2.Зміст правовідносин представництва

Зміст інституту представництва, як правового інституту, визначається правилами про склад суб'єктів, підстави виникнення прав і обов'язків, їхній зміст, форми захисту. Оскільки підстави виникнення представництва розглядаються в окремому розділі, надалі перейдемо до характеристики окремих елементів представницьких відносин.

Склад суб'єктів при представництві включає три осіби: особа яку представляють, представник і третя особа.

Особа, яку представляють — особа, яка бажає одержати допомогу від іншої особи або потребує в ній незалежно від своєї волі для створення, зміни, припинення прав або обов'язків, здійснення захисту своїх прав і законних інтересів. Обставини, що викликають таку потребу, можуть бути юридичними (неповний обсяг дієздатності) і фактичними (потреба в представництві у дієздатних громадян через зайнятість, хворобу, перебування за кордоном).

У ролі особи яку представляють може виступати будь-який суб'єкт цивільного права — юридична особа чи фізична особа незалежно від обсягу дієздатності. У юридичній літературі зазвичай вказується, що особою, яка представляються може бути будь-який суб'єкт цивільного права, у тому числі повністю недієздатний громадянин, юридична особа, незалежно від наявності дієздатності. При цьому іноді уточнюється, що можливість бути тим, кого представ­ляють у людини виникає з моменту народження, так само як юридична особа може виступати як такий суб'єкт з моменту її органі­зації у встановленому порядку. Разом з тим, слід погодитися з зауваженням, що це положення стосується лише пра­вовідносин обов'язкового представництва, які виникають незалеж­но від волі особи, яку представляють.

При добровільному представництві, яке грунтується на волеви­явленні сторін, до принципала висувається вимога наявності трансдієздатності, тобто здатності набувати прав та обов'язків через представника (пасивна трансдієздатність) і самому створювати для інших осіб права та обов'язки (активна трансдієздатність).

Пасивна трансдієздатність обмежена колом лише тих дій, для здійснення яких необхідною є наявність певного рівня власної ді­єздатності. Особа , яку представляють не може наділити представника більшим обсягом здатності набувати прав і обов'язків, ніж той, що існує у нього самого. Іншими словами здатність мати права і обов'язки особи, яку представляють, як елемент цивільної правоздатності визнається за всіма суб'єктами цивільного права, однак при добро­вільному представництві необхідна також наявність дієздатності особи, яку представляють. Без цього неможливі осо­бисто-довірчі відносини, які виникають при добровільному пред­ставництві між довірителем і повіреним.

Оскільки закон не встановлює спеціальних правил стосовно дієздатності довірителя при укладенні договору доручення (який є однією з основних підстав добровільного представництва), здій­снювати такі договори як довірителі (ті, кого представляють) мо­жуть і особи віком від 14 до 18 років, і обмежено дієздатні грома­дяни.

Однак при цьому неповнолітня особа, як і особа, обмежена законом у ді­єздатності, повинна одержати згоду піклувальника на уповноважен­ня, оскільки цей правочин виходить за межі тих, які він має право вчиняти самостійно (ст.ст. 33, 37 ЦК).

Таким чином, для того, щоб у особи, яка представляється виникли ті чи інші юридичні наслідки, необхідним є насамперед волевиявлення пред­ставника, тому що саме він вчиняє правочин. Водночас у волевиявленні представника при добровільному представництві вислов­люється й воля особи яка представляється, чим і .і зумовлені зазначені вище вимоги до цивільної правосуб'єктності особи, яка представляється.

Представник — це особа, здатна надати правову допомогу особі, яку він представляє, тобто лише та, яка наділена право- дієздатністю. Коло осіб, які можуть бути представниками, є більш вузьким. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах але виступає від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч.2 ст.237 ЦК). Таке правило логічно пов'язане з положенням ч.1 ст.238, згідно з яким представник має діяти від імені особи, яку представляє, і ст.239 ЦК, якою передбачено, що правочин, вчине­ний представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. У правочинах й інших юридичних діях представника в інтересах особи, яку він представляє, виражається воля представника. Він вчиняє їх, усвідомлюючі, що він набуває юридичні права й обов'язки безпосередньо для особи, яку він представляє. При цьому представник погоджується зі змістом і обсягом усіх повноважень. Мету і характер майбутньої діяльності визначає особа, яку представляють, а якщо вона недієздатна, представник виходить з її інтересів і керується законом, з врахуванням вказівок відповідних органів.

Правовідносини представництва реалізуються цілеспрямовани­ми юридичними діями представника, а тому представником мо­жуть бути лише дієздатні суб'єкти. Представники-громадяни повинні володіти трансдієздатністю. У виді виключення у якості представників юридичних осіб у сфері торгівлі й обслуговування можуть виступати фізичні особи, які досягли трудового повноліття, тобто 16 років.

Отже, хоча особи віком від 14 до 18 років можуть вчиняти зі згоди своїх батьків (усиновлювачів) чи піклувальників практично будь-які правочини (ст.32 ЦК), вони очевидно, не мають права укладати правочини як представники навіть при згоді на це зазначених законних представників. Винятком є представ­ницька діяльність неповнолітньої особи, якій відповідно до ст.35 ЦК надана повна цивільна дієздатність.

Для певних осіб чи категорій осіб можливість бути представни­ком обмежена законом. Наприклад, згідно зі ст.116 ЦПК не можуть бути представниками в суді особи, виключені з колегії адвокатів, судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опі­куни, піклувальники або представники відповідного суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі. Так, ст. 238 ЦК України забороняє представнику вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє у відношенні своїх інтересів або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Деякі цивілісти вважають обмеженням можливості бути пред­ставником також заборону представникові вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, з самим собою, у своїх інтересах тощо. Разом з тим, погодитися, що в наведеному випадку йдеться не про характеристику суб'єктного складу правовідносин представництва, а про визначення змісту цих правовідносин, кола тих прав і обов'язків, що мають їх учасники.

Коло дій, які можуть бути вчиненні за допомогою представництва, не є безмежним. Зокрема, ч.1 ст. 238 ЦК України вказує, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Однак, це не означає, що опікун, призначений малолітньому може вчиняти лише дрібні побутові правочини. Напроти він, ніби, доповнює недостатню дієздатність малолітнього, а тому може вчиняти за останнього будь-які правочини, крім тих, що заборонені законом.

Не дозволяється також вчинення через представника правочинів, що за своїм змістом підлягають тільки особистому вчиненню (укладення договіру довічного утримання, трудового договору, реєстрація шлюбу, всиновлення тощо - це ті юридичні дії, які мають здійснюватися лише особисто). Так, наприклад, не допускається складання через представника заповіту (ст. 1234 ЦК України) тощо.

З урахуванням наведених зауважень фізичні особи можуть представляти як інших громадян, так і юридичних осіб. Юридичні особи також не позбавлені можливості бути представниками громадян і інших юридичних осіб. Для деяких організацій, таких, наприклад, як адвокатура, транспортно-експедиційні організації, представництва іноземних фірм, банків і інших, представництво складає одну з головних статутних задач. Оскільки ст.ст. 91, 92 ЦК України не встановлюють спеціальної цивільної правоздатності і дієздатності юридичної особи, вона може мати такі ж права й обов'язки, що і фізична особа, за винятком тих, котрі пов'язані з природними здібностями людини. Звідси випливає, що юридична особа може практично у всіх випадках (крім тих, коли представництво пов'язане з вимогами наявності ліцензії для визначеного виду діяльності або представницька діяльність прямо заборонена статутом або законом) здійснювати представницькі функції так само, як це може робити фізична особа.

Представництво може бути їх основною (наприклад, для адвокатури) чи допоміжною діяльністю (представлення і захист прав неповнолітніх, яке здійснюється органами опіки і піклування).

Третя особа – громадянин чи організація, з якими внаслідок дій представника встановлюється, змінюється, припиняється правовідношення з особою яку він представляє. Третя особа – це особа, з якою від імені й в інтересах особи, яку представляють представник укладає правочин чи вчиняє іншу юридичну дію. Як третя особа може виступати будь-який суб'єкт цивільного права, який володіє право- і дієздатністю в обсязі, необхідному для вчинення відповідного правочину.

Положення третіх осіб у цивільному праві є багатоплановим. Якщо визнати цивільний обіг сукупністю угод, то кожен окремий договір може бути протиставлений усім іншим. Відповідно, для контрагентів угоди використовують термін “сторона”, а для будь-якого іншого учасника обороту – “інші особи”. Але таке відокремлення окремо взятого договору із цивільного обороту є штучним. Насправді, з приводу реалізації договірних прав та обов’язків контрагенти вступають у різного роду зв’язки із певними суб’єктами із числа “інших осіб”. Всі вони своїми діями впливають на динаміку договірних правовідносин і називаються “третіми особами” і перебувають у зв’язку, що має юридичне значення з одним із них або з обома одночасно.

Зв’язки за участю третіх осіб є різноманітними і це спричинило необхідність певної класифікації їх статусу. Першим критерієм розмежування є право третьої особи виступати в договорі від свого імені чи від імені сторони. У всіх випадках, коли третя особа виступає від імені сторони в договорі, йдеться про представництво. Якщо третя особа виступає від власного імені, то залежно від мети, поставленої сторонами договору, говорять про договори на користь третьої особи. Агентський договір може відноситься як до першої, так і до другої групи.

Другим критерієм розмежування є правовий зв’язок однієї із сторін договору з пасивною, тобто стороною боржника і активною – стороною кредитора. Участь третьої особи на активній стороні реалізується у формі прийняття виконання замість кредитора права чи вимоги до однієї із сторін договору. Щодо участі третьої особи на пасивній стороні, то йдеться про виконання зобов’язання третьою особою чи виступ у ролі помічника боржника.

Третя особа, вступаючи у відношення з повіреним, зобов'язана перевірити наявність і обсяг наданих йому повноважень. Звичайно вони підтверджуються дорученням. Законні представники виступають у захист неповнолітніх дітей без особливого повноваження, тобто їм досить пред'явити паспорт, свідоцтво про народження дитини чи опікунське посвідчення.

Об'єктом правовідносин представництва є юридичні дії (послу­ги), здійснювані представником. Незважаючи на те, що в ст.ст.237-239 ЦК згадується лише про вчинення представником правочинів, представники здійснюють й інші юридичні дії або фактичні дії, що мають юридичне значення (наприклад, дії фактичного характеру, пов'язані з виконанням до­ручення: підготовка та передрук документів, 'їх доставка за певною адресою тощо). Тому об'єктом правовідносин представництва слід вважати дії представника, а також результат цих дій, передбачені угодою сторін, які стали підставою виникнення зазначених внут­рішніх правовідносин представництва.

Го­ловним суб'єктивним правом особи, яку представляють, є право на представництво і захист його інтересів представни­ком перед усіма третіми особами або стосовно конкретних третіх осіб, вказаних у договорі про представництво. Цьому суб'єктивно­му праву того, кого представляють, відповідає обов'язок представ­ника діяти відповідно до умов угоди, укладеної між ним і особою, яка представляється.

Основним суб'єктивним правом представника є надане йому особою, яка представляється повноваження діяти від імені останнього у відноси­нах з третіми особами.

Існує точка зору, згідно з якою повноваження представника є суб'єктивним правом, якому не відповідає конкретний обов'язок якої-небудь особи — ні особи, яку представляють, ні третіх осіб. Однак така позиція здається хибною. Адже повноваженню як суб'єктивному праву представника у внутрішніх правовідносинах добровільного представництва відповідає обов'язок принципала прийняти виконане, зокрема, прийняти на себе наслідки угоди, ук­ладеної представником з третьою особою у межах повноважень. Може існувати також обов'язок принципала надати представнико­ві документи, необхідні для здійснення представництва (видати до­віреність, товарно-розпорядчі документи тощо).

Отже, внутрішні правовідносини добровільного представництва, як і кожні право­відносини, характеризуються взаємністю прав та обов'язків їх суб'єктів.

В силу зовнішнього відношення представництва представник зобов'язаний:

1) інформувати третю особу про представницький характер своїх ді (інформаційний обов'язок);

2) надати докази наявності й змісту повноваження.

Нездійснення першого обов'язку покладає юридичні наслідки дій представника стосовно третьої особи безпосередньо на пред­ставника, нездійснення другого — може спричинити небажання третіх осіб мати справу з представником, тобто перешкоджає реа­лізації повноваження.

Отже, сутність зовнішнього відношення представництва поля­гає в обміні певною інформацією, що дозволяє віднести його до організаційно-немайнових зв'язків. Реалізація цього відношення створює можливість реалізації повноваження.

Оскільки внутрішні й зовнішні відносини представництва взає­мопов'язані і взаємозумовлені, це створює можливість виникнення внаслідок їх реалізації правового зв'язку між особою, яка представля­ється і третьою особою.