5. Освітня система Ісократа

Взагалі після виступу Платона проти риторики, що було моментом найвищого загострення ворожнечі між риторикою і філософією, в IV ст. до н. є. намічаються тенденції до примирень цих двох наук. У царині риторики це виразилось у творчості Ісократа, а в царині філософії — в творчості Арістотеля.

Ісократ (436—338 рр. до н. є.) був учнем Горгія і прямим спадкоємцем софістичної освітньої системи. У 392—352 рр. і н.е. Ісократ створює школу красномовства. Навчання в цій школі тривало 3—4 роки, коштувало дорого (приблизно 1000 драхм), було доступним тільки заможним людям.

Створюючи школу, Ісократ розглядає риторику як синонім знання, яким можна оволодіти в процесі навчання. Мистецтво створення промов визначається ним як філософія. Звичайно, те розуміння філософії відрізняється від розуміння філософії Сократом і Платоном. У житті доводиться мати справу не з істинами, а з думками, отже умоспоглядальна філософія була не зовсім доречною для практичного життя. Тому Ісократ зосереджується більше на мистецтві слова. Адже для переконання аудиторії слід бути принаймні зрозумілим для більшості. Саме в школі Ісократа і з'являється таке поняття, як «думка більшості». Щоб виступ оратора був успішний, потрібно завоювати «думку більшості», тобто вловити настрій аудиторії, встановити з нею контакт і тим самим знайти схвалення своєї промови. Якраз ці ідеї і пов'язують школу Ісократа з практикою софістичного навчання.

Ісократ підкреслював великі потенційні можливості, що за­кладені в красномовстві. Природа слова така, що:

«одне й те саме можна викласти різними способами: велике представити незначним, незначне возвеличити, старе пред­ставити новим, а про недавні події розповісти так, що вони будуть здаватися давніми».

Однак він, на відміну від софістів, наполягав на моральнісних аспектах риторики.

Слід зазначити, що сам Ісократ не виголошував промови пу­блічно, він навчав інших. Звичайно, така ситуація була неорди­нарною і стала предметом глузувань.

Як свідчать джерела, коли Ісократа запитували, як це він, сам нездатний виголошувати промови, навчає інших, він відповідав, що гострильний камінь не може різати, проте робить залізо гострим.

Риторика стояла в центрі освітньої системи Ісократа. Елемен­ти інших знань були тільки підготовкою до неї. Однак оратор по­винний знати й інші предмети (історію, міфологію, математику, астрономію тощо), адже невідомо на яку тему йому доведеться виступати.

Ісократ удосконалив риторичну теорію. В його школі були ви­роблені основні принципи композиції ораторської промови, яка повинна містити такі частини:

1) вступ, метою якого є привертання уваги й прихильності ау­диторії;

2) виклад предмета виступу з усією переконливістю;

3) спростування положень противника з аргументацією на ко­ристь власних;

4) завершення, яке підводить підсумок всьому, що було сказане.

Ідеалом в школі Ісократа було мовлення легке та вишукане, яке проста людина зрозуміє, а фахівець оцінить.

6. Риторика Арістотеля

Систему філософської риторики створює Арістотель (384— 322 рр. до н. є.). Він присвячує цій науці спеціальний трактат під назвою «Риторика».В ньому, зокрема, подається таке визначення риторики:

«...здатність знаходити можливі способи переконання від­носно кожного даного предмета».

Велику увагу Арістотель приділяє також вирішенню питання про те, чим риторика відрізняється від інших мистецтв, які теж мають справу зі Словом, а саме: аналітики, діалектики, софістики та еристики. Аналітика у нього — це вчення про доведення. Діа­лектика— це певне мистецтво ведення бесіди, коли шукаються першооснови якоїсь науки, особливо філософії. Софістика й ери­стика дуже схожі між собою, відмінність полягає лише в меті: софісти прагнуть до позірної мудрості, а еристики — до позірної перемоги в суперечці будь-якими засобами.

Крім того, у трактаті «Риторика» закріплюється уявлення про «риторичний трикутник». Стагиріт пише про те, що існує три ви­ди способів переконання.

Перший вид залежить від характеру промовця,

другий — від настрою слухача, а

третій — від самої промови.

Іншими словами, для досягнення переконання оратору необхідно

продемонструвати свій етос, тобто викликати довіру до себе;

скористатися пафосом, тобто вплинути на почуття ауди­торії;

спертися на логос, тобто належним чином аргументувати свої положення.

Арістотель пропонує певну типологію промов. Це можна представити у вигляді таблиці:

№	Критерій	Види промов
		дорадчі	судові	епідейктичні
1	справа	схиляти чи відхиля­ти	звинувачувати чи виправдовувати	хвалити чи огуджувати
2	час	майбутній	минулий	теперішній
3	мета	користь або шкода	справедливе або несправедливе	прекрасне або гане­бне
4	прийоми	приклади, тому що в промовах йдеться про майбутнє, але припущення роб­ляться на основі минулого	ентимеми, тому що минуле через свою неясність особливо потребує вказівки на причину та дове­дення	перебільшення, тому що оратор мас спра­ву з діяннями, що визнані беззастереж­но; він повинен лише представити їх у всій величі та красі

Стагиріт докладно аналізує також структуру промови. На його думку, вона повинна містити такі основні компоненти: вступ, оповідання, доведення, завершення. Крім того, Арістотель роз­глядає й інші питання риторики: поняття стилю, метафори, жар­ту; аналізує пристрасті.

Таким чином, «Риторика» Арістотеля — це, мабуть, єдина ґрун­товна й систематична праця з цієї дисципліни, що збереглася з часів Давньої Греції й не втратила своєї актуальності до нашого часу.

Для риторики як практичної дисципліни велике значення має ще й така робота Арістотеля, як «Про софістичні спростування». В ній Стагиріт намагається певним чином систематизувати захи­сні прийоми проти софістів.