5. Види пізнавальної діяльності слідчого

Характеризуючи такі види пізнавальної діяльності слідчого як збирання, дослідження, оцінку та використання доказів, ми розглянемо закономірності, що лежать в основі кожного з цих видів.

Доказування, як процес формування доказової бази, починається зі збирання (формування) доказів. Це чуттєво-практичний рівень пізнання, що виражається у виконанні суб’єктом доказування практичних пізнавальних дій, проведення чуттєвого контакту з явищами дійсності, що несуть інформацію про подію, яка досліджується .

Збирання доказів слід розглядати як комплекс дій спрямованих на пошук, виявлення, фіксацію та збереження доказової інформації (фактичних даних). Без цих дій не можна надалі оперувати доказовою інформацією, яка в подальшому може перетворитися в доказ.

Виявлення доказів слід розглядати як їх відокремлення від середи різноманітних об’єктів матеріального світу, що знаходяться в причинному зв’язку з подією злочину. При цьому немає суперечливості між об’єктивністю існування доказів та суб’єктивністю процесу їх виявлення.

Характеризуючи пошук та виявлення, як стадії збирання доказів, необхідно зазначити, що інформація про пізнавальну подію минулого частіше за все не лежить на поверхні, не поступає у розпорядження слідчого самопливом по заздалегідь відомим каналам. Процес оволодіння інформацією не обходиться без подолання серйозної протидії з боку осіб, що протидіють встановленню істини й прийняттю правильних, обґрунтованих, правових рішень у справі. Ці особи прагнуть приховати, завуалювати, знищити справжні носії та джерела шуканої інформації, сфабрикувати уявні, фальшиві матеріально-фiксованi докази, здійснити інші дезінформовані акції.

Об’єкти – носії інформації можуть бути предметом пошуку у найрізноманітніших ситуаціях. Розшукуються особи, що зникли без вісті, учасники кримінальних подій, що зникли з місця події, підозрювані, обвинувачені, які переховуються від слідства та суду. Предметом пошуку можуть бути потерпілі, особи, місце знаходження яких невідоме, невстановлені особи, які були очевидцями подій, а також викрадені речі, цінності, транспортні засоби, контрабандний товар, канали витоку інформації, що складають оперативну або слідчу таємницю, вогнепальна зброя, що незаконно зберігається, трупи, знаряддя злочину, документи, сліди тощо.

Основу комплексу пошукових заходів складають пошукові дії слідчого, а також оперативно-розшукові заходи, що проводяться за завданням слідчого. Підготовка та проведення пошукових заходів проводиться з урахуванням обставин події, особи потерпілого, підозрюваного, слідчої ситуації яка склалася на момент слідства.

Одним з різновидів пошукової діяльності слідчого є розшук злочинця. Тому, коли мова йдеться про такі об’єкти розшуку, як люди, то мається на увазі, що у розпорядженні суб’єкта розшуку є відомості, які дозволяють індивідуалізувати особу, що розшукується та ототожнити її при виявленні. Це комплекс демографічних даних, інформація про його зовнішні ознаки та інші властивості особи. Розшук указаної особи може бути проведений як у процесі досудового слідства, так і під час його зупинення, а також при провадженні процесуальних дій та розшукових заходів.

У процесі розшуку злочинця алгоритм дій слідчого зводиться до наступного: провадження слідчих гласних та негласних (розшукових) дій – допити осіб, яким відомі ознаки особи, що розшукується та місця його можливого знаходження; обшуки в місцях імовірного знаходження об’єкту розшуку; накладення арешту на кореспонденцію; провадження інших дій, що спрямовані на збір інформації – надання розшукових доручень оперативним підрозділам; притягнення громадськості в якості допомоги при розшуку; направлення запитів у різноманітні органи, організації, підприємства; здійснення перевірки за обліками органів внутрішніх справ; організація перевірки та обстеження на підприємствах; організація проведення оперативними підрозділами розшукових заходів.

При підготовці до розшуку та під час його проведення повинні враховуватись наступні обставини: характер, ступінь тяжкості та інші обставини вчиненого; особливості об’єкта, що розшукується; час, що пройшов з моменту вчинення події до початку розшуку; об’єм та зміст інформації про ознаки об’єкта, що розшукується та дані про можливе місце його знаходження; особливості джерел інформації про об’єкт, що розшукується, обставин та каналів надходження цієї інформації у правоохоронні органи; наявність або відсутність протидії розшуку зі сторони певних осіб, характер та особливості такої протидії, якщо вона має місце; оперативну обстановку, що склалася у регіоні, у якому здійснюється розшук.

Характеризуючи слідчого, як основного суб’єкта доказування, зазначимо, що реалізація ним пошукової функції залежить від наявності у нього наступних суб’єктивних чинників:

– знань про закономірності виникнення інформації про злочин;

– знань про ситуаційні особливості механізму виникнення інформації про злочин;

– знань про те, що може являти собою доказ в даній ситуації;

– знань про прийоми та засоби відбору інформаційних сигналів, тобто виявлення доказів, вміння застосовувати ці прийоми i засоби;

– володіння необхідними суб’єктивними якостями (спостережливість, увага, здатність логічно мислити тощо).

Фіксація як засіб закріплення доказів.

Засобом закріплення доказів у кримінальному процесі виступає їх фіксація.

З гносеологічної точки зору фіксація доказів є відображення її змісту. Результат відображення повинен давати максимально повне уявлення про об’єкт, що відображується, адекватно передавати ті його властивості й ознаки, які, власне, i роблять його доказом. Повнота відображення залежить від умов та засобів відображення. Його повнота залежить від тих цілей, що переслідує суб’єкт, який здійснює процес фіксації. При закріпленні результатів слідчих дій, елементи суб’єктивізму неминучі, оскільки сприйняття слідчим об’єктивної дійсності носить суб’єктивний характер. Тому відображення при фіксації носить виборчий характер: відображається тільки те i у такому об’ємі, що представляється необхідним для суб’єкта фіксації, а співвідношення об’єктивного та суб’єктивного залежить від методу пізнання, який застосовує даний суб’єкт.

В інформаційному аспекті мова йде про перенесення інформації з одного об’єкта (доказу) на інший – матеріальний засіб фіксації. Усяка передача, перенесення інформації неминуче супроводиться з її втратою, при цьому має значення втрата не усякої інформації, а доказової; утратою іншої інформації можна нехтувати.

В інформаційному плані немає різниці між доказами, оперативними даними, повідомленнями очевидців тощо. Усе це – інформація, якщо розуміти під нею відомості, повідомлення про що-небудь. Проблема полягає у тому, що ніякий, у тому числі й інформаційний аспект того або іншого поняття, явища, не може дати про нього вичерпне уявлення. Повнота дослідження завжди вимагає комплексного підходу до об’єкта пізнання, якщо тільки завдання дослідження не обмежуються одним яким-небудь аспектом розгляду проблеми.

В процесуальному плані фіксація доказової інформації є відображення посвідчувальної діяльності суб’єкта доказування.

Коли ми говоримо про посвідчувальну сторону доказування, мається на увазі процесуальне посвідчення фактів, оформлення їх у зазначену законом процедуру, як необхідну умову їх існування у вигляді судових доказів, а не логічне доказування істинності знання. Крім посвідчення фактів, фіксація доказів переслідує мету відображення фактів, фактичних даних. Причому на перший план у процесуальному розумінні фіксації доказів виступає процесуальна форма посвідчення та відображення.

На відміну від процесуального, криміналістичний аспект поняття фіксації доказів носить змістовний характер. Тут приділяється увага діям з фіксації доказів та засобам цих дій.

Існують відмінності у вживанні терміну фіксації. У процесуальній літературі вказується про “закріплення доказів”, про їх “процесуальне оформлення”. Під цим терміном розуміють відображення у процесуальних актах виявлених слідчим фактичних даних, процесуальне посвідчення та документування зібраних доказів, закріплення доказів у встановлених процесуальних формах.

Фіксація доказів – це система дій з відображення у встановлених законом формах фактичних даних, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи, а також умов, засобів i способів їх виявлення та закріплення. З цього визначення можна зробити висновок, що: фіксація доказів – це фізична діяльність, система дій, а не суто розумова процедура запам’ятовування яких-небудь фактів, явищ, процесів; об’єктом фіксації є не усякі фактичні дані, а лише ті, “на основі яких у визначеному законом порядку слідчий i суд установлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, що здійснила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення матеріалів кримінального провадження”; ця діяльність спрямована на відображення об’єкту фіксації у певних (процесуальних) формах; фіксація доказів передбачає не тільки відображення самих фактичних даних, але i дій з їх виявлення, тому, що допустимість доказів залежить від допустимості їх джерел, допустимості засобів та способів їх виявлення. Щодо допустимості доказів, то для цього необхідна відповідна інформація, відображення якої здійснюється при фіксації доказів; нарешті, оскільки фіксація доказів є оформлення фактичних даних у відповідному процесуальному порядку, необхідно відобразити інформацію про сам процес фіксації, тобто про його умови, що застосовувалися, засоби та способи фіксації. Без цього неможливо досить повно i об’єктивно оцінити результати фіксації, тобто вирішити питання про повноту й адекватність відображення.

У криміналістичній науці розрізняють наступні форми фіксації доказової інформації: вербальну (словесну); графічну; предметну; наочно-образну. Можливі різні комбінації цих форм, наприклад, поєднання вербальної й графічної, наочно-образної й вербальної тощо. Основними методами фіксації з числа загальних (загальнонаукових) методів пізнання, що застосовуються у доказуванні, є вимірювання, опис та моделювання.

Технічними прийомами реалізації цих методів служать: при вербальній формі фіксації – протоколювання, звукозапис; при графічній формі – графічне відображення (схематичні та масштабні плани, креслення, малюнки, у тому числі мальовані портрети); при предметній формі – вилучення предмета в натурі або його консервація, виготовлення матеріальних моделей (реконструкція), у тому числі макетування, копіювання, отримання зліпків й відтиснень; при наочно-образнiй формі – фотографування (у видимих та невидимих променях), кіно та вiдеозйомка.

Аналогічно до комбінації форм фіксації можлива комбінація її методів й технічних прийомів, їх комплексне застосування, наприклад: протоколювання та реконструкція, протоколювання, фотозйомка й копіювання тощо.

Під основним способом фіксації мається на увазі протоколювання, додатковим називають фотографування, отримання зліпків та відбитків слідів.

При вербальній формі фіксації доказової інформації, що міститься в усному повідомленні (показаннях, заяві), шляхом протоколювання відбувається перетворення форми інформаційного сигналу з акустичної у графічну. При цьому має місце перекодування сигналу.

Перекодування доказової інформації при вербальній формі фіксації здійснюється також тоді, коли ця інформація міститься у предметному її вираженні (речах, їх властивостях та відносинах: речових доказах, обстановці місця події тощо). Таке перекодування може відбуватися декілька разів, поки воно не прийме форму письма. Інформаційний сигнал, що існує у предметній формі, спочатку перекодовується в одну систему знаків, наприклад, цифрову, як результат вираження властивостей цього предмета у показаннях вимірювальних приладів (наприклад, результати вимірювань габаритів, температури, ваги даної речі), а потім в іншу систему знаків – письмо протоколу. Відповідно кількості перекодувань збільшується можливість втрати й перекручення інформації. Застосування нарівні з вербальною інших форм фіксації зменшує цю втрату й викривлення інформації при протоколюванні за рахунок збільшення кількості форм вираження інформаційних сигналів.

При графічній формі фіксації інформаційний сигнал перекодовується у систему геометричних фігур, прийнятих позначень та умовних знаків.

Предметна форма фіксації передбачає перенесення інформації з оригіналу на модель, або збереження самого джерела доказової інформації без її перекодування при залученні до справи речі у натурі.

Зазначений останній прийом фіксації доказової інформації є переважним за моделювання доказових властивостей предмета, при якому неминуче втрачається й видозмінюється частина інформації. Однак залучення речі у натурі, як відомо, не завжди можливе або доцільне, i тому для фіксації доказів залучаються інші форми закарбування інформаційних сигналів, що мають доказове значення.

Відповідно до форм та методів фіксації інформації слід виділити засоби фіксації інформації. При загальній характеристиці технічних засобів фіксації інформації, їх розподіляють: засоби фіксації вербальної інформації (протоколювання, звукозаписні пристрої); засоби створення ідеальних моделей (плани, креслення, малюнки, схеми); засоби створення матеріальних моделей (консервація об’єктів, зліпочні маси, фото-, кіно-, відеоапаратура, комплекти для створення синтетичних портретів та інші); допоміжні засоби фіксації інформації (поміщення предметів у пакувальний матеріал, його опечатування; наявність посвідчувального напису до зліпків, що залучаються до справи у вигляді копій предметiв-оригiналiв, відбитків речових доказів, а також об’єктів, що вилучаються в натурі. Відповідними написами забезпечуються також i фотографічні знімки, фототаблиці, фонограми із записом показань, кіно- та вiдеострiчки).

Дослідження доказів

Дослідження доказів заключається у визначенні їх відношення, допустимості та достовірності у провадженні. Метою дослідження є встановлення доброякісності, здатності зібраних доказів для з’ясування вихідних фактів.

Дослідження доказів – обов’язковий елемент процесу доказування. Оцінці доказів та їх використанню у процесі доказування завжди передує пізнання доказової інформації, бо тільки таким шляхом може формуватися думка про цінність цієї інформації для справи i про шляхи її використання при досягненні істини.

Дослідження доказів – процес, що повторюється, здійснюється кожний раз, коли проводиться доказування. Умови, форми, засоби, методи i стадії цього процесу, незважаючи на їх різноманітність, обмежені та піддаються класифікації, а результати його можливо передбачити, спрогнозувати.

В останні роки все більш активно й цілеспрямовано у дослідженні доказів застосовуються такі методи, як криміналістичний аналіз злочину й обстановки його здійснення, віктімологічний аналіз, метод ідеального моделювання, генна ідентифікація, кібернетичні засоби i методи тощо.

Будь-які фактичні дані, що мають значення для правильного вирішення справи, підлягають оцінці на основі внутрішнього переконання, що ґрунтується на всебічному, повному і неупередженному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Оцінка доказів у процесі доказування являє собою розумовий процес, який здійснюється в логічних формах для визначення ролі зібраних доказів у встановленні істини, їх належності та достатності. Оцінка здійснюється на протязі усього процесу доказування.

Оцінка доказів – це складний процес. У ньому можна виділити три різноманітних процесуальних рівня. На першому, початковому рівні, оцінка доказів супроводжує процес перевірки і з’ясування суті кожного конкретного доказу.

На другому процесуальному рівні відбувається оцінка певної сукупності фактичних даних, що відомі слідчому. Третій процесуальний рівень складає оцінка доказів як завершальний етап доказування, що супроводжує формулювання та ухвалення висновку слідчого у справі.

У будь-якій практичній діяльності оцінка виступає як специфічний акт пізнання, що регулює людську діяльність й взаємовідносини особистості з навколишнім середовищем. Оцінка неможлива без пізнання або знання об’єктивного змісту предмету, що оцінюється або події.

Тому оцінка доказів – це iнформацiйно-логiчний процес, пов’язаний з переробкою та накопиченням інформації на основі розумової діяльності слідчого. Для того щоб оцінити докази, їх треба дослідити, пізнати i тільки після цього визначати, чого варта пізнана суть.

Дослідження та оцінка доказів мають своє логічне продовження у їх використанні в кримінальному судочинстві.

Використання доказів – поняття широке та поєднуюче. Воно включає в себе систему конкретних дій з оперування доказами в кримінальному процесі. Використання доказової інформації також передбачає її накопичення до такої межі, коли на її основі сформується переконання у доказовості вихідних положень.

Така в загальних рисах характеристика закономірностей пошуку, фіксації, дослідження, оцінки та використання доказів, які лежать в основі доказування та визначають зміст діяльності слідчого.