Довжина нижньої кінцевости щодо бюста, чи скелічний покажчик (index skêlique)

34

Розглянувши отак головні антропологічні ознаки українського населення і резюмуючи все вищесказане, ми мусимо прийти до таких висновків:

1. Українці є досить одноманітне плем’я, темноволосе, темнооке, вищого за середній чи високого зросту, брахіцефальне, порівнюючи високоголове, вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, з порівнюючи короткими верх­німи та довшими нижніми кінцевостями. Сукупність цих ознак ми вважаєм можливим визнати українським антропологічним типом.

2. Відхилення від цього етнічного типу, в нечисленній кількості осіб, можна спостерігати головно на скрайках території, заселеної українцями, їх легко пояснити сусідніми етнічними впливами, а це виключає можливість припущень про ріжноманітний склад українського племени в його первісно­му і найдавнішому вигляді.

3. Посилюючись з північного сходу на південний захід, український тип найбільше виявлений в середній, а особливо в південній смузі України. Щоб мати графічне уявлення його поширення, ми даємо тут мапи зросту, головно­го покажчика та пігментації населення України. Зіставляючи антропологічні дані про українців з лінгвістичною маною Михальчука, ми бачимо, що пло­ща білоруських впливів майже цілковито покривається площею поширення поліських діялектів, тоді як середня смуга захоплює територію українського діялекту, а південна — слобідська — українські діялекти. А Поділля з Гали­чиною відносяться до площі поширення червоноруського діялекту.

4. Порівнюючи антропологічні особливості українців з такими самими особливостями инших слав'янських народів, ми бачимо, що українці, безпе­речно, найбільшу спорідненість виявляють з південними та західніми (з ви­нятком поляків) слав’янами, і, згідно з поглядами Нашу і Deniker’a, їх слід зачисляти до так зв. адріятичної, або динарської, раси, яку ми воліли б наз­вати слав'янською.

5. З огляду на брак даних, щоб припускати, ніби первісне українське плем’я витворилось із двох рас (темної, високої і короткоголової та ясної, низькорослої та довгоголової), а також з огляду на досить, на нашу думку, ясні і всіми визнані ознаки етнічної мішанини у великоруського, білоруського та польського племен, мішанини, що сталася за порівнюючи недавніх, майже історичних часів, ми гадаємо, що й припускати склад первісного слав’янсько- го племени з двох вищезгаданих елементів нема достатніх підстав. Ріжницю між слав’янськими племенами, що її вперше сконстатував Нашу, слід відно­сити тільки до сучасних нам слав’ян, беручи цей термін в лінгвістичному розумінні.

6. Значно складнішим, а тому й тяжчим, є питання про відношення українського племени до племен білоруського та великоруського, спорідне­них з українцями лінгвістично і, як гадаємо, походженням. На дум­ку А. А. Щахматова, лінгвістичні дослідження виказують, що первісна маса східніх, чи руських, слав'ян в дуже далекі часи, але в усякому разі вже в епоху свого перебування на середньому Дніпрі, диференціювалася на три групи: північну, середню та південну. Наслідком татарського нападу північна

36

¹ Висловлені тут думки можуть опинитись у великій суперечності з гадками про первісну й навіть європейську прабатьківщину слав'ян та з теоріями про шляхи їх розселення. Але нам здається, що ці останні гадки поки що тільки гадки, а иноді просто здогади, але, крім того, коли б навіть і було доведено, що центром розселення слав'ян було середнє Подніпров’я, то це ніяк не може змінити тих антропологічних фактів, що на них базуються наші висновки. Припускаючи, що розселення слав'ян ішло зі сходу на захід, все-таки прийдеться визнати, що відно­шення між ними зостаються ті самі.

38

Розуміючи етнографію як народній побут, зовнішній та внутрішній, ми маємо за мету зазначити побутові особливості українського племени та зіставити їх із такими самими особливостями инших народів, особливо сусідніх з українським.

Побутові особливості кожного народу є наслідок його колективної чин- ности, спрямованої на задоволення його життьових потреб. Економічний бік цієї чинности становить завдання окремої галузі знання, а ті форми, що їх прибирає сама ця чинність, а також і наслідки її у вигляді побутових річей, психічних та соціяльних явищ підлягають науковому дослідженню в ділянці етнографії. Під впливом ріжних факторів — раси, зокільного оточення, тра­диції та, нарешті, культури — кожний народ творить ці речі та ці явища по-своєму, і оригінальність цієї творчости тим більша, чим сам народ цільні­ший як расова та громадська група.

Тому для характеристики побутового життя українського народу ми повинні розглянути його способи здобування сировини, техніку, його їжу, житло, домашню обстанову та одежу, вірування, звичаї та обряди, гро­мадські та правні розуміння і, нарешті, народні знання, оскільки вони справ­ді народні, цебто незалежні од безпосереднього впливу шкільної науки.

Цілком зрозуміла річ, що огляд усіх цих боків побуту українського наро­ду може бути тут зроблений тільки в межах нашого знання та дангго ви­дання. Етнографічні відомості за Україну ще дуже нечисленні, а дссліди в цьому напрямку майже не вийшли ще з фази збирання матеріялів, га н це збирання переведено ще далеко не вичерпуюче. З причини однобічі ого розуміння завдань та змісту етнографії в діяльності українських етно~рафів до останнього часу переважало захоплення лінгвістикою та творами усної народньої словесности (фольклор) на некористь вивчення так званого мате- ріяльного побуту. В семи великих томах «Трудовъ жспедиціи» Нубійсько­го,— в найбільшому збірнику з етнографії України,— матеріяльному побуто­ві уділено всього тільки 77 сторінок. Спеціяльні розвідки з поля народньої техніки ще дуже нечисленні (Зарѣцкій, Рябов, Лисенко тощо), та й ті з’яви­лись завдяки головно піклуванням земств про розвиток сільської промисло- вости. Наукова розробка зібраних уже етнографічних матеріялів, можна сказати, майже ще не розпочата, коли не рахувати кількох статей про бу­дівлі, про церковну архітектуру, про орнаменти, про музику, весільні звичаї тощо. З існуючих наукових періодичних видань українській етнографії присвячені тільки «Матеріяли до українсько-руської етнології», що видають­ся у Львові. Далі, досить багато матеріялів дали «Харьковскій Сборник», «Кіевская Старина», «Wiata» та инші аналогічні видання ².

¹ Друковано в збірнику «Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ», т. II, СПБ., 1916.

3. Загальні праці з української етнографії: Рігельман, Лѣтописное повѣствованіе о Малой Россіи; Бантышъ- Камемскій, Исторія Малой Россіи, изд. 3-є. Москва, J842; Шафонскій. Черниговскаго намѣстничества топографи

39