2. Реформування в суспільстві

Реформування місцевих органів влади було доповнено переглядом адміністративно-територіального устрою. У практичну площину питання про необхідність адміністративної реформи був поставлений на XII з'їзді більшовиків у квітні 1923 р. Передбачалося не тільки замінити губернії, повіти і волості районно-обласним поділом, а й значно скоротити при цьому управлінський апарат, демократизувати всю вертикаль влади. На XIV партконференції у квітні 1925 р. зазначалося, що намічені кроки не тільки приведуть до децентралізації управління, але і допоможуть звільнити центральні органи від багатьох оперативних функцій. У 1923 р. була створена Уральська область, в 1925 р. виникають Північно-Кавказький і Сибірський краю, в 1927 р. - Ленінградська область. На Україну вся реформа завершилася в 1923-1925 р, в Білорусії і Туркменської СРСР в 1924, в Узбекистані в 1925 р. У РРФСР перехід з колишнього на новий адміністративний поділ завершився трохи пізніше - в 1929 р., коли виникають Іванівська і Московська області.

Судово-правові реформи

Важливим нововведенням періоду НЕПу з'явилася судова реформа. Першим її кроком стає злиття в 1921 р. цивільних, військових і транспортних трибуналів в єдину структуру. В якості верховного наглядового та касаційного органу створювався єдиний Верховний трибунал при ВЦВК. Надалі, з січня 1923 загальні революційні трибунали ліквідовувалися остаточно, зберігалися лише військові та військово-транспортні трибунали. На місці скасованих трибуналів для розгляду цивільних та інших справ створювалася триступенева судова система: народний суд, губернський суд, Верховний суд. Надалі, у зв'язку з утворенням єдиної союзної держави, крім Верховних судів союзних республік, створювався Верховний суд СРСР. У його компетенцію входило розгляд судових спорів між союзними республіками, розгляд справ за звинуваченням вищих посадових осіб держави, викритих у скоєнні посадових злочинів і т.д. Найважливішою функцією Верховного суду СРСР був контроль за відповідністю прийнятих законів Конституції СРСР, тобто фактично він виконував роль конституційного суду.

Серйозні зміни торкнулися органи правопорядку. Виступаючи на IX Всеросійському з'їзді Рад В.І. Ленін зазначив, що перехід до непу і повсюдне впровадження в зв'язку з цим почав законності викликали потребу серйозно обмежити сферу діяльності ВЧК. Держава відмовлялося від надзвичайної практики періоду громадянської війни і військової інтервенції, коли цьому органу були надані широкі права, в тому числі на позасудові переслідування. На волі опинилися багато людей, котрі постраждали від революційних репресій в колишні роки. Сам ВЧК за декретом ВЦВК від 6 лютого 1922 скасовувався. Замість нього було створено Головне політичне управління (ГПУ) при НКВД. Компетенція ГПУ була істотно вже, ніж раніше ВЧК. У руслі зміцнення правопорядку слід сприймати заходи з відновлення в 1922 р. прокуратури, якої ставилося в обов'язок контролювати дотримання законності всіма юридичними інстанціями. У тому ж 1922 р. був відтворений інститут захисників - адвокатура. Адвокати об'єднувалися в спеціальні колегії при губернських відділеннях юстиції, їм надавалося право надання юридичної допомоги населенню, в тому числі "з метою виконання завдань судового захисту".

Важливим елементом реформ судово-правової системи стає робота з кодифікації радянського законодавства. Почалася реформу в галузі права керівник радянської держави В.І. Ленін надавав першорядне значення. Він вважав, що з переходом до НЕПу тільки відмова про абсолютизації в законодавчій сфері принципу "революційної доцільності" і чітке дотримання букви закону здатне забезпечити міцність змички між містом і селом. Без відновлення розумного правопорядку він не бачив переходу від війни до миру. У цей період з'являються нові Земельний кодекс (1922 р.), Цивільний кодекс (1922 р.), Трудовий кодекс (1922 р.), Кримінальний кодекс (1926 р.), Кодекс законів про шлюб, сім'ю і опіку (1926 р.) та інші важливі законодавчі акти, особливо процес їх прийняття активізувався з підготовкою і наступним прийняттям нової конституції 1924 р. і конституцій цілого ряду союзних республік.

Військова реформа

Перехід від війни до миру ставив на порядок денний питання про необхідність військової реформи. Утримувати армію в 5,5 млн. чоловік країні, що переживала гострі економічні труднощі, в той момент було не під силу. Розпочатий в ході реформи різке скорочення витрат на оборону і широка демобілізація сприяли припливу робочих рук і матеріальних ресурсів у народне господарство. Нарком фінансів Г.Я. Сокільників у вересні 1923 р. зазначав, що в 1922-1923 рр.. країні значною мірою вдавалося "зводити кінці з кінцями за рахунок надзвичайно великого зниження військового бюджету". "Ми робили економію на армії і давали транспорту і промисловості", - підкреслював він.

Разом з тим, реформа збройних сил служила не тільки економічним цілям. Вона покликана довести і населенню втомилася від війни Росії, і урядам інших країн миролюбний характер більшовицького режиму. У результаті початих перетворень чисельність РСЧА була скорочена майже в 10 разів, і в 1923-1924 рр.. склала 561 тис. осіб. Крім того, змінювався принцип комплектування радянських збройних сил. РСЧА переходила на змішану кадрово-міліційну систему. Основи та принципи комплектування територіально-міліційних частин і порядок проходження служби в них встановив Декрет РНК СРСР від 8 серпня 1923 р. У міліційних-територіальних частинах громадяни служили по три місяці, а потім на протязі чотирьох років періодично відбували короткострокові військові збори. Річне утримання однієї територіальної дивізії в порівнянні з кадровою обходилося на 100 тис. руб. дешевше, а кількість бійців, які отримали бойову підготовку, за той же час виявлялося в 9 разів більше.

Професійні частини за новою системою становили приблизно половину збройних сил республіки. В основному вони зосереджувалися в прикордонних округах і на флоті. Їх завданням було охорона безпеки кордонів. У разі війни кадрові з'єднання повинні були першими стати на захист країни і забезпечити можливість повної мобілізації територіально-міліційних частин. Крім того, на професійній основі комплектувалися технічні роду військ. Весь офіцерський корпус так само комплектувався на регулярній основі. Завершував юридичне оформлення нової системи закон про обов'язкову військову службу від 18 березня 1925 Їм встановлювалася дворічна допризовна підготовка радянських громадян, п'ятирічний термін дійсної військової служби та 14-річний термін перебування в запасі.

Реформою передбачався комплекс заходів з підготовки комскладу РККА. Для командирів середнього та старшого ланки вводилися трьох-і дворічні мінімуми загальноосвітньої і політичної підготовки. Відкрилися військові училища з 3-4-річним терміном навчання. Червоних командирів готували в 6 військових академіях, на 5 військових факультетах при цивільних вузах, в інших навчальних закладах. У 1918-1920 рр.. у Червоній Армії служили 75 тис. колишніх офіцерів і генералів, що складали 47% всього командного складу РККА. У середині 20-х років армія і флот отримали нове керівне ядро, що складалося з робітників і селян, а кадри військспеців "з колишніх" піддавалися систематичним "чисток", що проводиться за образом і подобою партійних.

Разом з тим, за оцінкою М.В. Фрунзе, з січня 1925 очолив військово-морської наркомат, нова система організації армії могла забезпечити лише мінімальні потреби оборони. У 1926-1927 рр.. витрати на армію становили 12,7% держбюджету, що дорівнювало лише 40% військового бюджету 1913 р. У середині 1920-х рр.. цього здавалося оптимальним, але в подальшому безпеки і незалежності СРСР могла виникнути реальна загроза. Недостатнє фінансування не дозволяло не тільки містити достатню за чисельністю армію, але і приступити до переозброєння. Поповнення арсеналів у той період здійснилося майже виключно за рахунок ремонту і відновлення старої техніки. Відношення до потреб армії починає мінятися лише з 1927 р., який був ознаменований серйозними ускладненнями зовнішньополітичної ситуації навколо СРСР. Всередині країни в цей період відбувається поворот у бік політики розширеної індустріалізації, і у виробництво починають надходити нові зразки озброєння. Так, в березні в Ленінграді були закладені 3 нові підводні човни, спущені на воду в кінці 20-х років, йде розробка нових радянських танків і літаків.

Розвиток громадських організацій

Кроки щодо лібералізації радянської політичної системи в роки непу викликали зростання соціальної активності різних верств населення СРСР. Наслідком цього стає та висока роль, яку грали в ці роки різноманітні громадські (недержавні) організації. Цей час деякі дослідники називають "золотим століттям" їх історії. За оцінками сучасних авторів, в непівської роки в країні виникло і діяло тисячі громадських організацій. Багато з них виникли ще до революції, інші утворилися вже після 1917 р., більшість з яких - безпосередньо в непівської час. Це були творчі спілки, національні об'єднання, клуби за інтересами і т.д. У ці роки виникло чимало добровільних товариств шефства міста над селом, шефства над Червоною Армією, в тому числі Товариство сприяння обороні, авіації і хімічному будівництву Тсоавіахім, «Геть неписьменність», «Друг дітей», Спілка войовничих безбожників і багато інших, які об'єднували не менше 10 млн. чол. Найбільші партійно-державні газети викликали до життя Рабселькоровськоє рух. Діяльність громадських організацій регулювалося Конституцією, постановою ВЦВК від 3 серпня 1922 р. "Про порядок установи та реєстрації товариств та спілок, не переслідують одержання прибутку, та про порядок контролю над ними", а також іншими нормативними документами.

До найбільш масовим громадським організаціям у 1920-і рр.. ставилися насамперед профспілки. У 1922 р. в них було відновлено добровільне членство, що помітно підвищило їх авторитет серед населення. Профоб'єднання швидко росли чисельно: з 7 млн. членів профспілок в 1921 р. до 11 млн. в 1928 р. Вони впливали на вибір напрямків господарської політики, активно брали участь у регулюванні трудових відносин і заробітної плати, в організації виробництва і в управлінні ним, енергійно сприяли становленню системи соціального забезпечення, розвитку освіти та ін Разом з тим положення профспілок у радянському суспільстві було невизначеним. Правляча партія, проголосивши профспілки «школою комунізму», так і не змогла вкласти в це гасло конкретного змісту і вважала за краще розглядати профоб'єднання як непартійний актив добровільних помічників партії, як різновид приводних ременів партії і держави. До кінця 20-х років профспілки втрачають свої позиції у вирішенні господарських, соціальних, трудових проблем і в основному займаються організацією суботників і недільників, тижнів і місячників ударної праці, змагання, Культосвітроботи та ін Самостійність профоб'єднань як громадських організацій набуває все більш формальний характер.

Масової суспільно-політичною організацією радянської молоді був комсомол. У 1923 р. налічувалося трохи більш 300 тис. комсомольців, а в 1926 р. їх чисельність вже досягала 1 млн.750 тис. чол. Комсомол розглядався партією як її молодіжний резерв, як школа підготовки до вступу в комуністичну партію. У середині двадцятих років комсомольці брали активну участь в політичних дискусіях. У їх середовищі політичні лідери, зокрема Троцький, шукали підтримку. З комсомольських активістів виросли багато партійні і державні керівники 30-40-х років. Комсомол зіграв важливу роль в мобілізації молоді на відновлення і розвиток промисловості, на навчання в ФЗУ і робітфаках, на боротьбу з неписьменністю. Разом з тим партія, яка керувала комсомолом, використовувала енергію комсомольців у насадженні атеїзму і в руйнуванні церков, у боротьбі з куркульством, непманами, з «буржуазними спеціалістами», «буржуазною культурою».

З переходом до НЕПу відбувся певний поворот і в положенні кооперації. Були розширені її права у сфері господарської діяльності, здійснювалася матеріальна та правова підтримка з боку держави, зростала членська база. У цей період продовжувалася діяльність Всеросійського центрального кооперативного спілки споживчих товариств (Центрозоюза), Всеросійського союзу сільськогосподарської кооперації, Всеросійського кооперативного страхового союзу (Коопстрахсоюза) та інших об'єднань. Разом з тим з середини 1920-х рр.. права кооперації знову стали різко звужуватися. Кооперація як самостійна господарсько-економічна організація населення, що функціонує на засадах товарно-грошового господарства, продовжувала піддаватися жорсткому контролю і тиску з боку офіційної влади, які як і раніше зберегли всі основні важелі впливу на кооперацію. Тому до кінця 20-х років мережа кооперативних організацій виявилася підпорядкованої адміністративно-господарським державним органам, стала багато в чому виконавцем їх "керівних директив", що й підготувало щодо «легке» скасування кооперації в 1929-1932 роках.