2. Північна та Семирічна війни і їх наслідки для Європи і колоній. Війна за незалежність колоній.

Крім Франції загроза європейському балансу сил виходила також від так званих «нових держав», як сучасники називали Швецію, Бранденбургзько-Прусську державу і Росію, які зуміли завдяки внутрішнім перетворенням і успішній зовнішній експансії значно підняти свою військову могутність, політичний вплив і міжнародний авторитет.

Протягом усієї другої половини XVII ст. Швеція вела напружені війни з сусідніми країнами Данією, Бранденбургом (згодом - Пруссією), Річчю Посполитою, Росією. Вона прагнула не тільки до панування в Північній Європі. У першій половині XVII ст. шведи влаштували свої колонії на узбережжі Північної Америки та Західної Африки. Однак не змогли їх утримати. Через кілька років шведські колонії стали здобиччю інших, сильніших колоніальних держав, головним чином Англії.

Головним завданням Росії в галузі зовнішньої політики було одержання вільного доступу до світових торгових шляхів, отже, виходу до моря. Вона оскаржувала у Швеції право володіти берегами Фінської затоки, що раніше належали Російській державі. Одночасно вона не забувала і про Чорне море, по якому ще в Середні віки пролягав торговий шлях з Північної Європи в Південну («із варяг у греки») і далі на азіатський Схід.

Вирішальною сутичкою між Швецією і Росією за панування на Балтійському морі стала Північна війна 1700 - 1721 років. Росія вела її в сприятливій міжнародній обстановці. Їй вдалося заручитися підтримкою ряду держав Європи, зокрема, Данії та об'єднаних у формі особистої унії Саксонії і Речі Посполитої. Швеція ж залишилася на самоті, тому що більшість європейських держав були зайняті війною за іспанську спадщину. Північна війна закінчилася переконливою перемогою Росії. За Ніштадтським мирним договором 1721 р. Росія отримала значну частину східного узбережжя Балтійського моря з портами Ригою, Ревелем, Виборгом і ін. У 1703 р. в гирлі Неви було засновано Санкт-Петербург, що став в 1712 р. новою столицею Російської держави. Значення цієї перемоги настільки високо оцінювалося російським урядом, що через декілька місяців після підписання Ніштадського договору Петро I скасував титул царя і прийняв титул імператора.

В 1733 р. після смерті Августа II Польща обрала королем магната Станіслава Лещинського, який був тестем Людовіка XV. Польщі здавна, ще з XVI-XVII ст., відводилася важлива роль у зовнішньополітичних планах Франції. Поряд з Османською імперією та Швецією ця держава протягом тривалого часу була невід'ємною частиною «Східного бар'єру», зверненого проти монархії Габсбургів. Проти Франції виступили Росія, Саксонія і монархія Габсбургів, незадоволені обранням Лещинського польським королем. Розпочалася т.зв. війна за польську спадщину. Зрештою, Франція і сили її ставленика зазнали поразки. Саксонський курфюрст Фрідріх Август був обраний польським королем під ім'ям Августа III.

У другій половині XVII ст. зростає міжнародний вплив Пруссько- Бранденбурзької держави, що виникла в 1618 р. в результаті об'єднання курфюршества Бранденбург і герцогства Пруссія (колишнього Тевтонського ордена) під владою правителів з династії Гогенцоллернів. У 1701 р. курфюрст Фрідріх III в обмін на участь у війні за іспанську спадщину отримав від імператора Священної Римської імперії титул короля. З цього моменту Бранденбургзько-Прусська держава перетворилася на королівство Пруссія. Особливість її становища полягала в тому, що вона складалася з декількох частин, розкиданих на значній відстані від Рейну до Німану. Тому прусські королі головним завданням своєї зовнішньої політики вважали територіальну консолідацію королівства шляхом приєднання суміжних володінь. З цією метою вони створили армію, яка по праву вважалася однією з найсильніших в Європі.

Першою великою агресивною війною Пруссії був напад в 1740 р. на монархію Габсбургів. Приводом послужила смерть імператора Священної Римської імперії і правителя монархії Габсбургів Карла VI, що не залишив чоловічого спадкоємця по прямій лінії. Однак він завчасно, ще в 1713 р. видав т.зв. Прагматичну санкцію (закон), згідно з яким всі спадкові землі Габсбургів на вічні часи мали залишатися нероздільними і при відсутності чоловічого потомства переходити до дочок імператора. Це викликало негативну реакцію багатьох європейських правителів. Права на австрійський спадок пред’явили Пруссія, члени Імперії, зокрема курфюрст баварський Карл-Альбрехт, Іспанія, курфюрст саксонський Август ІІІ, Франція. Таким чином, розпочалася загальноєвропейська війна за австрійський спадок.

Габсбургам в кінцевому рахунку вдалося зберегти спадкові володіння. Повернули вони й титул імператора Священної Римської імперії. Після короткої перерви, коли імператором був курфюрст Баварський, в 1745 р. Франц Стефан герцог Лотаринзький, чоловік Марії-Терезії (старша дочка Карла 6), був обраний імператором Францем I. Правда, вони не зуміли повернути Сілезію, яка так і залишилася в руках прусського короля. Не дорахувалися вони і деяких територій в Італії.

У результаті війни за австрійську спадщину вдалося зберегти баланс сил основних європейських держав. Проте мир виявився неміцним, тому що в ході війни виявилися найгостріші суперечності і суперництво між династіями Габсбургів і Гогенцоллернів, яка правила в Пруссії. Австро-прусський антагонізм вніс істотні зміни в розстановку сил на міжнародній арені. Поряд з англо-французькими протиріччями він став тією віссю, навколо якої впродовж тривалого часу оберталася європейська політика.

«Дипломатична революція» і Семирічна війна 1756 – 1763 рр.

Події, чреваті серйозними наслідками для міжнародних відносин, відбувалися в першій половині XVIII ст. і за межами Європи, де розгорнулася боротьба між Францією і Великобританією, найбільшими колоніальними і морськими державами того часу. Їхню увагу привертали одні й ті ж райони земної кулі - Індія (Ост-Індія) і Північна Америка.

Найбільш активний період експансії французів в Індії припадає на середину XVIII ст., коли їм вдалося підкорити територію, майже рівну за площею самої Франції. У Північній Америці до початку XVIII ст. англійці зуміли колонізувати північно-східне узбережжя від острова Ньюфаундленд на півночі до півострова Флорида на півдні. Французи зуміли захопити долину річки Св. Лаврентія, басейн Великих американських озер, а також басейн річки Міссісіпі.

Це давало величезну перевагу французам, які перегороджували доступ англійцям у внутрішні райони Північної Америки.

І Великобританія, і Франція надавали великого значення дипломатичній підготовці майбутньої війни, прагнучи заручитися могутніми союзниками.

Так, 16 січня 1756 р. Великобританія уклала з Пруссією т.зв. Вестмінстерську конвенцію про нейтралітет для Німеччини, об'єктивно спрямовану проти монархії Габсбургів.

Габсбурги були змушені шукати зближення з двома іншими державами континенту - Росією і Францією. Активним поборником зближення з Францією був видатний австрійський дипломат граф Кауніц, призначений у 1753 р. главою дипломатичного відомства монархії Габсбургів. Багато в чому завдяки його зусиллям 1 травня 1756 р. був підписаний акт про нейтралітет і Версальський оборонний договір між обома дворами: монархія Габсбургів висловлювала намір дотримуватися нейтралітету в суперечці між Францією і Великобританією через колонії, але обидві монархії зобов'язалися допомагати одна одній, захищаючи свої володіння в Європі. Росія приєдналася до Версальського договору. 31 грудня 1756 р. вона уклала Петербурзький союзний договір з Габсбургами.

У результаті утворилися дві коаліції: з одного боку - Пруссія, Великобританія (з Ганновером) і деякі німецькі держави (Гессен-Кассель, Брауншвейг, Шаумбург-Ліппе і Саксен-Гота), з іншого - монархія Габсбургів, Франція, Росія, Швеція, Саксонія і більшість німецьких держав, що входили до складу Священної Римської імперії. Утворення обох коаліцій, що складалися з вчорашніх ворогів, увійшло в історію під назвою «дипломатичної революції». Вона визначила нову розстановку сил в Європі, обумовлену виникненням прусско-австрійського антагонізму.

Розпочалася так звана Семирічна війна (1756 – 1763 рр.).

Воєнні дії відбувалися як в Європі (між Пруссією, Великобританією, Ганновером і кількома малими німецькими державами, з одного боку, та Австрією, Францією, Швецією і державами імперського союзу Німеччини й Росією, з другого), так і в колоніях – Північна Америка (Англо-іспанська війна — військовий конфлікт між Великою Британією та Іспанією у Північній Америці, що тривав з грудня 1761 р. до лютого 1763 р., закінчився підписанням Паризької мирної угоди. Франко-індіанська війна — поширена у США назва війни між Великою Британією та Францією у Північній Америці з 1754 по 1763 роки).

Головним підсумком Семирічної війни стало те:

1. Франція практично втратила свою колоніальну імперію. Згідно Паризького мирного договору 1763 р., між Великобританією і Португалією та Францією і Іспанією - французи були змушені передати англійцям більшість своїх володінь в Америці та Індії - Нову Франція (Канаду), острів Кап-Бретон, східну Луїзіану (за винятком Нового Орлеана), острова Домініка, Сент-Вінсент, Гренада і Тобаго у Вест-Індії, майже всю захоплену раніше французами територію Сенегалу. В Індії в руках французів залишилося всього лише кілька міст. Іспанія поступилася Великобританії Флориду, але натомість отримала від Франції Західну Луїзіану і грошове відшкодування;

2. 1763 р. між Пруссією і імперією Габсбургів, Саксонією підписано Губертусбургський мир, за яким Пруссія підтвердила свої права на Сілезію, захоплену ще в 1740 р., але була змушена очистити Саксонію. Пруссію визнають як рівну інші європейські країни.

3. Великобританія перетворилася на найбільшу колоніальну і морську державу світу, практично не маючи гідних собі суперників. З цього часу вона стає володаркою морів.

4. Нічого не придбали в результаті війни імперія Габсбургів і Росія.

Таким чином, фактично Семирічна війна порушила існуючий раніше баланс сил на користь Великобританії і Пруссії, причому, в такій мірі, в якій цього раніше не вдавалося досягти жодній з країн Європи. Отже, звалився один з основоположних принципів Вестфальської системи міжнародних відносин, що не могло не відбитися на міцності і всієї її конструкції.

Війна за незалежність колоній.

Семирічна війна справила великий вплив на становище в Північній Америці.

Так, протягом 1775 – 1783 рр. триває Війна за незалежність колоній у Північній Америці. Це визвольна війна 13 англійських колоній у Північній Америці проти англійського колоніального панування, в ході якої було створено незалежну державу - Сполучені Штати Америки.

Війна за незалежність була підготовлена попередньою соціально-економічною історією колоній. Розвиток капіталізму в колоніях і складання північноамериканської нації вступали в протиріччя з політикою метрополії, що розглядала колонії як джерело сировини і ринок збуту. Після Семирічної війни 1756-1763 рр. англійський уряд посилив натиск на колонії, всіляко перешкоджаючи подальшому розвитку в них промисловості і торгівлі. Була заборонена колонізація земель на захід від Аллеганских гір (1763 р.), введені нові податки і мита, що зачіпало інтереси всіх колоністів.

1775 р. м. Філадельфія зібрався Континентальний конгрес (13 колоній), який закликав до бойкоту англійських товарів і в той же час спробував добитися компромісу з метрополією. Взимку 1774-1775 стихійно виникають перші збройні загони колоністів. Англійці зазнають серії поразок.

10 травня 1775 р. відкрився 2-й Континентальний конгрес. Запропонував усім колоніям створити нові уряди замість колоніальних властей. Були організовані регулярні збройні сили. Головнокомандувачем став Дж. Вашингтон (15 червня 1775 р.). 4 липня 1776 р. Континентальний конгрес прийняв Декларацію незалежності, автором якої був Т. Джефферсон. Декларація оголошувала про відділення 13 колоній від метрополії і утворенні незалежної держави - Сполучених Штатів Америки (США). Найважливішими заходами стали постанови про конфіскацію власності лоялістів (1777), а також земель корони і державної англіканської церкви.

Війна тривала до 1783 р. У ній на стороні колоністів виступили деякі європейські країни, насамперед, Франція, що прагнула взяти реванш за поразку в Семирічній війні, повернути колонії, які англійці відібрали, відновити баланс сил між основними державами, порушений перемогою Великобританії. У 1778 р. Франція уклала союзний договір з урядом США, а в 1780 р. направила до США свої війська і флот.

Крім Франції у війні на стороні колоністів взяла участь Іспанія.

Більшість держав Європи зайняли по відношенню до війни за незалежність у Північній Америці нейтральну позицію. Вони керувалися при цьому власними державними та торговими інтересами. Навіть якщо вони не співчували повстанцям, то бажали послабити міжнародні позиції Великобританії, яка надмірно, на їх думку, посилилася в результаті Семирічної війни. Але будучи зацікавленими в розвитку торгівлі з цією країною, вони не бажали псувати з нею відносин. Однак морська блокада американських портів, оголошена Великобританією, загрожувала поширенням військових дій на моря, які омивають береги Європи. Збройні кораблі американців (капери) стали полювати за британськими і нейтральними торговими судами, які перевозили цивільні вантажі між портами Європи. Тому в 1780 р. Росія енергійно виступила на захист свободи мореплавання, погрожуючи застосуванням збройної сили в разі порушення будь-ким цієї свободи.

Політика Росії в цьому питанні отримала назву збройного нейтралітету. Її підтримали спочатку держави Північної Європи - Голландія, Данія, Швеція, - а потім і багато інших - Пруссія, монархія Габсбургів, Португалія, Королівство Обох Сицилії. Втім, Голландія в 1780 р. порушила нейтралітет і вступила у війну проти Великобританії. Політика збройного нейтралітету не ставила метою підтримати американських повстанців. Держави, що проводили її, захищали власні торговельні та інші інтереси. Однак за своїми результатами вона виявилася корисна США, оскільки Великобританія була змушена відкрити американські порти для торгових суден під нейтральним прапором.

3 вересня 1783 р. у Версалі був підписаний мирний договір між Великобританією, з одного боку, і США, Францією, Іспанією і Голландією, з іншого. Він об'єднав прелімінарні мирні договори, підписані Великобританією з США і їх союзниками раніше.

За мирним договором з США 30 листопада 1782 Великобританія визнала свої колишні колонії суверенною і незалежною державою. Вона зобов'язалася вивести свої війська, гарнізони і кораблі з території США.

За прелімінарним мирним договором з Францією та Іспанією 20 січня 1783 Великобританія поступилася Франції острів Тобаго у Вест-Індії та повернула Сенегал в Африці, а Іспанії повернула острів Менорка в Середземному морі. В Індії Франція і Великобританія повернули один одному всі території , захоплені під час війни.

За прелімінарним мирним договором з Нідерландами 2 вересня 1783 Великобританія отримувала Негапатам, голландську факторію в Індії.

Формально умови Версальського мирного договору означали деяке відновлення балансу сил, порушеного на користь Великобританії раніше, в результаті Семирічної війни. Однак фактично було все набагато складніше. Версальський мир 1783 не тільки не зміцнив Вестфальську систему міжнародних відносин, але навіть ще більше її розхитав. Причину цього слід шукати в тих принципах, які були покладені в основу цього договору:

Завдяки утворенню США в практику міжнародних відносин кінця XVIII ст. увійшов новий принцип - принцип національного суверенітету. Версальський мирний договір 1783 зафіксував факт капітальної важливості: провідні держави і монархії Європи визнали право народу на самовизначення, тобто його право створювати державу, визначати її закони і межі, формувати уряд на свій розсуд, визначати характер відносин з іншими державами, захищати свої інтереси на міжнародній арені.

Війна за незалежність британських колоній у Північній Америці і Версальський договір 1783 по суті були спростуванням тих принципів, на яких ґрунтувалася Вестфальська система міжнародних відносин.