3.Трагічна статистика голодомору

Історики називають різні цифри померлих від голоду селян - від 3 до 7 млн., а деякі навіть до 10 млн. осіб. Спираючись на матеріали перепису населення 1937 р., можна виявити загальну смертність у сільських районах України протягом 1932-1933 рр., яка становила близько 6 млн. осіб. Антиукраїнське спрямування терору голодом цілком очевидне. Нагадаю, що за переписом 1926 р. етнічні українці становили 88% з 23,6 млн. сільського населення УСРР. У 36 округах з 41 в УСРР українці становили від 70 до 99%, з них у 18 округах - 90-99%.

Отже, голодомор було організовано проти українців.

Термін голодомор означає масову смертність від голоду, але ніхто не наважився назвати критерії масовості: десять осіб протягом дня в одному селі чи сто тисяч в Україні на місяць. Смерть близької людини - трагедія, а мільйонів - статистика. Мільйони померлих від голоду українських селян - не статистика, а наслідок злочинної політики радянської держави, їх підступно і цинічно закатували голодом у рідних домівках, селах, перетворених на колгоспні резервації.

Шокує масовість голоду вже в першій половині 1932 р. Наприкінці лютого 1932 р. Г. Петровський інформував ЦК КП(б)У про важке продовольче становище в районах Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Одеської та Харківської областей, а в червні 1932 р. він повідомив Сталіну про те, що голодом, котрий розпочався у грудні 1931 р., охоплено 100 районів України, тобто майже третина, що становило близько 8 млн. сільського населення. Інформаційний сектор ЦК КП(б)У, доповідаючи про «катастрофічний стан» в Уманському районі, використовував 20 травня 1932 р. такі визначення⁹: «смертність носить масовий характер», «недоїданням охоплені всі села району», «в селі Фурманка лише з 1 до 5 травня вмерло від голоду 24 чоловіки», «немає такого дня, коли б не вмерло 5 - 6 чоловік від голодної

⁹Шаталіна Є. Голодомор: соціально-економічні. суспільно-політичні, морально-психологічні аспекти. // Голод-геноцид 1933 року в Україні: історико-політологічний аналіз соціально-демографічних та морально-психологічних наслідків. – К., 1998.- 536 с.

смерті».

Села цього району не були винятком. Секретар Київського обкому партії Микола Демченко, відвідавши південні райони області, визначив райони першої та другої черги, які вимагали термінової допомоги. До першої черги потрапили 16 районів, у яких станом на січень-лютий мешкало майже 1,5 млн. осіб. Селяни тут масово потерпали від голоду, особливо діти, тому в листі Демченка передбачалося «надати допомогу для харчування 50% дитячого населення, а районам другої черги -25% дитячого населення». Список районів другої черги він викреслив. У 12 районах Вінницької області, які «перебувають в найбільш тяжкому стані», налічувалося 983 тис. осіб. У телеграмі С. Косіора від 21 травня 1932 р. до Харківського обкому партії згадувалися 8 районів, які «перебувають у найбільш тяжкому стані», а через місяць до них долучили ще 5 районів, відтак голод охопив близько 800 тис. осіб. До категорії «тяжких», тобто районів, у яких була зафіксована масова смертність населення, потрапили 5 районів Одеської та 5 районів Дніпропетровської областей, а це понад мільйон осіб. В інформаційних зведеннях партійних органів зустрічалися слова: «відсутність хліба у більшості колгоспів», «16 сіл району без хліба», а це десятки і сотні тисяч людей, тому голод був масовим.

Отже, за неповними даними про загальну кількість «тяжких районів», весною 1932 р. лише у Вінницькій, Дніпропетровській, Київській, Харківській, Одеській областях голодувало щонайменше 4,3 млн. селян. Населення решти районів також голодувало, але ЦК КП (б) У виявив «гуманність» лише до 20 районів, ухваливши 21 травня постанову про надання допомоги: відправити 17 вагонів азовської тюльки, кондитерські вироби, консерви, 600 т проса. Дивний раціон для голодних селян. 17 червня 1932 р. ЦК КП(б)У наважився відправити телеграму до ЦК ВКП(б) з проханням надати 800 тис. пудів хліба для харчування тих колгоспників, які займалися вирощенням цукрових буряків, але за тиждень одержали відповідь політбюро ЦК ВКГТ(б): «додаткового завезення хліба на Україну не здійснювати».

Смертність від голоду стала масовою в українських селах. Зокрема, у червні 1932 р. секретар Харківського обкому партії Р. Терехов інформував ЦК КП(б)У про те, що в селах Семенівського, Кобеляцького, Чутівського, Глобинського, Нехворощанського, Оржицького районів випадки голоду мали «виразні характеристики», тобто смертність від 60 до 116 осіб та сотні пухлих, крім того, факти голоду зафіксовано ще в 34 районах з 82. Виходить, що голод лютував у 40-ка районах, а це майже половина районів області. Харківська область мала тоді 1,5 млн. міського та 6,2 млн. сільського населення. Отже, голод, якщо брати до уваги лише згадані райони, вразив близько 3 млн. сільського населення, яке було приречене на голодну смерть.

Упродовж другої половини 1932 р., коли хлібозаготівельні молотовські комісії з їх «чорними дошками» остаточно позбавили селян продовольства, голод охопив всю Україну, а про його жахливі наслідки свідчать доповідні записки партійних та радянських органів, які почали з'являтися у 1933 р. Опубліковані документи ЦК КП(б)У, доповідні записки облвиконкомів та обласних відділів ГПУ дозволяють з'ясувати географію голоду за адміністративними районами, підрахувати кількість ураженого голодомором населення. 15 лютого 1933 р. голова Київського облвиконкому Микола Василенко, доповідаючи урядові про катастрофічний стан у селах області, назвав 21 район, де зафіксували «масове недоїдання», «випадки опухання», «людоїдства» та голодної смерті. 1 березня, тобто двома тижнями пізніше, начальник Київського облвідділу ГПУ доповідав начальнику ГПУ УСРР про наслідки голодування людей у 42 районах області, або 829 населених пунктах. Станом на лютий 1932 р., тобто за рік до апогею голоду, у них мешкало 3,2 млн. осіб, що становило половину сільського населення області. Органи ГПУ виявили 26,5 тис. голодуючих сімей. Наркомат охорони здоров'я інформував ЦК КП(б)У про динаміку голодування на Київщині: 25 березня - 398 тис., 5 квітня - 475 тис., 15 квітня - 494 тис. осіб. Сумна статистика катастрофи. До найбільш уражених були віднесені: Богуславський район (30917), Білоцер-

34 ківський (30536), Попельнянський (20000), Бабанський (19064) райони. У Ставищенському, Оратівському, Букському, Обухівському, Ржищевському, Уманському, Рокитнянському, Сквирському, Тальнівському, Тетіївському районах голодувало від 11 тис. до 16 тис. селян у кожному, а в решті районів - до 10 тисяч осіб. Райони за ступенем ураження голодомором були поділені на три групи: до першої, тобто «тяжкої», потрапило 34, до другої - 17, до третьої -15 районів. Київська область мала 66 районів, відтак близько 7 мільйонів сільського населення опинилося в зоні голодної смерті.

На Вінниччині в лютому 1933 р. було зафіксовано масову смертність у 14 районах, 12 березня - у 20, 17 травня - у 38 районах, поділених на чотири групи за ступенем ураження.

Сільські райони України відрізнялися кількістю сільського населення, відтак і його загальною смертністю. На початку березня 1933 р. голод охопив як мінімум 40 із 49 районів Дніпропетровської області, яка мала 3,2 млн. селян. На Донеччині він уразив 29 районів, на Одещині 14, хоча Одеська область мала 2,6 млн. селян, а Донецька 1,1 млн. У звітах ГПУ наводяться страхітливі цифри уражених сільських рад Донеччини - 336 (738 населених пунктів). Зазначалося також, що протягом 1932 р. факти масового голодування «замовчувалися», а в 1933 р. місцеві органи влади постійно інформували центр про голодування селян.

Кожен звіт свідчив про «високу смертність» сільського населення. Голова Харківського облвиконкому Ілля Шелехес доповідав ЦК КП(б)У про те, що «у більшості випадків смерть абсолютно не реєструється в органах загсів», хоча були села, де «за останні 3 місяці померло 450-600 тис. осіб». Для очищення вулиць і домівок від трупів було виділено спеціальні підводи. Для Харківської області, яка мала 7,7 млн. населення, з них 6,2 млн. сільського, цифра 600 тис. померлих за три місяці - була цілком достовірна.

У жовтні 1933 р. В. Молотов та Л. Каганович, заручившись підтримкою Сталіна, розпочали «велике переселення» білоруських та російських

35 колгоспників в Україну. Протягом трьох місяців переселили майже 22 тис. селянських господарств: до Одеської - 6750, Донецької - 3527, Харківської 4800, Дніпропетровської - 6679, але їх виявилося надто мало, щоб «замаскувати» наслідки геноциду.

Отже, дослідники ще мають встановити остаточну цифру полеглих від голоду українців, хоча на підставі перепису населення 1937 р. це буде зробити важко. Необхідно шукати нові методи та підходи. В архівах збереглися карти адміністративного поділу УСРР 1932-1933 рр., статистичні дані про кількість сільського населення по районах та сільських радах, нарешті книги ЗАГСів. Використання усіх цих документів дозволяє максимально точно встановити кількість сільського населення, охопленого голодом, з'ясувати середню смертність по кожній області, в Україні загалом. Немає жодного сумніву, що від голоду потерпало понад 20 млн. сільського населення, а голодна смерть вкоротила віку половині з них.

ВИСНОВКИ

Отже, голодомо́р 1932-1933 років - масовий, навмисно організований радянською владою голод 1932-1933 років, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян.

Голодомор 1932-1933 рр. є однією з найстрашніших трагедій українського народу. Це найтяжчий акт геноциду в історії українського народу.

Складовими політики голодомору були:

Насильне вилучення всіх продовольчих припасів:

Липень 1932 р. – влада ухвалила завідомо нереальні до виконання плани хлібозаготівель;
Серпень 1932 р. – прийнято закон «про п’ять колосків», за яким засуджували навіть дітей, які збирали колоски пшениці на полях;
Листопад 1932 р. – запроваджено натуральні штрафи, що означало вилучення всіх харчів у селян;
Грудень 1932 р. – примусово вивезено із колгоспів усі фонди, в тому числі і насіннєві.

Блокада мешканців окремих територій та всієї України:

Листопад 1932 р. – в Україні запроваджується система «чорних дощок». Занесення на «чорні дошки» колгоспів, сіл і цілих районів означало їх повну ізоляцію, вилучення всього продовольства, заборону ввезення будь-яких товарів та інші жорстокі репресії, що було рівнозначним смертному вироку їх мешканцям. Всього на «чорну дошку» було занесено до третини сіл України;
Січень 1933 р. – забороняється виїзд за межі України. Відповідно до

37 директиви Сталіна території УСРР та Кубані, в той час переважно заселеної українцями, були оточені збройними загонами для блокування виїзду селян «за хлібом» в інші регіони. Таких заходів більше ніде і ніколи не застосовувалося в СРСР.

І ще один разючий факт. В той час, як від голоду вмирали мільйони українців, влада продовжувала вивозити зерно за кордон. Також в Україні у той час на повну потужність працювали спиртзаводи, які переробляли зерно на горілку, що йшла на експорт.

Голодомор 1932-1933 років мав не тільки згубні демографічні наслідки для українського народу, але також і соціально-психологічні, і політичні, і біологічні, і економічні. Причому останні позначилися на всьому радянському сільському господарстві. Окреслити більш-менш об'єктивно розміри тієї шкоди, якої завдав голодомор українській нації, дуже складно, Сьогодні ні серед науковців, ні серед інших авторів немає одностайної думки з цього приводу, як немає чіткої відповіді на питання, хто повинен нести відповідальність за страждання українських селян. Одні твердять, що «Російська Федерація оголосила себе спадкоємицею СРСР. ...Вона й повинна нести відповідальність перед громадянами України». Інші вважають, що нікому відповідати, бо ніякого голодомору взагалі не було. Якої б точки зору ми не дотримувалися в цьому питанні, ми не маємо права звинувачувати у голодоморі ні російський, ні єврейський, ні будь-який інший народ, бо більшовиками були і росіяни, і євреї, і українці. За злочинні дії більшовиків мають відповідати більшовики, а не народи, до яких вони належать.

Більшовики прагнули знищити селянство - осередок українського національно-визвольного руху Після голодомору український народ був деморалізованим і радянська влада вирішила. що з українським національним рухом покінчено. Але цього не сталося. Історія показала, що український народ знайшов в собі сили для розбудови власної держави. Сьогодні ми повинні пам'ятати, що без власної національної держави, без національної еліти,

38 національної ідеї та народу, який може вистоювати свої національні інтереси нація не може існувати.

Безсумнівно, жертви голодомору вимагають увічнення світлої пам'яті про них.

Список джерел та літератури

Верстюк В., Тылищак В., Юхновский И..Голодомор. Геноцид украинского народа. – К., 2008.- 25 с.
Виморення голодом: Документальні свідчення / Передм. В. Скрипки // Березіль.– 1993.– № 9–12.– С. 18–79.
Голод 1933 року в Україні/ Упор. Ю.С.Семенко.- Дніпропетровськ, 1993.- 223 с.
Голодомор 1932-1933 років у м. Харкові, столиці УСРР/ Упор. О.С.Гнезділо, Н.В.Лапчинська, І.В.Шуйський, О.В.Сафонова. – Харків, 2009.- 319 с.
Голодомор: причини і наслідки 1932-1933 рр.//Освіта. Спецвипуск-підручник № 1 – К., 1993.- С.3-15
Голодомор як засіб політичного терору.- Вінниця, 2004.- 31 с.
Гриневич Л. Виявлення національної ідентичності українського селянства в роки колективізації// Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. – К., 2003. – С.429.
Єфіменко Г. Національно-культурна політика ВКП(б) щодо Радянської України (1932-1938). – Київ, 2001.- 191 с.
З історії голодомору: як вмирало село Фурси// Історія в школі. - 2007.- № 11-12.- С.1-6
Котляр Ю. В. Ментальність південноукраїнського селянина і голодомор 1932-1933 років /Голодомор 1932-1933 років як величезна трагедія українського народу.- К., 2003. - 280 с.
Кривоніс В. М. Соціальні функції органів „ правопорядку" в період

голодомору 1932-33 рр. в Україні. // Український історичний журнал. - 2004. - №1 (454).- С.3

Кульчицький С.В. Демографічні наслідки голоду-геноциду 1933 р. в Україні // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Вип. 7: спец. – К., 2003.- 63 с.
Кульчицький С.В. До оцінки становища у сільському господарстві УРСР у 1931-1933 рр. //Український історичний журнал. – 1988. – № 3.- С.2
Кульчицький С.В. Голод 1932-1933 рр. в Україні як геноцид: мовою документів, очима свідків. – К., 2008.- 237 с.
Кульчицький С. В. Опір селянства суцільній колективізації. // Український історичний журнал. - 2004. - № 2 (455). – С.6
Кульчицький С.В. 1933: Трагедія голоду. – К., 1989.- 232 с.
Кульчицький С.В. Ціна "великого перелому". – К., 1991.- 59с.
Лук’яненко Л.. У листопадові жалобні дні// Голодомор 1932-1933 років як величезна трагедія українського народу. – К., 2002. – С.14.
Марочко В. I. Геноцид в українському селі 1932-1933 років: історико-

політологічний аспект. // Голодомор 1932-1933 років як величезна трагедія

українського народу: К., 2003. - 280 с.

Марочко В.І. Геноцид українців.- К., 2007.- 61 с.
Марочко В.І. Творці голодомору. – К., 2008.- 60 с.
Марочко В., Чирко Б. Національні виміри голодомору в Україні 1932-1933 рр. // Відродження. – 1992.– № 8.- С.7
Марочко В.І., Шаталіна Є.П. Голод на Україні (1931-1933 рр.) // Український історичний журнал. – 1989. – № 7-9, 11, 12; 1990. – №1.
Могилевська Н., Трипілець М.. З минулого, із безвісти…Спогади, документи, свідчення.- Харків, 2007.- 261 с.
Пиріг Р.Я. Колективізація і голод в Україні (1929-1933рр.) // Український історичний журнал. – 1993. – № 7-8.- С.3-6
Український голокост 1932–1933: Свідчення тих, хто вижив / Упоряд. Ю. Мицик.– К., 2003.– 296 с.
Шаталіна Є. Голодомор: соціально-економічні. суспільно-політичні, морально-психологічні аспекти. // Голод-геноцид 1933 року в Україні: історико-політологічний аналіз соціально-демографічних та морально-психологічних наслідків. – К., 1998.- 536 с.