Основний зміст екскурсії
У боротьбі з численними іноземними загарбниками доля не завжди всміхалася нашому народові, але навіть і під чужою владою він завжди свято беріг свою національну самобутність і культуру.Ще й сьогодні деякі «імениті історики України»,на догоду офіційному Кремлю, оминаючи революційні події доби Української Народної Республіки, пропонують вивчати історію державності України ХХ ст. з нелегітимного та організованого більшови-ками за вказівкою з Москви «Всеукраїнського з’їзду Рад у Харкові» та проголошення ним радянської (читай — російської) влади в Україні. Ця брехня, яка десятиліттями втовкмачувалася в голови студентів історичних факультетів радянських вузів, що нині вже самі стали сивочолими, але, на жаль, не завжди правдивими професорами, ще й досі остаточно не подолана, а завдяки проросійським засобам масової інформації і далі поширюєтьсясеред громадян незалежної України. Власне з метою подолання проросійських комуністичних ідеологічних міфів, закладених в історію України
«радянського періоду» буття нашого народу, і був задуманий проект експозиції «Народна війна». Для здійснення цього об’ємного проекту ще з 2001 р. розпочато пошук та систематизацію архівних
документів. За сприяння Голови Державного комітету архівів України Олександра Удуда і Голови
Служби Безпеки України Валентина Наливайченка впродовж 2008–2009 рр. члени товариства «Меморіал» опрацьовували матеріали Центральних державних та галузевих архівів Служби Безпеки України 18–ти областей. Знайдено і оцифровано близько 70 тис. сторінок архівних документів періоду 1917–1945 років, досі не відомих науковцям. На їхній основі створена музейна експозиція, яка складається з 29–ти стендів розміром 2,1 на 0,8 м, на яких у документах і світлинах відображені розділи:
1. Відродження українства — 2 стенди.
2. Доба Центральної Ради — 2 стенди.
3. Доба Гетьманату — 1 стенд.
4. Доба Директорії — 2 стенди.
5. Доба ЗУНР — 1 стенд.
6. Перша окупація — 2 стенди.
7. Друга окупація — 2 стенди.
8. Третя окупація — 2 стенди.
9. Злочини ЧК — 1 стенд.
10. Більшовицькі грабежі — 1 стенд.
11. Нищення Духовності — 1 стенд.
12. Злочини проти людяності — 1 стенд.
13. Зимові походи армії УНР — 1 стенд.
14. Київщина — 1 стенд.
15. Чернігівщина — 1 стенд.
16. Полтавщина — 1 стенд.
17. Харківщина — 1 стенд.
18. Катеринославщина — 1 стенд.
19. Поділля — 1 стенд.
20. Волинь — 1 стенд.
21. Одещина — 1 стенд.
22. Донщина — 1 стенд.
23. Висновки — 1 стенд.
Харківщина
Влада у Харкові під час революції була в руках Тимчасового уряду та демократичних установ — губ. комісара, міськ. думи, земств. Окремо творилися роб. совєти, в яких переважали неукраїнські елементи, що намагалися перебрати владу в свої руки революційним шляхом, особливо після листопада 1917. Українці Харкова, репрезентовані в Українській Центральній Раді, гуртувалися в гром. і культ. товариствах, гол. з метою впливати на міські справи й укр. населення провінції. У X. засновано Укр. губ. раду (гол. Рубас), скликано з'їзди сел. та представників «Просвіти» Слобожанщини й створено товариство «Рідна Школа». У Харкові появлялися 1917–1918 тижневик «Рідне Слово», соц.-дем. газ. «Робітник» (тричі на тиждень) та щоденник соц. напряму «Нова Громада». У двох перших універсалах Укр. Центральної Ради не говорилося ясно, чи її автономна влада поширюється й на Харків, 3 універсал поширив її формально і на Харківщину без визначення кордонів. У Харкові перебували й українізовані полки. Але близькість Росії, у якій владу перебрали большевики, і Донбасу, де фактично вони захопили владу також, та слабість поміркованих укр. і рос. сил вирішили долю Харкова. Вже з кінця листопада 1917 до Харкова прибули червоноґвардійці з Росії та збольшевизовані матроси з Прибалтики. Вони у спілці з місцевими большевиками роззброїли 13.12. війська Центральної Ради та рос. антибольш. сили; 24—25 грудня відбувся у X. з'їзд рад, який проголосив себе всеукр. та обрав сов. уряд України, т. зв. Нар. секретаріат на чолі з Є. Медведєвим. Ось як про ці події згадує британський історик Роберт Конквест в своїй праці «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор»:« 16-18 грудня 1917 p. в Києві відбувся з'їзд Рад, на якому більшовики одержали тільки 11 % голосів. Тоді їхні делегати переїхали до Харкова, щойно зайнятого Червоною армією, і скликали там свій з'їзд Рад. Серед його делегатів переважали росіяни. 25 грудня 1917 p. з'їзд заявив про створення “радянського уряду” на чолі з Ю. Коцюбинським. 22 січня 1918 p. Центральна Рада проголосила Україну незалежною суверенною республікою, однак 12 лютого харківський маріонетковий уряд увійшов до Києва слідом за Червовою армією, а Центральна Рада переїхала до Житомира
Після Берестейського миру нім. армія й укр. війська (серед ін. запор. полк під проводом П. Болбочана) 19. 4. 1918 звільнили X. від большевиків. За гетьманської влади губерніальним старостою в Харкові був П. Заліський. Серед ін. тоді створено гімназію ім. Б. Грінченка, дир. якої був М. Плевако, українізовано кілька ін. шкіл. Уряд закрив опозиційну газ. «Нар. діло». У листопаді 1918 короткочасно владу в Харкові захопили війська Директорії УНР, але 3.1.1919 місто знов опанували большевики, і тут діяв сов. уряд України до 25.6, коли місто зайняли рос. білі війська ген. А. Денікіна, які перебували тут до 11.12.1919. Після перемоги червоних над Денікіном до X. повернувся третій укр. сов. уряд, і Харків став столицею УССР.
У Харкові знайшли свій осідок Всеукр. Центр. Виконавчий Комітет і Рада нар. комісарів, центр. органи КП(б)У, профспілок, сов. респ. організацій. Працювали центр. кооп. установи: Українбанк, «Сіль. Господар», «Добробут», Українкустарспілка та ін. З кін. 1920-и.х pp. їх обмежено в діяльності і на поч. 1930-их pp. закрито. На поч. 1920-их pp. були відкриті деякі чужоземні дипломатичні місії та консульства. УАПЦ очолював архієп. О. Ярещенко (1923 — 26). В Харкові з 1921 появлялися «Вісті ВУЦВК», українізовано високі школи (Інститут Нар. Освіти, Інститут Нар. господарства, Ком. Університет ім Артєма й ін.). У зв'язку з частою реорганізацією високого шкільництва змінювалося ч. вищих шкіл: на поч. 1920-их pp. їх було бл. 10, у 1930 — 23 інститути, 1940 — 36 (понад 30 тис. студентів). 1926 реорганізовано давній технологічний інститут і на базі його факультетів створено окремі самостійні інститути: машинобудів., хіміко-технологічний, електро-техн. та ін. Лише після другої світової війни ці інститути об'єднано і створено Харківський Політехн. Інститут. 1932 відновлено університет. З 1920 року діяла в Харкові українська школа червоних старшин, яку закрито з розгромом українізації на початку 1930-их років.
З наук. установ працювали в X.: Наук. Комітет України, Сіль.-Госп. Наук. Комітет України, Іст. Архів, Центр. Статистичне Управління України, Центр. Архівне Управління УССР, Всеукр. Аґрономічне Товариство, Всеукр. Наук. Асоціація Сходознавства, Укр. Асоціація Марксо-Ленінських Інститутів та ін. Цінну українознавчу працю провадили Укр. Наук. Досл. Інститут Географії та Картографії. Н.-Д. кафедра Історії України, Інститут Літератури ім. Т. Шевченка тощо. З 1920 діяли музеї: Харківський Всеукр. Іст. Музей, Музей Слобідської України ім. Г. Сковороди, Харк. Художній Музей. Працювали видавництва: Держ. Видавництво України, «Пролетарій», «Радянський селянин», кооп. видавництва «Книгоспілка» і «Рух» (згодом ліквідовані). Широку діяльність розвинула Укр. Книжкова Палата. Тут постали літ. і мист. об'єднання «Плуг», «Гарт», «Вапліте», ВУСПП, Пролітфронт та ін. Після ліквідації літературних організацій (1932) у Харкові створено 1934 єдину Спілку радянських письменників України. 1930 тут відбулася міжнародна конференція рев. письменників. Існувала низка мист. об'єднань. З театрів діяли: Харківський Театр Юного Глядача (заснований 1920), Укр. Драматичний Театр ім. І. Франка (1923 — 26, згодом переведений до Києва), Харківський Держ. Укр. Акад. Театр Опери та Балету (українізований 1925), перенесений з Києва «Березіль» (1926 — 33), Харківський Червонозаводський Держ. Укр. Драм. Театр (1927 — 33), рос. Драматичний театр (1933); на противагу «Березолеві» засновано колами Всеукр. Спілки Пролет. Письм. Харківський Держ. Театр Революції під керівництвом М. Терещенка, що протривав у 1931 — 37 pp. У 1940 в X. було 14 театрів, у тому ч. кілька аматорських. За сов. часів столичний Харків далі розбудовувався інтенсивніше від інших міст. Новим центром Харкова стала площа Дзержинського з комплексом будівель Держпрому (1925–1929; архітекти С. Серафімов, С. Кравець і М. Фельчер). На площі Повстання 1933–1938 постав палац культури електро-мех. зав. (будинок Червонозаводського театру з фресками М. Бойчука, В. Седляра й І. Падалки, пізніше знищеними); 1930–1934 збудовано кол. будинок проектів (нині університетський) та кол. будинок кооперації. Тоді ж збудовано нові та реконструйовано ряд старих зав.; закладено житлові комплекси «Новий побут», «Червоний промінь» і студентське м-ко. Тоді ж таки продовжено трамвайні лінії, впроваджено автобуси і тролейбуси. Після відбудови зруйнованої не так за війни, як за революції промисловості почалася прискорена індустріалізація Харкова. 1931 дав першу продукцію Харківський тракторний зав., згодом верстатобудів. (1933), турбінний (1934) та ін. Збільшили продукцію довоєнні: електромех., металообробний, траспортного машинобудування та ін. зав. 1930 почала діяти Харківська районна електростанція, що давала електроенергію підприємствам м. Одночасно з новими забудовами Харкова руйновано також іст.-культ. споруди. У 1930-их pp. зруйновано Миколаївський собор (УАПЦ), церкви — Мироносицьку, Дмитріївську та Різдва Христового (церква-фортеця з козачих часів) та ін.
Факт, що Харків був столицею України, помітно позначився на українізації міста. Щойно розгром української культури в 1930-их pp., голод, чистки і перенесення столиці до Києва (1934) змінили становище Харкова, і він значно втратив з свого укр. характеру кін. 20-их — поч. 30-их pp.
Під час другої світової війни Харків був значно зруйнований. Радянська влада перед наступом німецьких військ частину заводів й установ евакуювала, інші зруйнувала. Німецька армійська група генерала К. Р. Рундштедта вступила до Харкова 25.10.1941. Бувши в прифронтовій зоні, Харків лишився під безпосереднім військовим управлінням. У місті діяла Міська управа (гол. ректор Політехнічного Інституту О. Крамаренко, якого пізніше німці розстріляли за неефективність врядування та за підозрою у саботажі; головою міста (обербургомістром) у 1942 став адвокат О. Семененко), почали творитися госп. установи (міський банк, обл. споживча спілка та ін.), «Просвіта» (гол. В. Дубровський), діяло націоналістичне підпілля, як також Гром. Комітет (гол. В. Доленко), виходила газета «Нова Україна», та журнал «Літ. Засів». До відновленої УАПЦ 1942–1944 приєднався митрополит Т. Будловський.
Упродовж 22-місячної окупації Харкова німцями цивільне життя не унормувалося, населення терпіло від голоду і холоду; число мешканців Харкова зменшилося до 160 000. Німці розстрілювали і вішали запідозрених у співпраці з радянськими партизанами та націоналістичних діячів. Перший радянський наступ на Харків відбувся у лютому 1943, і місто було короткий час у сов. руках. Під час нової німецької окупації міським головою спочатку був відомий хімік П. Козакевич, але вже за короткий час влада перейшла до військової адміністрації, багато жителів було виселено. Остаточно війська генерала І. Конєва здобули Харків 23.8.1943.
У верхній частині стенду розміщена карта схема Харківщини, на якій умовними знаками по значені: селянські повстання з назвою населеного
пункту і року, в якому відбувались повстання, наявні в повітах підпільні повстанські організації, повстанські загони, райони охоплені стихійними
виступами (волинками) та райони, де діяли загони самооборони. В центрі стенду, обведені червонною рамкою, подаються статистичні дані щодо кількості
вище описаних утворень, що діяли в губернії.
У 1917–1918 рр. територія Харківської губернії стала ареною запеклих боїв українських військ з російськими окупантами. У 1918–1919 рр. до Хар кова
та у повіти губернії передислоковувались українські військові частини, сформовані в Центрі —Лубнах, Полтаві, Прилуках.
У Харківській губернії за вказівкою С. Петлюри були створені повітові комендатури. Ними керував комендант — Мироненко–Васютинський, який перебував у Харкові.
Після відступу Армії УНР закордон на Харківщи ні залишилася велика кількість її колишніх офіцерів. Вони підтримували зв’язок із Партизансько–По-
встанським Штабом Державного Центру УНР в екзилі та проводили роботу зі створення підпільних повстанських організацій, комітетів, об’єднували діючі повстанські групи та організації, очолювалиці об’єднання, формували та вишколювали се-
лянські повстанські загони.
Після арешту в Києві керівників та деяких членів Центрального Повстанського Комітету, вцілілі осередки Центрповстанкому через деякий час перемістили свій центр до Харкова.
Осередками повстанкому у Харкові були:
1. Школа Червоних Старшин;
2. Агрономічний інститут;
3. Харківська електростанція;
4. Кооперативні курси;
5. Медична академія;
6. Південний Округ шляхів сполучення;
7. Кавалерійські курси.
За даними російських спецслужб, на території Харківської губернії в період 1921–1922 рр. Були наступні повстанські осередки, повстанські загони та групи, пов’язані з губповстанкомом:
1. У Куп’янському повіті (центр с. Кабаньє), керівна п’ятірка: Кияшко, Тищенко, Кравців, Пріма і полковник Журба, він же Тищенко–Павлюк. Повстанком мав свій повстанський загін, зашифрований під виглядом Гідрометричного трудового
загону, сформованого з 97–ми червоноармійців–українців, що втекли з Червоної Армії. Повстанком був тісно пов’язаний з повстанськими загонами, що діяли у Куп’янському і Валківському повітах Колодія, Сироватського, Погорілого, Донченка і Вин-
ника, які нараховували по 250 повстанців. Оперативне керівництво цими загонами здійснював полковник Журба.