Природа гипнозу
Дослідники, що вивчають природу гіпнозу, відзначають, що єдиної теорії гіпнозу в даний час не вироблено. Існують лише окремі концепції, в тому або іншому ступені обґрунтовані системи поглядів на механізм цього явища. Розглянемо деякі з них.
Нейродинамічна теорія І. Павлова. Згідно І. Павлову, гіпноз - це частковий сон. Він є проміжним, перехідним станом між неспанням і сном, коли на тлі загальмованих з різним ступенем інтенсивності ділянок головного мозку не спить “сторожовий” пункт в корі великих півкуль, що забезпечує можливість “рапорту” між тим, що гіпнотизується і гіпнотизером.
Розрізняють три фази гіпнотичного стану:
зрівняльну,
парадоксальну і
ультрапарадоксальну.
У зрівняльній фазі сильне роздратування викликає слабку реакцію, а слабке - сильну реакцію. У ультрапарадоксальній фазі реакцію можна отримати за допомогою неадекватного стимулу, тобто такого, на який клітини головного мозку в стані неспання не реагують. Наприклад, звичайний мідний п'ятак при певному навіюванні може викликати опік шкіри.
Парадоксальною фазою І. Павлов, а пізніше К. Платонов пояснили незвичайну силу слова в стані гіпнозу, яке в безсонному стані є слабким подразником.
Відзначимо, що більшість вітчизняних гіпнологів і в наші дні в розумінні природи гіпнозу стоять на фізіологічних павловських позиціях.
У останні десятиліття зазнали зміни багато понять, що стосуються фізіологічної природи сну. І. Павлов розглядав фізіологічний сон як різне коркове гальмування. Він розрізняв пасивний і активний сон, а процес гальмування вважав активним. Останнє припущення ученого геніальне, але воно довгий час не знаходило розвитку в роботах його учнів. Початок нових досліджень, що змінили звичні уявлення про природу сну, поклали роботи австрійського ученого Бергера, а потім канадського дослідника Джаспера, які на початку 30-х років XX ст. зуміли записати електроенцефалограми (ЕЕГ) сну і неспання, які істотно розрізнялися.
У 1949 р. американець Мегу і італієць Моруцци, дратуючи струмом обмежену зону ретикулярної (сітковидної) формації, викликали реакцію пробудження, тобто спостерігали активізуючий вплив ретикулярної формації на кору головного мозку.
Анатомічно ретикулярна формація відома давно; вона тягнеться по довжині стовбура мозку, сполучаючи спинний мозок з корою головного мозку. Функціональне ж призначення цієї ділянки довгий час залишалося неясним. Дослідження, що почалися з дослідів Мегуна і Моруцци, показали, що всі афектні і ефективні шляхи від аналізаторів до відповідних зон кори (специфічний потік імпульсів) йдуть через ретикулярну формацію і віддають їй частину енергії. Виникає новий потік імпульсів, але вже неспецифічний. Впливаючи дифузно на всю кору, цей неспецифічний потік імпульсів має велике біологічне значення, оскільки при сигналі “неблагополуччя” включає весь мозок, а не окрему його ділянку. Надалі з'ясувалося, що ретикулярна формація виконує дві усвідомлені функції: підтримує неспання і викликає сон (цим пояснюються і результати експериментів Бремера).
Сучасні дослідження показали, що в нижньому відділі гіпоталамуса сітковидної субстанції знаходяться апарати, активно організуючі ЕЕГ сну (синхронізуючий апарат Моруцци) і неспання (десинхронізірующий апарат), що синхронізує і десинхронізірующий апарати діють періодично, ритмічно, викликаючи сон або неспання. Виявилось, що робота цих апаратів, як і вся життєдіяльність організму, пов'язана з біологічними ритмами. Поступово з'ясувалося, що і сон може розрізнятися по структурі. Він також має певну синхронність, ритми, які відбиваються на ЕЕГ. Розрізняють сон повільний і швидкий. Фаза швидкого сну (ФШС) займає 25 % нічного сну, повільний сон (ФПС) змінявся швидким - це і є цикл сну.
У здорових людей за ніч проходить 4-6 завершених циклів сну. Фаза швидкого сну якісно відрізняється від ФПС. Не дивлячись на те що по картині ЕЕГ при ФШС сон більш поверхневий, ніж при ФПС, розбудити людину в стані швидкого сну важче, ніж в стані повільного. При ФШС наголошуються сновидіння, зниження м'язового тонусу, збільшення рухів очних яблук, “вегетативна буря”, посилення гормональної активності.
Таким чином, за сучасними поняттями, сон - це активний процес, тісно пов'язаний з функцією кори головного мозку, але в ще більшому ступені - з функцією підкірки, ретикулярної формації. Тому вважати, що сон - це “розлите кіркове гальмування”, це означає не враховувати всіх механізмів його освіти [14].
Перенесення фізіологічних теорій гіпнозу на людину представляє ще більші труднощі при втручанні мови. Слово І. Павлов розглядав як сигнал сигналів - стимул такий же матеріальний, як і будь-який фізичний стимул. Разом з тим І. Павлов підкреслював, що ці два роди стимулів не можна ототожнювати з кількісної точки зору із-за минулого, пережитого людиною. Саме тут, як справедливо відзначає Спегток, виникають утруднення, оскільки павловська школа не приймає до уваги несвідомих нашарувань в афектному житті суб'єкта.
Психоаналітична теорія. З. Фрейд виклав свої погляди на гіпноз в роботі “Психологія мас і аналіз особистості” (1921). Згідно З. Фрейду, гіпноз - це перенесення у сфері несвідомого на особистість гіпнотизера природжених спогадів про племінного вождя, витиснених відносин дітей до батьків (наприклад, сина до батька). Цей феномен перенесення і створює, на думку З. Фрейда, незбориму владу гіпнотизера над тим, що гіпнотизується.
Гіпнотичні взаємини, по З. Фрейдом, мають еротичну основу. “Гіпнотичні відносини, - відзначає З. Фрейд, - полягають в необмеженому любовному самопожертвуванні, за винятком статевого задоволення”.
Ференци (1975) бачив в гіпнозі відродження едіпового комплексу з його любов'ю і страхом. Звідси два типи гіпнозу - “материнський”, заснований на любові, і “батьківський”, такий, що базується на страху.
Шильдер (1938) в основі гіпнозу також бачив феномен перенесення. Згідно Шильдеру, пацієнт, приписуючи гіпнологу всемогутність, тим самим реалізує власні сексуально-інфантильні фантазії.
Штеварт (1969) стверджував, що гіпнотичний стан містить не тільки винагорода інстинктивних потреб, але і складне урівноваження ваблень і захисних тенденцій, в яких значну роль грають недовір'я, ворожість. Автор допускає, що пацієнт в стані гіпнозу знаходиться в амбівалентному положенні щодо гіпнотизера, якого він любить і ненавидить одночасно. Згідно Штеварту, гіпнотичний стан базується на фікції: гіпнотизер, якщо він хоче добитися гіпнотичного трансу, повинен вдавати, що він всемогутній. Але “несвідоме” пацієнта “знає”, що гіпнотизер вдає, і компенсує цю ситуацію відчуттям, що він сам примушує гіпнотизера до цієї фікції і сам контролює гіпнотичну ситуацію.
З. Фрейд говорив, що гіпнотизер поставлений на місце ідеалу “Я”(“Над-Я”) суб'єкта. На відміну від нього Штеварт стверджував, що ідеал “Я” поставлений на місце гіпнотизера, і це “Над-Я ” спроектоване і проконтрольоване суб'єктом в співучасті з гіпнотизером. Таким чином, суб'єкт відчуває себе в більшій мірі звільненим від влади власного “Над-Я ” і може дати волю появі до цих пір пригнічуваних спогадів.
Існує велика кількість концепцій, що намагаються пояснити природу гіпнозу. И. Бернгейм вважав гіпноз однією з форм виразу навіювання і, по суті, ототожнював ці поняття.
Ж. Шарко ідентифікував гіпноз з істеричним неврозом, розглядаючи і те, і інше як хворобливе затьмарення свідомості.
Орне (1959) вважав, що гіпноз - це продукт штучно створеної експериментальної ситуації, яка впливає не тільки на пацієнта, але і на експериментатора. Гіпноз багато в чому можна розглядати як “божевілля на двох”: кожен залучений в гіпнотичні відносини грає роль, яку інший від нього чекає. Пацієнт поводиться так, як ніби він не може чинити опір навіюванню гіпнотизера, а гіпнотизер грає роль всемогутньої особи [31].
В. Бєхтєрєв розглядав гіпноз як штучно викликаний поєднанням рефлексу гальмівного характеру і придушення активного зосередження [4].
Шерток (1982) розцінює гіпноз як “четвертий стан організму” (разом із станом неспання, сну і активністю сновидінь) [31].
А. Свядощ (1982) вважає, що гіпнотичний сон - це стан звуженої свідомості, визванноєдействієм гіпнотизера і що характеризується підвищеною навіюваністю [30].
В. Рожнов розуміє гіпноз як особливий психологічний стан, що виникає під направленою психологічною дією і відрізняється як від сну, так і від неспання. На думку В. Рожнова, гіпноз - це психофізіологічний феномен, при якому постійно наявний синергізм свідомого і несвідомого набуває відомої трансформації в тому сенсі, що їх спільна діяльність дисоціюється і одночасно може бути як усвідомлюваною, так і неусвідомлюваною психічною продукцією. Згідно В. Рожнова, “глибокий гіпноз є якісно певний психофізіологічний стан, що виникає як результат специфічної перебудови роботи мозку на особливий режим. Відмінною рисою гіпнозу як стани є строга, не властива ні сну, ні неспанню винахідливість в засвоєнні інформації.” [25].
Численність і різноманітність теоретичних підходів до природи гіпнозу вже самі по собі свідчать про складність проблеми, ще далекої від вирішення.