншого -В.Винниченко та М.Шаповал.

Внаслідок позиції російської делегації переговори зайшли у безвихідь. Х.Раковський 7 жовтня виїхав до Москви за інструкціями, а 8 листопада 1918 р. Д.Мануїльський одержав наказ виїхати із всім персоналом до Москви. Українсько-російські переговори були припинені.

Водночас із переговорами з делегацією РРФСР Українська Держава вела переговори із урядами інших державних утворень на території колишньої царської Росії, насамперед з Кримом і Доном.

.