47. Порівняльно-історичний метод

Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетич-ний) — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дос­лідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встанов­лення закономірностей їх розвитку.

Цей метод ґрунтується на наукових прийомах від­творення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомір­ного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам'ят­ками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історич­ного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних явищ (причому для цього залуча­ють тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті.

Як уже зазначалося, порівняльно-історичний ме­тод виник на початку XIX ст. Його основоположника­ми є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський мовознавець Р. Раск і росіянин О.X. Востоков. Пош­товхом до зародження порівняльно-історичного мо­вознавства стало знайомство з давньоіндійською мо­вою санскрит, яка буквально вразила дослідників над­звичайною подібністю до форм європейських мов, особливо латинської.

Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спо­рідненість, тобто походження від одного джерела — мо-ви-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперер­вним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає мож­ливість установити (реконструювати) архетипи.

Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорід­неності мов і пізнання їх історії. Представники порів­няльно-історичного мовознавства дотримуються тако­го правила: якщо кількість спільних частин слів пере­вищує кількість спільних слів, то мови споріднені; якщо ж кількість спільних слів перевищує кількість спільних частин слів, то мови неспоріднені або віддале­но споріднені. Головна мета порівняльно-історичного методу — це відкриття законів, за якими розвивалися мови в мину­лому. Для реалізації цієї мети ставляться такі конк­ретні завдання: відтворення моделі прамови, розкрит­тя історії подальшого її членування на окремі мови і наступного розвитку виділених із прамови мов. Саме на таких принципах була побудована А. Шлейхером йо­го теорія родовідного дерева (1860).

Основні прийоми порівняльно-історичного методу зводяться до визначення генетичної належності мов­них явищ, установлення системи відповідностей і від­хилень від них на різних рівнях, моделювання вихід­них праформ (архетипів), хронологічної і просторової локалізації мовних явищ і здійснення на цій основі генеалогічної класифікації мов.

Серед поширених прийомів порівняльно-історично­го методу слід назвати і прийом реконструкції та відносної хронології. Він полягає у встановленні не точного часу появи мов­них явищ, а лише послідовності цих явищ у часі (яке з них виникло раніше, а яке пізніше). Хоч порівняльно-історичний метод на відміну від описового спрямований у минуле, до того ж дуже да­леке і не засвідчене писемними документами, він пра­цює і на сучасне мови: що далі в глибінь історії про­стежується доля певної мови, то ґрунтовніше і повніше висвітлюється її сучасний стан.

Порівняльно-історичний метод розвивали і вдоскона­лювали такі всесвітньо відомі мовознавці, як П.Ф. Фор­тунатов, А. Мейє, К. Бругман, Б. Дельбрюк, Є. Курилович, Е. Бенвеніст, Л. А. Булаховський, О. С. Мельничук та багато інших.

З порівняльно-історичним методом пов'язаний ме­тод глотохронології М. Сводеша, борейська (ност-ратична) теорія В.М. Ілліча-Світича, теорія моногене­зу мов, підтримувана українським лінгвістом О.С. Мельничуком, а також метод лінгвогеографії (дехто його розглядає як прийом чи методику лінгвогенетичного, тобто порівняльно-історичного методу).