6. Час відпочинку, його види

Час відпочинку — це встановлений законодавством час, упродовж якого працівники вільні від виконання своїх трудових обов'язків, і який вони можуть використовувати за власним розсудом. Відповідно до Конституції України (ст. 45) кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи уночі.

Законодавством передбачені такі види відпочинку:

1. перерви впродовж робочого дня (для відпочинку і харчування);

2. щоденний відпочинок (перерви між робочими днями та змінами);

3) щотижневі дні відпочинку (вихідні дні);

4)святкові і неробочі дні;

5) відпустки.

Згідно зі ст. 66 КЗпП, працівникам надається перерва для відпочинку і споживання їжі тривалістю не більше двох годин. Така перерва не є робочим часом і має надаватися, як правило, через 4 год. після початку роботи.

Тривалість щотижневого безперервного відпочинку, згідно ст. 70 КЗпП, має бути не менше ніж 42 год.

Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при 5-денному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком роботи підприємства, установи, організації. Зазвичай це субота або понеділок. Якщо святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переносять на наступний після святкового чи неробочого (частина третя ст. 67КЗпП).

На підприємствах, в установах, організаціях, зупинення роботи яких не можливе, вихідні дні надаються у різні дні тижня згідно з графіком зайнятості, що затверджує керівник підприємства, установи, організації за погодженням з профспілкою.

Робота у вихідні дні заборонена. Залучення окремих категорій працівників до роботи у вихідні дні допускається лише у виняткових випадках, передбачених ст. 71 КЗпП, за письмовим наказом (розпорядженням) керівника підприємства, установи, організації з дозволу профспілки.

Такими випадками визнаються: відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайне усунення їх наслідків; відвернення нещасних випадків, загибелі або псування державного чи громадського майна; тощо.

Відповідно до ст. 73 КЗпП, святковими і неробочими днями є:

- 1 січня — Новий рік;

• 7 січня — Різдво Христове;

• 8 березня — Міжнародний жіночий день;

• 1,2 травня — День міжнародної солідарності трудящих;

• 9 травня — День Перемоги;

• 28 червня — День Конституції України;

• 24 серпня — День Незалежності України.

Неробочими днями є дні релігійних свят:

• 7 січня — Різдво Христове;

• один день (неділя) — Пасха (Великдень);

• один день (неділя) — Трійця.

7. Матеріальна відповідальність у закладах охорони здоров'я

Ст. 130 КЗпП передбачено матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну внаслідок порушення трудових обов'язків. На думку Міністерства праці та соціальної політики України (лист від 18 жовтня 2007 р. № 255/06/187-07), матеріально відповідальним може бути будь-який працівник, який уклав трудовий договір з підприємством (у нашому випадку — із закладом охорони здоров'я, далі — заклад).

Індивідуальна матеріальна відповідальність поширюється на кожного працівника закладу і не вимагає укладення письмового договору чи видання будь-якого внутрішнього розпорядчого документа. Разом з тим, настання індивідуальної матеріальної відповідальності насамперед залежить від встановлення факту; заподіяння шкоди закладу протиправними діями чи бездіяльністю працівника.

Згідно з п. 2 ст. 135 КЗпП, колективну (бригадну) матеріальну відповідальність уводять при спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність.

Колективну матеріальну відповідальність установлюють за погодженням з виборним органом первинної профспілки (профспілковим представником).

Обмежена матеріальна відповідальність — це матеріальна відповідальність, за якою відшкодування медичним працівником здійснюється в розмірах прямої дійсної шкоди, але не більше середнього місячного заробітку працівника.

Як зазначається в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» від 29 грудня 1992 р. № 14 (Постанова №14), під «прямою дійсною шкодою», слід розуміти:

а) втрату, погіршення або зниження цінності майна;

б) затрати підприємства на відновлення, придбання майна чи інших пошкоджених цінностей;

в) суми незаконних грошових виплат;

г) додаткові затрати підприємства, зумовлені порушенням працівником трудових обов'язків.

За умови повної матеріальної відповідальності працівник зобов'язаний відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі. На відміну від обмеженої матеріальної відповідальності, повна матеріальна відповідальність у деяких випадках вимагає укладення письмового договору.

Перелік випадків повної матеріальної відповідальності (ст. 134 КЗпП) і коло працівників, з якими можна укласти договір про повну матеріальну відповідальність (п. 1 ст. 135 КЗпП), досить обмежений. Повну матеріальну відповідальність встановлюють коли:

а) між працівником і закладом укладено письмовий договір про повну матеріальну відповідальність працівника за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей;

б) майно та інші цінності одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами;

в) шкоду завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку;

г) шкоду завдано працівником, який був у нетверезому стані;

ґ) шкоду завдано недостачею, умисним знищенням або умисним псуванням матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), у тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих закладом охорони здоров'я працівникові в користування;

д) шкоду завдано працівником закладу під час виконання трудових обов'язків;

е) шкоду завдано не під час виконання трудових обов'язків;

є) службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу;

ж)керівника закладу будь-якої форми власності звинувачено у несвоєчасній виплаті заробітної плати понад 1 міс., це призводить до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, за умови, що Державний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим закладом.