СакральНий спів – шлях до серця людини

Виходячи з визнаного на нинішній день факту про схильність до сакральної природи українського музичного мислення¹ у найвиших своїх проявах, розглянемо витоки явища.

Х.Вовк – основоположник вітчизняної антропологїї, незаперечний авторитет европейського масштабу, знищений, як і багато діячів науки і культури України, більшовицьким урядом, приходить до висновку, що «... щодо південної групи, яка потім стала українською, то, підлягши в свою чергу впливам іранським, і, можливо, почасти й тюркським, але зоставшись порівнюючи чистішою, вона переховала в собі більше слов’янських рис, ніж північні, споріднені з нею групи.»²

Про уклад внутрішнього світу українців, що сприйняли в свій час християнське вірування в формі візантійського обряду існує певна заангажованість. Одним з поширених являється погляд на українців, як народ, що сприймає довколишнє середовище /буття/ не розумом, а серцем – почуттями, традиційно надаючи цьому, якшо не негативного, то напівущербного відтінку.

Але звернімось до праці “Дух, душа, тело” архиепископа Луки Войно-Ясенецького^ : “Поистине всеобъемлюща, по Священному Писанию, роль сердца в области чувства. Оно “веселится” /Иер. 15, 16, ЕсФ. 1, 10, Пс. 103, 15, Пр. 15, 13, 17, 22, Суд. 16, 25/, "радуется"/Плач Иер. 5, 15, Пр. 27, 9, Пр. 15, 30, Ис. 66, 14, Пр.23, 15, Пс. 12, 6, Пс. 15, 9, Екл. 2, 10/, “скорбит"/Пс. 12, 3, Иер. 4, 19, Пс. 24, 17/, “терзается” до того, что псалмопевец кричит /Иер. 4, 19, 4Цар. 6, 11, Пс. 72, 21/, “рвется от злобы” /Деян. 7, 54/, и "горит трепетным предчувствием у Клеопы" /Лк. 24, 32/. Оно “негодует на Господа" /Пр. 19, 3/, "в нем гнездится гнев" /Еккл. 9, 3/, "прелюбодейная страсть"/Мф. 5, 28/, "Зависть"/Иак. 3, 14/, "надменность"/Пр. 16, 5/, "смелость" и "страх"/Пс. 26, 3, Лев. 26, 36/, "нечистота похотей" /Рим. 1, 24/, его “сокрушают поношенья" /Пс. ЗЗ, 19/, может быть вместилищем “кротости и смирения" /Мф. 11, 29/.»³.

Зважаючи на неавторитетність в пострадянській науці подібних аргументів, слідом за вченим простежмо прихід до подібних висновків европейських мислителів. «Уже в ХVІІ веке, в разгаре картезианского догматизма, когда интеллектуализм был всесилен, гениальный математик и мыслитель Блез Паскаль сумел найти предел и бессилие разума и предложил заменить его познавательной способностью, которая отличалась бы непосредственностью и пригодностью для исследования истины. То, что в последствии Бергсон окончательно назвал интуицией, Паскаль назвал чувством тонкостей, чутьем суждения, чувством, вдохновением, сердцем, инстинктом”. І далі: "Сердце имеет свои причины, неизвестные разуму”, і ще Паскаль додає: "Сердце чувствуєт Бога, а не разум”. ⁴

Як видатний професор медицини, В.Войно-Ясенецький прийшов до висновку, що “... мозговая кора анализирует не чувства, а ощущения”. ⁶

Отже, орієнтація “на серце” в сприйнятті явищ довколишнього світу аж ніяк не прирікає на якусь здеформованість у цьому сприйнятті.

Переключаючись на ближчі до нас часи, знаходимо у Онацького Є.: "На культуру “серця”, себто почувань, кладуть головну увагу також і Сковорода, і Гоголь, і Куліш, і Шевченко, і далекий їхній попередник І.Вишенський”.⁷

Цікаво розглядає питання психології українця В.Янів. Цей ракурс безпосередньо заторкує наше питання з огляду на предмет дослідження: психе – душа. Почуттєвість – як атрибут, чи навіть функція душі “... не заперечує аж ніяк ні дії розуму, ні волі. І між орієнтальною і слов’янською /в т. ч. українською/ почуттєвістю є та основна різниця, що вона у нас є вповні розчленованою психічною дисципліною, подібно, як вольовість, чи здібність раціонального думання”.⁸

П.І.Гнатенко в праці “Український національний характер” співставляє почуттєвість українську і Сходу /орієнтальну/: почуттєвість на Сході – як спосіб мислення. І далі, звертаючись вглиб історії, приводить приклади раціоналістичного мислення у “Слові про Закон та Благодать” митрополита Іларіона”.⁹

Продовжуючи лінію єпископа Луки Ясиненького, І.Мірчук пише: "Юркевич прийшов до переконання, що відкрита в категоріях розуму філософська думка не в змозі охопити цілісність та реальність буття”.¹⁰

Західно-европейська ментальність зі схильністю до точності, окресленості, чіткості, визначеності, що повстали на фундаменті античної ДУМКИ, знайшла своє втілення (одне з втілень) в стрімкому розвою музичних норм (аж до , вершинної – фуги), що стало можливим з технічним удосконаленням інструментарію і продовження лінії античних філософів – носіїв европейської музичної думки – потрактування музики, як озвученої математики.

В даному ракурсі можна прослідкувати майже весь процес до нинішнього дня – це першочергово пошуки і віднайдення ФОРМ втілення музичного матеріалу, що завжди стояло “на порядку денному” під № 1.

В геопсихічному аспекті дане явище можна розглядати, як потребу віддзеркалення в ТВОРЧІЙ площині власного самоусвідомлення аж до самоствердження. Компактна Західна Европа з її помірним кліматом, милими пейзажами, замкнутими площинами чіткого недалекого горизонту – все це інваріантне, але чітко окреслене, “сформульоване “..

Тепер звернемось до наших теренів. “Корінь” українців, якщо можна так сказати/, знаходиться в степовій зоні. Сучасна наука пов’язує характер, психічний стержень народу з його георозселенням. “Степ не має рельєфу і тому місце вчування в окреслену форму землі тут заступає вчування в не оформлену безмежність, що кінець-кінцем веде до переживання квантитативного кількісного, величного”...¹¹ 0сь ця незбагненна величність простору очевидно також справила певний вплив на формування світосприйняття, характер народу.

Пишність Візантійського обряду, його музичне втілення, що ввібрало в себе все строкате множество культур Орієнту впало на грунт для нього ніби приготовлений. Східні слов’яни, що вийшли за межі своїх володінь в походах військових, торгівельних привносили до себе і те Слово, що само:і з нічого не виникає, – воно повинне бути кимось привнесене. Бо це не від людей, а від Бога. Потреба у вірі, що “стверджується на природному грунті”¹² – одна сторона, а форма її подачі – друга і не менш важлива. В даному аспекті видасться не продуманим припущення про можливість прийняття християнcтва від Риму. Час прийняття Руссю християнства – період розквіту Візантійської імперії і занепаду Римської ¹³ .

Поєднання всіх центробіжних устремлінь /релігійних, духовних, економічних, політичних/ в одній точці – Візантії - дало такий могутній сплеск енергії, котрий виніс Київську Русь в Хі–ХІІ ст. в ряд найбільш високорозвинутих держав, а її населення зазнало стрімкого духовного переродження з чітко окресленим яскравим національним спрямуванням.

Сучасні науковці відзначають: універсальність, повага до кожного глибоко відчутого вияву релігійності, увага, скерована на зміст, а не на форму – такі характеристичні для української ментальности”.¹⁴ А ще: "Українець почне виливати евоє релігійно-моральне почуття, мало коли буде метикувати про богослуження, про обряди, свята, а скаже в своїй побожності, який вплив зробило на нього богослужения, врочистість обряду... ”¹⁵.

Важливм доповненням до узагальненого портрету є спостережена «…установка на перетворення себе, а не оточення, звідси перевага особистого над суспільним, тенденція до ситуативного утвердження власного Я”. ¹⁶

3і всього приведеного вище напрошується висновок про абсолютно особистісні стосунки, сприйняття і відношення до Божественного, що відповідно наклало глибокий відбиток на самій вдачі, а відтак – і усьому життєвому шляху українського народу.

У даному контексті необхідно згадати Кирило-Мефодіївську форму подачі Божественної науки, від самого початку зрозумілої, цілеспрямовано поданої “інтимним” звертанням до Творця на “ТИ”. СЛОВО, зодягнене в озвучені шати /спів/, йдучи від несхибного потрактування широго і відкритого до Бога серця, не давало /по великому рахунку/ можливостей не адекватного потрактування сакральних текстів /на відміну від західно-европейської не зрозумілої для загалу латинської мови служби, чи впровадження інструментальної музики з її специфічними можливостями.

Уже майже 2000 років людство /і то найбільші уми/ не може наблизитись в розумінні людського призначення на відстань більшу, ніж це дозволено Творцем. Навіть при нинішніх наукових здобутках ми залишились в духовному аспекті на тих самих позиціях, що і 2000 років тому. Цієї причини легко розглядати проблеми віри, бо вони завжди однаково віддалені по відношенню де вічності

Дослідження такого, в якійсь мірі навіть езотеричного явища, як шляхи проникнення, збереження, “споживання’ аж до взаємопроникнення /перетворення/ християнського світосприйняття і релігійності українців, як суб’єктів глобального історичного процесу удосконалення людства, дає можливість, розглядаючи сакральний спів як. зовнішній прояв /голос – як інструмент, а звідси –зматеріалізованість/ глибинних духовних процесів, зробити ще один крок до розуміння, пізнання себе, – а відтак – усвідомити своє призначення і шлях спрямування в когорті народів епохи християнства.

В своєму нарисі під назвою “Філософія і національність” Дм.Чижевський наголошує: “Той колосальний переворот у світогляді, до якого привело прийняття християнства, відбувався якось “підсвідомо”…¹⁷. Власне спинимось на цій “підсвідомості”. Свідомість в даному контексті виступає в значенні осмисленості, отже підключеності розумової діяльності. Само поняття “світогляд” передбачає світобачення, світорозуміння, отже – діяльність знову ж таки розуму. Словосполучення “християнський світогляд” зайняло на нинішній день чи не найширшу охопність в означенні характеристик як індивідуумів, так і в якості узагальнених характеристик стосовно найрізноманітніших явищ /релігійних, мистецьких, наукових, історичних і т.ін. /Переноситься акцент /свідомо чи несвідомо в даному випадку опускаємо/ з чуттєвої сфери і відповідно відправної точки – серця, як “рушія нашого духовного життя”¹⁸ у сферу вторинну, підвладну – діяльність мислення, розуму: "між явищ і дій душі розум має значення світла, яке освітлює не ним покладене, але Богом створене життя людського духу з Його, Богом даними, законами"¹⁹.

Місцем, де Творець вложив “код” для “підключення" до Божественної “мережі” Святе Письмо прямо називає – серце /128 цитат зі Святого Письма з характеристиками пізнання світу через сприйняття серцем/. Отже серце сприймає. Але безмежна досконалість Творця передбачила те, що “в серці людини лежить основа того, що її уявлення, почування й учинки дістають особливість, в якій виражаеться її душа, а не інша, або дістають такий особистий окремо визначений напрям, завдяки якому вони є виразниками не загальної духовної істоти, а окремої живої дійсно існуючої людини”.²¹

Тому т.зв. “християнський світогляд”, що передбачає пасивне засвоєння релігійних постулатів /катехизація/ належить до поля діяльності розуму і не заторкує власне самого джерела християнської віри, а точніше місця її зародження – серця.

Якщо найбільш стисло сформулювати суть Євангелія, то це буде для людства Заповідь Лвбові. А любов належить до чуттєвого аспекту людської діяльності, а не розумової – мислення, усвідомлення; розумова діяльність – це в питаннях віри є наступний і залежний крок.

Св. апостол Павло в Посланні до римлян каже:”…/ погани / виявляють діло Закону написане в серцях своїх" /Рим. 2, 15/.

У нашому дослідженні ми ні в якій мірі не переслідуємо цілі – применшити значення розумової діяльності людини в питанні віри, а лише намагаємось віддати належне чуттєвій стороні питання, до якої належить власне і сакральний спів. Ми погоджуємось з визначенням Юркевича П..Д.: "розум є вершина, а не коріння духовного життя людини”.²²

Християнське життя у вірі – процес постійний, що потребує безнастанного “підживлення” як з боку розумової діяльності, так одночасно і в сфері чуттєвій. Причому друга складова – особливо на етапах “засвоєння”, а також і далі, в процесі розвитку, “возгортання” життя у вірі є необхідною, нічим не замінною і нині такою, що потребує уважного вивчення і відношення до себе.

Розглядаючи під таким кутом зору “незбагненну” нині легкість сприйняття християнства нашими предками, підводимо до необхідності віднайдення того"ключа” чи “шифру”, що відкрив у серцях кожного з них окриту до часу таїну усвідомлення Божого синівства. Таким “шифром” стало задіяння чуттєвих центрів, іманентно присутніх і здатних до відгуку в системі сакрального музичного втілення. Не просто запозичення системи. Візантійського обряду, а виключно завдячуючи могутньому попередньому нагромадженню духовної енергії, втілення /влиття/ її, зашифрованої в музичному коді сакрального співу через серце, його сприйняття, а відтак – скерування до розуму і розуміння.

Отже сакральний спів – це шлях до серця. Серцем сприймається віра, а розуміння – наступний крок.

Майже 2000 років людство перебуває в стані сповіщення Нового Заповіту – Заповіту Любові. І що особливо необхідно наголосити – що цей Заповіт Любові доводиться освоювати кожному хто приходить у цей світ, самотужки. В даному контексті роль сакрального співу залишається незмінно високою. Ми схильні вважати, що в силу зростання словоблудства /кількісно, якісно, зокрема панування 3МІ/ в нинішньому світі, церква повинна, як ніколи, дбати про висоту і чистоту шляху пізнання віри – сакральний спів. Нинішній же стан засвідчує не розуміння /чи не бакання розуміти/ важливості досліджуваного нами питання.

Надзвичайно важливе і зовсім не досліджене. для нашого часу питання церковного музичного “репертуару”. Як відомо, кожен час висуває власні музичні інтонації, метро-ритми. З цього огляду перцепція, органічно присутня навіть без спеціальної волі творця /композитора/, як індивідууму, несе на собі всю сукупність суспільного “гріха” і в такій іпостасі повинна пройти строгий контроль на переважаючу присутність “вічного” чи тривіального. Здобутки творця-особистості, що в творчості віддаляється від сьогоденного, побутового, мізерного у потрактуванні самої сакральності церковної музики напевне мають право до залучення в церковну практику.

Але ми хочемо заакцентувати на намаганні збереження більшістю церковних ієрархів / в більшій чи меншій мірі/ протягом всього часу функціонування нашої церкви в якомога більшій чистоті першоджерел сакральної музики Візантійського обряду. Щоправда у всі часи тут, як і в кожному суспільному явиші, спостерігаємо двояку тенденцію: змагання як прихильників різних новацій, так і діячів консервативного спрямування – прихильників дотримання первозданності у житті церкви. Таке явище свідчить про приналежність проводу церкви до звичайної людської психологічної природи з усіма витікаючими наслідками. А почергові тимчасові успіхи адептів йдуть у парі з іншими – загально-суспільними базами розвитку. Тенденція ж до збереження /в первозданності/ ніколи не втрачалась.

"В світлі нинішніх наукових досліджень /Веккер Л.М. , “0 пространственно-временной геометрий психического изображения/²³ можна пояснити збереження давнього музичного мислення з допомогою “здатності людської свідомості до спатиалізації”²⁴. “Возникающий под влиянием слуховых ощущений образ является сложной интермодальной ассоциацией слуховых и зрительных, временных и пространственных представлений ”²⁵ і ще: "Согласно данным психологии, симультанный зрительный образ возникает в результате разверстки подобной той, которая происходит на телевизионном экране”. ²⁶

У світлі даних досліджень по-новому сприймається враження корифея львівської “Трембіти” І.Мочульського про літургічні співи, що “нав’язували до київської традиції: ... все це було для нас новим, незвичним, але захоплюючим і при цьому НЕЙМОВІРНО РІДНИМ ”²⁷.

Наш давній сакральний тезаурус являється тим духовним (в своїй конечній направленості) музичним (стосовно об’єкту впливу) ядром, з котрого в будь-який момент – при його задіянні – може розвинутись невичерпний у своїй безмежній багатогранності арсенал засобів впливу, дії, спрямування, росту духовного потенціалу, закладеного Творцем в кожне Його творіння, що отримало свій шлях в осягненні вічності – прилучення до церкви у Візантійському обряді.

1 Тойнбі А.Дж. Дослідження історії. - Скорочена версія Д.Сомервелла. Київ :«Основи», - 1995, -Т.1.С.432.

2.Брайчевський М.Ю. Утверждение христианства на Руси. Киев: Наукова думка, 1989. С.246.

3 Тойнбі А.Дж. Дослідження історії. Київ: Основи, 1995. – С.432.

^ Доктрина laisser-faire заснована вірі в чудодійні можливості особистого інтересу. А.Дж.Тойнбі. Дослідження історії. Київ: Основи, 1995. - С.433.

^ Доктор медицини ( дис. визнана кращою в Росії роботою року і удостоєна Варшав.унів. премії Хайнацького), проф., автор біля 40 наукових праць

1