Розділ I

Icторія військової медицини в украні

Історія українського війська та української військової медицини бере свій початок із сивої давнини. Нашим пращурам доводилось оборо­няти себе, свій рід, плем'я від ворожих нападів. Пізніше руські (українські) князі на чолі військових дружин захищали рідні землі від набігів войов­ничих сусідніх племен, степових народів, які прямували з Азії чорноморсь­кими степами в Західну Європу. Русичі також здійснювали походи на Схід і Візантію. Вели вони, на жаль, і міжусобні війни.

Після створення древньої української держави — Київської Русі — багато війн велося за збереження незалежності, тому що Україну постій­но ділили на частини. Населення примушували брати участь у воєнних діях армій тих країн, які володіли відповідними територіями нашої дер­жави. Наприклад, після звільнення з-під татаро-монгольської навали про­тягом трьох століть Лівобережна Україна перебувала в складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, а Правобережна — більше двох століть була під володінням Османської імперії та Польщі. До XX століття Західна Україна входила до складу Королівства Польського та Австро-Угорської імперії, Буковина та Закарпаття були під владою Ру­мунії та Угорщини. Значна частина України з 1654 р. перебувала у складі Московської держави, пізніше проголошеної Російською імперією. У су­часних межах наша держава входила до складу колишнього Радянсько­го Союзу — з кінця Другої світової війни до його розпаду. І весь цей час українці брали участь у веденні різноманітних збройних конфліктів і війн. Багато українців стали відомими військовими лікарями і ввійшли в істо­рію військової медицини, але через певні обставини їх заслуги припису­вались відповідно до історії військової медицини тієї чи іншої держави, окремо ж, як такої, історії української військової медицини не існувало. Лише зі здобуттям у 1991 р. незалежності почалося збирання в єдине ціле досвіду медичного забезпечення та заслуг військових медиків України, починаючи з княжих часів і до наших днів.

Особливістю розвитку нашої держави був перехід від первісно-об­щинного до феодального ладу, обминаючи період рабовласництва. Після об'єднання двох великих князівств — Київського і Новгородського — в IX столітті утворилась могутня держава, яка ввійшла в історію під назвою Київська* Русь. Із прийняттям християнства почався жвавий обмін досяг­неннями науки, зокрема медицини, з країнами як Сходу, так і Заходу. Ріст

населення міст викликав потребу в наданні йому медичної допомоги. Так у Київській Русі зародилося і почало розвиватися цілительство, яким зай- малися освічені монахи та лікарі-ремісники. Вони використовували нако- пичений віками досвід народної емпіричної медицини та додавали елемен- ти містики, відповідно до рівня розвитку свідомості тих часів. Прикладом може бути монах Антоній, який понад 20 років прожив у Візантії, а повер- нувшись звідти, застосовував набуті знання і досвід для надання медичної допомоги населенню в Києво-Печерському монастирі. Продовжувачами його справи, як свідчить "Києво-Печерський патерик", стали ченці-лікарі Агапіт¹ і Алімпій. Агапіт створив перший шпиталь на території цього мо- настиря і лікував переважно лікарськими травами та молитвами. Алімпій використовував для лікування захворювань шкіри фарби, якими він ма- лював картини та розписував ікони.

Чернігівський князь Святослав, який після чернечого постригу став іменуватись Миколою Святошею, зміцнив базу для лікування, перемістив- ши шпиталь Агапіта в інше місце монастиря і розбудувавши його так, що утворився Лікарняний монастир.

Відомі імена і таких лікарів, як Пимен, Смеро, Даміан, Феодосій, Єфрем, Февронія, Євпраксія та інші, які досить успішно займалися ліку- ванням та розвивали медицину, піднімаючи її до рівня науки. Завдяки їх зусиллям накопичувався досвід народної медицини, переймалися та вив- чалися знання і досвід інших народів. За прикладом цих лікарів українські братства — православні громадські об'єднання — створювали і свої лікарні. Так, у передмісті Львова в XIV столітті працювало вже чотири невеликих лікарняних заклади. У Києві був відкритий "шпиталь для людей вбогих, уламних, старих, як духовних і цивільних, так і лицарсь- ких". Засновувалися лікарні при монастирях у Переяславі, Чернігові, Галичі, в яких отримували медичну допомогу різні верстви населення. Однак лікувального процесу в сучасному розумінні в них не відбувало- ся. Під опікою там були тільки вбогі та безпритульні.

Удосконалювалося лікування не тільки хвороб, а й поранень та наслідків ушкоджень, які воїни отримували в численних битвах, на- приклад, при переломах кісток використовувався лубок, що допомагав забезпечити їх нерухомість, на рани накладалися пов'язки з мазями, були

також вдалі спроби проведення ампутації кінцівок і навіть трепанації черепа тощо.

У Запорізькому Війську призначалися окремі козаки, які володіли методами лікування захворювань, поранень, опіків та відморожень, що траплялися під час походів та боїв. Особливо широко вони використову-

вали лікування травами. Як свідчив французький інженер і дослідник Боплан, який побував у Запорізькій Січі, козаки застосовували, багато своєрідних та ефективних засобів для надання медичної само- та взаємо­допомоги. Деякі з козаків-цілителів, так звані характерники, володіли ще і методами лікувального навіювання. Внаслідок збільшення числа козаків у складі Запорізької Січі, а відповідно і зростання кількості хво­рих та поранених після частих битв, виникла нагальна потреба їх ліку­вання та надання притулку. Одним із перших лікувальних закладів став шпиталь на острові між притоками Дніпра — річками Стара і Нова Са­мара. На його основі та побудованої поруч церкви через деякий час ви­ник Самаро-Миколаївський монастир. Трохи пізніше (кінець XVII ст.) засновується шпиталь на березі Дніпра в м. Трахтемирів, що під Кане- вом, а в XVII ст. в усіх полках Війська Запорізького на території При­дніпров'я були розташтовані шпиталі для лікування, насамперед, поранених та хворих козаків. Невеликі шпиталі (понад 300) було створено у Ніжинсь­кому, Чернігівському, Лубенському, Переяславському, Полтавському, Мир­городському полках.

Лікування та утримання поранених і покалічених запорізьких ко­заків у цих шпиталях здійснювалися за кошти, які спеціально виділяла Січ, а безпосередньо лікували їх переважно монахи, які вивчали медичну справу. Таким чином, можна вважати, що ці шпиталі були першими військово-медичними закладами, які свідчили про наявність організації з надання медичної допомоги в Запорізькій Січі під керівництвом створе­ної там медичної канцелярії. Остання керувала коштами, що признача­лися для утримання лікарів, здобування ліків та харчів пораненим і хво­рим козакам.

У XVIII ст. Російська імперія, до складу якої входила значна час­тина України, все більше прагнула розширити свої території на берегах Чорного моря. Характерною для багатьох армій різних держав була на­явність великої кількості інфекційних хворих, що в декілька разів пере­вищувала кількість поранених у боях. Гостро постало питання про забез­печення російської армії медичними працівниками. За повелінням головно­командувача російської армії Г. Потьомкіна у 1788 р. на базі Єлизаветг- радського (тепер Кіровоград) гарнізонного шпиталю була створена ме- дико-хірургічна школа. До неї набрали 40 учнів з українських духовних шкіл та колегіумів, 12 із них отримали після складання перших іспитів у 1792 р. ступінь підлікаря. Усього в цій школі за час її існування (до 1798 р.) було підготовлено понад 150 лікарів та підлікарів.

Випускники навчальних закладів України мали доступ до на­вчання і в медичних школах, що були відкриті ще раніше в Москві,

тарній службі. При створенні її використовувався досвід українських Збройних сил часів Першої світової війни — армії Української Народної Республіки й Української Галицької армії. Організаційна структура сані­тарної служби була зумовлена характером боротьби УПА в тилу оку­пантів, що застосовувала в основному партизанську тактику. В бойових підрозділах роль її зводилась до організаційно-координаційної діяльності. Опіку над пораненими вояками в підпільних польових шпиталях, які були розташовані в контрольованих УПА населених пунктах, здійснював Ук­раїнський Червоний Хрест.

Він був організований у новоствореній Українській державі ще в 1918 р., відповідно до вимог Женевської конвенції, і діяв протягом її

самостійного існування (до 1921 р.).

Під час Другої світової війни, вже з перших днів захоплення Ук­раїни гітлерівською Німеччиною, українські лікарі та громадські діячі, не питаючи дозволу окупантів, відновили діяльність Українського Чер­воного Хреста.

Співпраця між санітарною службою УПА та Українським Черво­ним Хрестом була настільки тісною, що сфери їхньої компетенції чітко не розмежовувались. Медичним працівникам доводилося працювати в тяж­ких умовах підпілля, практично не отримуючи допомоги ззовні. Але їх взаємодія створювала можливість надання повноцінної медичної допо­моги пораненим воїнам УПА.

У партизанських загонах та з'єднаннях, які підпорядковувались командуванню Червоної армії, надання медичної допомоги здійснюва­лось лікарями та середнім медичним персоналом у партизанських медич­них пунктах і шпиталях. При наявності можливості евакуації в тил СРСР тяжкопоранених та тяжкохворих партизан використовувалися зворотні рейси літаків, які доставляли зброю та інше майно в тил ворога. Часто процес лікування партизан відбувався підпільно у місцевого населення,

яке підтримувало рух Опору окупантам.

Більшості військових фельдшерів і медсестер були притаманні ви­сока професійна майстерність, прагнення в поєднанні з умінням надати допомогу пораненим та хворим у найскладніших умовах бойової обста­новки, здатність діяти грамотно і чітко, з повною самовіддачею, а дуже часто і з ризиком для власного життя. На полі бою, в медичних пунктах батальйонів і полків, у польових медичних закладах, у тилу ворога се­редній медичний персонал виконував свої обов'язки завдяки високій про­фесійній підготовці й набутому досвіду, що ґрунтувався на одержаних знаннях і відпрацьованих практичних навичках.

Військові лікарі, фельдшери, медичні сестри і санітари врятува­ли життя сотням тисяч поранених і хворих, значна частина із них по­вернулася в бойові частини, крім того, вони підтримували високу боє­здатність Збройних сил, і це був їх надзвичайно великий вклад у пере­могу над ворогом.

Новим змістом наповнилась діяльність військово-медичної служби Збройних сил незалежної України щодо забезпечення бойової підготовки, праці й побуту особового складу армії, підготовки медичного складу до роботи в умовах можливих бойових дій для захисту від посягань будь-якого агресора на територіальну недоторканість держави. Продовжуються вдос­коналення організаційно-штатної структури військово-медичної служби та підготовка професійно навчених військових спеціалістів, перед якими сто­ять завдання щодо дослідження і вивчення нових видів бойових уражень, розробки ефективних методів і засобів профілактики та лікування.

Військово-медична служба Збройних сил України має своє Голов­не військово-медичне управління, свої лікувально-профілактичні, медичні навчальні та інші заклади, а також свою емблему. Історія створення її є складовою (органічною) частиною історії розвитку і становлення військо­вої медицини нашої держави, чому і присвячено закінчення цього корот­кого історичного нарису.

Емблема військової медицини Збройних сил України

Із розвитком військової справи і створенням регулярних армій ви­никла необхідність введення розподілу військовослужбовців за видами військ та відповідного позначення їх за допомогою емблем. Для відзнак військових медиків у арміях різних країн брались як загапьномедичні, так і спеціально створені специфічні емблеми. У більшості країн Заходу емблемою військово-медичної служби є посох Асклепія², обвитий змією. В інших країнах, зокрема в Росії, це келих, обвитий змією. Є також ще ряд різновидів емблем військової медицини, але вони не набули широко­го розповсюдження і використовуються тільки в окремих арміях.

Із 1918 р. до 1924 р. військові медики Червоної армії носили на головних уборах на місці кокарди знак Червоного Хреста. Із 1924 р. замість знака Червоного Хреста був прийнятий значок Ескулапа, який мав вигляд келиха, обвитого змією. Після введення погонів у 1943 р. офіцери медичної служби Радянської армії до розпаду Радянського Со­юзу носили на них емблему-келих, обвитий змією. Спроби застосування своїх емблем для українських військових лікарів були в армії УНР. Так,

___________________

3 історії виникнення цієї емблеми. Згідно з давньогрецьким міфом, у Аполлона був син Асклепій (у римлян його називали Ескулапом) — бог лікувального мистецтва. Якось Асклепія запросили до двору царя Кріту Мінома (він був сином Зевса та Європи), щоб воскресити його померлого сина. У дорозі на посох Асклепія влізла змія, яку він убив. Але тут же до неї підповзла друга змія й оживила її за допомогою принесеної в роті цілющої трави. Асклепій нарвав цієї трави й оживив нею мертвого сина царя, а потім вилікував ще багатьох людей від різних хвороб. Із того часу посох із обвитою навколо нього змією став однією з емблем медицини.

в 1918р. лікарів зобов'язали носити на погонах емблему — ескулаповий жезл, а фармацевтів — келих із двома зміями. Трохи пізніше, за часів Директорії, до ескулапового жезла додали змію, а у фармацевтів зали­шили келих, але з однією змією.

З утворенням незалежної Української держави (1991 р.) розпоча­лося формування власних Збройних сил. Виникло питання про введення емблем різних родів військ. За уніфіковану основу для емблем різних видів і родів військ в українських Збройних силах було прийнято вінок із кали­нового листя. Емблема військово-медичної служби колишньої армії не підходила для цього, тому що змія майже не відрізнялась від вінка. Вив­чивши це питання та історію виникнення емблем, представники Військо­во-медичної академії Збройних сил України В. Пасько, В. Печиборщ і Я. Радиш у липні 1994 р. запропонували Військово-медичному управлін­ню тилу Збройних сил України як емблему військово-медичної служби посох Асклепія, вмонтований у загальновійськову основу — вінок із ка­линового листя. Ця пропозиція одержала схвалення і з 1994 р. у військо­вих медиків та фармацевтів Збройних сил України є своя емблема — по­сох Асклепія, обвитий змією на вінку калинового листя.