4.2. Світовий і вітчизняний досвід створення і функціонування інноваційних структур

Аналіз світового досвіду свідчить, що завдяки поєднанню взаєм­них інтересів розробників і споживачів науково-технічної продук­ції, яка в технопарках за допомогою інноваційних процесів доводиться до промислового використання і продажу на ринку, у 80-90-х роках минулого століття спостерігалося бурхливе зростан­ня кількості технопарків.

У світі нині функціонують понад 500 технопаркових структур, у США їх налічується понад 140, у Японії - близько 50, Китаї - понад 50, Великій Британії - більш ніж 40, Франції - ЗО [11]. Понад 100 наукових і технологічних парків функціонують у країнах Центра­льної та Східної Європи, близько 60 - у Росії.

У середині 90-х років загальна кількість інноваційних компаній на території технологічних (наукових) парків у всьому світі склада­ла більш ніж 11 тис, а число зайнятих в них спеціалістів - понад 430 тис. (в розрахунку на одну компанію - майже 40 фахівців).

Перші масштабні технопарки нині демонструють вагомий потен­ціал передових технологій і ноу-хау майже у всіх секторах економі­ки і ринку наукоємної продукції.

Так, перший у світі технопарк «Силіконова долина» у США створено ще у 50-х роках для комерціалізації розробок Стенфордського університету (Каліфорнія) з метою розвитку мікроелектроніки у взаємодії з підприємством-лідером у цій галузі «Hewlett Packard». Протягом 80-90-х років XX ст. 130 тис. працівників технопарку створили понад 200 тис. зразків нової продукції. «Силіко­нова долина», що є фактично науково-промисловою агломерацією, «high tech» регіоном, нині - найбільший у світі технопарк: тут у на­уково-виробничій сфері зайнято понад 2,5 млн працівників. Для порівняння: у Європі наймасштабніший євротехнопарк «Софія-

106

Антиполіс», розташований на півдні Франції, зосередив приблизно у 1200 компаніях лише 24 тис. науковців та інженерів.

Середній американський технопарк має близько 55 га землі, бу­динок площею до 20 тис. м², 12 компаній-орендарів із 300 службов­цями, річний бюджет майже $1,5 млн [11].

Однією з особливостей американських технологічних (наукових) парків є їхній тісний зв'язок з університетами і державними дослід­ницькими центрами. Так, 23 із 25 найбільших університетів США створили навколо себе наукові парки. При цьому використовуються декілька моделей взаємовідносин, коли університети створюють технопарк як свій внутрішній структурний підрозділ, як самостійну структурну одиницю, як спільне підприємство, створюють техно­парк разом із державною (урядовою) структурою, підписують кон­тракти з виконавцями інноваційних проектів.

У Європі наукові парки з'явилися на початку 70-х років. Перши­ми з них були дослідницький парк Університету Херіот-Уатт в Единбурзі, науковий парк Триніті-коледжу в Кембриджі (Велика Британія), Левен-ла-Нев у Бельгії, «Софія-Антиполіс» у Ніцці і ЗІРСТ у Греноблі (Франція).

Особливої уваги заслуговує досвід Кембриджського технопарку, створеного на базі всесвітньо відомого університету. Район, що оточує університет, ще 40 років тому був сільською місцевістю. Пі­сля створення технопарку за останні 15 років поблизу нього розміс­тилися 1600 високотехнологічних компаній, у яких працюють 45 тис. дослідників, вчених.

Як у країнах Європи, так і у США бурхливий сплеск створення й розвитку наукових парків (технопарків) розпочався після виходу зі стану економічної кризи у 80-ті роки.

Наприкінці 90-х у Європі вже функціонувало понад 1,5 тис. різ­них інноваційних центрів, у т. ч. більш ніж 260 науково-технологічних парків.

Чи не найефективнішим розвитком серед країн Європи відзнача­ється Фінляндія. У цій країні технопарковий рух розпочався в 1981 р. У 2000 р. в Фінляндії на території 500 тис. м² функціонува­ло 17 технопарків, до складу яких входило 1200 компаній, дослід­ницьких установ та інших організацій, в яких працювало близько 12 тис. спеціалістів різних напрямів [11].

Слід відзначити, що завдяки глобалізації спостерігається тенденція співпраці європейських технопарків із транснаціональними компані-

107

ями, створення спільних тсхнопарків кількома країнами. Так, всесвіт­ньо відомими компаніями «Майкрософт» і АТТ у Кембриджському технопарку відкрито власні філії - дослідницькі центри із бюджетом відповідно $80 млн і $50 млн. Створено українсько-китайський тех-нопарк у м. Дзі Нань (провінція Шандунь), для якого побудовано найсучасніший будинок площею 128 тис.кв.м. Фінансування проектів технопарку забезпечується за рахунок бюджету міста на 80 %, прові­нції - на 15 %, держбюджету - на 5 %.

Формуються спільні технопарки (інтертехноконсорціуми), засно­вниками яких виступають бізнесові структури Росії, Китаю та Індії.

Серед країн - членів ЄС за підтримки Комісії ЄС реалізується спеціальна програма ПАКСІС зі створення мережі технопарків та інноваційних центрів.

Взірцевим прикладом для наслідування є Китай. Тут створення наукових і технологічних парків побудовано на використанні до­свіду промислово розвинених країн. У країні налічується 53 націо­нальних парка, які системно охоплюють понад 65 тис. малих і середніх компаній. їхній сумарний кадровий науково-технічний по­тенціал становить майже 3 млн. учених та інженерів. Крім того, тут функціонують 50 провінційних парків і 30 парків при університе­тах.

У Японії за підтримки уряду з 1984 р. активно реалізується дов­гострокова програма «Технополіс» зі створення в малих містах кра­їни 26 зон новітніх технологій, метою діяльності яких є вихід економіки на черговий щабель технологічного піднесення, а також стимулювання соціально-економічного розвитку периферійних префектур. Серед цих структур домінує технополіс Цукуба, який створено на початку 70-х років на базі добре спланованої акції од­ночасного «трансплантування» найкращих наукових центрів країни до єдиного субрегіону. Він включає в себе 3 технопарки, близько 50 державних НДІ, на які припадає майже половина національного бюджету на НДР.

Юридичною підставою для створення технополісів став прийня­тий ще у 1983 р. японським парламентом закон «Про прискорення регіонального розвитку на основі високотехнологічних промисло­вих комплексів». У технополісах створюються й розвиваються наукомісткі технології і виробництва, що визначають індустріальну, військову й економічну могутність Японії.

Заслуговує на увагу досвід створення функціонування технопо­лісів на Тайвані в рамках реалізації національної інноваційної полі­тики, головною метою якої є: перетворити Тайвань на «Зелений Силіконовий Острів». З 1980 р. тут створено 22 технополіси, в яких функціонує понад 4,2 тис. підприємств. Найбільших успіхів досяг­нув перший з них - технополіс Хсинчу (Hsinchu). Площа освоєння його території - 605 га (у стадії освоєння ще 752 га). На ній у 2002 р. працювало 289 фірм з зайнятих понад 102,8 тис. чоловік. При цьому число працюючих з вищою або середньою спеціальною освітою перевищує 50%, число науковців - 9,4% від загальної чи­сельності. Витрати на НДДКР складають майже $1,43 млрд (7,3% від загальної суми продажу продукції та послуг). Обсяг продажу високотехнологічної продукції цих фірм (інтегральні мікросхеми, оптоелектроніка, комп'ютери та периферійні пристрої тощо) досяг $27,9 млрд [20].

Для умов України першочергового значення набуває вивчення і творче використання досвіду Росії, країн Східної і Центральної Єв­ропи щодо створення й ефективного функціонування технопаркових структур.

Технопарки Росії є спільними підприємствами декількох заснов­ників. У заснуванні російських технопарків частіше всього беруть участь недержавні фірми і наукові організації, університети, що відповідає світовим тенденціям формування технопарків.

Аналіз показує, що у створенні «середнього» російського техно­парку беруть участь засновники з різних відомств і галузей еконо­міки. Тобто російські технопарки є міжвідомчими структурами. Кількість засновників одного технопарку - від 3 до 21, причому у 50% випадків засновників більше 10. Це показове явище в розвитку російських технопарків.

Найбільший внесок у їх статутний фонд зробили університети (37% від загальних витрат). Це пояснюється тим, що «технопарко-вий» рух у Росії розпочався у 1990 р. у вищій школі.

Однак найбільшу фінансову допомогу для свого становлення і розвитку технопарки Росії одержали з федеральних, регіональних та місцевих бюджетів. Влада сприяла технопаркам у створенні вла­сної матеріально-технічної бази, у фінансуванні підготовки фахів­ців, у підтримці інноваційних проектів малих підприємств, що входять у технопарки, тощо.

108

109

Російські технопарки використовують практично весь діапазон сучасних організаційно-правових форм, притаманних ринковій ор­ганізації економіки. Приблизно у 46% випадків технопарк є закри­тим акціонерним товариством, у 25% - це товариство з обмеженою відповідальністю. В інших випадках використовуються інші органі­заційно-правові форми, наприклад, об'єднання юридичних осіб (асоціації) тощо [18].

Серед вдало функціонуючих наразі в Росії технопарків найбільш високий рейтинг мають Томський міжнародний діловий центр «Технопарк», московські технопарки «Центр», «Москворіччя», на­уковий парк МДУ, Зеленоградський науково-технологічний парк, «Технопарк» ЕТУ (м. Санкт-Петербург), Башкирський інновацій­ний науково-технологічний парк «Башкортостан» (м. Уфа), техно­парк Казанського технологічного університету.

У науковому парку МДУ функціонує 40 високотехнологічних підприємств і сервісних фірм, в яких працюють 2500 співробітни­ків. З них 80% мають відношення до МДУ (наукові співробітники, аспіранти, студенти, недавні випускники). Середня виробка на од­ного співробітника складає $20 тис. на рік [8].

У 2003 р. в технопарках Росії надавалась організаційна, інформа­ційна, фінансова, консалтингова та інші види підтримки (включаю­чи надання офісних приміщень) майже 1000 малим інноваційним підприємствам з боку майже 150 сервісних фірм, було організовано понад 10 тис. нових робочих місць. Підприємства, що входили в систему технопарків Росії, виробляли нову продукцію й надавали послуги 24 галузям економіки.

Робота зі створення технопарків у Росії провадиться під керівни­цтвом Асоціації сприяння розвитку технопарків, інноваційних центрів та інкубаторів бізнесу (Асоціація «Технопарк»).

Цілеспрямована політика державної підтримки малого іннова­ційного бізнесу у промислово розвинених країнах сприяла появі й значному поширенню інноваційних (технологічних) бізнес-інкубаторів (БІ), що входять до складу практично всіх нормально діючих технопарків. Але більшою мірою вони функціонують як ав­тономні інноваційні структури.

Як правило, вважається, що для раціонального використання ко­штів, площ і роботи самого технологічного інкубатора необхідно, щоб одночасно в ньому функціонувало декілька десятків фірм (від 20 до 100, залежно від наявності приміщень і фінансових можливо-

стей інкубатора). При цьому для фірм в інкубаторі необхідно мати приміщення розміром від 10 до 100 м~.

Перші БІ виникли наприкінці 70-х -початку 80-х років. Піонером серед промислових фірм США, які створили інкубаторну мережу, була корпорація «Контрол Дейта».

Наприкінці 90-х років у США було зареєстровано майже 600 бізнес-інкубаторів, кожен з яких обслуговував до 20 малих фірм (в се­редньому - 12). Зараз їх кількість зросла до 1300. Загалом інкубатори США сприяли створенню близько 19 тис. функціоную­чих до цього часу малих компаній і понад 245 тис. робочих місць. Вартість створення одного робочого місця у компанії, яка функціо­нує в системі БІ, в середньому майже втричі дешевша, ніж відкрит­тя його за традиційними проектами. Третя частина бізнес-інкубаторів у США є технологічними й загальнотехнічними, 45% -- змішаного типу.

За даними Національної асоціації бізнес-інкубаторів США (NBIA), співвідношення числа успішних компаній і збанкрутілих фірм, що приймали «вишкіл» в БІ, становить 80:20, а за звичайних умов - 20:80. При цьому університетська модель БІ забезпечує 90% успіху [10].

В останні роки інкубаторський рух набув поширення на всіх те­ренах світу.

Так, у Південій Америці найкращим взірцем є Бразилія, де діють 45 бізнес-інкубаторів, що об'єднують близько 250 компаній.

В Ізраїлі, де щорічно стартують 1300-2000 компаній, функціо­нують 28 БІ («технологічних теплиць»), в кожному з яких інкубується до 10 малих фірм.

У багатьох країнах сформовані й реалізуються спеціальні про­грами державної підтримки розвитку бізнес-інкубаторів, у деяких із них, зокрема в Польщі, ця діяльність здійснюється за підтримки міжнародних організацій і фондів. Наприкінці 90-х років XX ст. в Польщі було створено 85 БІ. Зараз ця мережа успішно функціонує.

Останнім часом у країнах ЄС активізувалась діяльність техноло­гічно зорієнтованих БІ, кількість яких перевищує 600.

Як уже зазначалося, інноваційні, технологічні, інноваційно-технологічні центри опікуються малими інноваційними підприємс­твами (МІП), що вже стали на ноги, стабільно працюють і в змозі реалізувати як розробку нових технологій, так і дослідне виробниц­тво.

Стосовно цього заслуговує на увагу досвід Росії, де при дольовій участі коштів федерального бюджету та за рахунок коштів суб'єктів РФ у різних регіонах створено ЗО інноваційно-технологічних центрів (ІТЦ), до складу яких входять понад 400 МІП.

На базі ІТЦ створено чотири інноваційно-промислові комплекси з доведенням обсягу продукції, що випускається кожним з них, до $10 млн. Координацію діяльності ІТЦ здійснює Союз інноваційно-технологічних центрів Росії, створений у 2000 р. [З, 4, 6]

Розвиток інноваційних структур і малого інноваційного під­приємництва потребує синхронного, а ще краще - випереджаю­чого розвитку відповідної інфраструктури, інформаційно-маркетингового забезпечення.

Зокрема в Росії регулярно проводиться Московський міжнарод­ний салон інновацій та інвестицій, всеросійські науково-промислові форуми з виставочною експозицією (м. Нижній Новгород), тижні високих технологій та міжнародні виставки-конгреси «Високі тех­нології. Інновації. Інвестиції» (м. Санкт-Петербург), конкурси ро­сійських інновацій.

Чимала роль приділяється в Росії також заснуванню спеціалізо­ваних біржових майданчиків для продажу-купівлі цінних паперів інноваційних підприємств і структур, відкриттю електронних бірж високотехнологічних компаній у мережі Інтернет у рамках реаліза­ції Державної стратегії розвитку фондового ринку та стимулювання довгострокових інвесторів.

На особливу увагу заслуговує зарубіжний досвід малого іннова­ційного бізнесу.

Загальною особливістю виробничої діяльності малих наукомістких фірм є переважне зосередження на фінішних стадіях інновацій­ного циклу - на організації дослідно-конструкторських розробок, метою яких є забезпечення технологічної готовності останніх до виробництва. Така спрямованість науково-технічної діяльності ма­лого бізнесу призвела, наприклад у США, до того, що кількість створених ним інноваційних нововведень на $1 витрат на НДДКР у 24 рази перевищила аналогічний показник для корпорацій з числом зайнятих понад 10 тис. осіб. Малі інноваційні фірми за останні де­сятиліття отримали значне поширення майже в усіх промислово розвинених країнах, і роль їх не зводиться лише до підвищення на­уково-технічного рівня виробництва. Вони значно впливають на

динамічність усієї національної економіки, інтенсивність її струк­турної перебудови.

У промислово розвинених країнах малі наукомісткі фірми актив­но підтримуються державними структурами. Найбільш поширени­ми формами такої підтримки є:

• надання малим фірмам права розпорядження результатами НДДКР, які проводяться на кошти держбюджету;

• передача ліцензій на патенти, що належать уряду;

• участь на контрактній основі у виконанні замовлень державних відомств на проведення НДДКР;

• формування фондів венчурного капіталу за рахунок власних ко­штів регіональних державних структур або ж спеціальних про­грам підтримки малих інноваційних фірм.

Важливу стимулюючу роль виконує й система законодавчої під­тримки. Так, наприклад, в США, починаючи з 1982 р., окремі прое­кти венчурних фірм можуть фінансуватися з великої кількості джерел (пенсійні фонди, кошти страхових компаній тощо). Від того ж таки часу законами передбачається пільговий режим амортизації і стимулювання експортної діяльності.

На тлі висвітлених здобутків технологічно розвинених країн, країн Східної та Центральної Європи і навіть Росії успіхи України у розвиткові інноваційних структур не можна вважати переконливи­ми. Наша країна перебуває лише на початковому етапі створення тсхнопарків, інноваційних бізнес-інкубаторів, інших структур, не­зважаючи на досить потужний науковий і промисловий потенціал. Немає в нас також дієвого прошарку малих і середніх інноваційних підприємств.

Слід відзначити, що роботи зі створення згаданих ІС ведуться вже понад десять років. Проте цей процес на початковий стадії був несистемним, епізодичним, без відповідної довгострокової держав­ної програми. Його активізація значною мірою залежала від ініціа­тиви органів місцевої влади, окремих інститутів, підприємств, об'єднань. Порівняно більшу ініціативу стосовно цього виявляли у Західному регіоні та на Слобожанщині.

Лише після прийнятого у 1999 р. Верховною Радою України За­кону України «Про спеціальний режим інвестиційної та інновацій­ної діяльності технологічних парків» [2], яким було передбачено сприяння держави у вигляді економічних пільг, на кшталт тих, що

112

113

надаються вільним економічним зонам, реальний технопарковий рух в Україні, хоча й повільно, усе ж розпочався.

Згідно з цим законом, трьом технопаркам: «Інститут електрозва­рювання ім. Є. О. Патона», «Напівпровідникові технології і матері­али, оптоелектроніка і сенсорна техніка» (м. Київ), «Інститут монокристалів» (м. Харків), їхнім учасникам, дочірнім та спільним підприємствам надавався терміном на 15 років спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності. Він діяв лише в разі вико­нання інвестиційних та інноваційних проектів за пріоритетними напрямами діяльності кожного з технопарків протягом перших п'яти років від дати реєстрації проектів, але в межах визначеного терміну дії спеціального режиму, який передбачає встановлення пільг на податок з прибутку та ПДВ, валютних та митних пільг, на­дання державних гарантій для залучення кредитів іноземних інвес­торів.

Відповідно до змін до цього Закону, у 2002 р. в Україні було за­реєстровано ще п'ять технологічних парків: «Вуглемаш» (м. До­нецьк) та київські технопарки «Інститут технічної теплофізики», «Інтелектуальні інформаційні технології», «Укрінфотех», «Перспе­ктива» (Національний технічний університет «КПІ»).

У 2000-2004 рр. реальні результати діяльності демонстрували тільки перші чотири технопарки (тобто створені у 1999 р. і «Вугле­маш»).

Та все ж за п'ятирічний період функціонування технопарків об­сяг реалізованої ними інноваційної продукції перевищив 3,8 млрд грн, перераховано платежів до державного бюджету і державних цільових фондів понад 252 млн грн, отримано у вигляді пільг 387 млн. грн., створено понад 2,2 тис. нових висококваліфікованих ро­бочих місць.

Та разом із тим у деяких технопарках у 2004 р. не розпочалася реалізація інноваційних проектів, водночас левову частку інно­ваційної продукції вироблено двома технопарками - «1ЕЗ ім. Є.О.Патона» та «Інститут монокристалів», які мають най­кращі економічні показники. Зокрема, перший з них за п'ять ро­ків перерахував до держбюджету 179 млн грн, отримавши пільг на 143 млн гр.

Технопарки України ще не стали регіональними центрами розви­тку інноваційної діяльності. Шість із них зареєстровано в Києві, по одному - у Харкові та Донецьку. У 2004 р. прийнято закон, що збі-

114

льшує кількість технопарків на 7 і поширює зону їх функціонуван­ня ще на 4 міста (Суми, Херсон, Одеса, Яворів Львівської обл.). Але діяльність українських технопарків була фактично призупинена у 2005 р., бо згідно із Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» та деяких інших законодавчих актів України» було скасовано економічні пільги, що раніше надавались виконавцям проектів технопарків.

Лише з прийняттям Закону України від 12 січня 2006 р. № 3333— IV «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» [1] з'явилась надія на відродження діяльності технопарків в Україні за рахунок державної фінансової підтримки.

Більшість технопарків не виконують функцій сприяння створен­ню підприємницьких інноваційних структур ринкового типу, не стали центрами комерціалізації досягнень науки. Лише при тех-нопарку «Інститут монокристалів» працює інкубатор «Харківські технології».

В цілому по Україні створення інших інноваційних структур, особливо бізнес-інкубаторів, не маючи відповідної законодавчої підтримки, в останні роки уповільнилося.

За фінансової підтримки міжнародних організацій було створено вже згаданий інкубатор «Харківські технології», Центр розвитку інновацій у Києві, інноваційний бізнес-інкубатор у Білій Церкві.

За офіційними даними, членами Української асоціації бізнес-інкубаторів та інноваційних центів є 67 інкубаторів бізнесу. Проте після закінчення фінансування за міжнародними програмами без державної підтримки діяльність багатьох подібних структур або згорталася, або ж ставала комерційною. Тому українські БІ та інно­ваційні центри у більшості своїй виконують роль консалтингових фірм, а не структур підтримки інноваційної діяльності. Наразі ма­ють достатню площу для фірм клієнтів і здійснюють інкубаційну діяльність не більше 6-7 БІ, з них лише половина займається під­тримкою високотехнологічного підприємництва [5].

Зазначені недоліки в інкубаторному русі значною мірою впли­вають на розвиток малого інноваційного бізнесу, який розвивається в Україні фрагментарно, безсистемно.

Так, кількість малих і середніх підприємств (з числом зайнятих до 199 чол.), що займалися інноваційною діяльністю у 2004 р. не перевищувала 8,6% їх загальної кількості (у 2003 р. - 10%).

115

При цьому в 2003-2004 рр. дослідження і розробки проводили лише 1,5-1,6% вказаних підприємств, а виробниче проектування інші види підготовки виробництва для випуску нових продуктів, впровадження нових методів їх виробництва - тільки 1,9% [9].

Отже, результати наведеного порівняльного аналізу свідчать, що в Україні слід найближчим часом на загальнодержавному й регіо­нальному рівнях здійснити комплекс заходів з організаційно-економічного і правового забезпечення створення й ефективного стимулювання інноваційних структур, які в інших країнах демон­струють позитивні результати щодо реалізації інновацій в широких масштабах, зі значним економічним ефектом.