1.Відкриті - інформація, яка публікується в офіційних дослідженнях, відомостях (вр, Кабмін), повідомлення про наукові розробки, діяльність промисловості, банківської системи.

Поділяються на:

-Інформація загального характеру: політична, економічна, військова для оцінки економічного та політичного потенціалу держави Така інформація використовуються для складання прогнозів на довготривалий період а також для прийняття рішень політичними, економічними та воєнними органами. Ця інформація потрібна для політичної, економічної стратегії, для дипломатії під час переговорів і для планування політичних кроків у майбутньому.

-Спеціальна інформація, яка стосується конкретної галузі. Вона може мати відношення до економіки, науки, сировинних ресурсів, військової справи. Ця інформація - частина загального стратегічного планування а також призначена для аналізу і прогнозування вузьким колом спеціалістів.

-Інформація про окремих осіб. Цей розділ присутній в аналітичних центрах майже всіх міністерств, відомств, розвідки. Цю інформацію збирають підслуховуванням, та іншими неконституційними методами. Інформація про конкретних осіб лягає в основу діяльності дипломатичних представництв, оскільки робота з окремими особами дає великі результати на міжнародному рівні.

2.Закриті: до них належать: розвідувальні, дипломатичні, стратегічні, статистичні джерела (наприклад статистика про продукцією військового комплексу, інформація про кількість народжених і померлих), інформація про новітні технології, які становлять державну таємницю, а також всю інформація, яка вважається таємною. До закритої інформації (джерела) відносять: інформацію, що міститься у директивах і вказівках посадовим особам, які представляють державу на переговорах, консультаціях та нарадах з політичних питань; інформацію про стратегію і планування зовнішньої політики; відомості про номенклатуру, обсяги фінансування операцій експорту та імпорту озброєння. Кожна країна має закон «Про державну таємницю і національну безпеку», і додаток «Звіт відомостей, що становлять державну таємницю». Цей додаток встановлюється Кабміном, публікується у офіційних виданнях і змінюється відповідно змінам пріоритетів держави.

3.Конфіденційні - джерела, які захищаються законом і які володіють інформацією спеціального призначення з точки зору зацікавлених країн. Під конфіденційними джерелами розуміють документи, публікації, технічні носії інформації, технічні засоби обробки інформації, інформаційні продукти промислової, інтелектуальної політичної сфери, а також інформація, яку відносять до розвідувальної інформації. До них відносять джерела розвідки, закриті джерела міністерств і відомств (є 3 ступені секретності 5, 10, 15 років, після закінчення цього стоку інформацію можуть розсекретити - оприлюднити). Конфіденційні джерела інформації, на які посилаються при вирішенні тих чи інших питань (оприлюднені) завжди не називаються. Конфіденційне джерело розкривається тільки у випадку проведення судового слідства із санкцій прокурора, або коли інформація має характер, що стосується життєдіяльності всієї цивілізації, життєдіяльності і існування людства (наприклад, розробка бактеріологічної зброї в Іраку, аварія на ЧАЕС).

Джерелами дезінформації можуть виступати: спеціалізовані відомства; опосередковані джерела, які видають неперевірену інформацію. Ці джерела найчастіше використовуються для перевірки на політичні, економічні та військові кроки держави, на вивчення думки громадськості щодо прийняття рішень, для свідомого перекручування інформації з метою досягнення власних інтересів.

Витік інформації (пробні шари) - це метод дезінформації для вивчення думки громадськості. «Веер» - методика, коли інформація спочатку розповсюджується в інших країнах, а потім звідти просочується в нашу із посиланням на зарубіжні джерела.

Отже, методи дезінформації дуже поширені, їх використовували (і будуть) на макрорівні для певних цілей.

2.3 Міжнародні відносини у сфері інформації

Інформація є способом відображення реального середовища у вигляді фактів і їх первинних коментарів та інтерпретацій. З огляду на специфіку використання споживачами, виокремлюють такі різновиди інформації, як:

1.Секретна, яку використовує політичне керівництво у процесі прийняття найважливіших рішень і розголос якої може завдати серйозної шкоди інтересам держави.

2.Спеціалізована, яка має вузьке операційне застосування і може бути використана лише фахівцями у тій сфері суспільної діяльності, якої вона стосується. Режим застосування такої інформації не завжди відкритий, позаяк окремі відомості можуть становити державну службову або приватну комерційну таємницю.

3.Масова, яка є загальною та доступною для будь-яких споживачів. Вона поширюється за допомогою преси, радіо, телебачення та глобальних інформаційних мереж.

У практиці прийняття політичних рішень уряди використовують усі перелічені вище види інформації, оскільки у цьому процесі ніколи не буває абсолютної впевненості у вихідних даних, а порівняння відомостей, взятих із різних інформаційних потоків, дає змогу з'ясувати картину реальних подій. Інформаційні потоки є постійним рухом повідомлень у межах технологічних каналів. Вони виражаються у створенні міжнародного глобального інформаційного "поля" і потоках різнопланової інформації через світові інформаційні системи.

Держава традиційно контролює входи та виходи, через які циркулюють інформаційні потоки, намагаючись не допустити у національне інформаційне поле інформацію, яку її політична еліта розглядає як ворожу, спрямовану на підривання конституційного ладу, цінностей національної культури тощо. Державну політику у світовому інформаційному полі можна охарактеризувати так:

1.Ліберальна побудована на принципах невтручання в інформаційний процес, визнання права громадян отримувати інформацію з будь-яких джерел, сприяння вільному обігові інформації.

2.Активна інформаційна політика полягає у намаганні встановити контроль (того чи іншого ступеня жорсткості) за засобами масової інформації, за допомогою контрпропаганди, активного сприяння поширенню за межами держави інформації, що відображає погляд національної керівної еліти.

3.Автаркічна інформаційна політика пов'язана із "закриттям" національного інформаційного поля, повною забороною чи певним обмеженням права громадян користуватись інформацією іноземного походження та її сприйняттям як ворожої.

Ще у 1976 p., під час V конференції Руху неприєднання в Коломбо, країни "третього світу" констатували інформаційну нерівноправність та задекларували прагнення до створення "нового інформаційного порядку". У декларації ЮНЕСКО від 22 листопада 1978 р. як його найважливіші принципи були названі свобода та рівноправність держав у світовому інформаційному полі. На засіданні Міжнародної Координаційної Ради у справах інформації країн Руху неприєднання в Багдаді 1980 р. було сформульовано концепцію фундаментальних прав суверенних держав у сфері інформації, серед яких: право кожної держави на створення власної інформаційної системи; право осіб і народів отримувати об'єктивний образ реальності; право кожної держави світу об'єктивно висвітлювати її інтереси та обов'язок усіх учасників інформаційного процесу щодо збереження об'єктивності.

Концепцію "нового інформаційного порядку" гостро критикували СІЛА та Велика Британія, і вона не була плідною з огляду на бідність країн, що розвиваються.

Реальний міжнародний порядок у сфері міжнародних інформаційних відносин визначається фінансовими і, відповідно, технічними можливостями держав світу. На зламі XX-XXI ст., через широке впровадження супутникового телебачення, міжнародних комп'ютерних інформаційних мереж, національні держави втрачають можливість здійснювати ефективний контроль за інформаційними потоками, що перетинають їхні кордони. У формуванні глобальних інформаційних потоків вирішальною є позиція провідних держав світу та власників засобів масової інформації, які контролюють зміст та інтерпретацію повідомлень. Ведення пропагандистських кампаній, які спочатку стосувались лише громадян власної держави, у сучасних умовах набуло світових масштабів та виявилося у маніпулюванні громадською думкою у більшості країн світу.

Міжнародний обмін інформацією здійснюється на основі міжнародної правової бази, яка регулює виконання та обмін різних видів інформації. В міжнародних правових документах зазначена така особливість інформації як належність її до специфічного ринку товарів. Міжнародні відносини в галузі інформації підпадають під регулятивні дії загально визначених принципів міжнародного права, які конкретизовані в міжнародних документах різної юридичної сили.

Нижче наведено список міжнародних правових документів, які регулюють інформаційні відносини: , > документи, які розглядають загальні принципи і норми

у сфері обміну інформацією;

1. документи, які забезпечують свободу слова, плюралізм тощо;

2. документи, які розглядають інформацію як продукт;

3. документи, які забороняють розповсюдження інформації;

4. пакет документів «міжнародні договори про інформаційну власність».

Документи, які є головними в міжнародних відносинах щодо інформації:

1. Міжнародна конвенція про використання радіомовлення в інтересах миру (1932 p.).

2. Конвенція про запобігання обігу порнографічних видань та торгівлі ними (1923 р.) — найдавніша міжнародна конвенція в галузі інформації. Вона закликає держави до знищення та запобігання обігу порнографічних видань.

3. Угода про міжнародний обмін візуальними і звуковими матеріалами освітнього та наукового характеру (1948 p.).

4. Конвенція про міжнародний обмін виданнями (1958 p.).

5. Конвенція про обмін урядовими документами та офіційними виданнями між державами (1958 p.).

6. Регламент міжнародного союзу електронного зв'язку (1972 р).

7. Міжнародна конвенція електронного зв'язку (1982 p.).

Проблеми використання і передачі інформації регламентовані також в міжнародних документах, які мають рекомендаційну силу:

1. Декларація ЮНЕСКО про принципи супутникового зв'язку (1972 p.).

2. Другий розділ заключного акта ОБСЄ (1975 p.).

3. Принципи телевізійного мовлення (1982 p.).

4. Резолюція ООН про інформацію на службі людству (1996 p.).

Про права людини на інформацію записано в таких документах:

1. Загальна декларація прав людини (ст. 19).

2. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (ст. 20).

3. Європейська конвенція про права людини.

4. Американська конвенція про права людини.

Серед нормативних документів, за якими здійснюються міжнародні інформаційні відносини, можна визначити документи, які забороняють розповсюдження інформації (вони є обов'язковими до виконання усіма країнами-членами ООН і вони входять до національного законодавства кожної держави).

До таких документів належать:

1. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 110 частина 2 від 3.11.1947 — засудження пропаганди агресивних війн.

2. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року, ст.20 — заборона законом пропаганди агресії та насильства.

3. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1972 року — заборона пропаганди расової дискримінації.

4. Загальна декларація прав людини (1948 p.).

5. Конвенція про авторське право (Україна приєдналася у до неї у 1995 році).