- •Методологічні знання в педагогіці та методиці вивчення російської мови у вищій школі. Специфічні підходи до вивчення лінгвістичних і лінгводидактичних явищ.
- •Мета, завдання, зміст і структура курсу «Методика вивчення російської мови у вищій школі». Значення методики для викладання російської мови у вищій школі.
- •Передовий досвід і наукові дослідження в галузі методики викладання лінгвістичних дисциплін у вищих навчальних закладах.
- •Допоміжна література
- •1. Методологічні знання в педагогіці та методиці вивчення російської мови у вищій школі. Специфічні підходи до вивчення лінгводидактичних явищ
- •2. Мета, завдання, зміст і структура курсу «Методика викладання російської мови у вищій школі». Значення методики для викладання російської мови у вищій школі
- •Передовий досвід і наукові дослідження в галузі методики викладання філологічних дисциплін у вищих навчальних закладах
- •Контрольні запитання та завдання
1. Методологічні знання в педагогіці та методиці вивчення російської мови у вищій школі. Специфічні підходи до вивчення лінгводидактичних явищ
Наука може розвиватися тоді, коли вона поповнюється новими знаннями. Об’єктивність отриманого знання залежить від перш за все від вибору методології дослідження.
Методологія (від грец. methodos – метод, шлях дослідження або пізнання, і logos – слово, поняття, вчення) – 1) сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в якійсь науці; 2) вчення про методи пізнання та перетворення дійсності (Гончаренко С. Український педагогічний словник. – Київ: Либідь, 1997. – С. 207).
Методологія в лінгводидактиці – це вчення про принципи, методи, форми і процеси пізнання та перетворення педагогічної дійсності. Методологія науки дає характеристику компонентів дослідження: об’єкта і предмета аналізу, завдань дослідження, сукупності дослідницьких методів і засобів, необхідних для їх вирішення, а також формує уявлення про етапи, послідовність руху в процесі вирішення дослідницьких завдань.
У структурі методологічного знання вчені виокремлюють чотири рівні (філософський, загальнонауковий, конкретнонауковий, технологічний), які знаходяться в певній підпорядкованості та створюють складну систему.
Рівні методологічного знання
|
|||
Філософський: |
Загальнонауковий: |
Конкретнонауковий: |
Технологічний: |
|
|
|
|
1. Філософський рівень методології виступає як змістова основа будь-якого методологічного знання, визначаючи світоглядні підходи, бачення процесу пізнання і перетворення дійсності.
На сьогодні одночасно співіснують різні філософські вчення, що виступають методологією людинознавчих наук, у тому числі й лігводидактики: ідеалізм, екзистенціалізм, неотомізм, неопозитивізм, прагматизм, діалектичний матеріалізм, вчення про ноосферу, гуманізм, синергетика та інші.
Філософські вчення, що виступають методологією людинознавчих наук
|
|
Ідеалізм |
Платон і його послідовники розглядають процес виховання як створення для вихованців такого середовища, завдяки якому закладені в душі вічні й незмінні цінності, ідеї досягають розвитку, що є передумовою формування повноцінної особистості. На їх думку, основне призначення виховання – допомогти вихованцеві у відкритті вищого світу ідей і перетворенні останнього у зміст особистості вихованця. У процесі виховання здійснюється сходження від природного до вищого начала в людині – духовності. Сучасні представники цього вчення виходять з того, що в основі процесу виховання має бути високий інтелектуально-змістовий рівень взаємодії вихованця і вихователя, що полягає у присвоєнні вихованцем досягнень людської культури. Основою такого виховання має бути самореалізація особистості вихованця, а майстерність вихователя полягає у розкритті глибинного потенціалу душі вихованця. |
Екзистенціалізм |
Екзистенціалізм – філософія існування, переживання людиною свого буття у світі. Основне поняття екзистенціалізму – існування (екзистенція) – індивідуальне буття людини, зануреної у своє Я. Прихильники цього напряму заперечують існування об’єктивних істин і об’єктивного знання, оскільки, на їх думку, об’єктивний світ існує тільки завдяки буттю суб’єкта, а зовнішній світ такий, яким його сприймає внутрішнє Я кожної людини. Екзистенціалісти вважають, що в сучасному світі відбувається деформація відчуження особистості, губиться її своєрідність. Вихід з такого становища, на їх думку, можливий, якщо індивід навчиться творити себе сам. Тому й мета виховання полягає в тому, щоб навчити тих, хто навчається, творити себе як особистість; вчити їх так, щоб вони самі творили себе. Головну роль при цьому відіграє не розум, а почуття, мрія, віра. Екзистенціалізм є, таким чином, філософським підґрунтям індивідуалізації навчання. |
Неотомізм |
Вчення, згідно з яким світ складається з духовного і матеріального. Духовний світ має більшу, вищу цінність, адже він багатший, благородніший. Це світ Бога, створений для вічного життя. Матеріальний світ – це світ низького рангу, він мертвий, не має мети і сутності, його вивченням займається наука. Наука збирає емпіричні дані, але вона не здатна розкрити сутність світу, визначену Богом. Тому, на думку неотомістів, вища істина пізнається тільки «надрозумом», через наближення до Бога і осягнення даного ним одкровення. Прихильники цього вчення доводять визначну роль релігії у вихованні, звинувачують школу у надмірній раціональності, в тому, що вона зневажає перед свідоме прагнення наблизитися до Бога, а саме на цьому рівні знаходяться джерела щастя, любові, свободи і сенсу життя.
|
Неопозитивізм |
Вчення, що визнає правильним і випробуваним тільки те, що здобуте за допомогою природничих наук і кількісних методів. Тобто його прихильники абсолютизують природничі науки та методи, що ними застосовуються. Неопозитивісти оголошують псевдонауковими проблеми, пов’язані з розвитком суспільства, соціальними протиріччями. Слабкість педагогіки неопозитивісти вбачають в тому, що в ній домінують непотрібні ідеї та абстракції, а не реальні факти. Вони надають перевагу методам пізнання, а не змісту освіти. Головне, на їх думку, не знання, а методи їх набуття.
|
Прагматизм |
Філософська течія, що виникла у зв’язку з тим, що стрімкі темпи розвитку науки, техніки, промисловості підірвали основи абсолютного ідеалізму, який уже не міг протистояти матеріалізму. Прихильники цієї течії вважають, що прагматизм – нова філософія, яка стоїть поза ідеалізмом і матеріалізмом. Головне, стверджують вони, - це «досвід», «справа». Пізнання дійсності прагматисти зводять до індивідуального досвіду людини. На їх думку, немає об’єктивного наукового знання, будь-яке знання істинне і правдиве, коли воно отримане у процесі практичної діяльності людини і корисне для неї. Прихильники цього напряму розглядають виховання не як підготовку вихованця до майбутнього життя, а як саме життя, тому й завданням виховання вважають вчити вихованці вирішувати реальні життєві проблеми і з набуттям досвіду домогтися максимальних успіхів у рамках тих норм, які визначені соціальним середовищем його життєдіяльності. Звідси намагання покласти в основу змісту виховання сам процес вирішення життєвих проблем, привчити вихованця не до пасивного пристосування до реальних умов, а до активного пошуку шляхів покращення свого добробуту, аж до перетворення умов у бажаному для себе напрямі. |
Діалектичний матеріалізм |
Філософія виховання, яка виходить з положення про передачу вихованцю беззаперечних знань і досвіду, істин і цінностей культури в препарованому, підготовленому вигляді, шляхом розподілу цілісної реальності на предметне відображення з урахуванням вікових можливостей їх присвоєння. Виховання, на думку прихильників цього напряму, має будуватися як допомога вихованцеві в усвідомленні того, що природним способом спонукає його поведінку і діяльність. Пріоритет надається методам виховного впливу на свідомість вихованця і практичну діяльність, при цьому недостатньо уваги приділяється розвитку емоційно-образної сфери особистості. Недосконалість моделі виховання, що базується на матеріалістичному реалізмі, полягає в тому, що принижується роль знання про саму людину в процесі її виховання, не визнається її право на ірраціональність у вчинках, життєдіяльності. Діалектичний матеріалізм у педагогіці характеризується тим, що особистість визнається об’єктом і суб’єктом суспільних відносин. Їх розвиток детермінований зовнішніми обставинами та природною організацією людини. |
Вчення про ноосферу |
Ноосфера, на думку, В.І.Вернадського, це зона людської культури і виявлення людської думки; формування цієї зони можливе у процесі синтезу науки, мистецтва, моралі та філософії. Упродовж останніх десятиліть вчені плідно досліджують онтологічну та гносеологічну сутність ноосфери. Зокрема, на думку В.М.Барякіна, структурними її елементами виступають біосфера, антропосфера, інфосфера, етносфера, техносфера, пневматосфера, агросфера, соціосфера, інтелектосфера. Інші прихильники цього напряму вказують на те, що любов до Бога – це провідна сила еволюції ноосфери, яка тісно пов’язана з любов’ю поміж людьми, з активним подоланням зла і відособлень у світі. Окрім зазначеного наголошується на тому, що в умовах ноосфери духовне – (ідеальне – наукова думка, розум людства) буде первинним (визначальним) стосовно всього природно-штучного (матеріального). Щодо реалізації ноосферного підходу до вивчення рідної мови, то варто зазначити, що Концепція мовної освіти 12-річної школи вже має новаторський характер, оскільки містить сміливі ідеї, ноосферний підхід, передбачає формування нового світогляду «поєднання раціонального та ірраціонального». Професор О.І.Потапенко вважає, що «…дидактичний матеріал для навчання мови має знайомити учнів не тільки із найновішими відкриттями в певній галузі, й з таким феноменами, як: реінкарнація, яснобачення, телепатія, полтергейст, астральна проекція чи Віт (вихід із тіла), матеріалізація та дематеріалізація. Програми і підручники повинні містити відомості з етнолінгвістики, етимології, когнітивістики, дешифрування писемностей, текстів, інженерної лінгвістики. Треба показувати мову, слово не лише як лінгвістичні феномени, а як таємничі теософські, космічні, божественні явища…» (Потапенко О. Ноосферний підхід до реалізації концепції мовної освіти 12-річної школи // Дивослово. – 2003. - № 7. С. 69). |
Гуманізм |
Передбачає особистісно центрований процес, орієнтований перш за все на допомогу в особистісному зростанні. Прихильники гуманістичної концепції схильні розглядати людину як єство активне, здатне до позитивного росту, самоствердження. Гуманістична теорія базується на засадах довіри до людської природи, яка гідна поваги, містить потужний потенціал для конструктивного розвитку. Прихильники цього напрямку вважають, що кожен організм має вроджену тенденцію до розвитку своїх оптимальних здібностей. Однак впевненість у позитивній природі людини не заперечує можливих труднощів і проблем у зазначеному процесі. Одне з найголовніших завдань – пробудити внутрішні сили людини, стимулювати власну роботу щодо особистісних змін і росту, спонукати людину взяти на себе відповідальність за саморозвиток. Центральна роль відводиться мотивам, що забезпечують ріст конструктивного начала людського Я. Отже, мета і призначення гуманістичної концепції – не формувати людину за визначеними зразками та еталонами, а допомогти в самореалізації, розкритті і розвитку особистісного потенціалу, прийнятті й освоєнні своєї свободи та відповідальності за життєві вибори. Визначальними, принципово значущими положеннями для організації педагогічного процесу є такі:
|
З вище зазначеного стає зрозумілим, що сучасні загальнонауковий і конкретнонауковий рівні методології педагогіки базуються на різноманітних наукових концепціях і підходах.
2. Загальнонауковий рівень методології презентований історичним, системним, синергетичним та іншими підходами.
Історичний підхід вимагає єдності генетичних і структурних зв’язків у розвитку теорії науки, єдності історії та теорії науки і практики, єдності історичних і сучасних методів наукового дослідження тощо.
Системний підхід орієнтує дослідника і практика підходити до явищ життя як до систем, що мають певну побудову і свої закони функціонування. Сутність системного підходу полягає в тому, що відносно самостійні компоненти розглядаються не ізольовано, а у взаємозв’язку, в розвитку, русі. Зі зміною одного компонента системи змінюються інші, – це дозволяє виявити інтегративні системні якості та якісні характеристики, які відсутні в окремих елементах – складових системи.
Синергетичний підхід передбачає дослідження процесів переходу складових систем, що мають невпорядкований стан, у впорядкований і розкриття таких зв’язків між елементами цієї системи, за якими їх сумарна дія в рамках системи перевищує за своїм ефектом просту суму функцій дії елементів, взятих окремо.
3. Конкретнонауковий рівень методології розкривається за допомогою специфічних підходів (принципів): особистісний, діяльнісний, діалогічний, культурологічний, технократичний, аксіологічний, акмеологічний тощо.
Особистісно орієнтований (антропологічний) підхід виходить із розуміння людини як непересічної цінності. У процесі освіти та виховання враховуються інтереси та індивідуальні особливості студентів і викладачів. Антропологічний підхід означає системне використання даних усіх наук про людину як предмет виховання і врахування їх у побудові та здійсненні педагогічного процесу. Цей підхід передбачає послідовне ставлення до особистості, як до самосвідомого відповідального суб’єкта власного розвитку і як до суб’єкта виховної взаємодії; передбачає допомогу студентові в усвідомленні себе особистістю, у виявленні, розкритті можливостей, становленні самосвідомості, самореалізації та самоствердженні.
Діяльнісний підхід ґрунтується на визначенні діяльності основою, засобом і вирішальною умовою розвитку особистості. Цей підхід вимагає спеціальних зусиль, спрямованих на відбір і організацію діяльності студентів, на активізацію та переведення їх у позицію суб’єкта пізнання, спілкування, праці, що передбачає формування умінь обирати мету, планувати діяльність, організовувати, виконувати, регулювати, контролювати, аналізувати, оцінювати, коригувати власну діяльність.
Діалогічний підхід заснований на вірі в позитивний потенціал людини, в її необмежені творчі здібності до постійного розвитку і самовдосконалення. Важливим є те, що активність особистості, її потреба у самовдосконаленні розглядаються не ізольовано. Вони розвиваються тільки в умовах взаємовідносин з іншими людьми, побудованих за принципом діалогу, який передбачає перетворення позиції викладача і позиції студента в особистісно рівноправні. Це пов’язано зі зміною ролей і функцій учасників педагогічного процесу. Викладач активізує, організовує, стимулює самопізнання, саморозвиток учня, прагне повної саморегуляції останнього на засадах партнерських стосунків. Таким чином, діалогічний підхід в єдності з особистісним і діяльнісним становлять сутність методології гуманістичної педагогіки.
Реалізація зазначених вище методологічних підходів ефективно здійснювати у взаємозв’язку з культурологічним підходом, де культура розглядається як специфічний спосіб людської діяльності, що визначає спрямованість того чи іншого виду діяльності, її ціннісних типологічних особливостей і результатів. Освоєння особистістю культури передбачає опанування способів творчої діяльності. Оскільки студенти живуть і навчаються в певному соціокультурному середовищі, належать до певного етносу, то культурологічний підхід трансформується в етнокультурологічний. У такій трансформації виявляється єдність загальнолюдського, національного й індивідуального.
Сутність технократичного підходу виявляється у своєрідному світогляді, основними рисами якого є примат засобів над метою, завдань освіти над її сутністю, технологій цивілізації над загальнолюдськими інтересами, техніки над цінностями. Процес навчання й виховання має бути чітко спрямованим, керованим і контрольованим, технологічно організованим, а отже, відтворюваним і прогнозованим. У такому підході криється загроза маніпулювання людиною.
Аксіологічний або ціннісний підхід – це підхід, де цінностями визнаються не тільки явища і їх властивості, предмети, необхідні людям певного суспільства для задоволення власних потреб, а й ідеї, спонукання у вигляді норм та ідеалів. Ціннісні орієнтації студентів є однією з головних характеристик особистості, а їх розвиток – основним завдання виховання. До суспільних цінностей належать позитивно значущі явища та їх властивості, що відповідають соціальному прогресу: життя, любов, гуманність, освіта, краса, творчість тощо.
Акмеологічний підхід досліджує цілісну людину як суб’єкта творчої, навчально-пізнавальної, професійної та управлінської діяльності, розглядаючи зрілість як здатність до психічного, фізичного, морального, інтелектуального самовдосконалення засобами самоорганізації, самоконтролю, самокорекції, самореорганізації власної діяльності. Ідея «самості» виконує пріоритетну роль в акмеології особистості. Акмеологія інтегрує знання з психології, філософії освіти, педагогіки, соціології, валеології, генетики, екології методики.
Перелічені й охарактеризовані методологічні підходи дозволяють цілісно і в діалектичній єдності проаналізувати усю сукупність найбільш значущих освітніх проблем і встановити їх ієрархію. Протягом усього періоду розвитку вищої педагогічної освіти в Україні вчені виокремлюють історично змінювані моделі підготовки спеціалістів. Кожна з них відповідала соціальному замовленню, методологічному підходу, оформлялася в залежності від домінування певного, відповідного ідеального образу вчителя-словесника.
Так, академічна або предметоцентрична модель підготовки спеціалістів характеризується пріоритетом у педагогічній освіті теоретичних знань з певних фахових предметів, знання яких необхідні вчителеві у майбутній професійній діяльності.
Методична модель підготовки спеціалістів передбачала зміщення акценту з пріоритету знань певного фахового предмета на пріоритет знання принципів, форм, методів, прийомів організації навчання й уміння застосовувати їх під час викладання предмета, а також конкретних тем навчальної дисципліни.
Технологічна модель підготовки спеціалістів стала своєрідним світоглядом, суттєвою рисою якої є вузько прагматична спрямованість у підготовці фахівців, озброєних певними освітніми технологіями і здатними їх продукувати. Згідно з технологічною моделлю процес навчання і виховання має бути чітко спрямованим, керованим і контрольованим, технологічно організованим, а отже, відтворюваним і таким, що веде до запроектованих результатів.
На сьогодні в Україні формується професійна модель підготовки спеціалістів, яка характеризується збагаченням і розширенням змісту педагогічної освіти. Наука перестала бути самоцінною. У результаті вища педагогічна школа почала концентрувати та розширювати не тільки спектр наукових знань, але й вищі зразки соціокультурної і професійної діяльності. У певному сенсі вона є інтеграцією академічної, методичної та технологічної моделей.