3.2. Засоби державного регулювання інноваційної діяльності

Правові засади функціонування економіки. Однією з найважли­віших економічних функцій держави в змішаній економіці є створення правової основи її функціонування. Насамперед це прийняття законів і правил, що регулюють економічну діяльність, а також контроль за їх виконанням. Створюючи законодавчу базу, держава встановлює юри­дичні принципи функціонування економіки, виконувати які зо­бов'язані всі суб'єкти економічної діяльності. До числа таких правил належать закони, законодавчі й нормативні акти, які захищають права власності, визначають форми підприємництва, умови функціонування підприємств, їхні взаємозв'язки між собою та державою.

Правове регулювання розвитку економіки України здійснюється шляхом прийняття Верховною Радою України законів і законодав­чих актів, видання указів Президента, нормативних актів Уряду (постанов, розпоряджень), Національного банку України, а також розроблення механізму їхньої реалізації й контролю за їх виконан­ням. Закони, законодавчі і нормативні акти визначають об'єкт і зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб за їх невиконання. Закони здійснюють функцію довгострокового пра­вового регулювання, а укази, нормативні акти, як правило, - корот­кострокового, або оперативного.

На основі законодавства має бути створено сприятливе правове середовище, яке забезпечує сукупність свобод і прав вітчизняних суб'єктів та їхніх іноземних партнерів у виборі видів господарської діяльності, її організаційних форм; у призначенні й використанні джерел фінансування; доступі до ресурсів; у забезпечені прав воло­діння й розпорядження коштами виробництва. Розробка системи законів має бути спрямованою на функціонування ринкових само-регуляторів.

Слід відзначити, що в Україні для регулювання виробничих від­носин уже створено законодавчу систему, яка включає Конститу­цію як основний закон і комплекс законодавчих і нормативних актів. Сучасне українське законодавство характеризується великою кількістю складових елементів - близько 600 законів і десятки ти­сяч нормативних актів. Разом із тим відсутність відповідних пріо­ритетів і логічної їх послідовності знижує регулюючий вплив законодавства й ускладнює його використання.

Обсяги і джерела інвестування інновацій. Відповідно до Гос­подарського кодексу України [1] основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є:

• державне замовлення, державне завдання;

• ліцензування, патентування і квотування;

• сертифікація та стандартизація;

• застосування нормативів та лімітів;

• регулювання цін і тарифів;

• надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

• надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Державне замовлення є засобом державного регулювання еконо­міки шляхом формування на договірній (контрактній) основні складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупі­влю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.

Державний контракт - це договір, укладений державним замов­ником від імені держави з суб'єктом господарювання - виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні та пра­вові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини.

Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за ра­хунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фі­нансування, що залучаються для цього, в порядку, визначеному законом.

Ліцензування, патентування та квотування у господарській діяльності. Ліцензування, патентування певних видів господарсь­кої діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної дер­жавної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних ін­тересів держави, суспільства та окремих споживачів.

Правові засади ліцензування, патентування певних видів госпо­дарської діяльності та квотування визначаються виходячи з консти­туційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарю­вання, встановлених у статті 6 Господарського Кодексу України.

У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, че­ки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних ціннос­тей (у тому числі операції з готівковими платіжними засобами, ви­раженими в іноземній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізнесу та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування підприємницької діяль­ності суб'єктів господарювання.

У необхідних випадках держава застосовує квотування, встанов­люючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних това­рів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлю­ється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

Стандартизація та сертифікація у сфері господарювання. У сфері господарювання застосовуються:

• державні стандарти України;

• кодекси усталеної практики;

- класифікатори;

• технічні умови;

• міжнародні, регіональні і національні стандарти інших країн (за­стосовуються в Україні відповідно до чинних міжнародних до­говорів України).

Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов'язковим для:

• суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в но­рмативно-правових актах;

• учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

• виробника чи постачальника продукції, якщо він склав деклара­цію про відповідність продукції певним стандартам чи застосу­вав позначення цих стандартів у її маркуванні;

• виробника чи постачальника, якщо його продукцію сертифіковано щодо вимог стандартів.

У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контра­ктом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлено нормативно-правовими актами України, дозволяється застосування положень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству Украйні у частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України.

З метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, не­безпечних для життя, здоров'я та майна громадян і довкілля, спри­яння споживачеві у виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі здійснюється сертифікація, тобто підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів.

Види та порядок сертифікації продукції та послуг встановлю­ються законом.

Норми і нормативи. Норми і нормативи як один із важливих за­собів державного регулювання використовуються як базовий еле­мент при розробці територіальних планів, а також при обгрунтуванні варіантів розвитку країни в цілому.

Система норм і нормативів включає в себе: соціально-економічні норми й нормативи; норми та нормативи розвитку матеріальної бази й соціальної інфраструктури; економіко-екологічні норми й нормативи.

Соціально-економічні норми охоплюють широке коло нормати­вів. Це й прожитковий мінімум, і мінімальна заробітна плата, і не­оподатковуваний мінімум заробітної плати, і т. ін. Розробляти ці нормативи та механізми їхньої дії слід виходячи з цін мінімального споживчого кошика для працівника та членів його сім'ї, які перебу­вають на його утриманні, а також ціни робочої сили. Зазначені но­рмативи мають також враховувати особливості змін ціни робочої сили на регіональному ринку праці та регіональний рівень цін на споживчі товари.

Нормативи споживання товарів і послуг повинні містити мініма­льні норми споживання у середньому на душу населення основних харчових продуктів, виробів легкої промисловості, а також мініма­льні нормативи забезпечення населення та середні терміни викори­стання предметів культурно-побутового й господарського призначення.

Важливим елементом системи соціально-економічних нормати­вів, яка формується на державному рівні, є нормативи забезпечення населення об'єктами соціальної інфраструктури.

Найважливішим напрямом забезпечення державного регулюван­ня охорони навколишнього середовища та раціонального викорис­тання природних ресурсів є економіко-екологічні норми й нормативи. Діюча система екологічних нормативів включає в себе: нормативи екологічної безпеки; гранично допустимі викиди та ски­ди у навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин; нормативи використання природних ресурсів; нормативи платежів і тарифів за використання природних ресурсів та забруд­нення навколишнього середовища.

Цінове регулювання. За умов виходу економіки України з кри­зового стану великого значення набуває такий засіб державного втручання, як цінове регулювання. Ціна, як відомо, - це грошовий вираз вартості товарів, послуг, ресурсів. У змішаній економіці ціна є найбільш поширеною економічною категорією. Вона виступає за­гальним регулятором процесу суспільного відтворення, вплив якого на діяльність господарюючих суб'єктів доповнюється іншими ре­гуляторами, що їх застосовує держава (податками, процентними ставками, валютним курсом, дотаціями). Вартісна оцінка обсягів виробництва і підтримка економічного порядку впродовж коливань ринкової кон'юнктури здійснюються за допомогою системи ринко­вих цін.

Рух ринкових цін під впливом: співвідношення попиту і пропози­ції є основою, вихідним моментом дії ринкового механізму регулю­вання суспільного відтворення.

Значення ціни для процесу відтворення в змішаній економіці ви­значається її основними функціями: вимірювально-інформаційною, розподільчою, стимулюючою, орієнтуючою, врівноважуючою.

Впливаючи на процес ціноутворення, держава може коригувати функціонування економіки в напрямі досягнення рівноваги цін на якомога ширше коло товарів та послуг, що є ознакою здорової еко­номіки. Це потребує розробки конкретних заходів, які можуть за­безпечити перехід до ціни рівноваги.

Класична економічна теорія розглядає вільне ринкове ціноутво­рення як головний елемент підтримки рівноваги між попитом і пропозицією. Проте ідеальної, всезагальної й повної свободи ціноу­творення ніколи не існувало. Проблема полягає у визначенні ступе­ня та форм обмеження вільного ціноутворення.

У перехідний до ринку період цінове регулювання має здійсню­ватися за кількома напрямами. Одним із істотних є державне регу­лювання цін лише за природними монополіями (енергетика, транспорт, житлово-комунальні послуги) та рядом штучних, які ди­ктують цінові вимоги, використовуючи своє виняткове становище на ринку країни. Отже, йдеться про необхідність суттєвого обме­ження сфери цінового регулювання з боку держави. У разі, коли порушень припускаються підприємства, які посідають монопольне становище на ринку, слід застосовувати норми антимонопольного законодавства, переводити ці підприємства на режим прямого вста­новлення цін.

Новою проблемою для України є забезпечення державного конт­ролю за ціноутворенням у частині співвідношення внутрішніх і сві­тових цін. Це пов'язано з об'єктивною необхідністю адаптації українського ринку до умов зовнішнього.

В окремих випадках можливе тимчасове державне втручання на окремих ринках товарів та послуг задля встановлення контролю за цінами й заробітною платою. Для запобігання неконтрольованому зростанню цін їх державне регулювання має здійснюватися пере­важно через економічні важелі, податкову, фінансово-бюджетну, кредитну, валютну й митну політику, а також із застосуванням ме­ханізму встановлення цін на продукцію підприємств-монополістів.

Важливим напрямом дій держави в галузі ціноутворення має бу­ти подальше розширення сфери вільного ціноутворення, що потре­бує демонополізації економіки й створення реальних умов для розвитку конкуренції. Причому демонополізація має охопити не лише виробників, а й сферу обігу товарів, аби підірвати економі­чні умови для перепродажу товарів посередниками, а отже - запо­бігти зростанню цін і зміцнити економіку.

Не втрачає свого значення також спрямування зусиль держави на за­безпечення фінансової стабілізації, недопущення інфляційних сплесків.

Політика цінового регулювання може здійснюватися шляхом встановлення відповідної системи ціноутворення. Розв'язуючи це питання, слід враховувати динаміку інфляції, рівень конкуренції та монополізації виробництва, соціальну політику.

Механізм державного регулювання ціноутворення в країні поки що перебуває у стадії становлення, і вирішення цього питання по­требує значних зусиль.

Податки та податкові пільги. Основним важелем, найважливі­шим засобом державного впливу на соціально-економічний розви­ток країни та на процеси інвестування є податки та податкові пільги. Саме податки, як засвідчує економічна історія, завжди використову­валися державою як найдієвіший засіб регулювання економічних процесів. Податки є. складовою фіскальної політики держави: вирі­шення тих або інших економічних проблем через державний бю­джет завдяки певній системі оподаткування та урядових видатків.

На інноваційну діяльність, яка визначає вихідний момент під­приємництва, впливають усі податки й платежі, пов'язані з вироб­ничо-господарською діяльністю в цілому.

Визначають такі функції податків: фіскальну, стимулюючу, ре­гулюючу та контрольну.

Податкові надходження до бюджету забезпечують державу фі­нансовими ресурсами, необхідними для її діяльності. У цьому по­лягає фіскальна функція податків.

Стимулююча функція полягає в тому, що податкові заходи держа­ви (у більшості випадків - податкові пільги) можуть стимулювати виробництво найбільш необхідних видів продукції, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, підтримувати режим енерго-й матеріалозбереження у виробництві. Наданням додаткових подат­кових пільг для нових інвестицій держава може заохочувати онов­лення основного капіталу.

Регулююча функція полягає в тому, що через податки та подат­кові пільги держава впливає на виробництво, розподіл, обмін і спо­живання. З одного боку, податки скорочують фінансові можливості підприємця як покупця засобів виробництва й особливого товару -робочої сили. Оподаткування прибутку потенційно зменшує вироб­ниче споживання. Податки на заробітну плату скорочують потен­ційні можливості особистого споживання та вирівнюють доходи. З іншого боку, застосовуючи гнучку й всеохоплюючу систему подат­ків, держава може впливати на реалізацію суспільного продукту, темпи нагромадження капіталу і технічного оновлення виробничо­го апарату, а також регулювати темпи економічного зростання, фо­рмування пропорцій і структури суспільного виробництва. Частина валового внутрішнього продукту, що удержавлюється за допомо­гою податків, є фінансовою основою державного регулювання рин­кових відносин.

Законом України «Про систему оподаткування» було визначено дію 23 загальнодержавних і 16 місцевих податків, зборів і обов'язкових платежів. Надмірна кількість і недостатнє обґрунту­вання платежів, відсутність оптимальних співвідношень між пря­мими й непрямими податками, нестабільність законодавства аж ніяк не сприяють підвищенню ефективності інвестицій. Недоскона­лість діючої податкової системи криється в переважані її фіскальної функції за практично не діючих розподільчої й стимулюючої функ­цій. Це призводить до зменшення обсягів виробництва, зниження підприємницької активності й обсягу інвестицій. Тому на даному етапі необхідне реформування податкової системи в цілому, і в то­му числі, оподаткування інноваційної діяльності. Це завдання буде вирішене з прийняттям Податкового кодексу України.

Грошово кредитні відносини. Найважливішою сферою держав­ного впливу є грошово-кредитні відносини, оскільки вони є стриж­нем усієї економічної системи, незалежно від ступеня розвитку приватного сектора. Держава навіть за умов ринкової економіки надає великого значення контролю за формуванням і використан­ням національних кредитних ресурсів. Останні утворюються в про­цесі суспільного відтворення - формування розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту. За своєю сутністю кредитні відносини є грошовим виразом, грошовою формою виро­бничих відносин, важливим наслідком функціонування економіки і, водночас, необхідним, безумовним джерелом її розвитку. У процесі

розбудови економіки України як незалежної держави та переходу її до ринкових відносин державне регулювання має забезпечити ви­рішення проблем, що виникли внаслідок інфляційних процесів. У числі цих проблем - нерозвиненість системи фінансового плану­вання бодай на середньострокову перспективу, суперечливість ме­ханізмів ціноутворення, кредитування, оподаткування, що аж ніяк не стимулювали ефективне господарювання, невідлагодженість фо­рмування й використання кредитних ресурсів. Необхідно створити передумови для органічного поєднання фінансових відносин з ін­шими економічними відносинами, перетворити кредитний механізм на потужний і ефективний державний регулятор функціонування економіки.

Інструментами грошово-кредитної політики також є: І)резерв»а норма (резервні вимоги) Національного банку України -

частина банківських депозитів (внесків від населення та інших

пасивів, що повинні утримуватися комерційним банком у формі

готівки або у формі депозитів) у НБУ;

2. ставка рефінансування НБУ — відсоток за позиками, наданими ним комерційним банкам;

3. емісія - додатковий випуск грошей, що не забезпечені товарами й послугами;

4. чисті офіційні міжнародні резерви НБУ - величина резерву в по­точному періоді.

Мито і митні податки. Велике значення для відновлення еконо­міки України на сучасному етапі має дотримання методами держа­вного регулювання водночас відкритості економіки й її економічної безпеки. При вирішенні цієї проблеми державний механізм спира­ється на такі засоби регулювання, як мито й митні податки.

Мито - це податки, які встановлюються на імпортні, а в окремих випадках - і на експортні товари. Держава використовує мито для одночасного вирішення двох основних завдань: спираючись на фіс­кальне мито, держава запроваджує його, як правило, щодо тих то­варів, які не виробляються підприємствами України. Метою задіяння такого мита є забезпечення державного бюджету податко­вими надходженнями. Функція захисту українських виробників від конкуренції інших держав виконується протекціоністським митом, яке зменшує перевагу іноземного виробника на українському ринку над вітчизняним виробником.

Захист національного ринку - головна мета митних тарифів. Ра­зом із тим їхнє використання призводить до наслідків, на які необ­хідно зважати при виробленні й реалізації зовнішньоекономічної політики, а саме:

1. виробничий ефект. Зростає виробництво товару, який захища­ється митними тарифами, бо імпортні товари дорожчі й не мо­жуть задовольнити існуючий попит. Урахування виробничого ефекту дуже важливе для формування економічної політики в невеликих країнах, масштаби внутрішнього ринку яких можуть забезпечити ефективну діяльність обмеженої кількості підпри­ємств;

2. споживчий ефект. За інших рівних умов, споживання товару, який обкладається митом, знижується;

3. бюджетний ефект. Митні тарифи - джерело бюджетних надхо­джень. Особливо зростає значення митних тарифів для країн, які розвиваються. У промислово розвинених країнах це джерело по­повнення бюджету не є суттєвим: обсяг бюджетних надходжень обернено пропорційний розмірові митного тарифу - чим біль­ший розмір тарифу, тим менший обсяг імпорту, і, відповідно, менші бюджетні надходження;

4. ефект розподілу прибутків. Він полягає в тому, що національні виробники за відсутності конкуренції з боку іноземних фірм (че­рез застосування митних тарифів) мають змогу підвищувати ці­ну на свій товар і отримувати більш високі прибутки у формі ренти. Захист національних виробників за допомогою митних тарифів спричиняє зростання вартості дефіцитних товарів і зни­ження ціни надлишкових факторів виробництва;

5. конкурентний ефект. Відіграє значну роль у невеликих країнах, внутрішній ринок яких може забезпечити ефективну діяльність лише обмеженої кількості національних виробництв. Проте від­сутність конкуренції з боку іноземних виробників може призвес­ти до втрати національними виробниками стимулів до підвищення ефективності виробництва й зниження цін;

6. вплив на платіжний баланс. Застосування митних тарифів спри­чиняє ' скорочення споживання імпортних товарів (через високі ціни на них), відповідно зменшуються витрати за кордоном на закупівлю імпортних товарів. Такий процес, за інших рівних умов, сприяє поліпшенню платіжного балансу;

7) вплив па умова торгівлі. Застосування митних тарифів змушує

іноземні фірми знижувати ціну товарів, які ввозяться до даної

країни. А це, у свою чергу, передбачає зміни у співвідношенні

експортних та імпортних цін.

У більшості випадків митний тариф застосовується на націона­льному рівні. Але в тих випадках, коли ряд країн об'єднуються у торговельно-економічну групу і створює митний союз, митний та­риф стає спільним інструментом зовнішньоторговельного регулю­вання, єдиним для всіх країн - учасниць торговельних відносин з третіми країнами.

Ставки митних тарифів змінюються під впливом процесів, які відбуваються в економіці окремих країн і світового господарства в цілому.

До митних податків належать: митний збір, яким оподаткову­ються товари при перетинанні кордону ряду країн; різні збори, пов'язані з оформленням документів на митниці, митним оглядом товару, перевіркою його якості; портові, статистичні, фітосанітарні та інші мита.

Митне регулювання - це регулювання питань, пов'язаних зі встановленням мит і митних зборів, проведенням митного контро­лю організацією діяльності відповідних структур.

Механізм митного регулювання в Україні регламентується зако­нами України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та «Про єди­ний митний тариф». У Законі «Про зовнішньоекономічну діяльність» сформульовано такі принципи митного регулювання:

• єдиний митний тариф встановлює на всій території України об­кладання митом предметів, що ввозяться на цю територію або вивозяться з неї, а також провозяться транзитом;

• ставки Єдиного митного тарифу мають бути єдиними для всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від форм власності, організації господарської діяльності та територіально­го місцезнаходження;

• митний контроль і мито на території спеціальних економічних зон регулюється Законом України «Про загальні засади створен­ня і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» та міжнародними угодами, що встановлюють правовий режим цих зон у кожному окремому випадку;

• до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності (іноземних суб'єктів господарської діяльності), які проводять демпінг, а та-

кож до тих держав, які застосовують до України дискримінаційні дії, можуть застосовуватись митні заходи, що відповідають на дискримінаційні дії іноземних держав: введення антидемпінгово­го мита, згідно з Єдиним митним тарифом; введення компенса­ційних мит, що дорівнюють різниці між нормальною ціною міжнародних товарних ринків і демпінговою ціною. Не обкладаються митом товари (роботи, послуги), які підпадають під режим ліцензування і квотування.

Кредитування. Перед нашою країною стоїть завдання розвитку ринкової інфраструктури у вигляді нових елементів господарського механізму, яка б забезпечувала кваліфіковане обслуговування віт­чизняних й іноземних інвесторів. До їх переліку входять кредитні інституції, які є суб'єктами інноваційно-інвестиційної діяльності. Створення широкої мережі банківських установ - одна з обов'язкових умов активізації інновацій.

Банківські установи мають здійснювати кредитування проектів на основі їхньої ретельної оцінки та відбору й виконувати функції інформаційного обслуговування і консультації з питань ефективно­го інвестування. Важливим елементом тут є створення фондових бірж, інвестиційних фондів й інвестиційних компаній, які мають забезпечити створення й функціонування фондового ринку. Вели­кого значення для ефективного здійснення інноваційної діяльності набувають страхові компанії, які повинні надавати необхідний комплекс страхових послуг. Підвищується потреба в послугах кон­салтингових фірм.

Комплексні програми. Розробка й реалізація цільових комплек­сних програм - це також одна з форм державного регулювання, а в країнах з ринковою економікою вона є основою програмного управління. В основу розробки цільових комплексних програм за­кладаються такі принципи: цілеспрямованість, комплексність, сис­темність, забезпеченість, пріоритетність, економічна безпека, погодженість, своєчасність. Цільові комплексні програми можна поділити на державні, регіональні, галузеві, об'єктні. Фінансове за­безпечення програм здійснюється на підставі заяви до бюджету, у якій обґрунтовуються необхідні витрати.

В Україні реалізуються такі цільові комплексні програми: Про­грама розвитку України, як транзитної держави, Програма розвитку малого бізнесу, Державна програма ресурсозабезпечення, Програма боротьби з бідністю, Програма розвитку промислово-фінансових

груп та транснаціональних комплексів, Програма комплексної рес­труктуризації промисловості, Державна Програма інформаційного забезпечення економіки та освіти. Ці програми є взаємо­пов'язаними між собою, тому реалізація однієї програми може зня­ти питання інших.

Приватизаційні програми (які в Україні практично не викону­ються - реальний власник не з'явився і підприємства не одержали необхідних інвестицій) також можна віднести до прямих засобів регулювання інноваційної діяльності. За сучасних умов в Україні найефективнішою стала грошова форма приватизації. З точки зо­ру залучення приватних інвесторів засобом прямого державного регулювання можна вважати участь держави у частковому фінан­суванні інноваційних проектів. Як відзначається дослідниками, достатній рівень частки державних коштів у вартості інновацій­них проектів становить 20%, а за реалізації довгострокових прое­ктів - 40-50%.

Важелі державного регулювання інноваційної діяльності засто­совуються не лише для підвищення інноваційної активності, а й для того, щоб залучати кошти для розвбудови пріоритетних галу­зей економіки за рахунок розвитку паливно-енергетичного ком­плексу, соціальної сфери, впровадження снерго- та ресурсозберігаючих технологій, розширення асортименту та на­рощування обсягів виробництва товарів народного споживання і послуг населенню, випуску конкурентоспроможної продукції, зміщення АПК, прискорення розвитку медичної та мікробіологіч­ної промисловості, подолання наслідків Чорнобильської катаст­рофи.

Проведення інноваційної політики необхідно координувати й ко­нтролювати державними органами.

Процеси приватизації в Україні не принесли очікуваних ре­зультатів, бо «паперова» форма їхнього проведення унеможливи­ла накопичення необхідних коштів для структурної перебудови й модернізації виробничих процесів. Більшість підприємств зазнали відтоку інвестицій. Враховуючи довготривалість процесу форму­вання ринкової інфраструктури, необхідність проведення струк­турної перебудови, відсутність необхідного обсягу фінансових ресурсів, бюджетна політика держави набуває важливого значен­ня для накопичення та розподілу інвестиційно-фінансових ресур­сів.