3.Адвокатура України за часів Гетьманщини.

Норми Литовського статуту і магдебурзького права дія­ли і під час Гетьманщини, але в тогочасній Україні вони не могли знайти повного застосування. У 1743 р. закінчилася кодифікація українського права, у результаті чого було вироб­лено проект кодексу українського права під назвою "Права, по которим судится малороссийский народ" (далі — "Пра­ва..."). Цей законопроект так і не був прийнятий царським урядом, але застосовувався на практиці. Основу "Прав..." становили чи не найпрогресивніші на той час нормативні акти — Статут Великого Князівства Литовського і "Зерцало Саксонське". Саме в "Правах..." уперше на території Російської імперії і майже за 120 років до прийняття Ста­туту кримінального судочинства 1864 р. значна увага була приділена багатьом аспектам надання правової допомоги у кримінальному процесі.

У зазначеному документі вперше вживається термін "адвокат", або "повірений". Також у цьому пункті наведено текст присяги пові­рених, уперше передбачається обов'язкова реєстрація професійних адвокатів у судах, де вони вияви­ли бажання працювати, та обов'язок складати присягу.

Крім професійних адвокатів в окремих випадках до судо­вого захисту допускалися непрофесійні захисники (бать­ки, опікуни, визначені судом, обрані за бажанням сторін). До адвокатів ставили великі вимоги: це мали бути чолові­ки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розу­мово й фізично дужі, світського стану. Нехристияни могли захищати тільки своїх одновірців, а духовні особи — лише духовних, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах. У "Правах..." досить чітко було сформульовано поняття та громадську роль адвоката, етичні вимоги, що ставляться до нього, обов'язки, принципи оплати адвокатської праці, відповідальність адвоката за порушення своїх адвокатсь­ких обов'язків. В артикулі 7 "Прав..." регламентовано пи­тання щодо порядку вступу повірених у справу, обов'язко­вої участі у ній.

4. Українська адвокатура за часів Російської імперії

Як зазначав І.Я. Фойницький, Петро І переніс ідею, за­кладену в німецькому законодавстві, згідно з якою у будь-якому "присутственому місці" молодший член за посадою захищає відповідача, а обвинувачення надається началь­ству та суду. Крім того у панства було право на представ­ництво інтересів селян, що їм належали, а окремим відом­ствам, що направляли для цього на суд своїх депутатів, — право представництва осіб, які належали до нього. Розріз­няли постійних депутатів і "временно наряжаемых" (ст. 150 —152 Зводу законів Російської імперії 1857 р.). Неможливість звернення до особи, спеціально уповноваже­ної законом сприяти сторонам у захисті прав і законних ін­тересів, привела до появи "заступників у чужих справах", тобто йшлося не про правозаступництво, а про судове пред­ставництво.

Наступним етапом становлення інституту адвокатури стала судова реформа середини XIX ст. у Росії. Зміна форми кримінального процесу з розшукової на змішану передбачала розвиток змагальності судового розгляду. У 1802 р. Об'єднані департаменти Державної ради визнали за необхідне запровадити інститут "присяжних повіре­них", без яких неможливо було забезпечити змагаль­ність у кримінальному судочинстві". У результаті цієї реформи з'явилися "присяжні" і "приватні повірені". Харак­терною рисою їх процесуального статусу було об'єднання функцій правозаступництва і судового представництва.

Здійснювати захист у кримінальних справах могли і деякі інші особи. І.Я. Фойницький так визначав пред­ставництво у кримінальному процесі: "...воно є організа­цією судової допомоги, яка не покриває саму особу того, кого представляють, але допомога ця ґрунтується, голо­вним чином, у громадських інтересах правосуддя; служіння приватним інтересам даної сторони є лише за­собом для досягнення громадських інтересів". Дослід­ник вважав, що право представництва в кримінальному процесі належить обом сторонам — обвинувачу й обви­нуваченому; право першого на судове представництво розподіляється між: державою і потерпілим від злочин­них дій; право обвинуваченого на судове представництво дістало назву формального захисту

Уже в процесі підготовки проекту Статуту кримінально­го судочинства 1861 р. висловлювалися пропозиції про до­пуск захисника на досудове слідство". Однак на законо­давчому рівні ця пропозиція була закріплена лише через століття — спочатку у виняткових випадках, а потім і в обов'язковому порядку¹'. Це питання було предметом жва­вої дискусії, що тривала в комісії з підготовки нового кримінально-процесуального законодавства 1894 —1895 рр. Відповідно до Статуту кримі­нального судочинства 1864 р. захисник допускався до участі у справі лише в судових стадіях.

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х pp. XIX ст. судової реформи, в результаті якої поряд із проголошенням таких буржуазно-демократичних принципів, як відокремлення його від адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, глас­ність процесу тощо, було закріплене й право обвинуваченого на захист. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за «Судовими статутами», затвердженими 20 листопада 1864 р.3 (зокрема, за «Учреждением судебных установлений»).

Адвокати йменувались повіреними і поділялися на дві категорії — присяжних і приватних.

Присяжними повіреними могли бути особи, що мали вищу юридичну освіту й практичний стаж відповідної судової роботи, а також як помічники присяжного повіреного --не менше п'яти років.

Присяжні повірені організовували свою діяльність на за­садах самоврядування шляхом обрання при округу судової палати рад присяжних повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша). В Україні до Жовтневої револю­ції існували тільки три округи судових палат — Харківський, Київський та Одеський, де й діяли ради присяжних повірених.

На раду присяжних повірених покладалося: розгляд заяв про вступ або вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за дотриманням ними законів, установлених правил; призначен­ня повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги; накладення дисциплінарних стягнень (попередження, догана, заборона займатися адвокатською практикою строком до од­ного року, виключення з числа присяжних повірених, віддан­ня до суду) та ін.

Матеріальні кошти ради становили: вступний внесок при прийомі до адвокатури, а також обов'язковий щорічний вне­сок, який сплачували присяжні повірені, їхні помічники та приватні повірені. Розмір цих внесків встановлювався радою й коливався від 10 до ЗО крб. Для контролю за фінансовою діяльністю рад наприкінці XIX — початку XX ст. був утворе­ний інститут нинішньої ревізійної комісії.

Зарахованому до числа присяжних повірених рада вида­вала відповідне свідоцтво й після приведення даної особи до присяги її заносили до списків, які щороку публікувалися в офіційній пресі для загального відома.

Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах, що розглядалися в округу, до якого були приписані. Статистика свідчить, що в 1910 р. на одного присяжного повіреного Харківської судової палати припадало 112,6 кримінальних і цивільних справ, Киї­вської — 81,3, Одеської — 88,6і.

Розмір винагороди присяжних повірених за ведення справи залежав від їхньої домовленості з довірителями. За поданням судових палат і рад присяжних повірених міністром юстиції на кожні три роки встановлювалася такса, яка після її затвердження у законодавчому порядку також публікувалася. Слід зауважити, що передбачався й певний порядок надання безкоштовної юридичної допомоги.

Присяжні повірені не мали права захищати в суді інтере­си своїх рідних, їм також заборонялося розголошувати таєм­ниці свого довірителя як під час ведення справи, так і після її закінчення. За умисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідаль­ності.

Тоді ж вводився й інститут, так званих, приватних пові­рених, якими могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок, які не мали права представляти на суді чужі інтереси. Приватні повірені не мали своєї корпоративної ор­ганізації. Для отримання свого звання їм необхідно було скла­сти екзамен в окружному суді або судовій палаті, які й вида­вали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ. Прізвища осіб, котрі отримали таке свідоцтво, публіку­валися в «Губернських відомостях». На відміну від присяжних повірених приватні могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їхньою діяльністю. В округу Харківської судової палати у 1886 р. налічувалося 168 присяжних повірених і 53 помічники, в Одеській — відповідно 125 і 63, Київській — 120 і 54. У 1913 р. в Харківській — 339 і 461 їхніх помічників, в Одеській — 441 і 467, Київській — 492 й 417і. Щодо приватних повірених, то на цей рік в округу Харківської судової палати їх було всього 5,8% до загальної кількості присяжних повірених, Одеської -7,1% і Київської - 10,7%2.

Кількість населення, що обслуговувалася адвокатами су­дових округів України, була різною. У 1897 р. один адвокат обслуговував 55,3 тис. населення Харківського округу, 23,7 тис. — Одеського й 32,3 тис. Київського, а в 1910 р. відповідно 26,9 тис., 17,4 тис., 16,1 тис.3

Українська адвокатура того часу відрізнялася демократи­чними принципами організації. До неї вступило багато прог­ресивних учених, громадських діячів (М.Жученко, О.Гольден­вейзер, О.Александров та ін.)

Це, звичайно, непокоїло царський уряд. І тому вже у 1874 р. з'явилося розпорядження про тимчасове припинення організації рад присяжних повірених з передачею їх функцій окружним судам.

У цьому ж році міністрові юстиції було надано право виключати з адвокатури тих приватних повірених, яких він визнавав негідними. 8 листопада 1889 р. був виданий указ, у якому вказувалося, що євреї можуть бути зараховані до адво­катури лише з дозволу міністра юстиції4, а з 12 березня 1912 р. прийняття їх взагалі заборонялося

У цілому адвокатура на українських землях у складі Російської імперії розвивалася в рамках загальноросійського правового процесу.