Пакт Молотова—Ріббентропа

Зміна на рубежі 1938 —1939 рр. акцентів у зовніш­ньополітичному курсі Німеччини призвела до падіння вла­ди в Хусті. Гітлер, пам'ятаючи уроки Першої світової війни, вирішив не ризикувати і не вести війни на два фронти. Було зроблено ставку на встановлення «нового порядку у відносинах на Заході», яке відсувало здійснен­ня планів на Сході і проектів, що стосувалися України, зокрема, на більш пізній час.

Відхід від ідеї створення «Великої України» і взагалі від східної орієнтації демонструвався Німеччиною досить чітко. 5 вересня 1939 р. Гітлер у бесіді з міністром закор­донних справ Польщі Ю. Беком зазначав, «що у світовій пресі Німеччині намагаються приписати якісь наміри щодо України, і заявив, що з цього приводу Польща ні найменшою мірою не повинна побоюватися Німеччини. Німеччина не має ніяких інтересів по той бік Карпат, і їй байдуже, що роблять там країни, зацікавлені в цих облас­тях». А ЗО січня 1939 р., виступаючи в рейхстазі, Гітлер дав зрозуміти західним державам, що їхні зовнішньопо­літичні розрахунки, м'яко кажучи, не зовсім відповіда­ють прагненням рейху. Він заявив, що Німеччина потре­бує «життєвого простору» в Африці і т. ін. Як зауважили тоді міжнародні оглядачі, ця промова була холодним ду­шем для західних держав.

6 Березня 1939 р. Гітлер вирішив остаточно ліквідува­ти Чехословаччину, окупувавши Богемію і Моравію і дав­ши дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України.

У ніч з 13 на 14 березня 1939 р. угорська армія розпо­чала воєнні операції в районі Мукачево. Прем'єр А. Воло­шин віддав наказ видати резервну зброю Карпатській січі. Після зіткнень із чеськими військами під командуванням генерала Прхала, що намагалися роззброїти карпатоукра- їнські війська, Карпатська січ бере під контроль терито­рію країни, хоча в цей час угорські війська вже захопили перші українські села: Підгіряни, Кольчино і Коропець. За цих обставин А. Волошин через Хустське радіо прого­лошує самостійність Карпатської України, направивши до Берліна телеграму, у якій зазначалося, що самостійність проголошується «під охороною Рейху». У відповідь Ні­меччина не тільки відмовила в підтримці, а й порадила не чинити опору угорським військам. Характеризуючи пози­цію Берліна, А. Волошин сказав кореспонденту агентства «Рейтер»: «Німці ганебно нас обманули».

У такій критичній ситуації 15 березня о 15 годині розпочав роботу сейм Карпатської України. Він офіційно проголосив незалежність Карпатської України, обрав пре­зидентом А. Волошина, прийняв конституційний закон із 8 статей, у якому законодавчо закріплено синьо-жов­тий прапор, герб, що містив тризуб, національний гімн «Ще не вмерла Україна», українську мову було проголо­шено державною.

Увечері 15 березня угорці активізують свої наступальні дії. Карпатська січ, що перетворилася в національну армію, налічуючи в цей час у своїх лавах 10—12 тис. погано озброєних стрільців, чинить відчайдушний опір ворогові, але після 5 днів запеклих боїв територію Закар­паття було окуповано. Ще три тижні тривала партизан­ська війна. При захисті Карпатської України, за різними даними, загинуло від 2 до 6,5 тис. осіб.

Березневі події 1939 р. викликали замішання в прав­лячих колах західних держав. їхнє ставлення до цих по­дій не мало нічого спільного з намаганням хоч якось про­тидіяти фашистській агресії. Ось яку оцінку дають діям урядів країн Заходу французькі публіцисти Ж. Був'є і Ж. Гакон у книзі «Правда про 1939 рік»: «Головне, за що дорікали тоді Лондон і Париж німцям, була зовсім не агресія, як така, а її форми і методи, не загарбання Чехо- словаччини, а відмова від наміру створити «Велику Укра­їну», що призвело б до війни між Німеччиною і Радянсь­ким Союзом. 16 березня Німеччина дозволяє Угорщині анексувати Закарпатську Україну. Тільки після цього правлячі кола Англії заявляють про «віроломство» Гіт- лера, як висловився Чемберлен у промові в Бірмінгемі 17 березня 1939 року» .

18 березня 1939 р. з нотою, у якій засуджувалися дії Німеччини та Угорщини, виступив СРСР. Проте ця заява була лише дипломатичним жестом. Сталінське керівниц­тво могло нарешті зітхнути з полегшенням: Карпатська Україна не стала для Гітлера трампліном, а возз'єднан­ня — приводом для стрибка на Радянську Україну.

Окрилений успіхами, Гітлер 3 квітня віддає таємний наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу. І знову спливає «українська карта». Збулося передбачення рад­ника бюро міністра закордонних справ Німеччини Клей- ста, який у березні 1939 р. прогнозував: «Гітлер, очевид­но, пізніше має наміри знову ввести у німецьку гру укра­їнську карту, коли будуть здійснюватися німецькі плани на Сході. Він думає, очевидно, що українці знову приєд­наються до нас, так як за будь-яких обставин вони зале­жать від німецької допомоги».

Уже у квітні 1939 р. в Берліні відбулася таємна зуст­річ лідерів української політичної еміграції та представ­ників «третього рейху». Згодом із членів ОУН та колиш­ніх вояків Карпатської січі німці почали формувати гру­пи підривної діяльності проти Польщі. З цією метою бу­ло створено центри спеціальної підготовки в таборах поб­лизу Відня, Брно, Брауншвейга, Ганновера, у Східній Пруссії.

Абвер на чолі з адміралом Канарісом налагодив кон­такт з ОУН ще в 1938 р. і передбачав, що метою дій укра­їнських угруповань буде підготовка населення Західної України до масового виступу проти польських властей. Подібний виступ, з одного боку, суттєво міг би дестабілі­зувати внутрішнє становище у Польщі, з іншого — слу­жити певним виправданням німецької агресії, що плану­валася. З усією відвертістю про суть цього німецького плану розповів журналістові радник бюро міністра закор­донних справ Німеччини Клейст 2 травня 1939 р. Він, зокрема, зазначив: «Ідеальним було б, якби конфлікт з Польщею не був відкрито викликаний з боку Німеччини. Зараз ми в Берліні вивчаємо питання про використання українців у цій справі... Здійснивши... підготовку, ми змогли б потім дати Польській Україні сигнал до повс­тання. Із Чехословаччини і Карпатської України ми нап­равили б одразу ж великі партії зброї та боєприпасів, а також послали б добре навчені військовій справі загони січовиків... Вогнище пожежі в українських районах дало б Німеччині привід для широкомасштабного воєнного втру­чання. Весь цей проект зустрічає в Берліні лише одне зас­тереження. Це — можлива реакція Радянського Союзу».

Гітлер чудово розумів, що СРСР, маючи власні інте­реси в Західній Україні, ні в якому разі не допустить, щоб цей вигідний стратегічний плацдарм був зайнятий німецькими військами і перетворився на засіб постійного тиску на Радянський Союз. Розглядаючи війну з Поль­щею як прелюдію до агресії проти Франції та Англії, ке­рівництво «третього рейху», очевидно, вирішило, що нас­тав час для такого альянсу з СРСР, який вже давно уяв­лявся Гітлеру у вигляді тимчасового «союзу для війни».

Напередодні остаточної ліквідації Чехословацької дер­жави та окупації Карпатської України угорськими війсь­ками німецька преса раптово припиняє публікацію анти- радянських статей, Геббельс категорично забороняє газе­там друкувати матеріали про українське питання і вмі­щувати мапу України. Цей жест було помічено в Москві, і вже 10 березня 1939 р., виступаючи на XVIII з'їзді ВКП(б), Сталін зазначив, що невщухаюча галаслива кам­панія на Заході навколо «українського питання» має на меті «розлютити Радянський Союз проти Німеччини, отру­їти атмосферу і спровокувати конфлікт із Німеччиною без видимих на те підстав». Далі він застерігав: «Звичай­но, цілком можливо, що в Німеччині є божевільні, які мріють приєднати слона, тобто Радянську Україну, до ко­машки, тобто до так званої Карпатської України. І якщо справді є такі навіжені, можна не сумніватися, що в на­шій країні знайдеться необхідна кількість гамівних соро­чок для таких божевільних».

Тональність виступу, зроблені акценти свідчать про реальність зближення з німецькою стороною. Тому після угорської окупації Карпатської України, що була здійс­нена при сприянні Німеччини, радянське керівництво ро­бить крок у відповідь: на початку травня В. Молотов змі­нює на посаді наркома закордонних справ антифашистськи настроєного М. Литвинова. Згодом розпочинаються вза­ємні зондувальні спроби налагодження відносин, у ході яких Берлін дотримувався тактики «улещення, загрози і попередження», тобто тактики поступок і тиску. Під час цих дипломатичних маневрів «українське питання» ві­дігравало вагому роль. Так, у травні 1939 р. статс-секре­тар Міністерства закордонних справ Німеччини Вайцзекер заявив радянському повіреному в справах у Берліні Г. Астахову про можливість поліпшити радянсько-німець­кі відносини, наголосивши, що «відмовившись від Закар­патської України», Німеччина усунула привід для війни.

в червні, коли терміни нападу на Польщу набли­жалися, позиція німецької сторони стає жорсткішою. У цей час Німеччина ставить радянську сторону перед альтернативою: «Ви можете бути або нашими друзями, або нашими ворогами». У керівних колах Радянського Союзу вважали міжнародне становище своєї країни несп­риятливим для конфлікту з нацистською Німеччиною, що значною мірою і зумовило зближення між Берліном та Москвою. Проте поступатися своїми інтересами СРСР не збирався. Вже в завершальній фазі переговорів з мі­ністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом вве­чері 22 серпня 1939 р. радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Пів­денно-Східній Європі, а також про відмову Гітлера від планів типу «Великої України». І лише задоволення цих вимог відкрило шлях до укладення договору. 23 серпня 1939 р. Молотов і Ріббентроп підписали договір про нена­пад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положення, що стосувалися українських земель: «У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Ні­меччини і СРСР приблизно буде проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну». Тобто, відмова рейху від претен­зій щодо України набула форми розмежування «сфер інте­ресів».

Отже, ліквідацією Карпатської України Гітлер дося­гав трьох важливих для себе тактичних цілей: ще міцні­ше прив'язував до антикомінтернівського пакта Угорщи­ну; забезпечував нейтралітет Польщі; певною мірою зас­покоював СРСР, створюючи передумови для подальшого зближення.

Пакт Молотова—Ріббентропа і таємний протокол до нього, будучи актом свавільного поділу Європи на «сфе­ри інтересів» між СРСР і фашистською Німеччиною, фак­тично розв'язував руки лідеру третього рейху для почат­ку Другої світової війни. Водночас він став і своєрідною точкою відліку процесу «збирання» українських земель у межах однієї держави, що об'єктивно було явищем прог­ресивним. Інша річ, що для радянського керівництва збирання українських земель була не самоціллю, а лише частиною більш загальних планів убезпечення західних кордонів СРСР, засобом нейтралізації планів типу «Ве­ликої України», формою поширення свого впливу в за­хідному напрямку.

Входження західноукраїнських земель до складу СРСР

1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли кордони Польщі, що засвідчило початок Другої світової війни. За цих обставин СРСР, незважаючи на домовленість, не пос­пішав зі вступом у війну. Не активізував він своїх дій і після звернення 3 вересня Ріббентропа, у якому той ціка­вився, чи не бажає Радянський Союз зайняти територію, що входить у сферу його інтересів. Зайнявши вичікувальну позицію, Сталін намагався перекласти всю відповідаль­ність за агресію проти Польщі на Гітлера. Ця демонстра­тивна пасивність радянської сторони зумовлювала нарос­таючу невизначеність в «українському питанні». Успіш­ний для Берліна розвиток воєнних подій у Польщі ро­бить його позицію жорсткішою, і німецька дипломатія вдається до певного тиску. Так, у телеграмі послу в Мос­кві Шуленбургу 15 вересня 1939 р. Ріббентроп висловив призначену для Сталіна думку: «Якщо не розпочнеться російська інтервенція, неминуче постане питання про те, чи не утвориться в районі, що лежить на схід від німець­кої зони впливу, політична пустка. Оскільки ми, зі свого боку, не маємо намірів здійснювати будь-які політичні чи адміністративні дії на цих територіях, крім того, що є необхідним для воєнних операцій, то без такої інтервен­ції Радянського уряду тут можливе утворення нових дер­жав» . І це були не просто слова, адже ще 11 вересня 1939 р. абвер не покидала думка про повстання українців у Гали­чині, а 12 вересня високопоставлені керівники вермахту (Кейтель, Йодль, Канаріс, Лагоузен) і Ріббентроп вели мо­ву про можливість одного з варіантів поділу Польщі й ство­рення західноукраїнської держави. Одразу ж після цього у Відні Канаріс мав зустріч з головою проводу українсь­ких націоналістів за кордоном А. Мельником, у ході якої говорив йому про можливість чи, скоріше, імовірність не­залежності Західної («Галицької») України.

Мельник Андрій (1890—1964) — діяч українського національно- визвольного руху. У1914—1916 рр. — командир сотні УСС у складі австрійської армії. Потрапив до російського полону, звідки у 1917 р. втік. У роки української революції — організатор Січових стрільців, начальник штабу Осадного корпусу, начальник штабу Ді­йової армії УНР (1919). Соратник С. Коновальця, один із заснов­ників УВО та ОУН. У1924—1928 рр. — політичний в'язень поль­ських тюрем. У1938 р. після смерті Коновальця очолив ОУН. Піс­ля розколу ОУН (1940) очолив її помірковане крило, т. зв. ОУН-М. У1941 р. був ізольований гітлерівцями, у січні—жовтні 1944 р. перебував у концтаборі Заксенгаузен. У1959 р. висунув ідею зас­нування Українського світового конгресу і Всесвітнього союзу українців. Помер у Люксембурзі.

Мельник настільки повірив Канарісу, що наказав го­тувати список членів західноукраїнського уряду.

Так і не дочекавшись повідомлень про падіння Вар­шави чи про втечу польського уряду за кордон, Сталін віддає наказ розпочати воєнні дії проти Польщі. 17 ве­ресня 1939 р. радянські війська перейшли польський кор­дон. У ноті, врученій напередодні польському послу в Мос­кві В. Гжибовському, було вказано на дві причини зброй­ної акції СРСР проти Польщі: 1. «Віддана сама на себе і залишена без керівництва, Польща перетворилася у зручне поле для усяких випадковостей і несподіванок, які мо­жуть створити загрозу для СРСР». 2. «Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, що єдино­кровні українці та білоруси, які проживають на терито­рії Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахис­ними». Спочатку планувалося зазначити, що останнім заг­рожує Німеччина, але під тиском Берліна це формулю­вання було вилучено з остаточного варіанту.

До складу Українського фронту, який вів бойові дії проти Польщі, входило 28 стрілецьких і 7 кавалерійсь­ких дивізій, 10 танкових бригад, 7 артилерійських пол­ків Резерву головного командування. Війська, що пере­бували в розпорядженні командуючого фронтом С. Тимошенка (начальник штабу М. Ватутін), вели наступ трьо­ма напрямками: 1) на Рівне — Луцьк—Ковель; 2) на Тер­нопіль— Львів — Перемишль; 3) на Стрий — Дрогобич. Вже протягом першого дня воєнних дій радянські війська про­сунулися на захід на 70—100 км., зайнявши Рівне, Дуб­но, Збараж, Тернопіль, Чортків. Йдучи швидким темпом і маючи наказ «не допускати прямих фронтових дій, дія­ти шляхом обходу з флангів, оточення і розкладу польсь­кої армії», Червона армія все ж не встигала зайняти до приходу німців усі території, що входили до радянської «сфери інтересів». Так, зокрема, сталося з Дрогобичем, Стриєм та іншими населеними пунктами та територіями, які були зайняті німцями вже 17—18 вересня. Логічно постало питання розмежування. 22 вересня К. Вороши- лов і військовий аташе Німеччини в Москві Кьостріг узгодили демаркаційну лінію для військ двох сторін, що від­повідала умовам таємного протоколу від 23 серпня. Внас­лідок цього німецькі війська мусили залишити землі між Бугом і Віслою.

Під час розмежування між радянськими і німецьки­ми військами сутичок майже не було. Однак сталося зброй­не зіткнення поблизу містечка Винники (у районі Льво­ва), внаслідок якого були жертви з обох сторін. Харак­терно, що після цього інциденту командування німець­кого гірськострілецького полку, який брав участь у су­тичці, попросило пробачення. На цьому етапі війни Гіт- лер сваритися зі Сталіним не хотів.

28 вересня 1939 р. був підписаний радянсько-німець­кий договір про дружбу і кордони. Згідно з домовленіс­тю кордон пройшов по «лінії Керзона». Переважна біль­шість території Західної України увійшла в межі СРСР. Проте, бажаючи домогтися контролю над Литвою, Ста­лін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. 2"Гому ці українські етнічні території (майже 16 тис. км з 1,2 млн населен­ня) опинилися під німецькою окупацією. Та Сталін був задоволений, про що свідчить його «тріумфальний» під­пис (довжиною 58 сантиметрів) на карті-додатку до текс­ту протоколу.

Радянсько-німецьке співробітництво, розпочате дого­вором про ненапад, Гітлер дуже влучно назвав «шлюбом за розрахунком». Є серйозні підстави вважати, що таким воно було і для радянського керівництва, оскільки прин­ципові моменти процесу «збирання» українських земель під крило СРСР вирішувалися саме на німецько-радянсь­кій дипломатичній кухні. 23 червня 1940 р., на другий день після офіційної капітуляції Франції і підписання перемир'я у Комп'єні, Молотов у зверненні до німецької сторони зазначив, що «вирішення бессарабського питан­ня не терпить більше зволікань», піднімав він також пи­тання і про Буковину.

Серйозність намірів радянського керівництва була під­тверджена 26 червня 1940 р. заявою до уряду Румунії про необхідність мирного вирішення питання про повер­нення Радянському Союзу Бессарабії, а також про пере­дачу йому Північної Буковини, населеної переважно укра­їнцями. Вимога передачі цієї території СРСР обґрунтову­валася також тим, що ще в листопаді 1918 р. народне віче Буковини прийняло рішення щодо возз'єднання з Радянською Україною.

Німеччина, побоюючись того, що в разі виникнення радянсько-румунського збройного конфлікту вона може позбутися румунських поставок продовольства, фуражу і особливо нафти, порадила уряду Румунії піти на поступ­ку. При цьому Берлін запевнив, що ця «поступка» буде мати тимчасовий характер (як сказав Гітлер: «Віддайте,

я скоро поверну!»), і що Німеччина допоможе не тільки повернути втрачену територію, а й завоювати нові. Пізні­ше Антонеску визнавав, що в розмові з ним Гітлер запев­няв: за «допомогу у війні Румунія зможе окупувати ра­дянську територію аж до Дніпра».

28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північ­ну Буковину. І вже 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колиш­ньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 р. ство­рено Молдавську РСР. Ще раніше, 1939 р. рішення Уста­новчих Народних зборів Західної України про возз'єд­нання Західної України з УРСР було затверджене Вер­ховними Радами СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопа­да). Завдяки цьому населення України збільшилося на 8809 тис. осіб і на середину 1941 р. становило 41 657 тис, а територія розширилася до 565 тис. км . Процес консо­лідації української нації вступав у завершальний етап. Однак досі серед істориків немає єдності в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різ­ному називають сам факт входження українських земель до складу УРСР напередодні Другої світової війни: «анек­сія» (Д. Боффа), «включення» (Н. Верт), «формальне інкорпорування, назване «возз'єднанням» (А. Жуковсь­кий, О. Субтельний), «возз'єднання, що носило характер акції окупаційного типу» (С. Кульчицький).

Безперечно, що процес, завдяки якому західноукра­їнські землі опинилися в складі УРСР не одномірний, а навпаки — багатоплановий. При його розгляді та аналізі слід мати на увазі той факт, що хоча було здійснено етніч­не возз'єднання і західноукраїнські землі формально увій­шли до складу УРСР, на практиці відбулася інкорпора­ція, тобто «входження до складу» СРСР. Передування рішення Верховної Ради Радянського Союзу про возз'єд­нання аналогічному рішенню Верховної Ради України під­тверджує цю думку. Тому розбіжності в термінології та оцінках, очевидно, зумовлені різними підходами дослід­ників до вирішення принципово важливої проблеми: у складі якої держави — України чи Радянського Союзу — фактично опинилися західноукраїнські землі?

Модель суспільно-економічних перетворень у новостворених західних областях України була майже однако­вою, її суттю була активна радянізація. У цілому зміни, що відбувалися, мали суперечливий характер. З одного боку, експропріація маєтків польських землевласників, перерозподіл їхньої землі між українськими селянами; українізація системи народної освіти, державних уста­нов, судочинства; поліпшення медичного обслуговуван­ня, особливо на селі; націоналізація промислових підп­риємств; ліквідація безробіття та ін. З іншого — руйна­ція політичної та культурної інфраструктури, створеної місцевою українською інтелігенцією (перестали функціо­нувати всі колишні українські партії, а також культурні установи, зокрема, «Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка тощо); насильницька колективізація; антицерковні акції; репресії проти «буржуазних спеціалістів»; масові депортації населення (із Західної України і Захід­ної Білорусії було депортовано 318 тис. сімей, що стано­вило майже 10% населення).

Однак, попри всю неоднозначність політики сталінсь­кого режиму в західноукраїнських землях, більшість істо­риків дійшли висновку, що возз'єднання українців у ме­жах однієї державної структури вперше за багато століть було надзвичайно визначною подією, важливим кроком у розв'язанні українського питання. «Об'єднання всіх українських етнічних територій мало глибокий психоло­гічний і культурний вплив на розділених до того часу українців, — підкреслює канадський історик українсь­кого походження О. Герус. — Інтеграція й асиміляція західних українців у радянську систему з їхньою відмін­ною політичною, культурною та релігійною спадщиною виявилася, всупереч волі режиму, процесом двобічним. У той час, як західні українці піддавалися систематич­ній комунізації, східні, або радянські українці відкривали ідеали й цінності своїх західних співвітчизників» .

Між тим «медовий місяць» радянсько-німецького «шлюбу за розрахунком» підходив до кінця. 18 грудня 1940 р. Гітлер підписує директиву № 21 (план «Барба- росса») — план нападу на СРСР, основна ідея якого була висловлена ще п'ятнадцять років тому в «Майн кампф»: «Коли ми говоримо сьогодні про придбання нових земель і нового простору в Європі, то насамперед думаємо про Росію та про підкорені їй окраїнні держави... Ця коло­сальна імперія на Сході дозріла для її ліквідації».

Отже, наприкінці 30-х — на початку 40-х років було здійснено етнічне возз'єднання. Західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, на практиці відбу­лася інкорпорація цих територій, тобто їх «входження» до складу СРСР. Об'єднання вперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічних те­риторій, незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики сталінського режиму в західноукраїнських зем­лях, було визначною подією, важливим кроком у розв'язанні українського питання.