1 Христюк п. Назв. Праця. - с. 59.

1	2	3	4	5
10. Холмщина, Підляшшя і Поліська Округа	14	4	1	19
11. Всеукраїнський залізничний з'їзд	-	20	-	20
12. Всеукраїнський поштовий телегр. З'їзд	-	10	-	10
Разом	377	118	33	528
13. Від Західної Укр. Нар. Рес­публики (Галичина, Буковина та Угорщина)	-	-	-	65
Разом	-	-	-	593

Такий склад делегатів конгресу давав підстави його організа­торам розраховувати, що на ньому справді відбудеться передача влади трудовому народові - і тим самим буде реалізовано один з основних ідеалів революції.

Але й робітництво, й селянство поставилися до виборів досить пасивно, особливо ж на Лівобережжі, де отамани розганяли робіт­ничі й селянські з'їзди. Революційні соціалістичні партії були по­збавлені можливості здійснювати відповідну агітацію, а часто на­віть і проводити встановлені законом повітові й губернські виборчі зібрання.

На час виборів до Конгресу частина Лівобережжя вже була за­йнята радянськими військами, на решті території селянство та ро­бітництво вели війну з військом УНР: отже було не до виборів. На Правобережжі йшла брудна погромна хвиля. На півдні французи й Добровольча армія без перешкод захоплювали повіт за повітом. «При таких умовах, коли все базувалось на «осадних», «обложних» і «військових» станах, що здушували цілком всякі прояви вільного громадського життя, коли розливалась хвиля погромів, звичайно, не можна було й думати про правдиве виявлення волі пролетаріату і безземельного та малоземельного селянства України. В додаток до цього всього, незважаючи на однодушні постанови селянських зїздів про те, щоб конгрес складався з представників селянства, ро­бітництва і вояцтва, виборчих прав була позбавлена (на домагання Петлюри, Коновальця й инших отаманів) вся революційна респуб­ліканська армія, найбільш свідомий і революційний елемент в се­лянстві. Натомісць було утворено спеціяльну курію так званої тру­дової інтелігенції. Одночасно було закликано до участи на Конгресі з рішаючим правом голосу депутатів з Галичини від Національної Ради. Галичина переживала саме початкову стадію національно- буржуазної революції; перед вела там дрібна буржуазія яка зовсім не розуміла і не хотіла розуміти наддніпрянського «большевицького» селянства. Сповняючи бажання Директорії, Національна Рада ви­правила до Києва «вишколену» антиреволюційну, націоналістично настроєну делегацію. Так спільними силами соборної української дрібної буржуазії утворювався бажаний для Директорії і «отама­нів» склад Трудового Конгресу»¹.

Організатори Конгресу були розчаровані результатами його ро­боти і вкрай критично оцінювали ухвалені документи.

В. Винниченко назвав форум «мертворожденим», а П. Христюк дав красномовну назву відповідному розділу «Заміток і матеріа­лів» - «Трудовий Конгрес - похорон трудового принціпу». «З Тру­дового Конгресу доля просто посміялася, - писав один з лідерів Ук­раїнської революції. - Інституція, що покликана була утвердити на Україні диктатуру працюючих, організувати тверду революційну робітниче-селянську владу і тим підвести міцний ґрунт під рево­люцію, виповнила протилежні завдання: поховала ідею трудової диктатури, санкціонувала директоріянсько-отаманський режим, висловилась за горожанський міжклясовий мир - демократичний парляментаризм. Головною причиною такого «жарту» був реакцій­ний курс директоріянської політики, що геть здіскредитував Трудо­вий Конгрес ще до його скликання»².

Не випадково, що питання про якісний склад делегатів конгре­су привернуло увагу політичних сил, спричинило гостру реакцію деяких з них.

Так, фракція УСДРП («незалежних») в оголошеній на Конгресі декларації зазначала: «Трудовий Конгрес - це є плід хисткої й двох- сторонньої політики Директорії. Скликаючи Трудовий Конгрес, Ди­ректорія мала намір задовольнити як соціяльні сили, так і імперія- лістичні, і не задовольнила ні тих, ні других. Ми не можемо вважати Трудовий Конгрес правдивим представництвом революційних мас України, як по його конструкції, так і по умовам, в яких переходили вибори робітництва; позбавлення прав участи в Трудовому Конгресі революційного війська; одночасне скликання Трудового Конгресу і руйнування органів трудового народу чи недопущеня їх істнування на місцях: переведення виборів при умовах урядового нажиму, без свободи агітації; скомканість і спішність виборів в несприятливих умовах військового часу, - все це позбавляє Трудовий Конгрес прав­дивого в ньому представництва революційних мас і не дає йому ні­якої сили в його роботі, бо немає тих органів, на які б він міг опер­тися. Через те, коли Директорією буде передана йому вся повнота влади, Трудовий Конгрес не має права задержувати її в своїх руках, а повинен передати цю владу справжньому, єдиноздатному до пе­реведення в життя величезних завдань української соціяльної ре­волюції представництва революційних мас - робітниче-селянським радам»¹.

На загальноукраїнський форум врешті-решт прибуло всього близько 300 делегатів - тобто фактично половина складу, що спо­чатку передбачався². Дещо більшу цифру наводить І. Мазепа, вва­жаючи, що в роботі Конгресу брали участь понад 400 делегатів, з них 36 - від Західноукраїнської Народної Республіки³.Однак, навіть невідповідний настроям мас склад делегатів непокоїв військове ке­рівництво УНР: воно серйозно побоювалося, що під тиском обста­вин зібрання може пристати на ліву політичну платформу.

Поповзли чутки, що в такому разі Січові стрільці силою розже­нуть форум. Звісно, це не сприяло продуктивній праці. В нервовій атмосфері ще наочніше виявилися внутріпартійні суперечності, зо­крема у фракції есерів. Тривалий час не вдавалося сформувати на­віть авторитетну президію⁴.

На думку автора фундаментального історичного дослідження, «засідання 25-28 січня були рішаючими. В ці дні під пресією вій­ськових подій і Дирекорії було рішуче і остаточно порвано з укра­їнською робітниче-селянською революцією, ліквідовано нещадно мрії директоріянської весни, поставлено дальшу боротьбу на ста­рий, двічі за часів української революції переживший себе, ґрунт - «демократичного ладу і парляментаризму»⁵.

Ключовим на Конгресі став виступ Голови Директорії В. Вин- ниченка, в якому найбільшої уваги надавалося історії боротьби за відновлення УНР і тяжкому військово-політичному стану респуб­ліки.

Заключні слова промови були такими: «...Директорія, намітив­ши широкі демократичні реформи, переведе їх в життя. Наші ре­форми - не большевизм. Ми не большевики. Директорія в своїй ді­яльності орієнтується на культурний Захід. Особливі умови життя в Росії породили совіти, але соціяльна революція в інших країнах відбувається в інших формах. Совітська форма російської революції засуджена на загибель. Большевики умирають, бо Антанта заперла їх в усіх портах, але вони хотять, щоб і ми загинули разом з ними.

Большевики вішають нам петлю на шию, тому можливо, що у нас будуть китайсько-латишські совіти. Але наш народ нікому не дозволить сісти йому на плечі»⁶.

На тлі тривожних виступів військових оптимізмом позначалася лише промова С. Петлюри, який вважав наявні сили достатніми для оборони Києва від радянських військ¹. Сформований же В. Винни- ченком відхід від нещодавно визначених соціальних орієнтирів, з ентузіазмом підхопили й інші делегати. «За В. Винниченком піш­ли инші «ура-патріотичні» промови. І знову, як і, приблизно, рік тому (в грудні 1917 р.) на Всеукраїнському робітниче-селянському та салдатському з'їзді, соціяльно-економичний, клясовий момент в українській революції було затушковано моментом національно- політичним.

Питання про радянську форму влади знов було цілком іден­тифіковано з питанням національного поневолення України Мос­ковщиною. Національний момент робив такий вплив, що не то що промови представників радянських соціялістичних партій, а навіть промовці фракції української партії соціялістів-революціонерів центральної течії, що пропонували передати владу в Українській Республіці в центрі і на місцях на трудовому принципі, не знахо­дили співчуття більшости конгресу. Під час фракційних промов, що почалися 26 січня, конгрес робив надзвичайно сумне враження. Фракція української партії соц.-революціонерів (центральна течія), що могла, при умові внутрішньої спаяності, ясності своїх позицій і рішучого переведення їх в життя, відограти рішаючу ролю в цім важнім моменті української революції, - розбавлена елементами з селянської фракції, розбилась, покололась на праве і ліве крила, які не могли знайти спільної плятформи, і в результаті виступила і го­лосувала (відповідно до свого поділу) за ріжні резолюції. Фракція українських соціяль-демократів (офіціяльна партія) прикладала всіх сил, щоб утворити на Конгресі дрібнобуржуазну, націоналістично- войовничу більшість, залучаючи до себе так звану галицьку фрак­цію (що зовсім не орієнтувалася в обставинах і складалася з пред­ставників дрібної, переважно селянської, галицької буржуазії) та правицю фракції селянської спілки.

Пропозиції і промови представників радянських соціялістичних партій (промова лівого укр. с.-р. Тараненка, укр. незалежника Зі- новєва, пізніще бундовця Рафеса) зустрічалися криком та свистом. Найменший натяк на необхідність миру з Совітською Росією, на передачу влади в Українській Республіці робітниче-селянським ра­дам, викликав обурення з боку розпаленої відповідними промовами й агітацією галицької та соц.-демократичної фракції. Отамани Пет­люра та Коновалець - закликали до рішучої боротьби з російськими большевиками, вимагали від конгресу одобрення своєї контррево­люційної політики, погрожували репресіями лівим партіям і запев­няли, що переможуть всі і все»². Очевидно, в цій (можливо, дещо й задовгій) цитаті П. Христюк влучно передав сутність подій, що розгорнулися на Конгресі.

З принципових позицій лінію більшості, уособлювану В. Вин- ниченком, критикували «незалежні» українські соціал-демократи. В проголошеній ними декларації давалася досить неприємна оцінка політиці Директорії, уряду УНР, обґрунтовувалася думка про до­цільність передання влади в УНР в інші руки. «Директорія відогра- ла в українській революції свою велику організуючу ролю, - гово­рилося у документі. - Але вона не змогла удержатись на тому шля­ху, яким повинна розвиватися українська соціялістична революція, вона не змогла оцінити тих завдань і цілей, які висунуто світовою революцією, вона не стала на твердий соціяльний ґрунт і тим роз­хитала той соціяльний фундамент, на якому лише й мала укріпити­ся революція.

Причинами цього є як сама структура влади Директорії, так і та обстановка, в якій їй довелося провадити свою діяльність. Характер складу Директорії, як коаліції національних революційних україн­ських партій, і відсутність ясно вираженого клясового характеру її (а соціялістичну революцію тільки й може переводити клясова вла­да) опреділили хисткий і нерішучий характер її політики, як вну­трішньої, так і зовнішньої...

У великій мірі до цього ходу подій спричинилося міжнародне становище України. Опинившися між двома сторонніми силами - з одного боку, Совітська Росія, а з другого, імперіялістична Антанта, Директорія, з страху перед Антантою, не зайняла відносно неї рі­шучої позиції. В той же час наступ російського совітського війська і авантюра правительства Пятакова спричинилися до того, що урядовий курс політики на Україні пішов вправо, а не вліво, як того можна було сподіватися. І в результаті ми маємо війну з соціяліс- тичною Росією і можливість союзу з імперіялістичною Антантою. Ми не можемо цього допустити. Одинокий вихід з цього становища, який зможе удержати революцію і не дасть її роздушити, який дасть організуючі гасла революційним масам і поведе їх до боротьби, - це є якнайшвидча передача влади робітниче-селянським радам»¹.

Закінчувалася декларація «незалежників» низкою категоричних вимог, які були дуже близькими до позиції, що займав Центральний Виконавчий Комітет Всеукраїнської Ради селянських депутатів:

«1. Одержавши од Директорії всю повноту влади в Українській Республіці, Трудовий Конгрес не задержує її в своїх руках, а передає єдино правдивому представництву сили й волі революційного селян­ства і робітництва - радам робітничих і селянських депутатів.

2. Трудовий Конгрес оголошує Україну незалежною Соціялістич- ною Республикою.

3. Трудовий Конгрес пропонує російському світському урядові приступити до мирових переговорів і згоди між: двома соціялістич- ними республиками.

4. Трудовий Конгрес вимагає виводу з України чужостороннього імперіялістичного війська і невтручання імперіалістичних держав в українські справи.

5. Трудовий Конгрес складає тимчасове робітниче-селянське правительство з представників партій і груп, які стоять на ґрунті влади рад, якому доручає перевести по певній, виробленій Конгре­сом інструкції передачу влади робітниче-селянським радам і скли­кання Конгресу робітниче-селянських рад України, який вже і має утворити нормальний лад Української Соціялістичної Республіки Рад і організувати постійний уряд.

6. Після цього Трудовий Конгрес повинен розпуститися»¹. Як­що взяти до уваги, що аналогічні, а то й радикальніші думки об­стоювали й ті сили, які не брали участі в конгресі, але помітно впливали на настрої мас (більшовики, боротьбисти, частина бундів­ців), то стане зрозуміло: оголошення декларації незалежників було не прикрим епізодом для керівників конгресу, а позицією більшості політично активних верств суспільства, якою не варто було нехту­вати і яку просто небезпечно було долати.

Однак гору взяла інша логіка - розстановка сил у керівному ядрі державного центру УНР, який неухильно дрейфував управо. Наочним виявом цієї тенденції стали процеси у фракції УПСР (цен­тральної течії), що розгорнулися безпосередньо на конгресі.

До фракції пристала велика кількість селянських депутатів, які вбачали саме в есерах своїх найперших захисників. Це додало нової гостроти тим суперечностям, які виявлялися ще до форуму, - на самому конгресі під час засідань фракції з великим ентузіазмом сприймалися виступи М. Грушевського, який енергійно захищав трудовий принцип, ідеали соціалістичної революції й критикував реформістську позицію Директорії. Лише з великими труднощами вдалося узгодити спільну декларацію фракції. В ній, зокрема, вка­зувалося: «Оцінюючи великий подвиг українського трудового на­роду, котрий виключно своїми силами визволив свою країну з-під гетьмансько-поміщицького ярма, фракція УПСР вважає, що цим повстанням трудового люду почалась нова ера соціяльного будівни­цтва і національної творчости, і через це кладе в їх основу трудо­вий принціп, як єдину гарантію успіху в будуванню нового життя.

...В сфері соціяльного будівництва фракція стоїть на принціпі соціялізації землі, конкретизуючи його, згідно з умовами окремих місцевостей; в робітничому питанню фракція підтримує і про­вадить в життя принціпи, покладені в основу робітничого закону Центральної Ради.

...Виходячи далі з покладеного в основу трудового принціпу і маючи на увазі інтереси робітництва, а також інтереси загально­державні, фракція вважає за необхідне націоналізацію приватних залізниць, цукроварень, фабрично-заводських, фінансових та инших підприємств широкого суспільного значіння.

...Для переведення в життя і закріплення соціяльних здобутків революції мусить бути відповідно сконструйований державний ап­парат.

Беручи в основу принціп децентралізації влади і широкої об- ластної автономії, зазначений в Конституції Центральної Ради від 29 квітня 1918 р., і розвиваючи його згідно прийнятому трудовому принціпу, фракція визнає, що державні органи влади - як в центрі, так і на місцях - мусять належати колективам, складеним із пред­ставників трудового люду - селян і робітників, обраних на осно­ві рівного, безпосереднього виборчого права, способом таємного і пропорціонального голосовання.

...Такими колективами мусять бути сільські, волосні, повітові і губерніяльні трудові ради селян і робітників, котрі, маючи в межах своєї території певні права і підлягаючи одна другій по інстанціях, будуть підпорою і допомогою в переведенні зазначеного соціяль- ного будівництва і забезпечення від адміністративної розрухи та анархії.

...Органом верховної влади має бути Всеукраїнський Конгрес Трудового Народу із депутатів, обраних по вище зазначеному спо­собу, а виконавчим органом - відповідальна перед ним Рада Народ- ніх Міністрів.

Верховна влада зараз належить нинішньому Конгресу Трудово­го Народу України»¹.

Це був компромісний документ. Особливу увагу привертало те, що ключове на той час питання про ставлення до радянської Росії, з якою УНР вела війну, взагалі виявилося у ньому замовчуваним. Не дивно, що під час голосування за проекти резолюцій з поточ­ного моменту фракція УПСР узагалі поділилася на три частини. Одні делегати утрималися, інші підтримали А. Степаненка, який запропонував проект резолюції з пропозиціями про передання вла­ди Трудовому конгресу й формування органів влади за трудовим принципом - згідно із засадами вищенаведеної декларації УПСР. Цей варіант документа був відхилений конгресом.

Третя група з есерівської фракції, що тяжіла до правих поглядів, підтримала точку зору Директорії і Ради народних міністрів, тобто позицію правого крила УСДРП. Це забезпечило перевагу спільному проекту резолюції, запропонованому від імені УСДРП (офіційної) і УПСР (центральної течії - правої).

У резолюції висловлювалися подяка і повна довіра Директорії за її діяльність.

Зважаючи на загрозливе внутрішнє і зовнішнє становище УНР, конгрес вирішив припинити свою роботу. Водночас було ухвалено виділити зі складу делегатів комісії з законопідготовчими й кон­трольними функціями, що мали розробити законопроекти для на­ступної сесії Трудового конгресу, а також допомогти урядові в оздо­ровленні адміністративного апарату. Мали бути створені комісії: з оборони держави, земельна, бюджетна, закордонних справ, харчо­вих справ і культурно-освітня.

Щодо ключового питання - про організацію влади в УНР - кон­грес ухвалив: «З огляду на небезпечний військовий час доручити власть і оборону краю Директорії УНР, яка, доповнена представ­ником од Наддністрянської України, до слідуючої сесії Трудового Конгресу має бути верховною властю і видавати закони, необхідні для оборони Республики, при чім ці закони передаються на затверд­ження найближчій сесії Трудового Конгресу.

Виконавча влада УНР належить Раді Міністрів, котра склада­ється Директорією і в часі первої сесії Конгресу відповідає перед Директорією»¹.

Президії форуму, за погодженням з Директорією, доручалося найближчим часом скликати чергову сесію Трудового Конгресу України. Програмні пункти резолюції були дуже короткими, але виразними й чіткими: «Конгрес Трудового Народу України стоїть проти організації робітничої диктатури і висловлюється за демо­кратичний лад на Україні. В цілях закріплення демократичного ладу правительство УНР разом з комісіями має підготовити закон для виборів всенароднього парляменту Великої Соборної Української Республики.

...На основі всенароднього голосовання мають бути скликані нові органи влади на місцях, а до того місцева власть, в інтересах національної оборони, повинна належати довіреним правительства УНР - комісарам, які повинні працювати в контакті і під контро­лем місцевих трудових рад, обраних пропорціонально від селян і робітників»².

Не такий виразний та категоричний, начебто позначений на­строями приреченості, мають вигляд слова про війну за незалеж­ність УНР, за збереження національної державності, її цілісності:

«У відношенню до захватів української території військом держав Антанти, арміями совітськими, польськими, донськими, добро­вольческими та румунськими Конгрес Трудового Народу України заявляє свій рішучий протест проти замахів на цілість, самостій­ність і незалежність Української Народньої Республики. Українсь­кий народ хоче бути нейтральним і в дружніх відносинах з усіма иншими народами, але він не потерпить, щоб яка б не було держава накидала збройною силою свою волю українському народові»¹.

Ухвалена Конгресом резолюція ніяк не може претендувати на роль програми революційних перетворень (навіть щонайстислі- ших, найзагальніших). Це лише декларація принципів, політичних орієнтирів, які навряд чи були концентрованим утіленням інтере­сів, домагань учасників визвольної революції, тим більше всього українства.

Підтвердженням такого висновку стала заява, подана до пре­зидії Конгресу блоком фракцій, що обстоював владу рад (україн­ські соціал-демократи-незалежні, українські есери-ліві, російські соціалісти-революціонери і Бунд), які відмовилися брати участь у голосуванні за пропоновану правою більшістю з'їзду резолюцію. В заяві говорилося: «Не визнаючи з самого початку правомочности Конгресу, що було зазначено нами в декляраціях, ми бачили своє завдання лише в тому, аби з трибуни Конгресу оголосити вимоги трудового селянства та пролетаріяту, що боряться за соціялізм, за владу рад. Це завдання за два дні праці Конгресу виконано. З дру­гого боку, з деклярацій фракцій, які складають більшість Конгре­су, видно, що: 1. Конгрес цілком ухвалює політику Директорії, ко­тра веде боротьбу проти революційних мас; 2. Конгрес ухвалює війну з Совітською Росією і згоду з імперіялістичними урядами Антанти, прикриваючись машкарою нейтралітету. Уряд, що скли­кав цей Конгрес на непевних підставах при умовах репресій про­ти революційно-соціялістичних партій, досяг своєї цілі, здобувши покірну більшість. Ми ще раз заявляємо, що цей Конгрес не має права говорити від імени трудових мас України. Виконуючи наказ своїх виборців, зазначені вище фракції залишають Конгрес і скла­дають з себе всяку відповідальність за постанови Конгресу та за їх наслідки»².

Отже, схвалений Трудовим конгресом України документ (ін­ших просто не встигли розглянути перед загрозою захоплення Ки­єва радянськими військами) свідчить, що дальшого розвитку плат­форми (програми) Української революції, всупереч сподіванням, не сталося.

У результаті було ухвалено резолюцію про поточний момент (універсал) - єдиний документ, що його встигли прийняти до 28 січ­ня 1919 р. - далі працювати було просто небезпечно, і форум поспі­хом закрився. В резолюції говорилося, що представники трудового народу України в складних умовах ворожих агресій і надалі дору­чають провадити державну роботу Директорії, яка поповнювалася представником від ЗУНР.

У багатьох політиків того часу такі рішення викликали глибоке розчарування. П. Христюк дав безжалісну й гостру характеристику ухваленому документові, його духу й сутності, а відтак - і всій ро­боті Конгресу: «...Взятий Директорією з отаманами курс ліквідації революції й ідеї диктатури працюючих було стверджено правицею Конгресу. Українську Республіку мала возглавляти й далі скомп- ромітована вкрай Директорія, а після - Установчі Збори, обрані «всенароднім голосованням». Влада на місцях мала належати і далі не менш скомпромітованим отаманам і комісарам, а після - демо­кратичним органам самоврядування. Утворені в процесі революції трудові ради на місцях мали залишитися тільки в силу необхід­ності, як тимчасові революційні органи з неясними контрольними функціями; ради робітничих депутатів, очевидно, мали бути просто розігнані, як символи засудженої Конгресом «робітничої диктату­ри». В зовнішній політиці ухвалювалася і надалі політика директо- ріянського нейтралітету. А що то був за «нейтралітет», не було вже ніякого сумніву. «Червоний Прапор» (№ 4.2.ІІ.1919) мав рацію го­ворити, що нейтралітет Директорії фактично виявлявся, головним чином, в боротьбі з «червоним імперіялізмом» і в співробітництві в тій чи иншій формі з своєю, російською і антантською буржуазією. Та й сама Директорія вже не ховалась з цим, а українські соціяль- демократи, ті самі, що в резолюції Конгресу так «задиракувато» виступали проти імперіялістичної Антанти, спокійно приймали до уваги доклад Військового Міністра, от. Грекова Конгресові про зроблені вже з Антантою умови, після яких між иншим відступа- лося Антанті все Чорноморське Побережжя «в стратегічних цілях союзників».

...Конгрес відбувся, але того Конгресу, про який йшла мова в дні революційного піднесення робітниче-селянських мас проти гетьманщини, Конгресу пролєтаріяту і революційного селянства не було»¹.

Завершення роботи Трудового конгресу України не стало сти­мулом для нового піднесення Української революції. Навпаки, були наявні всі ознаки її кризового стану. Про тривожність ситуації свід­чило, зокрема, те, що розгубилися навіть Січові стрільці - «пропала їхня хвальовита самовпевненість і хлопчача зарозумілість». Виявом цього стала пропозиція січовиків запровадити особисту диктатуру

2. Винниченка. Останній, за його словами, відмовився на користь

3. Петлюри, але ініціаторам такого кроку Головний отаман не під­ходив «ні з політичного боку, ні, навіть з військового»². Численні факти переконливо доводять, що ані Директорія, ані Рада Народ­них Міністрів (не говорячи вже про партії) не мали ніякої реальної влади.

Директорія розривалася внутрішніми суперечностями. В. Вин- ниченку і А. Макаренку практично з усіх питань протистояли С. Петлюра та П. Андрієвський. Ф. Швець брав бік то перших, то других. Під час обговорення принципових питань, ухвалення за­конів, декларацій, заяв «терези», як правило, схилялись на користь

2. Винниченка. «Але фактична, реальна політика поза Директорією проводилась тими силами, виразником яких у Директорії були

3. Петлюра й П. Андрієвський»¹.

Довідка: АНДРІєВСьКиЙПанас (Опанас) Михайлович (1878-1955) - український політичний, державний діяч, юрист. Народився в Уманському повіті на Київщині. Закінчив юридичний ліцей у Ярославлі (1906 р.), займався адвокатською практикою в Киє­ві. В 1917 р. - член Української партії соціалістів-самостійників, вхо­див до її керівного ядра.

13 листопада 1918 р. П. Андрієвського обрали до складу Директорії. Прихильник парламентської моделі державного устрою. Конфлікту­вав з С. Петлюрою. Після заколоту В. Оскілка, до якого мав причет­ність, був у травні 1919 р. виключений зі складу Директорії. Перебуваючи в еміграції в Чехословаччині, займався педагогічною діяльністю.

Не маючи змоги змінити таку протиприродну практику, В. Вин- ниченко вже під час роботи Трудового Конгресу, в двадцятих чис­лах січня 1919 р., робить спроби вийти з Директорії, що підтверджу­ється його щоденниковими записами².

Перебування Директорії в Києві завершувалося під знаком гли­бокого роз'єднання українських національних сил. Революція всту­пала в смугу найтяжчих випробувань, в яких вирішувалася її доля.

Звісно, суперники не полишали надій і на те, що саме їх сторона здобуде, в силу дії об'єктивних чинників і дотримання принципо­вої лінії (нерідко то була просто вперта непоступливість), перевагу і подальший хід подій розвиватиметься за її передбаченнями і сце­нарієм.

***

Сподівання на те, що ситуація сама-собою якось владнається, звісно, були безґрунтовними і безперспективними. Тим більше, що, здається, жодна із сил, що брали участь у Трудовому конгресі Укра­їни, не збиралася виконувати його рішення. Власне, не встиг форум припинити роботу, як на противагу визначеним орієнтирам заявила про себе одна з сил, що зробила вагомий внесок у схвалення під­сумкового документу.

28 січня 1919 р., тобто в останній день роботи Трудового кон­гресу України, в Києві відбулася конференція УПСР (центральної течії). Спочатку на 24 січня призначався з'їзд, але провести його в нормальних умовах не вдалося, й зібрання, відкрившись 28 січня за участі 58 делегатів (переважно з Правобережжя), конституювалося

1. Винниченко В. Назв. праця. - С. 237-238.

2. Там само. - С. 238-239.

як «Конференція УПСР центральної течії». Активну участь у робо­ті форуму брав М. Грушевський.

На конференції не спостерігалося тієї розбіжності думок, як у фракції УПСР Трудового конгресу, - позначилася відсутність селян, які об'єктивно (не з свідомого розрахунку) здійснювали моральний тиск на делегатів.

В ухвалених резолюціях конференція констатувала, що осібне існування УПСР (центральної течії) на чолі з Організаційним ко­мітетом було необхідністю, що об'єднання (злиття) з лівою течією партії в даний момент є неможливим, «але переобраний Централь­ний Комітет УПСР ц. т. повинен намагатись працювати в якнай­ближчому контакті з Центральним Комітетом лівих і прямувати до з'єднання партії»¹.

Обговоривши проблему влади в Україні, конференція УПСР констатувала, що «велика українська революція з національно- політичної розвинулась в революцію соціяльну, що зберегти і закрі­пити здобутки соціальної революції зможуть лише клясові органи, тому Конференція УПСР визнає за необхідне, аби влада перейшла до рук клясових органів, себ-то Рад Селянських та Робітничих Де­путатів.

Маючи ж на увазі, що деклярацією фракції УПСР ц. т. на Укра­їнському Трудовому Конгресі про створення клясових органів дер­жавної влади в формі Трудових Рад Селянських і Робітничих Депу­татів, обраних на основі рівного, безпосереднього виборчого права, способом таємного і пропорціонального голосування, було визнано конче необхідним утворення Трудових Рад з тим, щоб такі ради, маючи адміністративно-політичні і господарські функції в межах своєї території і підлягаючи одна другій по інстанціях, були підпо­рою і допомогою в переведенні соціяльного будівництва і забезпе­чили від адміністративної розрухи та анархії, - Конференція УПСР закликає всі партійні комітети до утворення таких рад в формі, як то зазначено в деклярації УПСР ц. т., приймаючи зазначену в де- клярації назву «Трудових Рад Селянських і Робітничих Депутатів», не допускаючи сепаратних виступів до захвату влади.

... З огляду на те, що пункти тої деклярації не лягли в основу по­станов Трудового Конгресу, Конференція констатує, що прийнята Трудовим Конгресом резолюція ставить УПСР в таке становище, коли вона, як партія, не може брати на себе віповідальности за урядову політику. Але, зважаючи на скрутний стан УНР і потребу інтелектуальних техничних сил для неї, УПСР дозволяє своїм чле­нам входити у всі урядові органи для органичної роботи, коли ця робота не стоїть на перешкоді організації вищезазначених клясових органів»¹.

Закріплення розколу було завершене обранням Центрального Комітету УПСР (центральної течії) у складі: Н. Петренко, І. Луза- нівський, М. Любинський, І. Миколайчук, А. Степаненко, Д. Од- рина, І. Часник, О. Щадилів, В. Голубович (останній - кандидат у члени ЦК). Проведені новим керівним центром переговори з лівою течією партії успіху не мали, й обидві партії існували окремо.

Визнавши за необхідне підтримувати радянську форму влади, УПСР (центральної течії) водночас наполягала, щоб у лавах селян­ських і робітничих депутатів українське трудове селянство мало представництво, відповідне його соціально-економічному значен­ню в житті краю. В цьому своєму домаганні партія виходила з міркувань подвійного роду: соціально-економічних і національно- політичних. Зважаючи на аграрний характер України і відповідно малу чисельність міського робітництва, партія вважала диктатуру пролетаріату в Україні нездійсненною без підтримки багатоміль­йонної верстви безземельного та малоземельного селянства; тіль­ки в тісній злуці міського пролетаріату з трудовим селянством і спільній їх революційній праці в радах робітничих і селянських депутатів УПСР убачала запоруку перемоги революції в Україні. З іншого боку, й національно-політичний момент сприяв відстою­ванню партією відповідної участі трудового селянства в державно- господарському і культурному будівництві в Україні. Віддати всю складну справу формування нового суспільно-державного життя в Україні виключно в руки пролетаріату, частково - неукраїнсько­го, частково - зрусифікованого та денаціоналізованого, українські соціалісти-революціонери вважали небезпечним для культурного, економічного й політичного розвою українських трудящих мас. Це лише підкопувало б ґрунт під державністю України, яку обстоюва­ла УПСР, убачаючи в незалежності реальну ознаку національного визволення українських трудящих мас і необхідну передумову за­вершення національно-визвольної боротьби українського народу.

Об'єктивно рішення конференції українських есерів (централь­ної течії) звужували можливості для впровадження у життя Дирек­торією і Радою народних міністрів настанов, вироблених Трудовим конгресом України. Водночас вони змушували керівні державні кола УНР шукати підтримки серед партій правого політичного спектру, швидше еволюціонувати на позиції, що донедавна вважалися лише ймовірними або віддалено-перспективними.

Сповзання Директорії й уряду вправо спричинило зростаюче невдоволення лівих партій і широких мас учасників визвольної бо­ротьби, трудящих, які інтуїтивно відчували в «демократичних» «парламентських» принципах маскування чужих їхнім інтересам тенденцій.

Окрім стихійного спротиву політиці Директорії, що знаходив і певне ідеологічне відбиття та оформлення в документах лівих укра­їнських партій, течій і груп, дедалі виразнішого логічного обґрун­тування набувала й тенденція тяжіння до радянських форм влади. Вона не тільки була неминучою реакцією на еволюцію настроїв ве­личезного масиву учасників визвольного руху, специфічним бачен­ням перспектив останнього, але й великою мірою зумовлювалася розвитком світової соціалістичної думки, розмахом міжнародної революційної боротьби й, конкретніше - вільним чи невільним за­лученням до цієї боротьби України.

Успіхи радянських військ і, відповідно, невдачі й поразки армії УНР змушували лідерів лівих українських партій і груп шукати те­оретичні моделі поєднання соціалістичних і національних проце­сів, радянської влади і національної державності.

Для РКП(б), КП(б)У, місцевих більшовицьких організацій єди­ною безсумнівною перспективою (якщо не вдаватися у мотиви, а обмежитися констатацією) поставала Українська Соціалістична Ра­дянська Республіка. І цієї стратегічної мети вони домагалися будь- якими засобами.

Не рахуватися з такою реалією, звісно, було просто неможливо. Тому ліві українські партії і течії робили певною мірою вимушені по­літичні кроки, намагаючись водночас захистити національні ідеали та інтереси. Так, наприклад, «незалежні» українські соціал-демократи рішуче засудили Робітничо-селянський уряд Г. Пятакова-X. Раков- ського як ненаціональний, узурпаторський, окупаційний¹. Про­те вони не лише не виключали можливості співпраці з ним, але й вважали за доцільне спорядити до його складу своїх емісарів для здійснення цілком визначеної програми. її найголовніші параме­три були втілені у спеціальній постанові Організаційного комітету фракції незалежних УСДРП: «ходити в правительство і нести повну відповідальність за нього тільки в тім разі, коли:

1. Буде всіма офіціяльними органами вищої влади - не тільки української, але й російської - визнано незалежність і самостійність Української Соціялістичної Республики; 2. коли на Україні буде вестися твердий національний курс, як і соціяльний, і офіціяльною мовою буде тільки українська»².

Однак маючи велику перевагу у військовій силі, відчуваючи зростаючий авторитет у масах, лідери більшовиків, уряду УСРР не­гативно реагували на пропозиції співпраці, в основі яких були вза­ємні поступки. Як інтернаціоналісти, вони бачили соціалістичну, радянську Україну лише у міцному, нерозривному союзі з РСФРР - оплотом світової соціалістичної революції.

Партійно-радянське керівництво УСРР ще більше дистанціюва- лося від Всеукраїнської Ради селянських депутатів та Української партії соціалістів-революціонерів (центральної течи), які намага- лися скоригувати систему радянської влади в Україні з урахуван­ням національної специфіки. Очевидно, найнеприйнятнішим для більшовиків було заперечення українськими партіями диктатури пролетаріату й забезпечення через ради принципу диктатури тру­дового селянства й робітництва, на чому й надалі наполягали ті українські сили, які в цілому схилялися до радянської платформи. Так, у декларації ЦК УПСР (центральної течії), яка розвивала по­станови конференції місячної давності, зазначалося:

«Шлях соціальної революції, на який ступила Україна, ставить її в ряди радянських держав і вимагає повної солідарности і спіль­ної акції з ними в ім'я світової революції.

Революційна активність України на інтернаціональному фронті може виявитись з найбільшою силою лише при її суверенному існу­ванні. Державної незалежности вимагає вся сучасна кон'юнктура: особливости національні, економичні й соціяльні, необхідність най- скоршого залучення Галичини у вир соціяльної революції.

Порушення суверенности України неодмінно викличе нове за­гострення національно-політичної боротьби, що загрожує соціяль- ній революції на Вкраїні і відбивається шкідливо на всьому світо­вому соціяльному рухові.

Союз суверенних радянських держав для спільної боротьби про­ти світової контрреволюції - найліпша форма об'єднання в сучас­ний момент, яка гарантує максимум успіху.

Та ж сама вищезазначена кон'юнктура вимагає відмовлення від переведення соціяльної революції на Україні шляхом диктатури пролетаріату в чистому виді. Лише поширення соціяльної бази і встановлення диктатури трудового селянства і робітництва забез­печить твердий хід соціяльної революції і не допустить небажаних ускладнень, які може використати буржуазія та контрреволюція.

Вся система радянської влади на Україні, на підставі досвіду з практичного переведення її в Російській Соціялістичній Радянській Республиці, а також з огляду на необхідність пристосовання її до місцевих умов, мусить прийняти відмінні форми, які забезпечили б для неї найміцніший ґрунт. Ці форми перш над усе повинні бу­дуватися з метою надання всій системі радянської влади характеру майбутнього устрою суспільства. Нівелювання людности до одного стану працюючих невідривно мусить сполучатися з відновленням сили демократичних принціпів.

Нещадна зовнішня і внутрішня боротьба з буржуазією і контр­революцією в цей час - головне завдання радянської влади, яке по- трібує величезної енергії і кількости борців, тому ця влада мусить мобілізувати й притягти до активної праці якнайширші маси трудо­вих кляс, а також: створити умови, які б сприяли співділанню всіх радянських партій»¹.

Вироблені партією відправні принципи діяльності, оригінальне бачення місця Української революції в світовому революційному поступі (що враховувало й національну специфіку та національний інтерес, і спільну суспільно-політичну мету) зумовлювали й кон­кретизацію завдань, за які розгортала боротьбу УПСР (центральної течії):

«1. За суверенну Українську Республику і союз її з иншими ра­дянськими державами.

2. За диктатуру трудового селянства і робітництва в формі об'єднаних рад селянських, робітничих і військових депутатів з від­повідною пропорціональністю представництва.

3. За внутрішнє удосконалення рад шляхом демократизації їх, як то: забезпечення прав партійних меншостей в радах, прямі й тай­ні вибори, фактична залежність виконавчих комітетів рад від пле­нумів і т. д.

4. За незалежне існування клясових професійних організацій.

5. За соціялізацію всієї землі з запровадженням вільного пере­ходу до колективної обробки землі.

6. За вжиття найрішучіших державних заходів до інтенсифіка­ції сільського господарства, піднесення кустарної промисловости і кооперативно-артільних підприємств ріжних родів.

7. За соціялізацію фабрик, заводів, будинків та інших підпри­ємств широкого суспільного значіння.

8. За націоналізацію залізниць, копалень, фінансових установ та инших підприємств, які мають загально-державне значіння.

9. За введення трудової повинносте для всіх громадян України

і 10. За утворення єдиної клясової української армії по принціпу

загального призиву працюючих»¹.

Звісно, без порозуміння з керівними колами УСРР, РСФРР по­дібні плани залишалися лише на папері.

Ще менше надій на реалізацію мали проекти примирення біль­шовиків з Директорією, які розроблялися деякими місцевими есе­рівськими організаціями, їхніми регіональними з'їздами².

Особливу занепокоєність у комуністичних лідерів УСРР викли­кали самостійницькі наміри українських сил, що поділяли радян­ську платформу. Тому обіцяне радянським урядом легальне існу­вання соціалістичних організацій, які «чесно стали на ґрунт радян­ської влади», зіткнулося з численними труднощами. Всеукраїнсь­ку Селянську спілку було невдовзі розпущено, діяльність УПСР (центральної течії) по суті унеможливлено, а українських соціал- демократів (незалежних) навіть тероризовано³. Серед українських партій лівого флангу тогочасного політичного спектру найближче

1. Цит. за: Христюк П. Назв. праця. - С. 85.

2. Там само.

3. Див.: Там само. - С. 86-88.

до більшовицьких позицій перебували боротьбисти. Їхні організа­ції самі наголошували на схожості платформ, поглядів.

Так, збори Київської організації лівих українських есерів на по­чатку лютого 1919 р. ухвалили: «Через те, що з ідеольогичного і тактичного боку, особливо за останні часи, Комуністична Партія (больш.) України наблизилась до Української Партії Соц.-Револю- ціонерів, звернутись до Центрального Комітету УПСР з пропози­цією, аби він, в інтересах всесвітньої соціялістичної революції і зо­крема революції на Україні, вжив заходів до скликання Партійного З'їзду для розв'язання питання про можливі форми об'єднання ді- яльности обох партій - УПСР і КП(б)У».

Інші збори Київської організації, що відбулися у другій поло­вині лютого і на яких, між іншим, було обрано делегатів на V з'їзд партії, ухвалили таку резолюцію:

«1. Не бачачи великих ріжниць між УПСР та КП(б)У в питаннях програмової тактики; 2. Рахуючись з бажанням широких кіл партії додати до назви «УПСР» назву «комуністів» або відповідним чином переіменувати УПСР і зовсім; 3. застерігаючи партію, що при окре­мім її існуванню в опозиції до проводирів КП(б)У події, а також і підтримка її з боку «надійних» елементів неминуче приведуть її в табір контрреволюції, а також, 4. беручи на увагу, що вже існує ядро справжньої комуністичної партії, організаційно зв'язаної з ко­муністичними партіями инших країн та їх правильними позиціями; 5. Уважаючи своїм обов'язком по змозі краще і повніше ці позиції підтримувати; 6. Вважаючи своїм обов'язком усунення дезорганіза­ції в УПСР, яка може виникнути через несвоєчасний вступ до КП(б)У окремих товаришів або груп УПСР, - збори, на підставі всього ви­щесказаного, маючи на оці інтереси успішного розвитку соціяліс- тичної революції, ухвалили: Вимагати від Центр. Комітету Партії, щоб він вступив в переговори з Центр. Комітетом КП(б)У з метою об'єднання УПСР з КП(б)У і успішного переведення цього злиття на V З'їзді УПСР»¹.

У цьому прагненні до злиття відігравали велику роль, поряд із мотивами ідеологічного характеру, міркування практичного пла­ну - небажання опинитися на нелегальному становищі й намаган­ня активно впливати на розвиток подій навіть ціною значних по­ступок.

Однак нігілізм більшовиків тривалий час поширювався і на цю, здавалося, споріднену їм партію. Тому точок дотику для проведен­ня спільної політики не було (або їх просто не бажали знаходити).

Таким чином, можливості для впровадження в життя платформ Української революції, яких дотримувалися ліві українські партії, були надто обмежені. Дедалі чіткіше вимальовувалася перспек­тива: задля досягнення власних ідеалів Українська національно- демократична революція мала боротися проти соціалістичної рево­люції більшовицького напряму.

Однак тоді навіть для самих себе виникала очевидна неузго­дженість між соціальними й національними чинниками й програ­мами революційного поступу. Розв'язати суперечливості, що мали очевидну тенденцію до загострення, було непросто. Ще складніше було пояснити спрямованість політичного курсу масам, на підтрим­ку яких орієнтувалися ліві українські політичні сили. Їх провідни­ки добре розуміли об'єктивну природу труднощів і просто не мали іншого виходу, як з вірою у правоту своєї позиції, сподіватися на завоювання шляхом переконань прихильності до себе, а також шу­кати такі ідейно-політичні рішення, реалізація яких у загальнона­ціональному масштабі забезпечувала бодай повільно наближатися до обраної мети

.

_А

налізуючи події перших двох місяців 1919 року, важко відкинути думку, що дуже подібний етап свого розвитку Україна проходила роком рані­ше. Адже й тоді також українську владу виганяли з Києва радянські війська (українські й російські). Адже й тоді вживалися екстрені за­ходи, щоб зберегти завоювання Української революції, національну державність за допомогою міжнародних чинників, дипломатичних комбінацій. Адже й тоді існували серйозні сімніви щодо вибору зо­внішньополітичного вектора. Щоправда, розстановка сил на геопо- літичному просторі істотно змінилася. Після поразки Четверного со­юзу у світовій війні всемогутньою силою поставала переможниця - Антанта, від союзу з якою рік тому довелося вимушено відмовитися. Тому - хочеш-не-хочеш - треба було, «здійснивши каяття», шукати порозуміння, покладатися на допомогу чужоземної сили.

Робилися і спроби врахувати гіркий досвід переведення конфлік­ту з радянською владою у воєнну площину, спробувати вичерпати наявні суперечності мирними, дипломатичними засобами.

Однак, попри істотні відмінності, загальний результат вимальо­вувався знову дуже невтішним.

Ще наприкінці січня, під час проведення Трудового конгресу України - своєрідного варіанту національних Установчих зборів як ідеалу всієї доби визвольної революції - стало абсолютно ясним:

утриматися в історичній столиці українській владі знову не вдасть­ся. То ж конгрес поспіхом згорнув роботу, не встигнувши належним чином опрацювати державотворчі документи програмної ваги.

У Києві тимчасом зростали настрої проти влади Директорії. Де­далі поширював діяльність обласний ревком, керований більшови­ками. Досить впливовими особистостями стали С. Косіор (секретар обкому), А. Бубнов (голова ревкому), П. Дегтяренко, О. Ластовський, М. Майоров, П. Слинько, В. Чернявський та інші¹, що активізували­ся буквально з кожним днем, особливо під враженням поразок армії УНР.

Про безнадійність становища на протирадянському фронті де­легати Трудового конгресу дізналися з доповідей і В. Винниченка, й С. Петлюри, й О. Грекова, й інших промовців. Як згадував І. Ма­зепа, «оповідали, що багато в цьому завинив своєю самовільною по­літикою командуючий лівобережною Україною отаман Балбочан... Були відомості, що Балбочан не виконав наказу головного команду­вання і не підійшов до Києва з лівого боку Дніпра, чим відкрив біль­шовикам фронт на лінії Київ-Бахмач. Замість того, щоб підійти до Києва, він самочинно почав відступати на Полтаву, Кременчук і далі до Дніпра для з'єднання з російськими добровольцями, забираючи по дорозі цукор та інше майно і все це направляючи на Одесу.

Наслідком всього цього 22 січня Балбочана арештовано разом з двома російськими старшинами з його штабу, полковником Гайден- райхом і полковником Селіванським і привезено до Києва. Російські старшини з-під арешту втекли, а Балбочана перевезено до Станісла- вова в Галичину.

У зв'язку з Балбочанівською історією «Українська Ставка», ор­ган інформаційного бюро армії, 25 січня писала: «Розкривається на­решті загадка, чого Лівобережна Україна так легко піддавалася агі­тації проти Директорії УНР і чого вона ставила такий слабий опір крайнім елементам і наступові чужих ворожих сил. Виявляється, що це діло грандіозної провокації чорної сотні, що захопила була коман­дування лівобережною групою українського війська і свідомо про­водила свою роботу в напрямі викликання серед народу недовір'я і ненависті до Директорії і до цілої української справи»¹.

Уже 27 січня 1919 р. радянські війська наблизилися до Брова­рів - головної опорної бази УНР на підступах до Києва. Назустріч богунцям, якими командував М. Щорс, С. Петлюра висунув військо­ві формування, чисельність яких в Києві сягала 40 тис. солдатів і офіцерів² (1-ша українська радянська дивізія загалом мала трохи більше 10 тис. багнетів). Три дні унерівці стримували атаки богун- ців (особливо запеклі бої зав'язалися під Димеркою й Богданівкою). Однак, коли залізницею з Ніжина прибуло підкріплення (Таращан- ський полк 2-ї української радянської дивізії під командуванням В. Боженка), петлюрівці змушені були відступити, залишивши Бро- вари. Чималу роль при цьому відіграв не надто високий морально- психологічний стан українських вояків. Командири систематично скаржилися на відсутність дисципліни, розклад, масове дезертир­ство, перехід цілих частин на більшовицький бік і боротьбу проти своїх вчорашніх співбратів³.

Доки керівництво червоних підрозділів готувалося до штурму Києва, з'ясувалося, що Директорія разом з вірними їй військами ева­куювалася в напрямку Василькова-Фастова-Білої Церкви. Вранці 5 лютого 1919 р. радянські війська на чолі з М. Щорсом та В. Бо- женком вступили до столичного міста⁴. Його комендантом відразу ж було призначено М. Щорса, який наказом № 1 оголосив, що «вся влада в Києві належить Виконавчому комітету Київської Ради ро­бітничих депутатів. Органи колишньої влади відміняються»⁵. Рада, своєю чергою, видала розпорядження про запровадження радян­ських законів, відміну попередніх порядків.

Довідка: ЩОРС Микола Олександрович (25 травня (6 червня)1895 р., м. Сновськ Чернігівської губернії - 30 серпня 1919 р., с. Білошиця Ко- ростенського повіту Волинської губернії) - український радянський військовий воєначальник.

Народився в сім'ї залізничного майстра. Закінчив військово-фельд­шерську школу в Києві та прискорений курс Віленського військового училища в Полтаві (1916). В роки Першої світової війни військовий фельдшер, потім - молодший офіцер на Південно-Західному фронті, в 1917 р. - підпоручник.

Повернувшись після розвалу російської армії в рідні місця, створив у лютому 1918 р. в Сновську партизанський загін. Частина влилася до об'єднаного загону Новозибківського району, яким під час відсічі австро-німецьким окупантам командував М. Щорс. У вересні 1918 р. сформував у районі Унечі («нейтральна зона») з окремих повстанських загонів 1-й Український радянський полк ім. Богуна. Командував ним в боях з німецькими окупантами, гетьманцями. З листопада 1918 р. - командир 2-ої бригади 1-ї Української радянської дивізії (Богунський і Таращанський полки), яка в боях проти військ Директорії зайняла Чернігів, Київ, Фастів, інші міста і села Чернігівщини й Київщини. 5 лютого 1918 р. М. Щорс був призначений комендантом Києва. З 6 березня до 15 серпня 1919 р. - командир 1-ї Української радянської дивізії, яка в процесі наступу зайняла Житомир, Вінницю, Жмерин­ку, одержала серйозні перемоги над петлюрівцями в районі Сарни- Рівне -Броди-Проскурів, а влітку 1919 р. вела запеклі бої з польськи­ми і петлюрівськими військами і змушена була відступати на схід. З 21 серпня 1919 р. М. Щорс став командиром 44-ої стрілецької дивізії (до неї влилася і 1-а Українська радянська дивізія). Під час оборони Коростеня на передовій лінії вогню був убитий. Тіло було вивезено й захоронено в Самарі.

Зокрема, 8 лютого було оголошено про розпуск міської Думи. 10 лютого при виконкомі Міськради було створено Київський рад- наргосп, на який було покладено завдання керівництва промисловіс­тю, транспортом, постачанням паливом і продуктами.

Раднаргосп розпочав націоналізацію підприємств, налагоджував їх роботу, спрямовуючи зусилля, передусім, на задоволення воєнних потреб. Значної уваги надавалося функціонуванню комунального господарства, де на одне з чільних місць постало завдання пересе­лення робітників і службовців до нових помешкань, із яких виселяли багатіїв.

Тимчасом продовжувався наступ проти військ Директорії на пів­денному напрямку і Правобережжі. Значно активізувалася боротьба повстанських загонів на Поділлі, яку координував і скеровував сіль­ський учитель з Деражнянської волості, більшовик В. Ткачук¹. Поді­бні процеси протікали і на Київщині, Волині та Поліссі¹. Паралельно потужно наростала військова допомога з Радянської Росії². Все це разом зумовлювало стрімке посування лінії фронту. Буквально кож­ного дня надходили повідомлення про встановлення влади рад деда­лі в нових пунктах і районах³.

Достатньо інтенсивною була й розпорядчо-законотворча діяль­ність робітничо-селянського уряду, засвідчуючи, що він пильно контролював розвиток подій, тримав руку на пульсі життя¹. Вели­кої уваги надавалося, зокрема, ідейно-виховним заходам у військах, зміцненню дисципліни⁶.

Продовжуючи відступати, Дієва армія УНР неухильно втрачала бойові якості, скорочувався її кількісний склад. Після відходу з Ки­єва на боці Директорії було близько 26 тис. військовиків², однак їх число дедалі тануло.

Знайшовши притулок у Вінниці, провід УНР гарячково шукав шляхів переламу несприятливої ситуації.

Відсутність скільки-небудь узгодженої спільної платформи при­наймні для більшості політичних сил, об'єктивно зацікавлених у продовженні і поглибленні революції, прагнення кожної політичної сили висунути на перший план власні завдання, аморфність і розко­ли практично всіх українських партій, амбітність їхніх лідерів, яким часто бракувало серйозного політичного досвіду, - далеко не повний перелік внутрішніх причин того кризового стану, в якому опинилася Українська революція вже на кінець зими - початок весни 1919 р. Якщо додати до них вкрай несприятливі, навіть ворожі зовнішні чинники і невдалі дії, спрямовані на те, щоб їх хоч якимось чином нейтралізувати, стає зрозумілою вся трагічність ситуації після ева­куації проводу Української Народної Республіки на Поділля.

«...Роз'єднання українських сил катастрофально збільшилося, - «бив» у найболючішу точку проблеми І. Мазепа. - ...Після пере­їзду Директорії в Винницю безладдя, яке панувало в Києві, ще збільшилося»³. Тобто зростали, примножувалися передусім нега­тивні прояви і тенденції.

Головною їх причиною стало те, що дії Директорії, уряду УНР після Трудового конгресу України дедалі розходилися із інтересами мас. «Масла у вогонь» підливали самочинні дії отаманів, які теж ви­ступали від імені Директорії. Невдоволені маси протиставляли себе керівним центрам українського руху. Факти й документи свідчать про зростаючу ворожість трудящих до Директорії. Так, головне ін­формаційне бюро республіканської армії 15 лютого повідомляло про настрої селян Подільської губернії: «Склалась у селян думка, що їм землю дають зимою, а землею літом порядкують пани... Се­ляни настроєні проти Директорії, елементи більшовицькі мають великий вплив, як тільки прийдуть більшовики, то все населення пристане до них... Населення дуже хоче, щоб більшовики прийшли якнайскоріше, бо вони б'ють панів і передають народові панське добро...»¹. Подібна атмосфера була характерною для всього Право­бережжя. Селяни дедалі активніше відгукувалися на заклики біль­шовиків підніматися на збройну боротьбу проти Директорії, уряду УНР. Створювалися партизанські загони, які ліквідовували владу місцевих органів у цілих повітах, особливо ж із наближенням радян­ських військ. Вельми показовими тут були дії селян Чигиринського,

Уманського, Звенигородського, Таращанського, Черкаського пові­тів, для яких непокора будь-якій владі ставала звичним явищем².

У Придністров'ї та на Поділлі також утворилася досить розгалу­жена мережа партизанських загонів, що один за одним ставали на шлях збройного опору владі. Бої ставали чимраз запеклішими і кри­вавішими. Безпосереднє керівництво ними здійснював Подільський губернський військово-революційний комітет, обраний підпільним з'їздом ревкомів 10 лютого 1919 р. Більшість у ньому належала біль­шовикам, а до складу входили боротьбисти та російські ліві есери- борбісти, що підтримували радянську платформу і брали участь у повстанському русі.

У ніч на 15 лютого 1919 р. за наказом ВРК розпочалося повстан­ня в Проскурівському, Могилів-Подільському, Летичівському, Він­ницькому та Гайсинському повітах. Надзвичайної напруги набули події у перших двох повітах, передусім у їхніх центрах - Проску­рові та Могилеві-Подільському⁴.

Поступово повстанський рух охоплював степову зону - південь Катеринославщини, Херсонщину, Північну Таврію. Про його роз­мах можна судити навіть з такого короткого газетного повідом­лення: «Всі залізничні лінії між станціями Корсунь-Цвіткове- Бобринська-Кам'янка-Фундуклеївка-Цибулеве-Єлисаветград- Знам'янка-Користівка-Олександрія-Волинська-Кривий Ріг-Дол- гінцево-Апостолово перебувають у руках партизан, які ведуть бо­ротьбу під прапором Радянської влади»³.

Антиурядові виступи один з лідерів УПСР П. Христюк квалі­фікував як «оружну боротьбу українського робітництва й беззе­мельного та малоземельного селянства проти Директорії» (назва відповідного параграфа книги «Замітки і матеріали до історії укра­їнської революції»), як «внутрішній, цілком український робітниче- селянський фронт»⁴.

Це істотно допомагало військам радянської Росії і Тимчасового робітничо-селянського уряду України переможним маршем просу­ватися углиб України. Сил для ведення війни з ними у Директорії практично не було. Населення масово відмовлялося вступати до лав армії УНР, дуже нервово і чимдалі ворожіше реагуючи на зусилля вербувальних комісій і спроби розв'язати цю проблему силовими методами.

Утрачаючи підтримку українських мас, політичний провід УНР змушений був дедалі покладатися на зовнішні чинники, намагався будь-якою ціною залучити їх для втримання влади. Різновекторність же зусиль, досягаючи антагоністичних меж, не могла не вплинути фатально на долю цієї влади, зрештою - всієї державної організації.

В. Винниченко і В. Чеховський, еволюціонуючи вліво (хоч і не так швидко та радикально, як «незалежні» в УСДРП), прагнучи зре­алізувати «трудовий принцип» (і для них це було виявом щирої вір­ності інтересам трудового народу, відроджуваної нації, Української революції), тривалий час сподівалися на порозуміння з більшовика­ми, радянською владою.

Хоча воєнні дії набрали достатньо виразних обрисів уже на зламі 1918 і 1919 рр., Директорія намагалася розв'язати кризу влади пере­дусім дипломатичними засобами.

31 грудня 1918 р., а затим 2 і 4 січня 1919 р. одна за одною до Москви летять радіотелеграми з вимогами негайно припинити си­лові акції, вивести російські війська з українських територій. Рад- нарком РСФРР витримав дипломатичну паузу і вперше відповів на претензії уже тоді, коли Харків був радянським, а повстання проти Директорії охоплювало повсякчас дедалі нові райони.

6 січня 1919 р. нарком іноземних справ Г. Чичерін направив ноту голові українського уряду В. Чеховському.

«Ваші радіотелеграми з 31 грудня та з 2 і 4 січня ми отримали, - повідомлялося у ноті. - Насамперед ми примушені пояснити Вам, що відомості, які Ви маєте у Вашім розпорядженні, не відповідають дійсності. Перечислені Вами військові частини Совєтської Росії на Україну не посуваються і навіть не стоять близько її кордону. Ніякого війська Російської Соціялістичної Совєтської Республіки в Україні нема. Військова акція в Україні в цей момент провадиться між вій­ськом Директорії і військами Українського Совєтського Уряду, який є цілком незалежний. Поміж Україною і Совєтською Росією тепер нема ніяких збройних сутичок»¹.

Відхиляючи звинувачення у прямій причетності РСФСР до вій­ськових дій в Україні, російський дипломат вправно переводив у со­ціальну площину сутність конфлікту, який вибухнув в регіоні через антинародні дії проводу УНР. Перераховуючи репресивні акції вла­ди, передусім військової, що здійснювалися іменем Директорії (роз­гін Харківської ради, заборона зібрань і мітингів як в Харкові, так і в інших місцях; розгони з'їздів селянських рад Харківщини; арешт харківських страйкарів, зокрема комітету залізничників; наказ ота­мана Харківської губернії під загрозою розстрілу видати в двадцять чотири години керівників страйку; його ж телеграма командуванню флоту Антанти із заявою, що Директорія поставила собі на меті бо­ротьбу проти більшовиків; видані в Києві накази Директорії щодо за­борони будь-якої агітації, яка йде врозріз з її політикою тощо), Г. Чи- черін видавав їх як основну причину виступу трудящих мас України проти національної влади і наголошував на природному прагненні народу до відновлення влади рад:

«Виставлене у Ваших телеграмах бажання знайти мирне пола­годження може відноситись тільки до конфлікту поміж Директорією і трудовими масами України, які прагнуть заведення совєтського устрою. Це є та сама боротьба робітного люду за своє повне визво­лення, що ведеться в Литві, Естонії, Польщі й Білоруси проти кляси експлуататорів і гнобителів, як власних, так і чужоземних та проти всіх їхніх прислужників. Рух українських робітничих і селянських мас, який має на меті заведення Совєтів на українській території, без сумніву й надалі буде вливатися в форму збройної боротьби, доки Директорія буде вживати щодо Совєтів сучасну тактику насильного придушення»¹.

Не залишаючи сумнівів у симпатіях до прибічників радянської влади, Г. Чичерін водночас вкзав на неприпустимість звернень Ди­ректорії до Антанти з проханнями про допомогу в боротьбі з радян­ською Росією, яка, за його словами, намагається знищити національ­ну й державну самостійність України. Кінцівка ж телеграми більше нагадувала ультимативні умови, за яких можна було розраховувати на підхід до дипломатичного розв'язання суперечностей: «Ми чека­ємо, - заявляв російський нарком, - щоб наперед переконатися, що Директорія припинила боротьбу проти працюючих мас України та вирішила обороняти її волю проти загрожуючого їй наступу англо- французького і американського імперіалізму.

При цих умовах ми з охотою приймемо в Москві Вашого пред- ставника»².

Зміст і тон російської ноти викликали обурення у керівників УНР. Відтак, 9 січня 1919 р. до Москви була направлена відповідь, яку підписали всі члени Директорії і глава уряду В. Чеховський (що­правда, в документі він позначений лише як міністр закордонних справ). В українській ноті, передусім, спростовувалися твердження російської сторони про невтручання у внутрішні справи України та відсутність на території останньої збройних сил РСФРР. «Тверджен­ня комісара закордонних справ, ніби на територію України російське військо не вступає, по перевіреним відомостям, є або умисним пере­кручуванням правди, або ж цілковитою непоінформованістю, - за­являли лідери УНР. - В районі Харкова оперує регулярне військо російської армії. Складається воно переважно з Китайців, Латишів, Мадярів та по-части Руських. Звідси й друге твердження комісаря справ закордонних, нібито це військо складається з Українців, явно не відповідає дійсності. Це китайсько-лотишське військо, переходя­чи по території Української Республіки, спустошує села, грабує у се­лян та всього населення все їхнє майно, складає на вози, вантажить на захоплені поїзди й відправляє в Росію. Представників української народної влади селян, робітників і інтелігенції Латиші та Китайці розстрілюють без жадного суду, чинячи перед тим над ними звіряче катування, і просуваються в межі Української Республіки, зазіхаючи на життя і майно робітників та селян України. З огляду на те, що ска­зано вище, лотишсько-китайське військо утримується і формується за кошти Російського Уряду, а з другого боку з огляду на те, що ко­місар справ закордонних Російської Республіки, який ухиляється від прямої відповіді на поставлене йому Урядом України запитання про мету наступання на Україну, яке провадить російське військо, Дирек­торія Української Народної Республіки востаннє запитує уряд Росій­ської Республіки, що повинно означати це наступання російського війська та його поводження на території України, як на завойованій землі»¹.

Асиметрія тверджень в дипломатичних документах - річ поши­рена. В даному разі й російська, й українська сторони зайвий раз це блискуче демонстрували. При цьому, крім суто дипломатичної мети (тобто, суті справи), документи обох сторін несли очевидне ідейно- пропагандистське навантаження.

Останній компонент нерідко перевищував межі розумного, що, врешті, не наближало сторони до розв'язання проблем, а переводило стосунки у площину галасливих, але зовсім неконструктивних дис­кусій, банальних сварок.

Так, надмірна апеляція до чинника «найманих латишів і китай­ців» викликала іронію, однак у запалі полеміки провід Української революції на це зовсім не зважав.

Заперечуючи очевидні, добре відомі факти повсюдної боротьби місцевих трудящих за владу рад, автори ноти безапеляційно заявля­ли: «Директорія ясно бачить мету Уряду Народних Комісарів: йому необхідно за допомогою «большевицьких Совєтів» захопити багату хлібом, вугіллям та іншими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських імперіялістів. Через те влада в Україні в руках місцево­го дійсно українського народу, головним чином селянства, являєть­ся перешкодою для імперіалістичної мети Російського Совєтського Уряду і тому цей уряд вже заздалегідь не визнає Конгресу Трудового Народу України, віддає його на глум і вважає причиною, що виправ­дує наступання на Україну.

Директорія Української Народної Республіки доводить до відома всього трудового народу України й усього світу, з якою метою на­ймані совєтські Китайці і Латиші йдуть на Україну, та повторює, що трудовий український народ не дозволить насилувати свою волю - найманим Латишам та Китайцям він протиставитиме свою силу і до останньої краплі крові боротиметься проти насильства за право по­рядкувати своєю долею»¹.

Підкресливши кілька разів прагнення керівництва УНР до ши­рокого співіснування з сусідами, українська нота пропонувала уряду РСФРР протягом 48 годин відповісти на питання:

«1. Чи згоден уряд Російської Республіки припинити воєнні опе­рації проти Української Республіки та її трудового народу?

«2. Коли згоден, то чи зобов'язується негайно вивести своє вій­сько з території України?»².

За умови виконання висунутих вимог Директорія висловлювала готовність до вступу в переговорний процес і відновлення товаро­обміну. Незгода ж радянської сторони, або відсутність відповіді до 24 години 11 січня 1919 р. розцінювалась би як оголошення війни РСФРР Українській Народній Республіці.

Навіть ті дослідники, які беззастережно беруть бік Директорії, ні­яковіють з приводу вад її дипломатичних документів. Втім, частина з них, зокрема М. Стахів, вважають, що на зміст і характер («редак­цію») нот впливала позиція В. Винниченка і В. Чеховського³.

Офіційна ж Москва вважала за потрібне продовжити гру-дис- кусію. В направленій до Києва відповіді майже словами попередньо­го документа доводилося, що твердження Директорії, зокрема про латишів, китайців, мадяр - то суцільні вигадки, частково запозичені з арсеналу імперіалістичної, антирадянської пропаганди. Спросто­вувалися і положення української сторони про те, що за радянську владу виступає лише зросійщений пролетаріат промислових центрів («приходьки» - більшовицькі агенти Москви, величезна меншість народу).

Г. Чичерін перераховував численні повстання селянства в усіх гу­берніях і переконував, що відповідальність за громадянську війну в Україні несе Директорія з її антинародною політикою. Відкидалися як безпідставні спроби керівництва УНР видавати громадянську ві­йну за війну між Україною та радянською Росією⁴.

Водночас нота наркома закордонних справ РСФРР закінчувалася пропозицією: «З огляду на виявлене з боку Директорії бажання по­лагодити всі суперечні питання шляхом офіційних та міжпартійних переговорів, ми пропонуємо Вашим делегатам прибути в Москву. Не дивлячись на те, що Вашою останньою телеграмою замість того, щоб іти назустріч нашій пропозиції, погрожуєте нам проголошенням війни, ми лишаємося при нашій пропозиції, яка має на меті усунен­ня сутички між Совєтською Росією та Україною. Підходячим місцем для переговорів ми вважаємо Москву, звідки Ваші делегації, користу­ючись звичайною недоторканістю й екстериторіальністю, матимуть змогу зноситися по прямому дроту з Директорією»¹.

Поведінку Раднаркому РСФРР чимало дослідників схильні ква­ліфікувати як вкрай нещиру, як прагнення затягувати якомога довше обмін подібного роду пустопорожніми нотами з показною готовніс­тю вичерпати конфлікт мирними засобами, а насправді, використову­ючи дипломатичні акції для прикриття продовження військових дій, що складалися однозначно сприятливо на користь Радянської Росії та її прибічників всередині України².

Гадається, це не зовсім так.

Звертає на себе увагу, по-перше, оперативність, з якою зовніш­ньополітичне відомство РСФРР реагувало на всі звертання проводу УНР. По-друге, через дипломатичну риторику проглядало прагнен­ня домогтися від Директорії легітимізації КП(б)У і входження її до урядової коаліції. Це був би явно безболісніший, «менш витратний» крок до відновлення в Україні влади рад (як не згадати тут про стра­тегію більшовиків кінця 1917 р.! - і тоді, і на початку 1918 р. вона виглядала привабливою, перспективною). Крім усього іншого, це б дозволило використовувати обмежені збройні сили РСФРР, яка по­трапляла у дедалі щільніше кільце фронтів, на критичних напрямках. По-третє, радянська сторона прагнула за будь-яку ціну знайти в уряді УНР якщо не союзника в боротьбі з оголошеним походом Антанти проти більшовицької Росії, то хоча б спробувати зашкодити ймовір­ному альянсу між інтервентами й Директорією.

Що ж до останньої, то тут ще раз варто наголосити на певних мо­ментах, які, принаймні для частини вищого державного органа, мали принципове значення. Йдеться про сутнісні орієнтації В. Винничен- ка - Голови Директорії та В. Чеховського - Голови Ради Народних Міністрів.

В. Винниченко, судячи з усього (особливо переконливо свідчать про це щоденникові записи), з величезною відповідальністю аналі­зував вибух нової кризи в українсько-російських стосунках і болісно шукав шлях відвернення катастрофи на кшталт минулорічної. А що до того йде - він усвідомлював дедалі гостріше й наочніше.

Додавався і ще один достатньо істотний момент. Під впливом по­разок Центральної Ради, випробувань нації гетьманщиною і тяжіння мас до більшовицьких гасел В. Винниченко в ті дні прискорив свою світоглядну еволюцію вліво.

Для нього трудовий принцип залишався якщо і не тотожним, то близьким до радянського принципа, в усякому разі не був ворожим йому. То ж для нього переговори з Росією були не соломинкою, за яку хапається потопаючий, а принциповою лінією на єднання но- вонароджуваної народної влади (хай у дещо відмінних конкретних втіленнях) проти сил старого світу - проти імперіалізму¹. А відтак він не просто готовий був згоджуватися на дипломатичні варіанти розв'язання кризи, а й сам якнайбільше прагнув того.

Що ж до В. Чеховського, то тут крім соціал-демократичної по­зиції важливе значення, на думку М. Стахіва, мали його релігійні по­гляди. «Прем'єр Чехівський був не тільки провідним членом Україн­ської Соціял-Демократичної Робітничої Партії, але також одночасно глибоко віруючим християнином, який пробував переводити христи­янську мораль також в міждержавних справах, - зауважує історик. - Він дуже боявся відповідальности за продовжування оборонної війни України проти російської совєтської агресії. Коли проф. Ісаак Мазепа переконував його, що ця війна є неухильна, бо Москва має явні імперіалістичні цілі і ніщо її не спинить перед дальшим воєнним походом проти України, хіба тільки повна капітуляція на ласку і не­ласку Москви, то Чехівський відповів:

«Я маю сумніви, як християнин: чи маю я право посилати на фронт наших козаків на смерть, коли зовсім неясно мені самому, які наслідки для України принесе ця війна. Я сам можу йти на фронт воювати за те, в що я вірю. Але других примушувати - це на мою думку неморально».

Ці погляди в даній ситуації, коли російські большевицькі армії сунули на Україну червоною хмарою, були не від світу цього. Про­те, вони доказують поза всяким сумнівом, що цей прем'єр Уряду УНР справді прагнув миру і напевно не мав ані тіні бажання воювати агресивно проти Росії, бо зрештою таких бажань не мав ніхто: слаба тоді мілітарно Україна не могла хіба нападати на мілітарно сильну

Росію»². Звісно, ці міркування заслуговують на увагу.

***

З погляду відзначеного, достатньо вмотивованою постає Надзви­чайна дипломатична місія Директорії до Москви на чолі з С. Мазу- ренком. Пов'язані з нею документи збереглися й були опубліковані в спеціальному виданні³. Власне документам передує досить ґрун­товний, виважений, фаховий вступ, який допомагає з'ясувати сут­ність тогочасного політичного моменту, зумовленість, мотивованість багатьох рішень і кроків, причини колізій, що часом здаються важко­зрозумілими тощо¹.

Сучасні історики Р. Симоненко та О. Реєнт, підтримуючи автори­тетну думку добре поінформованих безпосередніх учасників подій², виводять саму ідею місії не з ситуативних, кон'юнктурних потреб, а з принципових засад, яких намагалися дотримуватися Директорія з моменту свого створення. Тому витоки контактів керівництва УНР і РСФРР вони вбачають ще у добре відомих переговорах у Києві В. Винниченка з Д. Мануїльським і Х. Раковським восени 1918 р.³. І то не було випадковим, чи винятковим епізодом. Адже під час місії в Москві С. Мазуренко посилався на факти дипломатичних контак­тів між ним та Д. Мануїльським і Х. Раковським (хоча підтверджень участі останнього в переговорному процесі немає), які мали ^місце в листопаді 1918 р. в Гомелі й грудні того ж року у Мінську⁴. Йшлося й про те, що це робилося з відома керівництва обох державних утво­рень і привело до угоди, «зафіксованої в підписаному... акті». Саме цей документ з деякими обмовками було покладено в основу позиції Директорії на переговорах, а сам акт С. Мазуренко оприлюднив на засіданні мирної конференції⁵.

Р. Симоненко і О. Реєнт не лише звертають увагу на ці істотні мо­менти, а й наводять цікаві витяги з мемуарів М. Рафеса, що пролива­ють додаткове світло на обставини кристалізації позиції керівництва УНР щодо здійснення дипломатичної акції. Крім того, надаючи зга­даним фактам і свідченням особливого значення, вони не забувають і про досить прикметне зауваження П. Христюка щодо В. Чеховського: «Головною ціллю В. Чеховського при входженню в кабінет було не допустити до конфлікту між Україною і Сов. Росією, що вже тоді на­зрівав. Коли конфлікт стався, В. Чеховський прикладав усіх зусиль, щоб ліквідувати його і досягти миру між Україною і Сов. Росією, і вийшов з кабінету, коли сі зусилля не здійснилися»⁴. Слід підкрес­лити, що В. Чеховський був не лише головою уряду, а й міністром закордонних справ.

А відтак обмін різкими нотами між дипломатичними відомства­ми УНР і РСФРР на початку січня 1919 р. був не стільки формальним приводом для активізації дипломатичних контактів, скільки харак­терним етапом їх продовження, пошуку не стільки тактичного, скіль­ки стратегічного рішення. Попри грізні, ультимативні вимоги, обо­пільно включені до документів, підстав для компромісу залишалося все ж достатньо. Принаймні, останні зрештою переважили, коли у зі­ткнення зійшлися аргументи «за» і «проти» переговорів з Москвою.

Офіційному рішенню про сформування надзвичайної місії пере­дували підготовчі наради в урядовому середовищі. За твердженнями М. Рафеса, вони відразу виявили значні суперечності. Зокрема, праві українські партії зовсім не бажали бути причетними до ініціативи лівих сил.

«У середовищі українських урядових сфер відбувалася бороть­ба, - писав лідер місцевої організації Бунда. - Це були останні дні, коли мала остаточно визначитися орієнтація зовнішньої політики України, а під її впливом і внутрішньої. Голова Ради Міністрів Чехов- ський розривався між Директорією, що з кожним днем забирала все більше вправо, та Коновальцем, з одного боку, та лівою більшістю ЦК УСДРП, - з другого. Поза лаштунками йшли переговори з Антан­тою, лівому Юрку Мазуренку доручено було організувати делегацію у Москву до Радянської Росії для ліквідації всіх терть. Переговори ці повинні були бути продовженням ще раніше початих переговорів у Гомелі між Семеном Мазуренком, з одного боку, і Раковським та Ма- нуїльським, - з другого. Директорія, не враховуючи змін, що відбули­ся протягом двох місяців, сподівалася, що їй вдасться спекулювати на розходженнях між «опортуністичною» Москвою та «безоглядною» групою П'ятакова. Чичерін вітав ініціативу мирних переговорів, що посилило всередині урядових кіл вплив лівих»¹.

3 січня 1919 р. М. Рафес отримав від Ю. Мазуренка пропози­цію взяти участь у «надзвичайній дипломатичній місії, яка повинна негайно виїхати до Москви». Того ж дня Бюро Головного комітету «Бунда» практично ухилилося від участі в урядовій делегації, запро­понувавши УСДРП «взяти на себе ініціативу організації соціалістич­ної делегації до соціалістичних партій РСФРР»².

Вичікувальну позицію зайняла й УПСР. На зустрічі з В. Чехов- ським 4 січня М. Полоз заявив, що есери готові взяти участь у поїздці до Москви лише з інформаційною метою. Не виявила рішучості і Об'єднана єврейська соціалістична партія, представлена на цій зу­стрічі Брегманом³.

Окрім іншого, певну недовіру й настороженість політиків ви­кликали розрахунки В. Чеховського на дотримання в ході планова­ного візиту лінії українського «нейтралітету». З огляду на міжна­родне становище УНР, оточеної з усіх боків фронтами могутніх сил з непримиренно-ворожими інтересами й намірами, це видавалося просто нереальним. «Треба було солідаризуватись з одним або з дру­гим фронтом: з власними працюючими масами і Совітською Росією або з українською буржуазією і світовим антантським імперіаліз­мом» - резюмував з цього приводу П. Христюк¹.

За таких обставин В. Чеховський запропонував надіслати до Мос­кви фактично дві делегації - урядову (офіційну) й громадську (пред­ставники українських соціалістичних партій). Щодо офіційної пози­ції уряду (М. Рафес зауважував, що це була більше особиста точка зору В. Чеховського), голова Ради народних міністрів наставляв по­тенційних посланців до радянської Росії: «Скажіть у Москві, що ми - соціалісти стоїмо за владу трудового народу, що всю політику визна- чить наш Трудовий Конгрес. Він же сформує й нове Міністерство. Ми нічого не мали проти групи Пятакова, як соціально-громадської групи і навіть бажали б їх мати у складі нашого уряду тому, що вони мають вплив на частину робітників. Ми обіцяємо повну свободу всім партіям, в тому числі й б(ільшови)кам, але збройну боротьбу будемо придушувати збройною силою. Ми стоїмо за цілковитий нейтралітет у міжнародних відносинах. Зобов'язання воювати з Антантою ми на себе не беремо, але не допускаємо їхнього десанта. Якщо ж вони на­магатимуться нав'язати нам свої буржуазні порядки, ми будемо про­ти них боротися.

Наша боротьба з Антантою залишається переважно дипломатич­ною. З Доном боремося силою зброї, але лише до наших кордонів, у межі Дону не йдемо. Ми повинні рахуватися з реальною силою. Краснова визнавати не будемо. Від Москви вимагаємо взаємного ви­знання суверенітету»².

З приводу наведеного можна висловити хіба що сумніви відносно твердження про інструкції як плід суб'єктивної творчості В. Чехов- ського. Зокрема, В. Винниченко стверджує: Директорія дала голові місії до Москви «наказ обстоювати три головніші пункти: нейтра­літет України, оборона проти контрреволюції й наступу Антанти й система совітської влади в формі трудових рад»³. Як видно, у викладі М. Рафеса, позиція голови Ради Народних Міністрів лише деталізу­вала засвідчений В. Винниченком «наказ Директорії».

Сутнісно кореспондується із наведеним й інформація, подана П. Христюком: «Місія мала заявити, що Директорія погоджується на радянську форму влади на Україні, з забезпеченням в радах пра­вильного представництва українського селянства (тобто на систему трудових рад), що Директорія піде на заключення економічного до­говору й військового союзу з Совітською Росією в цілях боротьби з російською доброволією і оборони обох республік від наступу ан- тантського війська; в заміну мав бути припинений наступ російсько­го війська на Україну і визнана незалежність Української Республіки з тою верховною владою, яку встановить Трудовий Конгрес».

Певні різночитання у наведених витягах-інформаціях не повинні викликати збентеження: офіційного документа не існує, а процес ви­роблення узгодженої позиції кожен з авторів запам'ятав по-своєму. Втім, принципових розходжень у вищевикладеному немає. Наявні істотні відмінності у підходах до наміченого заходу вже на тій стадії було скориговано через зміни персонального складу учасників місії. Так, спочатку планувалося, що очолить делегацію впливовий член ЦК УСДРП, наближена до В. Винниченка особистість (він був добре освідомлений про контакти останнього з Д. Мануїльським і Раков- ським восени 1918 р.), Юрій Мазуренко.

Однак, дотримуючись порівняно радикальної, ніж В. Чеховський, платформи, Ю. Мазуренко висунув власне бачення (по-суті - умови) виконання доручення: «1) Відміна стану облоги. Легальне існуван­ня всіх соціалістичних партій при умові ведення парламентських форм боротьби. Припинення розстрілів комуністів та укр(аїнських) соц(іалістів)-рев(олюціонерів). 2) Передача на місцях влади Радам трудового народу під контролем комісарів центральної влади. 3) За­мість Трудового Конгресу з'їзд Рад трудових депутатів. 4) Боротьба з білогвардійцями. 5) Роззброєння військових частин, які дотриму­ються контрреволюційного напрямку. 6) Відкрита політика щодо Ан­танти. 7) Жодних розмов з Красновим, крім ультиматумів. 8) Чистка органів місцевої влади. До створення рад на місцях засновуються ревкоми».

М. Рафес вважав висунуту Ю. Мазуренком програму неприйнят­ною, твердячи, що «за цих умов міжпартійна соціалістична делегація мала лише одну рацію: кликати Радянську Росію для збройної під­тримки у справі повалення Директорії». Відповідно «Бунд» відмо­вився від участі в поїздці до Москви¹.

Не вдаючись тут до мотивації поведінки лідерів Бунда, а остання, як відомо, далеко не завжди співпадала із зусиллями лідерів Україн­ської революції (що загалом, природно), варто звернути увагу на від­сутність єдності поглядів на мету дипломатичної акції навіть у серед­овищі, здавалось би, ідейно близьких діячів. Останнє також цілком зрозуміло для стадії обговорення проекту, однак, логічно, повинно було позначитись на підборі відповідних виконавців.

Ю. Мазуренку - одному з провідників «незалежних» в УСДРП - не було довірено очолити делегацію до Москви. На цю роль було покликано Семена Мазуренка, який, хоча також належав до фрак­ції «незалежних», дотримувався дещо поміркованіших поглядів, ніж рідний брат.

Санкція уряду на делегування до радянської Росії надзвичайної дипломатичної місії і виділення на її утримання 120 тис. крб. була ухвалена 4 січня 1919 р.¹. 7 січня С. Мазуренкові було видано від­повідний документ - «Уповноваження» - за підписом Голови Ради Народних Міністрів, міністра закордонних справ В. Чеховського. 11 січня цей документ було затверджено Директорією і підписаного В. Винниченком, С. Петлюрою та П. Чикаленком («за секретаря»)².

Звертає на себе увагу те, що з відправкою місії не надто поспіша­ли, хоча надані її керівнику повноваження були достатньо широкими, а їх реалізація вимагала граничної оперативності: «Правительство

Української Народньої Республіки сім уповноважує пана МАЗУРЕН- КА Семена Петровича увійти в переговори з Уповноваженими Пред­ставниками Правительства Російської Совітської Федеративної Со­ціалістичної Республіки по всім справам, що торкаються постійних мирних добросусідських зносин між Українською Народньою Рес­публікою та Російською Совітською Федеративною Соціалістичною Республікою, для чого надається пану Мазуренкові право скрізь, де треба буде, виступати від імені правительства Української Народньої Республіки, яко повноправному цього правительства представнику, складати і підписувати прелімінарні умови, які передавати на затвер­дження свого правительства, робити на словах і на письмі ріжного змісту заяви, пропозиції, приймати участь в ріжних засіданнях і на­радах.

Всьому, що п. Мазуренком зроблено буде в межах цього уповно­важення, Правительство Української Народньої Республіки повірить і перечити не буде»³.

Російський нарком закордонних справ Г. Чичерін видав С. Ма- зуренкові як «голові Надзвичайної Дипломатичної Місії Української Директорії» посвідчення, яким гарантувався повний дипломатичний імунітет і пільги, передбачені для осіб відповідного рангу⁴.

Доки «втрясалися» формальності, спливав дорогоцінний час. Було б, вочевидь, несправедливим вважати, що Директорія того не розу­міла, хоча, з іншого боку, бажано розібратися й у тому, чому вона не форсувала переговорних зусиль, по-суті зволікала з активними діями.

Тут можна висловити припущення, що, по-перше, робилися спроби «витиснути» максимум можливого з січневого інтенсивного обміну нотами - по можливості змусити російську сторону хоча б у чомусь, хоча б у моральному плані визнати неправомірність сво­єї позиції втручання у внутрішні справи України,«виторгувати» по­ступки, і в такий спосіб отримати підсилення своєї висхідної бази на переговорах. По-друге, явно зондувалася позиція урядів Антанти, уособлена командуванням інтервенційного корпусу, в ставленні до розгортання російсько-українського конфлікту. М. Рафес, зокрема, вважав, що згадані демарші мали «характер запрошення Антанти на­діслати військову допомогу проти більшовиків»¹.

Однак усе назване могла переважити внутрішня суперечність в Директорії, українському проводі взагалі у питаннях вибору зовніш­ньополітичних орієнтацій. При всій вагомості посад, які займали В. Винниченко й В. Чеховський, не можна сказати, що вони мали ви­рішальну перевагу при виробленні й здійсненні державницького кур­су. І справа тут не лише у тому, що уряд практично був позбавлений важелів для впливу на міжнародні справи (дехто вважає, що В. Вин- ниченко передбачливо зосередив ці функції в своїх руках). В умовах громадянської війни вплив військових («людини з рушницею») на всі сфери суспільного життя велетенськи зріс. Ось тут і далася взнаки позиція С. Петлюри та його військового оточення (отаманів). «Зво­ротною стороною» прихильності до Антанти була ворожість щодо РСФРР.

«Побачивши, що більшість Директорії й голова Ради Міністрів рішуче беруться до миру з більшовиками й навіть для цього послали спеціальну місію, балбочанівці й петлюрівці починають робити всякі заходи, щоб той мир зірвати», - відзначав В. Винниченко².

Голова Директорії вважав, що для досягнення своєї мети отамани готові були на все, а сам П. Балбочан, окрім численних дезінформа- цій про масштаби воєнних акцій з боку Радянської Росії, вдався до зрадницьких дій, щоб вплинути на керівництво УНР. Це він направив до Києва кілька старшин і соціал-демократа С. Тимошенка з вимогою негайного проголошення війни Росії. С. Петлюра разом з С. Тимо- шенком з'явилися до Директорії «й майже з кулаками, з риданням у голосі, з побілілими тремтячими губами (С. Тимошенко) вимагають у неї оповіщення війни Російській Совітській Республіці.

Для чого?! Адже ми фактично воюємо з нею. Бийтеся, воюйте, навіщо ж оголошувати війну, коли ми хочемо миритись, коли посла­но делегацію для того?»³

Аргументація посланців отаманів була в чомусь штучною, наду­маною: «...Без оповіщення війни козаки не можуть битися. Вони не знають, чи російські большовики вороги нам чи приятелі. Це мов­чання Директорії ослабляє дух наших військ, спиняє їхній запал і надає сміливости й жорстокости большевикам. Чи знає Директорія, які страхіття там робляться. Чи знає вона, що вона робить злочин­ство супроти нашої державности, не оповіщаючи війни? Мирова де­легація? А яка гарантія, що большевики хотять миритись, що це не з їхнього боку хитрість, щоб ослабити дух наших військ? Чом вони перемирря не пропонують, а тільки переговори?»¹

Не варто зупинятися на подібній «дипломатії, шитій чорними нитками» (принципові моменти старанно замовчуються при всіля­кому роздмухуванні другорядних, похідних). Справжнє призначення наведених пасажів стає зрозумілим, коли, зрештою, висловлюється, неначебто «між іншим» теза: «Крім того (підкреслено мною - В. С.): ми не маємо зброї, амуніції. Антанта нам може продати (а, може, й ні? - В. С.). Але вона хоче мати гарантію, що ми не большевики, що ми тою зброєю не будемо її саму бити. Отже оповіщенням війни ми покажемо, що нам зброя потрібна проти російських імперіалістів»².

Чи варто пояснювати, що сутність вкладеного в слова «крім того» значно переважає вищенаведену словотворчість? Хіба що виникають природні питання про те, звідки відомо було про гарантії, яких ви­магала Антанта, кому вона їх адресувала? Адже у «Відродженні на­ції» та й пізніше В. Винниченко не раз категорично стверджував, що офіційних переговорів Директорії з представниками Антанти аж до його відставки 10 лютого 1919 р. не було. Були ж персональні акції правих елементів, серед них - отамана П. Балбочана, послужлива те­леграма якого до військового командування інтервенціоністським корпусом дала підстави РНК звинуватити українську владу в запро- данстві³.

На підтвердження своєї щирості В. Винниченко наводить навіть витяг із власного щоденника: «30.1.19.. Есери страшенно заклопота­ні новою «авантюрою» Директорії. Перша авантюра було повстання. Тоді вони хапали нас за поли, кричали на ґвалт і вимагали від Нац. Союзу, щоб він заборонив нам усякі збройні виступи проти гетьмана. Тепер вони ґвалтують, що ми робимо виступ проти буржуазії. Ці кабінетно-газетні люди люблять уважати себе за мудрих, розважних політиків.

Учора вони (лідер партії есерів Мацієвич) пропонували мені вступити в союз з Антантою, внаслідок чого допустити по Україні «невеличкі» антантські гарнізони й виплатити поміщикам за землю. Мої нерви до того пошарпані людською гидотою, що я вже не міг з цими спасителями України говорити спокійно й мало не вигнав їх з кабінету»⁴.

Насправді ж, коли Директорія перебувала у Вінниці ще першого разу (на початку грудня 1918 р.), то від імені С. Петлюри П. Балбочан вступив у контакти з французами. Звісно, для налагодження стосун­ків важливою умовою було недопущення замирення з радянською Росією.

Переговори емісарів Директорії з представниками Антанти І. Ма­зепа назвав «одеською авантюрою» і покладав відповідальність за них не лише на французького консула Е. Енно, який для того не мав офіційних повноважень, але й на С. Петлюру, який про це знав, однак намагався домогтися свого будь-якою ціною, навіть заплющуючи очі на негідну поведінку партнерів¹.

Повертаючись же до здійсненого отаманами тиску на Директо­рію, слід звернути увагу на те, що «дипломатичними аргументами» справа не обмежилася. С. Петлюра й С. Тимошенко вдалися до не­прикритого шантажу, заявивши: «Коли Директорія не оповістить війни (РСФРР - В. С.), то представники харківського фронту заявля­ють, що складають з себе всяку відповідальність за той фронт і не ручаються, що через два-три тижні під Києвом не будуть китайські війська»².

Згаданій перспективі отамани все одно не завадили б (що й під­твердять ближчі події). Однак наведена погроза дуже характерна для розуміння внутрішніх стосунків в Директорії, де В. Винни- ченко, як не раз траплялося в його долі, виявився в повній ізоляції. І, «не маючи не те що фактичної влади, - наголошує він, - але на­віть точних відомостей про стан справи, отже не маючи змоги взя­ти на себе одного всю відповідальність за одкинення так жагуче й настійно поставленого головним отаманом і військовими знавцями домагання, мусів згодитись і він на офіційне оповіщення фактично веденої війни. Все одно оповіщено чи не оповіщено, а коли делегація

заключить мир, то війну буде спинено»³.

***

Війну РСФСР офіційно було оголошено 16 січня 1919 р. І лише наступного дня відбулася перша зустріч Надзвичайної дипломатич­ної місії УНР (С. Мазуренка, М. Полоза, Ю. Ярослава) з російською делегацією. Привертає увагу поважний склад московських пред­ставників. Окрім наркома закордонних справ Г. Чичеріна, його за­ступника - Л. Карахана у переговорах взяв участь і надалі весь час був ключовою постаттю Д. Мануїльський, що за 1918 р. став «фахів­цем» з українського питання. В засіданнях і надалі постійну участь брали представники Вищої ради народного господарства В. Мен- жинський та Л. Красін, а також офіційний представник РНК, комі­саріату у справах національностей Каменський. Гадається, то було не бюрократичною показухою, а спробою підкреслити важливість зустрічі, бажанням оперативно вийти на вирішення міждержавних проблем, зокрема досягнення повноцінного договору, який би охоп­лював якомога ширший спектр стосунків - від політичних і воєнних до економічно-господарських.

Правда, первісна пропозиція радянської сторони розглядати зі­брання як нараду представників керівних політичних партій в уря­дах двох республік (РКП(б) і УСДРП) була відхилена С. Мазуренком. Натомість було домовлено про те, що переговори мають урядовий, державний статус¹.

В основу переговорів місія УНР запропонувала покласти поло­ження:

1. визнання повного нейтралітету суверенної УНР;

2. повне невтручання уряду РСФРР у внутрішні справи України;

3. точне визначення ставлення радянської Росії до повстанських військ, що оперують в Україні;

4) УНР зобов'язується, що не допустить на своїй території вій­ськових частин і перекидання військ, ворожих радянській Росії, те­ренами України².

В оголошених представником УПСР М. Полозом побажаннях на засіданні 19 січня зазначені пункти були дещо конкретизовані й до­повнені вимогами:

• уряд РСФРР зобов'язується негайно відкликати з України всі свої війська;

• РНК РСР приймає на себе роль мирного посередника між уря­дом УНР і Тимчасовим робітничо-селянським урядом України;

• уряд УНР вживе найрішучіших воєнних заходів для очищення території України від банд Краснова й донських козаків;

• уряд УНР заявляє про намір відразу ж після припинення грома­дянської війни нарівні з іншими соціалістичними партіями легалізу­вати КП(б)У, надати їй свободу пропаганди своєї ідеології в рамках парламентської боротьби;

• уряд УНР пропонує уряду РСФРР негайно відновити консуль­ські установи й налагодити товарообмін на умовах, «вироблених мирною конференцією Шелухіна-Раковського»³.

Кваліфікованіше вибудувавши тактику поведінки на переговорах, Д. Мануїльський та його колеги змогли спочатку вивідати всі можли­ві компроміси, на які здатна була піти українська сторона. Відхилив­ши претензії останньої, зокрема, про втручання у внутрішні справи УНР за допомогою військ тощо, вони почали методично, часом гнуч­ко, часом твердо домагатися прийняття своєї платформи.

Так, 23 січня Д. Мануїльський виклав вимогу негайного створен­ня наступального союзу між УНР і РСФРР «на Краснова, Антанту і Кримську реакцію. Що ж до внутрішньої політики, то тов. Мануїль- ський наполягає, щоб питання про владу на Україні було розв'язане Всеукраїнським з'їздом Рад на тих же виборчих підставах, як і в Ра­дянській Російській республіці. Тільки на цих основах уряд Радян­ської Росії готовий приступити в якості посередника в справі при­мирення сторін, які борються на Україні»¹.

Звісно, така лінія викликала спротив з боку дипломатів УНР. Спростовуючи в ході затяжних дебатів аргументацію російської сторони, С. Мазуренко у розпачі вказав представникам РСФРР, «що вони, вимагаючи від уряду УНР оголошення війни Україною Антан­ті, Дону і Криму - встановлення диктатури робітничого пролетаріа­ту, в той же час зі свого боку позитивно нічого не пропонують і не дають УНР, за винятком порад, за одержанням яких зовсім не було необхідності приїжджати до Москви Дипломатичної Місії»².

Хоча наведені слова не можна віднести до шедеврів дипломатич­ного красномовства, українська позиція тут заявлена гранично чітко й безкомпромісно. Причин до хвилювання додавало й те, що росій­ські представники з кожною новою зустріччю додавали інформацій про поразки Директорії й успіхи в Україні радянської влади. Не маю­чи достовірних відомостей про дійсний стан справ, українські пред­ставники почали підозрювати, що офіційна Москва свідомо затягує переговори. «Ми сидимо тут уже два тижні і до жодних певних ви­сновків до цього часу не дійшли, - заявив С. Мазуренко на нараді 27 січня. - Нам необхідно встановити контакт взаємної довіри і не­гайно розв'язати найнагальніші питання, які не терплять відстрочки. Без цього ми не можемо продовжити спільну роботу і нашим зволі­канням тільки посилюємо анархію на Україні»³.

І, зовсім уже відкидаючи будь-які дипломатичні канони й умов­ності, голова Надзвичайної місії УНР висловив впевненість, що про­довження переговорів у попередньому руслі безперспективне через очевидну їх безкорисність. «Ми зі свого боку вносили весь час цілком певні пропозиції, а від Вас я ще жодних пропозицій не чув, - роздра­товано говорив він. - Ті ж розмови, які ми вели на попередніх засі­даннях, це лише вимагало від нас капітуляції. Давайте раз і назавжди відкинемо дипломатію вбік і скажемо один-одному: Чого Ви хочете від нас і на що ми можемо розраховувати від Вас. Адже для того, щоб розмовляти про ті предмети, про які ми вели мову на попередніх засіданнях, нам зовсім не потрібно було їхати сюди. Ми могли всі ці питання вирішити там на місці з П'ятаковим і його друзями»⁴.

Українці висловили побажання перенести місце переговорів по- ближче до міждержавного кордону, зокрема в Харків або Гомель⁵, щоб полегшити одержання інформації від державних центрів УНР.

Тут, мабуть, доречно висловити міркування щодо причин виник­нення дисгармонійної ситуації на переговорах, хоча обидві сторо­ни, здається, щиро прагнули пришвидчити порозуміння. В усякому разі, представники російського уряду Д. Мануїльський, Каменський, В. Менжинський, Л. Красін намагалися переконати своїх візаві в тому, що у них немає причин штучно затягувати процес домовленос­тей. І їм можна в даному разі довіряти. Не розкриваючи причин праг­нення до порозуміння, вони насправді виходили з того, що, не маючи належних військових сил, радянська Росія стояла перед перспекти­вою величезних, надскладних випробувань - на допомогу її ворогам приходила наймогутніша на той час мілітарна сила в світі - Антанта. То ж виключити з кільця фронтів, яке дедалі стискалося, хоч одну ланку (Україна потенційно могла нею бути та й власне вже була після 16 січня 1919 р.), а ще більше - схилити до нейтралітету, а то й кра- ще - до співдії,- значило здобути чималу й притому безкровну, менш витратну перемогу.

На що ж могли посилатися у публічних переговорах постійно ро­сійські дипломати - це на зміну ситуації в Україні. Об'єктивне не­ухильне падіння авторитету, впливу влади Директорії викликало природне питання - наскільки реальною є ця сила і як далеко варто заходити в розрахунках на взаємодію з нею?

Звичайно, у створенні протиантантської і протидобровольчої ко­аліції вбачалася геополітична перспектива. Однак свої переваги могла мати і ставка на радянські, більшовицькі сили в Україні, що дедалі зміцнювалися, завойовували більш міцні позиції, брали під контроль нові й нові території.

Схоже, що московський центр коливався, або ще тільки визна­чався у тому, який із двох варіантів прийнятніший, «виграшніший». А керівництво КП(б)У, РНК України, знаючи, що контакти з послан­цями Директорії для В. Леніна, його однодумців - то не гра, не іміта­ція ділових стосунків, з підозрою і ревністю ставилися до самої ідеї, тим більше - факту переговорів.

Вони розуміли, що у ЦК РКП(б), РНК РСФРР своя стратегія, ме­тою і стрижнем якої було збереження влади рад, і що з цього погляду поведінка лідерів КП(б)У, для яких інтереси українських трудящих були превалюючими, не у всьому співпадала із загальнопартійним, загальнорадянським курсом, «органічно вписувалася у нього», маю­чи цілком природні регіональні й національні відмінності. Як і в мо­мент створення КП(б)У, організації антигетьманських повстань, створення Тимчасового робітничо-селянського уряду, знову виявля­лися суперечності між «центром і місцями». Більшовицький центр водночас бажав, з одного боку, - найрішучішої перемоги місцевих комуністичних сил в Україні, а з іншого, - остерігався, що їх бороть­ба може прискорити конфлікт, відкрите зіткнення зі світовими імпе­ріалістичними силами, передбачити результат якого було дуже не­просто. В усякому разі - переконливих аргументів на користь досяг­нення переможного варіанту було небагато.

Можливо тому, не маючи впевненості у жодній із альтернатив, російська сторона здійснила спробу залучити у переговорний про­цес представників радянського уряду України, зокрема Г. Пятако­ва¹ . Останній разом з Я. Дробнісом справді прибув наприкінці січня 1919 р. до Москви, однак проігнорував запрошення на нараду, оскіль­ки, за словами Д. Мануїльського, стояв на «непримиренній позиції»². Представник уряду РСФРР сподівався ще переконати їх змінити точ­ку зору. «Але, якщо вони рішуче відмовляться взяти участь у наших справах, - зауважив Д. Мануїльський, - то наша партія наполягатиме на їх відкликанні. Тоді, - продовжив він, - ми викличемо з Харкова

Х. Г. Раковського, котрий туди був посланий для підсилення прибіч­ників угоди з Директорією»³.

Останнє твердження було швидше за все «дипломатичним пере­більшенням». Обставини заміни Г. Пятакова на Х. Раковського на по­саді голови радянського уряду України полягали в іншому, на момент здійснення згаданої трансформації далекими від сутності й характе­ру тих процесів, на які посилався вправний дипломат.

Однак, тут важливо усвідомлювати, що радянська сторона мала можливості для маневру. Варіюючи пропозиції (непорушними за­лишалися вимоги запровадження в Україні радянської влади й ство­рення єдиного командування для радянських і уенерівських зброй­них сил), Д. Мануїльський, В. Менжинський, Б. Красін враховували швидкоплинну кон'юнктуру.

Посланці ж України дедалі більше потерпали від практичної ізо­ляції, в яку потрапили з приїздом до Москви. Їм не вдавалося зне­стися з Директорії по прямому дроту чи радіотелеграфом. Вони не могли повідомити про досягнуті домовленості, одержати інструкції щодо дальших кроків, допустимих компромісів і т. ін. Не допомогло навіть втручання на високому наркомівському рівні. Київ упродовж тижнів абсолютно не реагував ні на які звернення⁴.

Тоді голова місії С. Мазуренко погодився на відрядження до Ки­єва кур'єра, хоч і вважав, що в такий спосіб дуже важко предметно вирішувати проблеми, що виникали на переговорах. Хто виконував роль кур'єра місії, з'ясувати не вдалося. Він виїхав з Гомеля і діс­тався до Дарниці, зайнятої на той час радянськими військами. Однак переїхати на правий берег Дніпра йому не судилося. Паровоз, у яко­му посланець намагався добратися до Києва, незважаючи на великий білий прапор парламентаря, посилено-«ураганно» обстрілювався гарматним вогнем¹. Природно, і засоби зв'язку, і зброя знаходилися під контролем військових, якими керував С. Петлюра. «Не будучи на­віть отаманом, можна зрозуміти, що окремий паровоз та ще під білим прапором не може загрожувати фронтові й його можна підпустити до себе без усякого риску й страху за військову справу, - роз'ясняв ситуацію В. Винниченко. - Отже значить його не підпускали не через це? А через що?

То знала тільки отаманська влада»².

Співставляючи всю історію з домаганнями С. Петлюри оголо­шення війни РСФРР, з отаманськими перешкодами у здійсненні ди­пломатичної місії до Москви, Голова Директорії приходив до важ­ливих, однак дуже невтішних висновків. Пригадавши, що офіційне оголошення війни північному сусіду було зроблено 16 січня 1919 р.,

В. Винниченко продовжує: «А 1 лютого, се-б-то як раз через обі­цяних отаманами два тижні, повстанські українські війська, підпо- можені регулярними російськими військами були вже під Київом. Оголошення війни не підняло духу. Отаманам важно було видерти те оповіщення війни не з військових мотивів, а з політичних. Оповіща­ючи війну, вони були більш певні, що до миру не прийде, а, значить, не буде радянської, дійсно народньої влади, яка не потерпить сваволі й усіх гидот отаманів.

Таким чином ці дві сили, - п'ятаковщина й отаманщина, - досяг- ли свого: одна потягла Раду Народних Комісарів у руський націона­лізм та імперіалізм, а друга потягла Директорію в контрреволюцію й у жорстокі лапи антантського імперіалізму»³.

Висновок багатоаспектний, достатньо категоричний, можливо, не у всіх складових безспірний. Однак в сенсі розуміння сюжету, який розглядається, важко не погодитися з тим, що за відтворених обставин досягти загального позитивного результату в Москві було елементарно неможливо.

То ж, виходячи з об'єктивного стану справ, передусім, усвідом­лення того, що захоплення Києва червоними було справою ближчих днів, С. Мазуренко і М. Полоз 1 лютого 1919 р. запропонували оголо­сити перемир'я на фронті як передумову продовження переговорів про мир⁴.

А на наступному засіданні, 4 лютого, було погоджено текст до­кумента, який телеграмою вирішили відправити в Україну - урядам УНР і радянської України. Його зміст зводився до наступного:

Уряд РСФРР погоджувався виступити в ролі посередника між двома урядами, що вели боротьбу в Україні, на наступних умовах:

• Визнання Директорією принципа влади рад на Україні;

• Визнання нейтралітета України з активним його захистом супро­ти будь-якого іноземного втручання, яке порушує цей нейтралітет;

• Спільна боротьба проти контрреволюції;

• Перемир'я на час мирних переговорів¹.

Навколо даного документа в історіографії «ламалося немало спи­сів». Причиною послужили дотичні до проблеми сюжети у їх від­творенні через чотири десятиліття В. Винниченком. Колишній Голо­ва Директорії у «Заповіті борцям за визволення» твердив, що «після довгих і гарячих дебатів у Центральному Комітеті й Політбюро РКП Ленінові вдалося перемогти противників миру з Україною і схилити більшість керівних органів компартії прийняти наші умови. Само­стійність і незалежність України була офіційно визнана в відповідній резолюції й мирний договір підписано з боку Росії головно совєт- ського уряду В. Леніним та Наркомом закордонних справ Чичеріним, а з боку Української Держави - головою української делегації - Се­меном Мазуренком»².

Можливо, з роками В. Винниченко просто призабув деталі і при- фантазував деякі моменти, що видаються неправдоподібними. Ви- щенаведену домовленість, що телеграфно була відправлена в Украї­ну, він видає за підписаний договір. І хоча В. Винниченко переконує, що в 1920 р. під час звіту йому в Москві С. Мазуренко доповідав «про підписаний договір»³, що цей факт офіційно підтверджували й Г. Чичерін і члени Політбюро⁴, тексту договору (чи якогось його ва­ріанту, окрім вищенаведеного тексту телеграми), до цього часу ніхто не бачив. Це тим більше дивно, що В. Винниченко стверджує, нібито документ підписали В. Ленін, Г. Чичерін і С. Мазуренко. В біохроніці В. Леніна такого факту не зафіксовано. Та й навряд чи він взагалі міг бути. Хоча в революційний час не надто дотримувалися правових, дипломатичних канонів, видається надто малоймовірним, щоб ра­дянська охорона погодилася на таку вражаючу «протокольну» асиме­трію: погодитися поставити під надважливим державним докумен­том підписи глави уряду держави і глави надзвичайної місії, просто не наділеного відповідними повноваженнями. Останнє підтверджу­ється як документом, виданим С. Мазуренкові, так і його неодноразо­вими покликаннями на те, що він не має змоги продовжувати пере­говори, не знаючи, що йому в конкретних обставинах може дозволи­ти офіційний Київ. Зокрема, погоджуючись на відправку в Україну телеграми з досягнутими умовами, С. Мазуренко попросив В. Мен- жинського «передати офіційну заяву Російському Радянському Уря­ду про те, що він, Мазуренко, не має повноважень від Директорії вес­ти переговори з урядом Раковського-Пятакова і що після падіння Києва він, Мазуренко, складає з себе відповідальність за можливість виконання вищевказаного повноваження. Т. Мазуренко заявляє що Місія УНР просить призупинити подальші переговори аж до отри­мання директив від свого Уряду»¹.

Що ж до В. Леніна, то не лише невідомо про його пряму причет­ність до переговорів, підготовки підсумкового документу, а й до бо­ротьби, яка неначебто мала місце в Політбюро ЦК РКП(б) з україн­ських проблем. Знову таки відомо лише про те, що лідери КП(б)У й радянського уряду України виявляли певну незгоду з лінією поведін­ки офіційної Москви, допускали, навіть, часом непослух, який детер­мінувався логікою розвитку подій в Україні. Так що й тут В. Вин- ниченко, вочевидь, дещо змістив акценти.

Не все точно і з передачею того, як і чому договір не потрапив до рук Директорії. За версією В. Винниченка, С. Мазуренко передав текст документа телеграфом до Києва і «попрохав ратифікації Дирек­торією цього великого акту. Його повідомлення прийняв С. Петлюра, який завідував військовим телеграфом, але Директорію про це не по­відомив і ратифікації договору, розуміється, не сталося. С. Мазурен- ко кілька разів домагався відповіді, але не міг дістати її. Він хотів вернутись на Україну, щоб особисто привести заключний договір, але з наказу Головного Отамана С. Петлюри його на кордоні не було пущено в Україну. І таким чином цей величезної ваги для нашої дер­жавності акт було сховано від українства, і вся дальша боротьба за неї пішла таким нещасливим для нас напрямом. Москва, не діждав­шись ратифікації мирного пакту, зважаючи мовчання Директорії за не­бажання миру, відновила воєнні дії, зайняла Київ, натиснула на роз­биту українську армію і витиснула її за межі України та Польщі»².

До цього колишній Голова Директорії додає, що він довідався піз­ніше, чому залишений петлюрівськими військами Київ «більше тиж­ня» не займався червоними, що це було зроблено за наказом Москви «не порушувати перемир'я, ждати кінця мирових переговорів»³.

Знову багато які моменти не відповідають дійсності (особиста подорож С. Мазуренка до Києва, хоча він не відлучався з Москви), або не можуть бути підтверджені (вчинки С. Петлюри, накази Мо­скви). Є й хронологічні неспівпадіння: готовий договір не міг ні пе­редаватися телеграмою для ратифікації до Києва, ні бути відправле­ним з нарочним, оскільки його фізично просто не існувало до 4 лю­того 1919 р.

Не хочеться підозрювати В. Винниченка у політичній наївності, чи ж то звинувачувати у свідомій, прагматичній фальсифікації подій, однак деякі його твердження зрозуміти, пояснити важко. Так, скажі­мо, він продовжував рішуче наполягати на тому, що підписаний між посланцем УНР і керівництвом РСР в лютому 1919 р. договір, стриж­нем якого було визнання незалежності України, не просто існував, але й розцінювався В. Леніним та його прибічниками влітку 1920 р. як реально діючий документ. А відтак і його, В. Винниченка, візит, переговори з партійно-радянським керівництвом Росії в 1920 р. були прямим результатом визнання ЦК РКП(б), РНК РСФРР договору з Директорією (це тоді, коли практично на всій території України була радянська влада).

Власну ж незговірливість, чи то пак принциповість, прагнення вибороти реальні важелі для українізації республіки В. Винниченко розцінює як привід, з якого скористалися Л. Троцький, його прибіч­ники і домоглися перемоги над поміркованою щодо України позиці­єю В. Леніна, змогли дезавуювати досягнуті в лютому 1919 р. україн­сько-російські домовленості¹.

Однак, повертаючись до подій, пов'язаних із діяльністю місії С. Мазуренка, варто звернути увагу на наступні моменти.

На вже згаданому засіданні переговірників 4 лютого 1919 р. В. Менжинський від імені російської делегації заявив про згоду пе­ренести подальшу роботу до Харкова й пообіцяв негайно передати зміст домовленостей «до відома Директорії й уряду Раковського- Пятакова»².

Невідомо, чи дійшов документ у московському варіанті до Вінни­ці, а якщо й дійшов, то чи потрапив до рук Голови Директорії. До­стеменно відомо, що зі змістом угоди, доповненої харківським РНК і підписаної Х. Раковським, зміг першим ознайомитися член Директо­рії Ф. Швець аж 10 лютого 1919 р.

У переданому з Харкова документі відразу повідомлялося про згоду на порозуміння з Директорією з посередництва РНК РСФРР і на вироблених у Москві засадах: «Українське Робітничо-Селянське Правительство прийняло братське посередництво Російського Со- вєтського Правительства щодо порозуміння з Директорією (про це офіційно було повідомлено наркомат закордонних справ РСФРР³) при умові признання таких принципів:

1. Директорія визнає совєтську владу в Україні;

2. сувора невтральність України з активною обороною проти військ Антанти, Денікіна, Краснова і Поляків;

3. спільна боротьба проти контрреволюції.

Ця підстава була прийнята Вашою надзвичайною місією під про­водом т. Мазуренка і її Російське Совєтське Правительство передало шляхом радіо як нам, так і Директорії. Ми вже заявили згоду на прий­няття тієї плятформи, а також на перенесення переговорів до Харко­ва з проханням передати Вашій надзвичайній комісії в Москві, що вона на території Української Совєтської Республіки буде користува­тися всіми гарантіями дипломатичної незайманості і можливістю тримати зв'язок із Директорією»¹.

Далі в документі додавалася оцінка тих процесів, найостанніших подій, які, з погляду радянського уряду України, мали бути врахова­ними при підході до надісланої угоди:

«Здобуття Києва українськими регулярними совєтськими вій­ськами, перехід на бік совєтської влади відділів (отамана) Григорієва і інших військових республіканських сил, загальне повстання по всій ще не визволеній Україні під гаслом совєтської влади очевидно до­казують, що робітники і селяни України рішуче стоять на боці совєт- ської влади. Ми переконані, що перед цим переконливим фактом Ви будете уважати дальший пролив крови безцільним і безкорисним. Дальший спротив наших (має бути: Ваших) військ тільки затягає гро- мадянську війну та улегшує завдання імперіалістів, які захопили час­тину української території не тільки на побережжі Чорного моря, але і в Басарабії та на Буковині, збільшуючи економічну руїну, розвалю­ючи транспорт і затримуючи справу відбудови економічних сил со- ціялістичного будівництва в Україні»².

Закінчувалася телеграма пропозиціями-запевненнями, що похо­дили безпосередньо від РНК України: «Тому ми прекладаєм з нашого боку продовжувати переговори, що почалися в Москві, тепер у Хар­кові на підставі признання совєтської влади, конкретна організація якої повинна бути завданням Третього Українського З'їзду Совєтів. З нашого боку потверджуємо гарантію повної незайманости Вашої делегації, якщо Директорія признає Тимчасове Робітничо-Селянське Правительство в Україні; одночасно зобов'язуємося забезпечити по­вну особисту безпеку членів Уряду Директорії, а також вільну ді­яльність партій, що входять до нього. Предсідник Тимчасового Ро- бітниче-Селянського Правительства України, комісар для зовнішніх справ Раковський»³.

Ознайомившись з посланням Х. Раковського, В. Винниченко, який вже залишав свою посаду в Директорії на вимогу представників Антанти, відреагував вкрай бурхливо. Особливо його обурили слова Голови РНК про гарантії, які будуть надані членам уряду УНР на власній, українській землі. Можливо, через емоції, що переповнюва­ли В. Винниченка, який потрапив справді у відчайдушну ситуацію, він і не помітив, що, крім положень, які приписали в Харкові, в осно­ві то був той самий документ, на який місія С. Мазуренка погодилась у Москві.

І якщо телеграму Х. Раковського з гнівом відкинув В. Винничен- ко, то, звісно, ще неприйнятнішою вона була для С. Петлюри, його прихильників-отаманів, які від самого початку були проти будь-яких контактів і домовленостей із Москвою.

Місія С. Мазуренка залишалася ще деякий час в столиці РСФРР (телеграма про її відкликання 5 лютого була зразу дезувайована¹). Ке­рівник надзвичайного посольства, можливо, не знаючи про реакцію з Вінниці, 19 лютого 1919 р. повідомляв Директорію про від'їзд в Ук­раїну посланців РНК РСФРР В. Менжинського й Бельгова, а також секретаря місії Ю. Ярослава для звіту про хід переговорів². При цьо­му С. Мазуренко знайшов за потрібне наголосити: «Місія, засвідчу­ючи надзвичайно сприятливу ситуацію для здійснення влади Україн­ських робітничо-селянських рад, настійно радить прийняти посеред­ництво Ради Народних Комісарів»³.

23 лютого голова Надзвичайної місії до РСФСР направив міні­стру закордонних справ УНР звіт про свою роботу, лейтмотив якого полягав у необхідності продовження мирних зусиль: «Українська Дипломатична Місія в Москві має за честь повідомити Вас, що сучас­ний мент Місія признає найліпшим для переговорів з Російсько-Хар­ківським Урядом про ліквідацію гражданської боротьби на Україні.

За останні часи Російський Совнарком приймає всі заходи, щоб установити мир со всіма Державами включно із Україною. Небезпе­ка внутрішніх справ: голод, хворості, безнадійне становище торгу і промисловості, а також і транспорту примушує Совнарком ітти на всякі заходи з Державами, щоб тільки захистити завоювання револю­ції від реакції правих сил. Цей погляд суспільної боротьби проти пра­вих сил реакції тепер об'єднує тут всі соціалістичні партії, котрі за­кликають до згоди і Директорію, як владу на Україні дійсно соціаліс­тичну і демократичну. Всі щиро бажають, щоб наш у ряд знов не зробив помилки і не накликав на себе, а також і на всю останню Ро­сію великого лиха закликом чужоземних сил на Україну»⁴.

Серед інших аргументів С. Мазуренко виділив прибуття до Мос­кви представників ІІ Інтернаціоналу («Бернської соціалістичної кон­ференції») і заплановану на Принцевих островах міжнародну конфе­ренцію за участю всіх сил, які воювали на теренах колишньої Росій­ської імперії. Раднарком РСФСР був дуже зацікавлений у тому, щоб не лише демонструвати свою миролюбність, а й доводити її світовій громадськості реальними справами. Тому, на думку С. Мазуренка, - «за нашу Місію від незалежної України вони зараз ухватились обома руками, щоб показати Європі, що більшовики не вороги дійсної де­мократії і не насилують самовизначення нації.

Народний Комісар Чичерін дуже захвилювався, як почув, що Мі­сія хоче од'їздить до Гомеля, щоб там чекать директив від свого уря­ду. Він упросив Місію не покидать Москви, а навпаки: знову прохати Директорію почати мирові переговори, щоб найскоріше ліквідувать війну на Україні. По згоді з Наркомом Чичеріним Місія і послала Вам свои послідні радіо від 19 та 20 лютого.

З свого боку зараз Місія одноголосно признала, що престиж неза­лежної Української Народньої Республіки власне диктує, щоб ні в якому разі зв'язки з Совітською Росією не поривать. Місія своїм іс­нуванням тут скаже делегатам Європи, що Україна є дійсно суверен­на демократична і соціалістична республіка. Місія прохає уряд і Ди­ректорію вірити, що вона приложе всі свої сили, щоб найліпше ско- ристувати міжнародну ситуацію і захистити права вільної незалежної України»¹.

Відповіді на свої послання С. Мазуренко не отримав. Натомість надійшли розпорядження Директорії про призначення С. Мазуренка керівником дипломатичної місії до Скандинавії. До місії було вклю­чено також і Ю. Ярослава². Російська охорона з усім дипломатичним тактом забезпечила повне сприяння їм у виконанні доручення уряду УНР³.

Так, витративши немало зусиль для розв'язання надскладної проблеми, посланці України змушені були змиритися з тим, що це, зрештою, виявилося нікому не потрібним. Уже через кілька міся­ців С. Мазуренко в листі до міністра закордонних справ УНР дуже стисло передав всю історію здійснення місії до Москви. І через ди­пломатично-стриманий, по-суті бюрократично-чиновничий тон про­глядає почуття жалю за втрачені можливості, нереалізовану альтер­нативу, які могли серйозно вплинути на долю України, надати її на­роду зовсім іншого вектора розвитку. С. Мазуренко констатував:

«Російська Совітська влада, як відомо, є влада партії комуністів, котра цілком проваде диктатуру пролетаріата. Лідер партії і Голова совітського Уряду - Володимир Ульянов-Ленін добре розуміє, що диктатурою одного лише Російського пролетаріату не збудуєш кому­ністичну Державу. Він шукає союзників, як у себе, наприклад серед селянства, так і за кордоном. Але до сієї «соглашательської» політи­ки Леніна вороже відносяться інші конкуренти за лідерство в партії. Троцький і Сталін в Росії. П'ятаков і Бубнов на Україні не раз про­валювали на колегіальних зібраннях комунистів всі більш-менш по­мірковані пропозиції головного лідера. Що торкається до відносин інших комуністичних лідерів до України і до Директорії, то «согла- шательська» політика Леніна знайти порозуміння і згоду з Директо­рією спочатку мала між ними успіх. В січні цього року для перегово­рів з Надзвичайною Місією від Директорії Леніним і Чичеріним була призначена Комісія із комунистів, виключно прихильних до згоди з Директорією: Менжинський, Каменський, Карахан, Бельгов і най­більш прихильний до нас і впливовий комуніст Красін на чолі з голо­вою Комісії Д. З. Мануїльським. Праця нашої Місії з сією колегією уже через півтора тижня дала головні порозуміння в загальних рисах згоди, але на жаль всі заходи Місії повідомить по радіо Директорію про нашу згоду не мали успіху. Ні радіо Місії в кінці січня Директо­рією в Києві не приймались, ні потяг з дипломатичним кур'єром Мі­сії не був пропущений нашим військом біля Дарниці. Тільки радіо Чичеріна уже в початку лютого дойшло до Директорії в Вінницю і я одержав наказ зоставатися при Совітському Уряді. Через місяць но­вим радіо Директорія дала мені наказ покинути Росію і переїхати до складу нашої Місії в Скандинавії»¹.

У наведеному витязі з листа привертає увагу характеристика осо- бистісних позицій керівництва радянської Росії. Гадається, С. Ма- зуренко зробив це не випадково. Він «підказував», що при бажанні можна було скористатися індивідуальними орієнтаціями, уподобан­нями чільних політиків РСФРР для блага України. Та, схоже, це та­кож нікому в українському проводі було не потрібно.

***

Внутрішні суперечності, що існували в Директорії з моменту створення, із загостренням ситуації, природно, виявляли себе дедалі сильніше. Особливого значення набули різноспрямовані зовнішньо­політичні орієнтації в українському проводі. Симпатії С. Петлюри та його прибічників до Антанти не були платонічними і рано чи пізно, особливо ж з активізацією дій В. Винниченка, неминуче мали вили­тися у практичні кроки і рішення.

Звісно, перспектива налагодження стосунків з країнами Антанти залежала не тільки і не стільки від прагнень і планів С. Петлюри та його однодумців, скільки від тих, хто, як переможці світової війни, продовжували поставати незаперечною силою планетарного масш­табу і впливу.

Те, що Антанта визначила для себе незаперечним пріоритетом підтримку єдинонеділимського руху і практичне нехтування укра­їнським чинником - неодноразово відзначалося в історіографії і знайшло своє нове підтвердження у фронтальному аналізі джерел у наші дні¹.

Цікаво, що в даному разі щодо українства, як виявляється, мож­на було й поступитися принципами, які американські правлячі кола проголосили щодо всього світу, принаймні, мати сумніви щодо їх за­стосування.

Идеться про відомі «14 пунктів» В. Вільсона. Так, у коментарі до документа президента США, що з'явився у жовтні 1918 р., амери­канський уряд офіційно заявив: «...Те, що визнане правильним для поляків, безумовно доведеться визнати правильним і для фінів, ли­товців, латишів, а можливо (! - В. С.), і для українців»².

Навряд чи можна стверджувати, що лідери Антанти поспішали визначитися із підтримкою Директорії. Навпаки, їх дратував і на­сторожував соціалістичний характер останньої, а понад усе - під­няте нею антигетьманське повстання. Иого Прем'єр-міністр Велико­британії Д. Ллойд Джордж на засіданні «великої п'ятірки» 16 січня 1919 р. прямо назвав більшовицьким, С. Петлюру - авантюристом, а Україну державою, на котру марно покладати надії, бо вона зовсім не була оплотом антибільшовизму³.

Лідери держав Антанти, аналізуючи доступну інформацію, при­ходили до висновків, що Директорія є не просто «пробільшовиць- ким» органом, вона латентно опозиційна стабільній владі в країні, владі гетьмана, який зрештою виявив свою лояльність до союзни­ків, а, значить, опосередковано вона опозиційна й щодо союзників. Зрештою, вона сепаратистська, адже руйнує російсько-український антибільшовицький блок, що означився. Відтак лідери Антанти ді­йшли думки, що лише інтервенція військ союзників може запобігти підйому «антисуспільних і обмежених націоналістичних елементів, що штовхнуть країну в хаос анархії»⁴.

Отже висадка союзників у південних портах розпочалася як во­рожа до Директорії та очолюваного нею руху. Виразником такої лінії був французький консул в Одесі Е. Енно. В нарисі взаємостосун­ків Добровольчої армії і французького командування, складеному представниками російських антибільшовицьких сил, відзначалося: «Енно займав щодо українського питання позицію визначену і твер­ду: українці в усіх напрямках визнавалися ним елементом, шкідли­вим для створення єдиної Росії, а Добровольча армія вважалася єди­ним здоровим державним началом на півдні Росії»¹.

Варто зазначити, що консульські повноваження Е. Енно були досить непевними. Рішенням Ясської конференції, яка відбулася 16-23 листопада 1918 р. за участю представників держав Антанти в Румунії та російських антибільшовицьких сил, він був призначений консулом Франції в Україні та «повноважним представником держав Антанти в південній Росії», тобто йому були делеговані повнова­ження виступати від імені усіх союзних держав. Сам Енно сприймав свою роль з усією серйозністю. Однак це призначення не було офі­ційно визнане французьким урядом та урядами інших держав Ан­танти. На засіданні французького парламенту в кінці березня 1919 р. міністр закордонних справ Франції Пішон заявив, що Е. Енно ніколи не був призначений урядом, ніколи не був консулом Франції і ніколи не мав ніяких дипломатичних доручень. Однак тривалий час саме він був уособленням Антанти в Україні.

І Енно, і командування інтервенційного корпусу від самих по- чатків своєї місії були на боці Добровольчої армії, з неприхованим упередженням, недоброзичливістю ставилися до української влади.

Враховуючи це, по суті вороже ставлення до Директорії з боку французького командування і прагнучи бодай скоригувати його, ще 27 грудня 1918 р. Голова Ради Міністрів України В. Чеховський на­правив представнику УНР в Швейцарії Лукашевичу листа, в якому зазначалося, що в Одесі проводиться провокаційна робота з метою викликати загострення відносин між Директорією і Антантою і тим самим скомпрометувати всю українську справу.

Лукашевичу доручалося «дипломатичним порядком, безумовно минаючи пресу», повідомити уряди Антанти, передусім Франції, що УНР готова ліквідувати або взяти на себе ту матеріальну відпові­дальність або борги, що припадають на неї з цілої суми колишньої Росії, перед Францією і взагалі Антантою шляхом мирного диплома­тичного обговорення всіх фінансово-економічних справ; Антанта не має ніякої рації вступати з Україною в конфлікт через свої капітали, оскільки це доцільно врегулювати шляхом згоди, бо кожний кон­флікт «може кинути Україну в обійми російського більшовизму»².

Поступово розбираючись в ситуації в Україні, одержуючи докази того, що Директорія - то не більшовицька сила, антантські політики поволі змінювали своє ставлення до неї, хоч їх і бентежили самостій­ницькі позиції українського проводу. В інтересах західно європейців було не розмежування, тим більше - протистояння антимосковських сил, а їх єднання, що на практиці означало б підпорядкування україн­ської державності білому рухові. Е. Енно, який не міг збагнути такої «складної діалектики», був позбавлений будь-яких дипломатичних повноважень і відкликаний до Парижа¹.

Після приїзду до Одеси 14 січня 1919 р. командуючого союзни­ми силами на півдні Росії генерала д'Ансельма та начальника штабу полковника Фрейденберга активізувалися їх стосунки з українцями. Перше ж питання, поставлене генералом д'Ансельмом Е. Енно тор­калося того, чи бачив Е. Енно генерала О. Грекова, направленого до Одеси з Києва². Новоприбулі дотримувалися точки зору, що не слід відкидати прагнення Директорії до співробітництва, а намагатися налагодити союз двох місцевих антирадянських сил - українців та Добровольчої армії. Тому з середини січня 1919 р. французьке ко­мандування підтримувало відносини водночас з обома сторонами.

При цьому, попри, здавалось би, очевидні стратегічні переваги від союзу з Добровольчою армією, паралельно набирали сили й чин­ники, що відкривали перспективи для зближення інтервентів з укра­їнською владою. Це, передусім, - суперечності між французьким ко­мандуванням і Добровольчою армією. Загони добровольців на півдні України виявилися нечисленними та малобоєздатними, спроби про­вести мобілізацію виявилися практично безрезультатними.

Певною проблемою було призначення військовим губернатором Одеси Грішина-Алмазова, який уважав себе офіцером, підлеглим

А. Денікіну, і тому саме з ним узгоджував свої рішення та дії. Але Денікін оперував в англійській зоні - Дон, Кубань і, з французької точки зору, не повинен був мати повноважень впливу в Одесі. Тобто, тут виявлялася й давня елементарна ревність до англійців.

Означене вище говорить на користь того, що передумови налаго­дження українсько-антантських контактів також мали певною мірою об'єктивну природу, не були лише вимушеною реакцією на наступ більшовицьких військ на Київ, як те постає з багатьох, мабуть, із більшості мемуарних тверджень активних учасників тогочасних подій.

До цього слід додати й загальні світоглядні орієнтації та полі­тичні уподобання С. Петлюри - основного поборника зближення з Антантою, діяча, в політичних розрахунках якого зовнішнім чинни­кам завжди надавалося особливого значення. На цей момент звер­нув увагу близький соратник Головного отамана О. Лотоцький, коли писав: «С. Петлюра рішуче заперечував так популярну в деяких по­літичних колах «орієнтацію на власні сили», що звичайно розумі­ється як нехтування і відкидання будь-яких закордонних чинників. Він визнає необхідність «допомоги політичної, технічної, економіч­ної» - у визвольній боротьбі, у відбудуванні зруйнованого револю­цією і війнами краю. Ця необхідна допомога здобувається мотивами не ідеалістичними, а надто реальними, матеріальними розрахунками заінтересованих сторін»¹.

Французьке командування, йдучи на контакти з Директорією, не відмовлялося від мети інтервенції, а лише змінювало тактику. її сут­ність сформулював полковник Фрейденберг: «Франція є непорушно вірною принципу єдиної Росії. Але зараз справа полягає не у вирі­шенні тих чи інших політичних питань, а виключно в тому, щоб ви­користати для боротьби з більшовиками всі антибільшовицькі сили, в тому числі і сили українців»².

За таких загальних обставин і швидкомінливої атмосфери, вре­шті, й дійшло до прямих контактів представника Директорії генерала О. Грекова з командуванням інтервенційних сил. Військовий міністр УНР прибув до Одеси ще 5 січня 1919 р., та перша його офіційна зустріч з французьким генералом д'Ансельмом сталася лише через 10 днів.

Довідка: ГРЕКІВ Олександр Петрович (24 листопада 1875 р., с. Со- пич Чернігівської губернії - 2 грудня 1959 р., Відень) - український військовий діяч.

Закінчив гімназію, Московський університет, Московське військове училище. Учасник російсько-японської війни. Далі служив у Туркес- тані, навчався в академії Генерального штабу. У роки Першої світової війни - на Південно-Західному фронті, начальник штабу 24-ї піхотної дивізії, командир полку 1-ої гвардійської дивізії, начальник штабу 6-го армійського корпусу, з 1915 р. - генерал-майор. У 1917 р. О. Греків прилучився до українізації армії. Командир 11-ої Сердюцької дивізії, в січні 1918 р. - начальник штабу Київського вій­ськового округу. З 30 березня 1918 р. - Військовий міністр УНР. Під час гетьманату заарештований. Після відновлення УНР призначений Директорією головнокомандувачем українського Південного фронту. З 9 січня 1919 р. - військовий міністр УНР, наказний отаман. Очолю­вав військову делегацію УНР на переговорах з представниками Ан­танти в Одесі й Бірзулі.

25 травня 1919 р. призначений командувачем УГА. Провів відому Чортківську офензиву (червень 1919 р.). В липні 1919 р. виїхав з мі­сією до Румунії, пізніше - до Австрії. Залишився у Відні на еміграції. Співпрацював з УВО-ОУН.

У серпні 1948 р. заарештований у Відні органами НКВС і засуджений до заслання в Сибір строком на 10 років. Помер невдовзі після звіль­нення.

Посланець Директорії попросив у Антанти підтримки для проти­дії більшовикам, зокрема - технічної допомоги. Можна припустити, що саме тоді народився проект документа, який уже в той момент видавався за погоджений і підписаний обома сторонами.

Скоріше за все, один з підготовчих варіантів був добутий радян­ською розвідкою - це зробив колишній есер і політичний каторжа­нин Ройтман, що пізніше був покараний на смерть своїми ж за підоз­рою у зраді¹.

Більшовики, вочевидь, не вивчали питання про те, чи був підпи­саний документ, чи набув чинності, а поспішили використати його в ідейно-політичній і дипломатичній боротьбі. Вони поширили його серед учасників Трудового конгресу України², а Раднарком України 26 лютого 1919 р. заявив уряду Франції ноту протесту з приводу до­сягнутих домовленостей, які були спрямовані проти радянської вла­ди в Україні й Росії³. Як повноцінний документ угода потрапила до серйозних наукових видань⁴, а фахівці «ламали голови» над деякими важкозрозумілими моментами⁵.

Згаданим варіантом документа передбачалося входження Укра­їнської Народної Республіки на федеративних началах до єдиної і неподільної Росії, яка відроджується; Директорія створює коаліцій­ний уряд, якому передає всі свої права. Основна увага документа зосереджувалася на використанні українських військ для боротьби з більшовиками: вони мали бути підпорядковані спеціально ство­реному штабу для наступальних дій проти більшовиків. Штаб фор­мувався б у складі: голова союзницького командування - генерал д'Ансельм, по одному представнику від Добровольчої армії та поль­ських легіонерів.

Начальником штабу передбачалося призначити представника українських республіканських військ генерала Матвіїва. У місцях, зайнятих республіканськими військами, допускалося необмежене формування загонів Добровольчої армії, передбачалося звільнення заручників і ув'язнених добровольців. Знімалася блокада Одеси. УНР зобов'язувалася вжити негайних заходів, щоб не допустити скликання Трудового конгресу, а також створення на своїй території рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Союзницьке ко­мандування, в свою чергу, зобов'язувалося сприяти допуску україн­ської делегації на мирну конференцію у Парижі, всіма засобами під­тримувати УНР в її боротьбі з більшовиками, зокрема постачанням бойової амуніції. З української сторони під документом позначені підписи генералів Грекова і Матвіїва¹.

З наведеного можна зробити кілька висновків.

По-перше, хронологічно документ народився близько середини, можливо, у другій половині січня 1919 р., десь - до 22 січня - часу скликання Трудового конгресу України.

По-друге, в документі повністю зреалізовано тогочасну (на се­редину січня 1919 р.) позицію французької сторони.

По-третє, не можна не звернути уваги на те, що до обговорен­ня певних положень, зокрема про відродження єдиної і неподільної Росії, про самоліквідацію Директорії і передачу її повноважень ко­аліційному уряду, українська сторона була тоді явно не готова. Тим більше - підписати подібні пагубні умови вона не могла. В. Вин- ниченко з цього приводу зауважував: «Розуміється, цей «договір», для всякого хоч трошки політично-грамотного чоловіка був просто смішним абсурдом. Яка б «контрреволюційна» не була би Директо­рія, вона не могла би заключити такого самовбивчого договору»².

Звісно, достеменно знаючи, що Директорією підписано подібно­го документа не було, В. Винниченко тим не менше обережно писав, що то могло бути «або агітаційним наклепом, або результатом того, що самі большевики мали не зовсім точні інформації»³.

Однак ще цікавіше те, що Голова Директорії не виключав під­писання такого документа за спинами державного проводу генерала­ми О. Грековим і Матвієвим, признаючи, «що руська реакція досить ловко вміє добиватись своєї мети: всадити своїх агентів у ворожий табор, вивідувати все до найменших подробиць і рухами цих аген­тів зсередини пхати собі в пащу - це доказує велику майстерність у провокаційно-шпигунських справах»⁴.

Останній момент-припущення був явно абсолютизований І. Бор- щаком, іншими зарубіжними, емігрантськими дослідниками, які твердили, що згаданий документ був спеціально сфабрикований більшовиками для того, щоб сенсаційно вплинути на настрої делега­тів Трудового конгресу України, посіяти в масах недовіру до Дирек- торії⁵. Тут знову логічнішою, переконливішою виглядає точка зору В. Винниченка, який з хорошим знанням сутності справи зауважував: «...Коли прослідити з самого початку до кінця на протязі майже оди­надцяти місяців усе відношення Антанти до українського питання, то хіба цей договір в основах своїх не є тою програмою, якою керувалась Антанта й особливо Франція в своєму відношенню до української державности? (розрядка В. Винниченка - В. С.).

Нема особливої потреби докопуватися, де саме вироблялося цю програму: чи спочатку в Парижі, а потім прислано до Одеси «на предметъ исполнения», чи одесько-бухарестські майстрі й «знавці орієнтальних відносин» змазикували її й послали на «предмет утвер­ждения и одобрения» до Парижу. Важно те, що вона, іменно ця про­грама, в формі цього договору сістематично, настійно й послідовно переводилася в життя як в Одесі й Бухаресті, так і в Парижі»¹.

Як завжди, В. Винниченко глибше бачив сутність проблеми, не збочував на другорядні елементи. І, спираючись на його переконливі докази й авторитет, по-четверте, слід відзначити, що означені поло­ження документа були не сфабриковані, а слугували тією реальною платформою, з якої виходила і в наступному французька сторона.

По-п'яте, виходячи з того, що до відзначених питань на перего­ворах в Одесі й Бірзулі сторони поверталися іще не один раз, інтен­сивно дискутували навколо них, згаданий документ підписаний таки не був, зумовивши дальші контакти й пошук прийнятніших рішень.

Невдовзі до Одеси була направлена нова українська місія - мі­ністр преси О. Назарук і міністр народного господарства С. Остапен­ко. З огляду на несприятливу воєнну ситуацію, перед від'їздом міні­стри одержали тверді інструкції: погоджуватися на будь-які компро­міси для отримання допомоги, крім двох моментів, які повинні були залишатися недоторканими - незалежність УНР і аграрна реформа².

Хід переговорів докладно висвітлений у споминах їх учасників, а також у численних дослідженнях. Основні вимоги, які висунув пол­ковник Фрейденберг, що представляв французьку сторону, зводили­ся до наступного:

• виведення В. Винниченка зі складу Директорії і В. Чеховського зі складу уряду за їх «збільшовичення»;

• тимчасовий вихід з Директорії С. Петлюри як «командира бан­дитів»;

• УНР зобов'язується виставити проти більшовиків в трьохмі- сячний термін армію в 300 тис. чоловік, яка підпорядковується вер­ховному командуванню Антанти;

• залучення до української армії в разі недостачі власних кадрів російських офіцерів з Добровольчої армії;

• на час боротьби з більшовиками фінанси і залізниці України мають бути під контролем Франції;

• припиняється війна з Польщею;

• справа державної незалежності України та її західних кордонів вирішується Паризькою мирною конференцією;

• Директорія мала звернутися до Франції з проханням прийняти Україну під протекторат¹.

На питання О. Назарука про необхідність попереднього визна­ння української держави Фрейденберг заспокоював його і твердив, що кращого «визнання як підписання цієї угоди, яка тут запропоно­вана, і бути не може.., з добровольцями ви, певне, і самі прийдете до угоди, з питання вашої автономії - ви надто маленька держава, щоб існувати самостійно»².

Після завершення місії О. Назарука і С. Остапенка переговори в Одесі продовжував віце-міністр зовнішніх справ А. Галіп, а напри­кінці січня туди виїхав А. Марголін - делегат УНР на Паризьку мир­ну конференцію.

Хід переговорів французького командування з українськими пред­ставниками демонстрував, загалом, неприхильну позицію Франції щодо державності України.

Певну зацікавленість французи виявили хіба щодо пропозицій А. Марголіна про здійснення «федералізації знизу», «побудованої на добровільній угоді, як рівних з рівними, державних ланок, які утво­рились на руїнах старої Росії». Прагматизм плану полягав у тому, що «питання державного влаштування цих... одиниць може мати швид­ке і відповідне розв'язання лише шляхом здійснення засад держав­ності і порядку в кожній з них»³. Як відзначав міністр закордонних справ Франції С. Пішон, створення незалежної Української держа­ви буде можливим за умов, коли цей національний рух матиме іс­тотну підтримку населення. «Безумовно, ніхто не буде пропонувати Україні відновити союз з Росією до того часу, поки не закінчиться більшовицька криза»⁴, - наголошував він. Перекладаючи цю фор­мулу з дипломатичної мови на загальнополітичну, можна говорити, що затягування «більшовицької кризи» збільшувало шанси УНР на її тимчасове визнання, однак у перспективі неминучим мав бути фе­деративний союз з Росією.

У розмові з представниками російських політичних кіл 1 лютого 1919 р. Фрейденберг заявив: «Формулу петлюрівців - через само­стійність до федерації я розумію так: самостійність розвиває націо­нальні почуття, зміцнює самосвідомість, так необхідну для підтрим­ки рівноваги в федерації»⁵. Торкаючись проблеми співробітництва з Директорією, Фрейнденберг відзначив, що головним завданням на той час було врятувати Київ від захоплення більшовиками. «Якщо війська Петлюри можуть це зробити - я їм допоможу, - говорив він.

• Якби я мав дві дивізії, я б обійшовся без петлюрівців, але в мене їх немає... Я не боюсь претензій Петлюри; я йому поставлю такий ультиматум: я допоможу українцям, але за це вони зобов'язуються коритися мені безумовно»¹.

Варто наголосити при цьому на прикметних моментах тогочас­них українсько-антантських стосунків. Французи, які представляли інтервенційні сили, принципово так і не погодилися на перспективу існування незалежної української державності. Для них визнання УНР було лише вимушеним епізодом, тимчасовим тактичним ком­промісом.

Незважаючи на загалом підозріле ставлення до Директорії, нарі­кання на її соціалістичний характер, контакти вибудовувались з при­бічниками (посланцями) С. Петлюри, а сам він, отримуючи також чималу дозу критичних закидів, фігурував як реальна сила, на яку робили ставку європейські дипломати і військові у боротьбі з радян­ською владою.

Однак евакуація Директорії з Києва істотно похитнула сподіван­ня французів на військовий фарс С. Петлюри, зумовила їх прохолод­ніше ставлення до Директорії. Остання ж, навпаки, зазнавши невдачі в порозумінні з більшовиками, активізувала зусилля щодо пошуків допомоги у Антанти.

Перебравшись до Вінниці, Директорія скликала 4 лютого 1919 р. Державну нараду українських політичних партій та членів комісій Трудового конгресу.

На ній були вироблені умови подальших переговорів з французь­ким командуванням:

• визнання Антантою самостійності України і допущення укра­їнської делегації на мирну конференцію в Парижі;

• суверенність Директорії;

• забезпечення народного ладу і соціальних реформ в Україні;

• визнання автономності української армії з правом представни­цтва у вищому командуванні;

• недопущення до складу української армії російських офіцерів;

• боротьба з більшовиками лише в етнографічних кордонах².

З цими умовами до Бірзули, де продовжилися переговори, 6 люто­го 1919 р. було направлено нову делегацію у складі О. Грекова, І. Ма­зепи, С. Остапенка та С. Бачинського. Посланці УНР мали письмові повноваження підписати договір.

У радянській історіографії було поширене твердження, нібито представники Директорії навіть дали Фрейденбергу хабаря в розмірі 5 млн. карбованців, щоб завоювати його прихильність³.

Оскільки посилання на документи ніде не наводили, залишають­ся сумніви щодо вірогідності подібних тверджень. Та й апетити у французької сторони були незрівнянно масштабнішими. Посол Ди­ректорії у Франції і голова української делегації на Паризькій мир­ній конференції Г. Сидоренко повідомив про умови, на яких уряд демократичної європейської держави погоджувався надати допомо­гу українцям:

«1. Франція одержує концесію на 50 років на всі українські за­лізниці.

2. Україна зобов'язується виплатити Франції борги, які залиши­лись їй від царського і Тимчасового урядів.

3. Виплата відсотків гарантується тією частиною доходів від залізниць, яка належить українському уряду.

4. Директорія повинна протягом року сформувати трьохсотти- сячну армію.

5. Вся фінансова, торгова, промислова і військова політи­ка України протягом п'яти років від дня підписання договору про­водиться під безпосереднім контролем представників французького уряду»².

Українська сторона висунула контрвимоги:

1. Визнання Антантою самостійності України і допущення ук­раїнської делегації на мирну конференцію в Парижі.

2. Суверенність Директорії.

3. Забезпечення народного ладу і соціальних реформ в Україні.

4. Забезпечення українських колоній в Сибіру.

5. Повернення Україні Чорноморського флоту, контроль над яким здійснювало антантівське командування, перевівши частину кораблів за кордон.

6. Визнання автономності Української Армії з правом свого представника в командуванні.

7. Недопущення до складу Української Армії російських офіцерів.

Реакція французької сторони була досить бурхливою, і відповід­ний епізод увійшов мало не до всіх праць з історії української дипло­матії у переказі І. Мазепи: «Фрейденберг спочатку слухав Остапен- ка спокійно, потім спаленів і відразу ж накинувся на ті домагання в його заяві, що торкалися суверенності Директорії. Ми не тіль­ки вимагаємо, сказав він, усунення Винниченка, Петлюри та Чехов- ського, але й надалі вважаємо необхідним, щоб зміни в складі Дирек­торії відбувалися за нашою згодою. Для нас ця вимога принціпова, і коли на це не погодитись, тоді зайві всякі розмови. Винниченка і Чеховського, додав він, треба вигнати як собак (Nasser comme les chiens) за большевизм, а Петлюра мусить зникнути сам, бо мовляв, тепер кожний бандит називає себе петлюрівцем»¹.

На природні заперечення членів делегації, що Директорії в ціло­му тільки-но висловив довіру Трудовий конгрес, тобто український народ, «Фрейденберг продовжував зарозумілим тоном, що, мовляв, Франція і Антанта не мають довір'я до Директорії в її теперішньому складі, тому якщо Директорія є виразником волі українського на­роду, то французьке командування не може обіцяти нам ніякої допо­моги: в такому випадку воно піде і проти большевиків, і проти укра­їнського народу»².

І хоча після відповідних демаршів Фрейденберг змушений був дещо пом'якшити тон розмови, його контрпропозиції, що по суті позбавляли українську владу навіть обмеженого суверенітету на власній території, виявилися знову абсолютно несприйнятними, і

делегація без будь-якого результату повернулася до Вінниці.

***

7 лютого 1919 р. французьке командування видало «Загальний наказ № 28», яким роз'яснювалася мета інтервенції - надання всім благонадійним елементам і патріотам можливості відновлення в Росії «порядку». Про Україну, Директорію в документі навіть не згадувалося³.

Подібний поворот подій викликав у С. Петлюри та його прибіч­ників настрій негайно відреагувати новими поступками Антанті, аби будь-що домогтися допомоги у війні з більшовиками. Хоча проти по- дальших контактів і переговорів з інтервенційними силами була більшість міністрів кабінету В. Чеховського, вони (переважно соціа­лісти за партійністю) були вкрай пригнічені (звичайно немалу роль тут відігравав факт провалу планів замирення з Москвою), здемора­лізовані. Єдине, на що вони були ще здатні, так на те, щоб рефлек­торно боронити (бодай про людське око) свою політичну й націо­нальну честь.

«Єдиним консеквентним висновком з тої імпотенціальної пози­ції, яку зайняли українські соціалістичні партії (головним чином у с.-д., а почасти і група с.-р.), було відкликання своїх представників зі складу Директорії і правительства і розв'язання рук українській дрібній буржуазії, яка мала перебрати від соціалістів державну кер­му й справу переговорів з Антантою: инакшими словами - призна­ння своєї повної поразки, безсилля і нездатности оборонити інтере­си революційного селянства і робітництва, - підсумовує П. Христюк. - Соціялістичні партії так і зробили. 9 лютого Центр. Комітет УСДРП постановив відкликати своїх представників з уряду. В резолюції з цього приводу Комітет констатував, що зовнішні сили - «німецький імперіялізм, зрадницький удар з боку Совітської Росії і, нарешті, Ан- тантський імперіялізм, вкупі з Польщею, Румунією і Доном, розби­ли сили української революції і поставили українську демократію на роздоріжжу. Ще раніш відкликали своїх представників з уряду і українські соціялісти-революціонери. Після цього Кабінет Чеховсь- кого остаточно подався в одставку. Члени Директорії й уряду, що не схотіли скоритися постановам своїх партій (С. Петлюра, Ф. Швець, С. Остапенко), заявили про свій вихід з партій. В. Винниченко, голо­ва Директорії, не бажаючи виходити зі складу партії, скористувався нагодою, щоб вискочити з тієї каші, яку заварив своєю безладною політикою й розхльобувати яку не мав найменшої охоти: 11 лютого він вийшов зі складу Директорії, передавши свої повновласти на руки отамана С. Петлюри»¹.

Таким чином, для П. Христюка персональні зміни в Директорії і Раді народних міністрів постають не як випадковий збіг обставин, не як результат безпардонного тиску, до якого вдалася французька сторона під час переговорів з представниками УНР в Одесі (хоч останнє і не заперечується, його значення не применшується), а як цілком логічне завершення того шляху, на який став провід Україн­ської революції, зрадивши своїм ідеалам². Це підтверджує і «ви­правдувальна» стаття у провинниченківській «Робітничій газеті» (надрукована вже у Кам'янці-Подільському):

«Мусимо пристосувати свою тактику до надзвичайно тяжкого часу (який переживаємо), щоб не вийти з нього остаточно роздав­леними, знищеними, - писав орган УСДРП. - Присутність на пів­дні України французького війська, війська буржуазної республики, робить з неї форпост антантського імперіялізму на сході. Це надзви­чайно збільшує сили наших буржуазних кіл і тим самим (релятивно) зменшує наші сили, сили революційної демократії, і без того розби­ті, понівечені большевицьким наступом, большевицькою політикою на Україні. Серед таких умов соціялістична влада на Україні вдержа­тися не може. Це починають вже розуміти большевики. Тепер з без­сумнівністю виясняється, що цілий їх похід на Україну мав на меті не визволення українських «робочих і крестян», а завоювання Укра­їни для того, щоби можна було нею відкупитися від французьких імперіялістів. Через наші голови хотять большевики порозумітися з Антантою за наш кошт. Отже не тільки ми, українські соціялісти, є безсилі проводити у себе свою соціялістичну політику, але й боль­шевики, що мають піддержку в Московщині, бачуть себе змушени­ми пожертвувати Україною для збереження своєї влади в Московщи­ні. Отже так само, як здатися на ласку та неласку Франції, так само і капітуляція перед большевиками, згода з ними є зрадою українсько­го народу, українського робітництва передовсім.

Перед нами стоїть ділема: або зуміти відкупитися від Антанти (передовсім Франції) і тим зберегти саме своє існування, зберегти нашу самостійність як базу нашого національного і соціяльного від­родження, або дати змогу большевикам продавати нас гуртом і вроз­дріб, торгувати нами по своїй уподобі»¹.

Далі «Робітнича газета» намагалася переконати читачів: якщо не нинішнє керівництво досягне угоди з французами (тобто визнає свою капітуляцію), то це зроблять інші сили: чи то буржуазні, чи то більшовицькі. Це, на думку українських соціал-демократів, цілком виправдовувало їхнє рішення: «Отже, утворення у нас власти з еле­ментів соціяльно-споріднених з нинішніми правлячими колами дер­жав Антанти, це є, при даних умовах торжества імперіялізму і обез- силення революційної демократії у нас на Україні, одиноким шляхом спонукати держави Антанти до признання нашої самостійності, ос­кільки набере вона форми буржуазної республики. Те, що не може­мо, безсилі, зробити ми - соціяльно-ворожі Антанті, - може зробити лише українська буржуазна демократія...»¹.

Формування нового кабінету Директорія доручила С. Остапенку, який був палким прихильником порозуміння з Антантою. Незадовго перед тим, як вище відзначалося, С. Остапенко вийшов з УПСР, отже виступав тепер як безпартійний діяч.

Але сформувати новий уряд на засадах широкої коаліції, на яких було організовано попередній, йому не вдавалося. На нараді з Ди­ректорією 8 лютого 1919 р. С. Остапенко навіть заявив, що відмовля­ється від узятого на себе зобов'язання сформувати нову Раду міні­стрів. Свою заяву він мотивував тим, що УПСР не дозволила М. Ша- повалові стати міністром військових справ, хоча сам М. Шаповал свою згоду дав.

Як це нерідко трапляється в суспільному житті, розрядила си­туацію випадковість (але така випадковість, яка ще рельєфніше ви­світлила закономірність всього, що відбувалося).

8 лютого 1919 р. С. Петлюра передав І. Мазепі листа, що його отримав від П. Дідушка, який ще з Києва виїхав у складі україн­ської делегації до Парижа і тепер разом з іншими членами делегації чекав у Женеві дозволу на в'їзд до Франції. В цьому листі П. Ді- душок писав, що в антантівських урядових колах панують праві антисоціалістичні настрої, і тому радив подумати над тим, чи не слід в інтересах справи створити, бодай тимчасово, український уряд з представників несоціалістичних угруповань. І. Мазепа дав прочита­ти листа іншим відповідальним членам УСДРП.

Наслідки були несподівані: вже другого дня - 9 лютого 1919 р. - Центральний Комітет УСДРП за участі В. Винниченка, В. Чехов- ського та інших одностайно ухвалив: «з огляду на нові міжнародні моменти в українській державній справі» відкликати своїх пред­ставників як з уряду, так і з Директорії. Есери, які після київської конференції перебували на роздоріжжі і не знали як їм ставитися до формування нового уряду, прийняли аналогічну постанову.

В. Винниченко відразу ж вийшов з Директорії і почав готувати­ся до від'їзду за кордон. Він мотивував це тим, що в умовах хаотич­ного життя в Україні не зможе знайти для себе потрібного спокою для літературної праці. С. Петлюра не вийшов з Директорії і надіслав 11 лютого 1919 р. до ЦК УСДРП листа, в якому заявив, що тимча­сово виходить з партії. «Сучасна ситуація для України, - писав він у цьому листі, - незвичайно складна і тяжка... я не вважаю для себе можливим ухилитись од виконання своїх обов'язків, яко сина свого народу, перед батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і пра­цювати при державній праці»¹.

Заміна уряду В. Чеховського на уряд С. Остапенка, відхід від справ В. Винниченка кваліфікується М. Шаповалом як поворотний момент в історії Української революції: «Так в середині лютого розбився український політичний фронт, і це стало початком кінця україн­ського визвольного руху. Друга українська революція вступила в добу затяжної і трагічної кризи. Українська молода революційна ар­мія була ще слаба організаційно і ідеологічно. Козаки - селяне і ро­бітники - були настроєні революційно, але старшинство не все ду­мало про соціяльну революцію. Петлюра набрав багато «спеціаліс­тів» у штаби. Ці «спеціалісти» думали по-старому і хоч боролись за Україну, але за буржуазну. Молодше і соціялістичне старшинство було за революцію, але впливу на провід не мало. У війську багато мітінговано, але реакційна політика деяких штабів (напр. січового корпусу в Київі, штабу Балбачана на Харківщині, деяких штабів на Полтавщині і Поділлі) з розгонами селянських з'їздів, розпусканням робітничих професійних спілок, з насильствами під закидом боль­шевизму над жидами і т. п., дала великий агітаційний матеріял в руки як большевиків, так і українських їх пів-прихильників (напр. лівих с-рів - боротьбистів і с-д. незалежників). Владу Рад хотіла за­вести не лиш в своїх цілях Москва, але й українські збольшевичені групи, які агітували українською мовою за українську владу Рад. Ось це й допомогло Москві, бо українське військо почало розпадати­ся. Ще й присутність в Одесі військ Антанти і поїздки до Одеси представників української влади давали агітаційну зброю проти Ди­ректорії. З усуненням революційного уряду і відходом Винниченка з Директорії процес розпаду війська, започаткований трохи раніш, збільшився нечувано, так що за короткий час під прапором УНР з 400-тисячної армії залишалось все менше і менше»².

Звертає на себе увагу цікава деталь: під час кризи влади у Вінни­ці М. Шаповал намагався відродити Український національний союз і відновити його керівні функції. Однак ЦК УПСР (центральної те­чії) заборонив роботу в цьому напрямі й ініціатива «заглохла»¹.

Звісно, що відтворюваний В. Винниченком, М. Шаповалом, П. Христюком процес персональних змін у складі Директорії, Ради Народних Міністрів, пояснення, які таким змінам даються, не вла­штовують, навіть дратують прихильників С. Петлюри, а то й просто прибічників антисоціалістичних поглядів.

Наприклад, М. Стахів таким чином передає епізод з трансформа­цією вищих державних інституцій в Україні: «Володимир Винни- ченко в середині лютого уступив з відповідального становища Голо­ви Директорії УНР. Тоді ж зголосив свою демісію прем'єр Чехов- ський разом з цілим своїм кабінетом. Сталося це тому, що міг прийти до Уряду УНР більш реалістичний елемент, а не мрійницький типу Чеховського. Така, а не інша була причина відклику членів УСДРП і УПСР з Уряду і Директорії. Це мало уможливити угоду з Антантою і її допомогу для України в її оборонній війні з Сов. Росією, коли одночасно було тоді ясно, що абсолютно ніякого вигляду на дійсний мир з Сов. Росією нема.

...Петлюра знав, очевидно, що в тодішній ситуації нема іншої особи, що могла б заступити його ліпше в державній і військовій роботі, й тому листом з 11 лютого повідомив свою партію, що він тимчасово (тобто доки існує постанова ЦК про відклик членів партії з Уряду і Директорії) виступає з членів партії. Проф. Швець зали­шився також у Директорії, виступивши з УПСР»².

Новий склад уряду виявився таким: Голова Ради народних міні­стрів - С. Остапенко (колишній член УПСР); міністр військових справ - О. Шаповал (УПСС); міністр внутрішніх справ - Г. Чижев- ський (колишній член УПСР); міністр фінансів - С. Федак (УНДП, Галичина); міністр господарства - І. Фещенко-Чопівський (УПСФ); міністр земельних справ - Є. Архипенко (УНРП); міністр закордон­них справ - К. Мацієвич (УПСФ); керуючий міністерством юстиції - Д. Маркович (УПСФ); керуючий міністерством шляхів П. Пилипчук (УНРП); керуючий міністерством освіти - І. Огієнко (УПСФ); керу­ючий міністерством культів - І. Липа (УПСС); керуючий міністер­ством народного здоров'я - О. Корчак-Чепурківський (УПСФ); керу­ючий міністерством морських справ - М. Білинський (УПСС); керу­ючий міністерством єврейських справ - А. Ревуцький («Поалей- Ціон»); керуючий управлінням преси й інформації - О. Назарук (Українська радикальна партія, Галичина); державний контролер - Д. Симонів (УПСС); державний секретар - М. Корчинський (УПСФ).

Оскільки С. Федак потрапив у польський полон, на його місце було призначено М. Кривецького (УПСФ)³.

Довідка: ОСТАПЕНКО Сергій Степанович (6 листопада 1881 р., м. Троянів Житомирського пов. Волинської губ. - ?) - учений- економіст, професор Кам'янець-Подільського державного університе­ту, автор більш як 20 наукових праць.

Народився у багатодітній селянській родині. Працювати почав із 7 ро­ків, здобув початкову освіту у м. Кам'янці-Подільському, навчався в середній школі; з 1903 р. працював народним учителем на Волині (Ко- вельщина).

У 1905 р. був заарештований за зберігання нелегальної літератури та намагання створити селянську спілку і до 1907 р. утримувався у в'язниці м. Орла. Потім екстерном закінчив середню школу, навчався у Київському комерційному інституті, де вже на другому курсі написав наукову працю, удостоєну золотої медалі. Після одруження працював у земстві, а з 1914 р. - у Харкові, в районному комітеті з постачання та розподілу палива.

Наприкінці 1917 р. його викликали до Києва і направили як консуль­танта з економічною делегацією УНР до Бреста-Литовського на пере­говори з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. На початку 1918 р. Голова Ради народних міністрів В. Голубович за­прошував його на посаду міністра торгу і промисловості, але С. Оста­пенко відмовився.

Протягом 1918 р. працював у органах статистики, вступив до Україн­ської партії соціалістів-революціонерів, яка висунула його на посаду міністра торгу і промисловості у складі уряду В. Чеховського (26 груд­ня 1918 р. - 11 лютого 1919 р.)

.У цей період разом з іншими міністрами уряду розпочинає переговори з представниками Антанти у Одесі та Бірзулі.

Із залишенням В. Винниченком і В. Чеховським 10 лютого 1919 р. своїх постів, С. Петлюра поступово перебирає керівництво в Дирек­торії до своїх рук, а С. Остапенко 13 лютого 1919 р. був призначкений Головою Ради народних міністрів УНР і сформував кабінет. Однак, міжнародна та внутрішня обстановка склалася не на користь цього уряду, який постійно критикували соціалістичні партії, наполя­гаючи на розриві зносин з Антантою, реалізації ідеї «трудових рад», що зрештою привело до заміни 9 квітня 1919 р. уряду С. Остапенка новим «соціалістичним» кабінетом Б. Мартоса.

З того часу С. Остапенко практично залишив політику, вирішивши зосередитися на науковій роботі. У Кам'янець-Подільському універ­ситеті він працював над курсом політичної економії. 1920 р. переїхав до Києва, де подав до радянської преси заяву із засудженням своєї колишньої урядової політики та наступних кроків Директорії. Однак ця декларація була визнана недостатньо викривальною і не з'явилася на сторінках газет. 25 квітня 1921 р. С. Остапенко був заарештований Київською губчека за свою колишню діяльність та за підозрою у зно- о­

синах із повстанцями (отаманами Орликом або Мордалевичем), які _М

діяли на Київщині. У травні він проходив як звинувачений у справі членів ЦК Української партії соціалістів-революціонерів (В. Голубо- вича, Н. Петренка, І. Лизанівського, І. Часника, Ю. Ярослава та ін.) і був засуджений до 5 років концтаборів. Але з урахуванням «рішучого засудження всієї політики УНР і дій банд» трибунал замінив міру по­карання на 5 років примусових робіт без позбавлення волі, з викорис­танням за фахом. Подальшу долю і рік смерті не встановлено. 18 грудня 1991 р. за висновком Генеральної Прокуратури України ре­абілітований.

Звичайно ж, такий склад уряду, його виразно права орієнтація спричинили критично-вороже ставлення лівих.

З неприхованою антипатією сприйняв Раду народних міністрів, очолювану С. Остапенком, її практичну діяльність П. Христюк. Особ­ливо ж його обурювало те, що новий кабінет відмовився опублікувати розроблений своїм попередником і затверджений Директорією закон про трудові ради, що мали бути після постанови Трудового кон­гресу організовані на місцях як тимчасові контрольні органи для боротьби з контрреволюцією і допомоги урядові у здійсненні різ­них заходів. Делегації від Селянської спілки і від українських есе­рів намагалися вплинути на Директорію (Ф. Швеця, А. Макаренка і П. Андрієвського), умовляли їх енергійніше відстоювати свої «верхо­ві» права, але з того нічого не виходило. Директорія не почувала себе дуже ображеною чи приниженою в своїх правах «неслухняністю» уряду, й закон так і не був опублікований.

Відмовившись оголосити закон про трудові ради, уряд С. Оста- пенка одночасно приступив до ліквідації вже утворених у процесі революції трудових рад і рад робітничих та селянських депутатів на місцях як самочинних і незаконних інституцій.

Був обраний «твердий» курс на реакційну соціальну й еконо­мічну політику, розвинутися якому повною мірою не давали змоги тільки військові поразки - швидка втрата території, підконтрольної Директорії.

Міністр земельних справ Є. Архипенко, задоволений з того, що його попередник М. Шаповал за час свого керівництва нічого не зробив для практичного здійснення земельного закону, накреслив власну програму земельної реформи, що рішуче поривала з «есе­рівськими експериментами».

Міністр внутрішніх справ Г. Чижевський разом із «особливим комендантом» м. Вінниці М. Ковенком нещадно тероризували пре­су, яка виходила в той час у місті. Не тільки російська, але навіть українська соціалістична преса не мала змоги виходити через цен­зурні утиски. «Робітнича газета» кілька разів була розгромлена спе­ціальними «цензорами» - ватагами «ковенківських кривошабельни- ків». «Трудова Республика» - орган ЦК УПСР (центральної течії) - частково через технічні умови, а головне - через цензурні утиски, змушена була після виходу одного числа закритися.

Дослідники виявляють чимало документів, у тому числі офіцій­них, навіть таких, як ухвали Трудового конгресу України, з яких під час публікацій вилучалися «шкідливі» абзаци.

«Так українська дрібна буржуазія складала іспит на свою «спо­рідненість» з «правлячими колами держав Антанти», намагалася заговорити до імперіялістичних антантських держав «їхньою мо­вою» і таким чином прихилити їх до ідеї незалежної української держави»¹.

Великі претензії до уряду С. Остапенка висував І. Мазепа. А най­головніша з них полягала у тому, що Рада народних міністрів не спромоглася «за весь час свого існування (до квітня 1919 р. - В. С.) ні на одну деклярацію або відозву від свого імени до населення, з яких би було видно програму діяльності цього уряду. В умовах вели­кого революційного руху це була непростима пасивність з боку но­вого українського проводу, бо до кличів дуже прислухаються маси, і пропаганда потрібна навіть у мирний час. А на Україні була війна і революція.

Цим пояснюється, що саме в ту добу загальна анархія та хаос на українському фронті дійшли до найвищого щабля. За уряду Оста- пенка не було ні влади, ні контролю. Тому грубі мільйони, що ви­давалися на різні нові формування, пропали марно. Зловживанню отаманів не було кінця: вони брали гроші, але при першій нагоді кидали фронт, зникали хто куди хотів, здебільшого в Галичину, і цим вносили ще більшу дезорганізацію як на фронті, так і в запіллі»².

Все нові й нові зусилля, спрямовані на досягнення угоди з Антантою (С. Остапенко і М. Греків без кінця «подорожували» до Одеси), також не давали жодних результатів, кожного разу зменшу­ючи надію на те, що порозуміння взагалі можливе.

12 лютого представники Антанти навіть повідомили про припи­нення українсько-французьких переговорів. Однак катастрофічне становище на фронті змушувало обидві сторони потамовувати ам­біції й шукати нового порозуміння. Вже 14 лютого генерал Бертело, який прибув до Одеси 12 лютого, прийняв у себе А. Марголіна і заступника міністра закордонних справ УНР К. Мацієвича¹.

14 лютого представник французького військового командування при Директорії капітан Ланжерон надіслав прем'єру С. Остапенку лист, в якому вказувалося на необхідність прийняття Директорією маніфесту. У відповідності з ним Україна фактично підпадала під опіку Франції. В листі наводився текст маніфесту, що був продик­тований особисто генералом Бертело. Пропонувалося негайно при­бути до Одеси комісії з підписаним Директорією маніфестом для детального врегулювання умов угоди³.

Зрештою, 17 лютого 1919 р. Директорія, зі згоди уряду і таєм­но від керівництва соціалістичних партій, надіслала командуючому французькими військами генералу д'Ансельму декларацію, в якій говорилося: «Українське правительство задоволене тим, що благо­родна Франція, вкупі з другими державами Антанти та Злученими Державами Північної Америки, готова підтримати нас і спільно вступити в рішучу боротьбу з большевиками... Користаючись з наго­ди, звертаємося до французького народу та інших народів держав Антанти з закликом допомогти нам в справі остаточного визволення нашої української нації й відбудування української державності».

Директорія просила представників військового командування Франції «безпосередньо взяти на себе керування управлінням Укра­їни в галузях військовій, дипломатичній, політичній, фінансово-еко­номічній і військовій впродовж всього часу, доки буде проводитися війна з більшовиками»⁴.

Однак і за таких обставин, які, здається, могли дещо прискорити українсько-французькі переговори, інтервенти не поспішали вийти на «фінішну пряму». У відповідь на декларацію Директорії від 17 люто­го генерал д'Ансельм надіслав 1 березня 1919 р. на ім'я С. Остапенка листа, в якому повідомляв, що документ Директорії він відправив до Бухареста на розгляд головнокомандуючого військами в Румунії та Південній Росії генерала Бертело. Далі д'Ансельм писав, що, «взявши на увагу виявлення доброї волі, яку має правительство української зони», він готовий, не чекаючи на відповідь із Бухарес­та, надати певну реальну допомогу відразу, як тільки С. Петлюра і П. Андрієвський перестануть бути членами Директорії.

Разом із цим листом д'Ансельм надіслав Директорії проект, який у загальних рисах повторював думки, висловлені полковником Фрейденбергом під час переговорів у Бірзулі. В проекті говорилося, що договір укладається між головнокомандувачем союзними сила­ми в Південній Росії та Директорією «для боротьби проти больше­визму». Вступ нових членів у Директорію на час боротьби з біль­шовиками здійснюється за згодою головнокомандуючого союзними силами в Південній Росії. Українська армія щодо своєї внутрішньої організації створює окрему незалежну одиницю, але всі війська «української зони» підлягають єдиному загальному командуванню союзних військ.

Союзне командування, говорилося далі, має «контролювати і на­правляти залізниці» і докладе зусиль «для впорядкування фінансів». Союзне командування допоможе Директорії надіслати українську місію на мирну конференцію і не чинитиме опору економічним і соціальним реформам, «які не будуть порушувати порядку». Союз­не командування докладе всіх зусиль, щоб припинити стан війни між Польщею та військами Директорії, і вимагатиме, щоб відповід­на міжнародна компетентна комісія встановила умови перемир'я, окупаційні межі, вирішила питання про Львів і т. д. Так само воно подбає про встановлення добросусідських відносин між УНР і Ру­мунією. Місце перебування Директорії буде визначено за згодою із союзним командуванням¹.

Як видно, французи планували активно втручатися у внутрішні справи України, навіть керувати її політичним життям.

Уряд С. Остапенка вочевидь вже був морально готовий підписа­ти договір із французькими вимогами. Однак бурхливий розвиток воєнних подій завадив цьому. Відсутність у розпорядженні дослід­ників підписаного, ратифікованого документа призводить до того, що в різних публікаціях аналізуються варіанти, запозичені із мему­арних джерел². Щоправда перелік і зміст положень договору в прин­ципових моментах тотожні. Однак ще раз варто наголосити, що до офіційного оформлення документа не дійшло. Крім вищезазначено­го, згадуються й інші мотиви.

За словами А. Марголіна, «проект угоди був вже виконаний в письмовій формі. Залишалося його тільки підписати. Раптом, зовсім несподівано в останніх числах березня, французькі представники за­явили, що переговори про угоду, по телеграфному розпорядженню з

Парижа, призупиняються»³. А через декілька днів після цього від­булася евакуація французів з Одеси. Аналогічну інформацію подає також М. Галаган⁴.

Причини зриву угоди наводяться різні. Значна частина авторів вва­жають головною з них залишення С. Петлюри у складі Директорії⁵.

Французьке командування справді надавало великої ваги змінам у персональному складі Директорії. Розглядалися різні варіанти - пов­на заміна усіх її членів, тимчасовий вихід С. Петлюри, введення до складу Директорії генерала М. Грекова, «хліборобів» (Григоренка), «великоросів» тощо¹. За будь-якої комбінації Директорія мала бути максимально «слухняним» для Антанти органом. І якби інтервенти мали в Україні реальну силу, могли надати УНР справжню допомогу (а не блефували, що ставало дедалі очевидним), український провід швидше за все виявив би потрібну лояльність і оперативність.

Проте до Вінниці, де перебували Директорія й Рада народних міністрів УНР, надходили об'єктивні повідомлення про погіршення становища інтервентів в Одесі, що не викликало в українського про­воду великого ентузіазму для поспішного виконання французьких вимог.

Лідери УНР переконалися в найголовнішому - Франція не змо­же подати Україні негайну допомогу, навіть якщо угода буде підпи­сана. До цього висновку прийшов після двох місяців переговорів з французами навіть генерал О. Греків. Незалежно від дипломатичних успіхів на переговорах Антанта, на його думку, навіть при бажанні не могла надати ніякої реальної допомоги Директорії; десант в Оде­сі був настільки незначний, що не міг утримати навіть саму Одесу; зброї і одягу, привезених в Україну, французи також не мали; вій­ськові частини в Румунії - «більше балачки»².

З іншого боку, українська армія переставала бути для французь­кого командування принадним союзником. Адже наприкінці зими - на початку весни вона з великою натугою лише оборонялася і, вре­шті, все одно відступала під ударами більшовицьких військ. В ре­зультаті втрачався взаємний інтерес, що раніше зумовлював тяжіння обох сторін до підписання угоди.

Крім того, небезпідставні сумніви щодо щирості французького командування взагалі в справі досягнення угоди з українцями. Ство­рюється враження, що Франція планувала обмежитися стосунками, які дозволили б їй використовувати українські збройні сили і, одно­часно, ні до чого її не зобов'язувала. Як відзначив Бертело в розмо­ві з російськими представниками 13 лютого, стосовно переговорів з українцями д'Ансельму «було наказано нічим себе не зв'язувати; твердих обіцянок петлюрівці від французів не отримали...»³.

Не дуже визначеною, послідовною була позиція уряду Франції щодо інтервенції на півдні Росії. Виникає враження, що уряд зага­лом мало цікавився розвитком подій і надав французькому коман­дуванню в Одесі право діяти на власний розсуд. Не дивно, що пове­дінка французького уряду в Україні стала предметом гострої крити­ки з боку парламенту Франції вже в кінці березня 1919 р. 24 берез­ня в палаті депутатів відбулися дебати з приводу ситуації в Одесі. Депутат Лафон, критикуючи уряд, заявив: «Ви зараз чіпляєтеся за українців... Ви чіпляєтеся за генерала Петлюру, який, здається, був мало відомий уряду, коли я говорив про нього в грудні. Ви досягли прогресу, але ви чіпляєтесь за Петлюру в момент, коли він розби­тий, коли він більше не існує, коли його армія не отримує ніякої під­тримки від французьких військ, що знаходяться в Росії... Далі Ла- фон звинуватив міністра закордонних справ С. Пішона в підтасовці інформації про українців, яку той надавав. Врешті-решт, депутат рішуче підкреслив: «Українські селяни стали більшовиками завдя­ки вашій політиці; найбільший більшовицький агент в Європі - це французький уряд»¹.

Звинувачення Пішона підтримав депутат Франклін Буйон: «В той час, як ми хотіли в грудні вести переговори з представниками України, Енно було дозволено публічно поширювати висловлюван­ня, які були справжньою декларацією війни... Українська проблема є найделікатнішою з усіх... Як ви можете хотіти, щоб перед лицем поширення більшовизму вони не вимагали своєї незалежності?.. Більше року Україна пропонує союзникам свою допомогу проти навали більшовиків, її представники зробили всі спроби зацікавити союзників в цій справі. Вже рік, як Україна веде війну; їй достатньо дати зброю, і вона буде врятована. Вся російська проблема таким чином зміниться...»².

З іншого боку, з критикою політики уряду виступили і прихиль­ники А. Денікіна, назвавши її надто «українофільською», а генера­ла д'Ансельма і полковника Фрейденберга звинуватили в діяльнос­ті на користь українців⁴.

Слід відзначити, що на той час, коли розгорталися згадані диску­сії, про українців говорили вже більше в минулому часі. Адже укра­їнська армія була майже розбита, а спільний російсько-український антибільшовицький фронт не вдалося створити. Тут далася взнаки орієнтація Франції передусім на білий рух. У відповідь на запит генерала д'Ансельма Париж телеграфував командуванню в Одесу наказ «робити спільну справу з російськими патріотами». Тобто ви­бір було зроблено на користь Добровольчої армії.

Роз'яснюючи політику Франції, міністр закордонних справ С. Пішон у листі французькому послу в Англії Комбону 23 березня писав: «Розчленування нашого союзника не може бути кінцевою метою нашої політики. Тому ми не можемо заохочувати це розчле­нування, доки жодна з частин Росії не може гарантувати власно­го існування і розвитку, наша політика (в південній Росії) повинна ґрунтуватися на одній силі, яка тут існує - Добровольчій армії, хоча вона і є посередньою»¹.

Брак союзницької підтримки, їх відмова надіслати в Україну військове поповнення змусили Прем'єр-міністра Франції Клемансо, парламент ухвалити рішення про припинення інтервенції. М. Мар- гулієс 28 березня писав з цього приводу: «Загальний відгук - з ро­сійською справою погано. Вирішений санітарний кордон в Румунії і Польщі, на Росію майже махнули рукою, соціалісти здолали»².

Згідно французьких політиків та військових стало очевидним, що план інтервенції, зорієнтований переважно на внутрішні сили Півдня Росії, не виправдався. Рішення про евакуацію союзних сил з України значною мірою пов'язувалося з поразками армії УНР та втратою українським урядом Директорії своєї території

.

_З

а всю добу революційного збурення ук­раїнська земля безжально, люто краяла­ся фронтами найбільше саме в 1919 році. Перебіг подій можна по­рівняти хіба що з миготінням картинок у калейдоскопі. Чого тільки не було тоді. Здається, що навіть бодай більш-менш синхронізувати протікання динамічних різновекторних процесів, «вловити» їх логі­ку, збагнути суть і зміст не під силу досліднику. І все ж,впаховуючи всі очевидні труднощі, гадається доцільним виділити в українсько­му суспільному досвіді весни-літа 1919 р. дві одночасні, точніше - паралельні домінанти - феномен отаманщини і політики «воєнного комунізму».

Якщо перше означення було концентрованою характеристикою становища в регіонах, підконтрольних Директорії, то друге - як­найбільше відображало сутність того, що відбувалося на теренах, де функціонувала радянська влада.

Оскільки через невпинну зміну ситуації на фронтах і перма­нентний перерозподіл підвладних територій окреслити кордонм для скільки-небудь тривалого терміну непросто, практично немож­ливо, слід хоча б у найзагальніших рисах фіксувати увагу на ході й результатах військового протиборства і потім уже «накладати» від­повідні уяви про найприкметніші риси в кожний окремий відтинок часу суспільного життя на воєнно-політичну карту України.

Чимдалі ставало очевидним, що політичний провід УНР, витра­тивши немало дорогого часу, йдучи на поступки, виправдати які (це багато хто розумів уже тоді) буде проблематично, не лише не одер­жав підтримки з боку Антанти, а й виявився елементарно ошука­ним. Та пригнічений моральний стан, розчарування, можливо, ще якось і можна було пережити. Однак (що незрівнянно гірше) - не­відворотно й інтенсивно насувалася катастрофа на фронті.

Керівництву УНР доводилося евакуюватися (і знову поспіхом) уже з Вінниці. А Директорія й Рада народних міністрів продовжу­вали втрачати підтримку. Почастішали випадки ворожого ставлен­ня до них навіть з боку тих, хто ще донедавна складав кістяк укра­їнської армії - Січових стрільців. Їх представники, зокрема, 14 лю­того 1919 р. заявили Київському виконкому ради про підтримку робітничо-селянської Ради й попросили зарахувати їх до лав Чер­воної армії¹.

Бюро української преси повідомляло, що з початку лютого кіль­кість перебіжчиків з петлюрівських військ до червоних сягала 300­500 чоловік щоденно².

Факти переходу в радянський табір, створення партизанських загонів, підготовки і здійснення повстань проти влади Директорії містяться не лише в документах більшовицького походження, а й у численних повідомленнях, донесеннях, звітах військового команду­вання різних рівнів Дієвої армії УНР. В архівних фондах збереглися такі свідчення про події в містечках Коростишів, Радомишль і Ма­лин Київської губернії, Проскурові й Могилеві Подільської губер­нії, практично на всьому Правобережжі³.

Загрозливу тенденцію не могли перервати навіть жорстокі ре­пресії. Маси переходили на бік більшовиків, а «армія Директорії продовжувала розкладатись не днями, а годинами»⁴. Ситуація чим­далі складалася на користь радянської влади.

Зробивши після захоплення Києва двотижневу паузу, під­тягнувши й перегрупувавши сили, радянські війська у другій поло­вині лютого 1919 р. здійснили успішні удари в напрямку Фастів- Біла Церква й Кременчук-Знам'янка-Цвіткове. На початку березня було проведено операції з захоплення Козятина й Бердичева, а не­вдовзі - й Житомира.

У другій половині березня війська УНР не змогли втримати Ві­нницю і Жмеринку, внаслідок чого фронт був поділений на дві час­тини: правофлангову (південну) - тут, в районі Вапнярки, оперува­ла переважно Запорозька дивізія; і лівофлангову (західну), де діяли війська УНР переважно вздовж ліній Могилів-Летичів-Хмільник,

Житомир-Коростень-Сарни. Між цими частинами вклинились ра­дянські війська.

Однак, використавши концентрацію головних більшовицьких сил на напрямку Козятин-Вінниця, війська Директори після відпо­відної передислокації атакували правий фланг червоних і вибили їх з Сарн, Коростеня й Житомира, створивши безпосередню загро­зу як Києву, так і тилам 1-ої Української радянської дивізії, що під командуванням М. Щорса вже розгорнула наступ на Жмеринку. Під ударом корпусу Січових стрільців з заходу, з боку Полонного- Шепетівки, опинився Бердичів, тоді як з південного сходу на Ко- зятин розгорнули наступ частини Запорозького корпусу. Війська М. Щорса, що перебували в районі Вінниці між Жмеринкою та Бердичевом-Козятином, у разі здобуття вірними С. Петлюрі сила­ми цих двох вузлових станцій були б відрізані від Києва і опини­лися б в оточенні.

Зайнявши 23 березня станцію Бородянка, що за 50 км від сто­лиці, українські полки змусили серйозно похвилюватися радянське керівництво. Останнє лише ціною відчайдушних заходів, серйозно­го збільшення сил змогло відбити загони С. Петлюри¹.

На моральному стані української армії відчутно позначилась і катастрофа антантівських інтервентів на Півдні, які саме в той мо­мент не витримали першого ж військового натиску. Тут здійснило блискавичний наступ угрупування колишнього петлюрівського отамана М. Григор'єва, що перейшов на бік Червоної армії. Його за­гін налічував 5-6 тис. чоловік² (в історіографії трапляються й дані про 15-20 тис. «напівпартизанського війська»³, однак, гадається, це завищені дані).

Їм протистояв антантівський десант у 60 тис. забезпечених всім необхідним військових⁴. Проте це не завадило загонам М. Григор'єва раптовим ударом 2 березня 1919 р. ввійти до Херсона (бої тут три­вали до 10 березня), 12 березня захопити Миколаїв, а невдовзі й за­лізницю Березівка-Веселинівка-Воскресенськ, загрожуючи таким чином з півночі Одесі, а з півдня - незахищеному правому флангу південної групи військ Директорії - Запорозькому корпусу. 14 бе­резня (за іншими даними - 15) французьке командування проголо­сило Одесу в стані облоги. За кілька днів було створено Комітет оборони, однак протягом наступних двох тижнів ніяких активних дій проти сил М. Григор'єва війська Антанти й добровольці (їх було близько 5 тис.) не здійснювали. Це дало змогу радянським військам розпочати наступ на південне угруповання сил Директорії, приму­шуючи його відходити до Дністра. Внаслідок цього все лівобереж­жя Дністра, від Могилева-Подільського майже до самої Одеси, в кінці березня опинилося в руках більшовиків.

3 квітня інтервенти Антанти почали панічну евакуацію з Одеси, а за 3 дні до міста ввійшли війська М. Григор'єва.

Тим часом під натиском радянської армії і у зв'язку з не­сприятливою стратегічною обстановкою війська УНР 7 квітня зали­шили Коростень, 12 квітня - Житомир, 17 - Кам'янець-Подільський, 20 квітня - Гусятин і Новоград-Волинський.

Практично паралельно з цими подіями остаточної поразки за­знало й південне угруповання армії УНР. Його головну частину - Запорозький корпус (близько 8 тис. чоловік) було відтиснуто в ра­йоні Тирасполя до Дністра.

16-17 квітня війська УНР змушені були відступити через Бен- дерський міст на румунську територію, де були інтерновані, а їхнє військове майно стало здобиччю Румунії. Друга частина (близько 10 тис. чоловік) обрала інший шлях. Істотне полівіння, практичне «збільшовичення» Південно-Західного республіканського фронту привело до створення 21 березня 1919 р. Революційного комітету на чолі з отаманом Волохом. Комітет того ж дня оголосив на станції Вапнярка універсал, в якому заявляв, що українське військо стає на платформу радянської влади і прагне до миру з радянським урядом. Проте з різних причин Революційний комітет не перетворився на серйозний політичний осередок. З його спроб домовитися з радян­ським військом нічого не вийшло. У відповідь на пропозицію миру більшовики повели ще енергійніший наступ; окремі українські вій­ськові відділи, що перейшли на бік більшовиків, було роззброєно, багато козаків перебито¹.

Військові поразки змусили українську армію відступити на за­хід, притиснутися до колишнього австрійського кордону на вузькій смужці північного Поділля й Волині. Наддніпрянська армія роз­ташувалася у районах Луцька (Холмська група), Сарн (Північна група), Рівного (група Січових стрільців) і Крем'янця (Запорозька група)². Міць війська Директорії була підірвана. За 5 місяців війни армія УНР скоротилася з 300 тис. до 30 тис. вояків, з яких не більше 15 тис. були боєздатними¹.

Безнадійність ситуації, безпорадність дій керівництва УНР на­весні 1919 р. були майже абсолютними: «Опинившись без війська, втративши зв'язок з Одесою, оставлена революційним селянством та робітництвом, остапенківщина розбіглась з Проскурова хто куди: Голова Директорії і Головний Отаман С. Петлюра на Волинь, де ще було трохи республиканського війська під командою «отамана» Оскілка; члени Директорії - П. Андрієвський до Галичини, Швець і Макаренко - застрягли на лінії Ярмолинці-Гусятин; два міністри попали до Кам'янця, кілька опинилось в Галичині, решта зникла була десь без вісти. Так сама себе зліквідувала остапенківщина, а разом ледве не зовсім зліквідувала й українську державність, воз- главляєму Директорією»².

І це зовсім не поодиноке свідчення активного учасника подій, добре обізнаного зі станом справ. Подібну картину змальовував че­рез дев'ять років й І. Мазепа.

Він говорив, зокрема, що «бувши в кінці березня 1919 року чле­ном «комітету охорони республіки», який утворився в Кам'янці в наслідок повної анархії для тимчасового виконання функцій вищої державної влади, я бачив на власні очі ту дезорганізацію централь­них державних установ, яка в той час панувала, як в тилу армії, так і на фронті. Ще раніш, в середині лютого 1919 року, я був участ­ником делегації із представників укр. с.-д. і укр. с.-р., що їздила до Козятина для переговорів з командою корпусу Українських Січових стрільців. Під час цих переговорів вияснилося, що командування цеї найдисциплінованішої частини старалося власними силами, минувши вище командування армії, знайти шляхи для продовжен­ня боротьби за Українську Республіку»³.

Проте навіть за таких обставин лідери Директорії знехтували ультимативними вимогами ЦК УПСР (центральної течії) і соціал- демократів негайно припинити переговори з представниками Ан­танти і відновити взаємини з РСФРР на основі визнання радянсько­го устрою Української Республіки Директорією і незалежності та суверенності цієї республіки радянською Росією⁴.

«Те, що почалося після втрати Жмеринки, було майже цілкови­тою ліквідацією українського фронту, - пише І. Мазепа. - І коли дальша організована українська боротьба ще довший час не припи- нялася, то найбільша заслуга в цьому належить Петлюрі. Він в цей критичний момент не втратив голови і не впав в одчай. Навпаки, з великим ентузіязмом і вірою в справу, що були найціннішою рисою його як національного провідника, він непохитно продовжував пра­цювати для організації наступу проти большевиків на північному фронті. Це, на мою думку, спасло український фронт від остаточно­го розпаду. Без Петлюри, з його популярністю, в решті українського війська, український фронт в цей час або зовсім занепав би, або по­пав би в руки окремих, не об'єднаних між собою різних безвідпо­відальних отаманів, що заявлялися тоді сотками»¹.

Той стан, яким характеризувалося становище територій під офі­ційною назвою «Українська Народна Республіка», де верховодили отамани «знизу-доверху», аж до Головного отамана включно, і одер­жав у історіографії назву «отаманщини».

Сам термін увійшов у політичний лексикон уже тоді, в 1919 р. Ним широко оперували перші історики Української революції - В. Винниченко, П. Христюк, М. Шаповал та інші. Узагальнюючи їх спостереження і висновки, як і міркування пізніших дослідників, автор даної праці наступним чином окреслив параметри непросто­го суспільного феномена. Отаманщина - це домінування в реаль­ному житті Української Народної Республіки, в управлінні всіма її процесами, включаючи політичні, державотворчі, економічні, вій­ськового начала, аж до його практичної абсолютизації, підміни вій­ськовою владою будь-яких і, зрештою, - всіх інших регуляторів су­спільних відносин і процесів. Чи не найрельєфніше цей український феномен виявився в непокорі армійських командирів різних рангів державному проводові, перманентних виступах проти нього, прак­тиці регіонального сепаратизму, супроводжуваної військовим теро­ром, єврейськими погромами й т. ін.². Отаманщина в історичному сенсі стала злим фатумом всієї національної державної організації (й навіть ширше - самої національно-визвольної революції), оскіль­ки зірвала плани будівництва республіки трудового народу, підтри­мані провідними українськими партіями (переважною частиною тогочасного політикуму), Трудовим Конгресом України (у певному наближенні - «видання» Установчих зборів - ідеалу українства всієї революційної доби).

Висловлене дисонує з позицією деяких авторів, які інакше див­ляться й витлумачують непросте явище (звісно, мова не йде про тих, хто не визнає і самого терміна отаманщина і тих життєвих проявів, які ним позначаються - не нав'язувати ж свого розуміння тим, хто апріорі не готовий до наукової полеміки).

Певне поширення має точка зору, яку тривалий час з ентузіазмом відстоює С. Литвин. Палкий апологет С. Петлюри, історик намага­ється знайти будь-які підстави для того, щоб зняти відповідальність за отаманщину, її історичні наслідки з Головного отамана. Для цьо­го він, по-перше, намагається явища усього суспільно-політичного життя штучно завузити до одного аспекту - внутрівійськового, по­друге, звинувачує у тенденційності В. Винниченка, який начебто з ревнощів, першим розкрив роль С. Петлюри у формуванні ота­манщини, по-третє, перекласти провину за бунти проти Петлюри і Директорії на більшовиків (останній чинник настільки гіпертрофу­ється автором, що ставитись до подібних сентенцій всерйоз зовсім не варто).

Однак кілька сторінок, витрачених С. Литвином на описання добре відомих фактів¹, не стільки доводять непричетність Голов­ного отамана до започаткованої і виплеканої таки ним тенденції, скільки переконують у зворотному. Ті ж дві-три цитати з архівних документів, які наводяться в книзі, свідчать про прагнення С. Пет­люри хоча б частково, якщо не приборкати отаманщину, то проде­монструвати, що вища політична влада готова на рішучі дії проти тих, хто, користуючись військовою силою, перевищує межі своєї компетенції².

Наведеними документами, які зовсім не суперечать змістом і ха­рактером давно відомим фактам, С. Литвин ще раз підкреслив, що отаманщина виходила далеко за рамки вузьковійськового чинника. Автор змушений згодитися врешті і з тим, що С. Петлюрі не вдало­ся впоратися з отаманщиною³, яка не лише зашкодила військовому будівництву, а й постійно дестабілізувала ситуацію в УНР, зривала її зсередини.

Інший підхід уособлює Р. Коваль - автор, співавтор численних книг-нарисів, укладач документальних збірників про отаманів, так би мовити, місцевого рівня. З досягненнями, думками, висновками енергійного, пристрасного шукача історичних знань широкий загал був ознайомлений завдяки циклам передач на українському радіо.

Вивчаючи події 1917-1921 рр. в Україні, Р. Коваль доходить ви­сновку, що українська або точніше «малоросійська» інтелігенція в особах М. Грушевського та В. Винниченка не виконала покладеної на них долею ролі перед нацією: «Українська інтелігенція перебу­вала в наркотичному полоні «передової російської культури». І раз у раз «заганяла у спину національної революції ніж облудної соціа­лістичної проросійської демагогії». «Кімнатний теоретик» М. Гру- шевський «не мав наміру одривати Україну од Росії, а Винниченко виступав проти творення українського війська»¹. Діячі Централь­ної Ради гальмували революцію від самого її початку. «Народ хотів проголошення Самостійної України, а Центральна Рада вважала це гасло контрреволюційним і декларувала як найсміливіше своє прагнення автономію у складі Росії.

Народ прагнув війська, а міністри-соціалісти погоджувались на міліцію. Українці на мітингах і вічах кидали виклик Москві, а Генеральний секретаріат посилав до Петрограду делегації, щоб узгодити те, що узгодити неможливо... Центральна Рада потонула у безплідних і непотрібних дискусіях із проханням освятити їх дер­жавотворчі ініціативи»².

Отже, інтелігенція не розуміла настроїв народу, його інтересів, тому не могла бути його провідником та лідером. «Саме тоді, - про­довжує Р. Коваль, - відповідальність на себе взяли українські ота­мани за справи в селі, волості, повіті, столиці...». Автор перекона­ний, що «український феномен 1917 р. полягав в тому, що не провід, а так звані темні, насправді покозачені маси - виявили пасіонар- ність, прагли революційної творчості, були творцями революційної дійсності, саме вони будували на руїнах Російської імперії величну українську державність»³. «Перелякані писаки» (термін Р. Коваля) були нездатні на це.

Саме тому «українська державність творилась «знизу», наро­дом, а не владою навіть всупереч їй»⁴ - підводить підсумок своїм логічним вибудовам Р. Коваль.

Найяскравішим проявом величі та патріотизму українців він вважає отаманію як доказ самоорганізації українців, «а це означає здатність до життя». Зародилася отаманщина, на думку історика- аматора, не в 1919 році, до чого схиляються більшість фахівців по­чатку і кінця ХХ століття, а в 1917 р., під час формування загонів українського вільного козацтва.

Він дає власне визначення суспільно-політичному феномену як бурхливої української стихії - бунтівної, вогненної, нещадної, здатної змести на своєму шляху ворожу стихію іншого народу. Отаманія - невід'ємна риса національного характеру, завдяки якій українці збереглися як нація. А відтак отаманію потрібно було не критикувати, а очолити.

У цілому схвально оцінюючи український повстанський рух та щиро захоплюючись його керівниками, автор згадує, що були серед отаманів різні люди, в тому числі самозакохані авантюристи. Але інших - вольових, рішучих, сміливих, справжніх патріотів - було набагато більше. До таких імен і привертає увагу читачів та слуха­чів Р. Коваль. Серед них М. Григор'єв, Зелений, Кость Блакитний, Гулий-Гуленко, М. Омелянович-Павленко та Ю. Тютюнник. Під­даючи нищівній критиці погляди та особисті якості лідерів Цен­тральної Ради, зокрема М. Грушевського та В. Винниченка, іноді С. Петлюри, публіцист протиставляє їм постаті отаманів, наділених виключно позитивними рисами. Їх образи яскраві, майже ідеальні. Хоча деякі все-таки мали один недолік: своєчасно не зрозуміли не­безпеки більшовизму і тому певний час воювали на боці радянської влади як, наприклад, М. Григор'єв чи Зелений.

Підтримуючи Р. Коваля в актуальності зачепленої теми, далеко не у всьому можна погодитись з методами творення галереї істо­ричних портретів отаманів та отаманщини як явища в цілому.

Головний недолік його публікацій полягає в абсолютизації мемуарних джерел, які лежать в основі розвідок. Некритично по­ставившись до праць, у яких учасники, очевидці різного роду по­встанських акцій «заднім числом» підкориговували факти, Р. Ко­валь відбирає до своїх творів все, що тільки можна витлумачити позитивно, і емоційно-захоплено подає це у нарисах. Нерідко при цьому допускається відхід від об'єктивної передачі навіть тієї ін­формації, яка міститься у спогадах. Так, факти, які, на погляд пу­бліциста, можуть зіпсувати портрет отамана-патріота обходяться, замовчуються. Окрім того, що це веде до деформацій відтворюва­них реалій, це ще й вияв ретроспективної несправедливості щодо тих, хто не зміг реалізувати проектів державотворення через роз­гул отаманської стихії, а також тих, хто безпосередньо постраждав від погромів, якими, як правило, супроводжувалися бойові шляхи й здобутки більшості отаманів.

Ще один момент, на який варто звернути увагу, це ототожнення Р. Ковалем понять «отаманщина» і «повстанство». Вочевидь, дру­ге поняття сутнісно відмінне, і лише на тій підставі, що керівни­ки повстанців іменувались отаманами, які переслідували часто не стільки суспільні, скільки вузькокорисні, а то й індивідуальні цілі, їх не можна урівнювати. Це все ж різновеликі, навіть різнопорядкові явища.

Гадається, повстанством є сенс іменувати прояви непокори на­явній політико-державній системі, більш-менш масового (масштаб­ного) збройного спротиву існуючій владі, прагнення поводитися, діяти за особливими (власними), нерідко специфічними, регіо­нальними правилами («законами»). Це явище загалом характерне для громадянської війни, набрало різноманітних форм, розмаху й гостроти. Основним соціальним елементом повстанців були селя­ни, а підставою поведінки - невдоволення своїм становищем, не- сприйняття офіційної політики (або ж її важливих, принципових елементів), протидія їй, пошук і всіляке відстоювання власних ін­тересів, уподобань, орієнтацій, позицій. Такі повстання мали місце і проти режиму Директорії і проти радянської влади, і проти обох влад водночас.

У контексті проблеми, яка розглядається, повстанство є сенс вважати за безпосереднє, логічне породження воєнно-політичного владарювання, що запанувало в Україні з кінця зими - початку вес­ни 1919 р., а відтак і сприймати його слід за невіддільну складову тогочасних суспільних процесів.

Отаманщина як сутність режиму Директорії, як визначальна й найприкметніша її риса, сформувалася поволі. Її витоки легко від­шукуються ще в часи антигетьманського повстання, коли централь­ними політичними фігурами стали ті, хто спрямовував військові дії. Це був, як відомо, Головний отаман і когорта військових керівників різних рангів, які йому підпорядковувались. Останні дивилися на С. Петлюру як на ключову постать у поваленні гетьманської влади та її заміни на республіканську. А Головний отаман, дедалі пройма­ючись вірою у свою месіанську роль, намагався забезпечити побіль­ше переваг у реальній владі підлеглим йому отаманам.

Фактичне формування режиму отаманщини почалося ще в ході антигетьманського повстання. Уже в зверненні Головної команди Українських республіканських військ, очолюваної С. Петлюрою, від 16 листопада було накреслено хоч і не дуже чітку, однак стра­тегічно ясну програму дій повалення гетьманату, відновлення УНР, повернення до законодавства Центральної Ради¹. Яким же чином забезпечити бажаний результат, в документі нічого, крім природ­них репресивних заходів щодо керівництва попереднього ладу та тих, хто його підтримував не говорилося. А ось в наказі Штабу ре­волюційних військ УНР щодо перебирання влади від гетьманського режиму від 24 листопада 1918 р., після повторення положень по­переднього документа, йшлося і про механізми реалізації переходу влади і закріплення її в нових руках.

Закликаючи до повсюдної організації військових частин, наказ визначав: «Команду над народнім військом беруть в свої руки в кож­ному повіті (тут і далі підкреслено мною - В. С.) найстарші чином військові старшини української народности»². А ось ці командири й одержали звання отаманів. До слова, наказ офіційно підписали від­разу два отамани: Головний Отаман С. Петлюра і Начальник штабу отаман Осецький.

Два начальні отамани наказували: «Всім отаманам брати владу в свої руки, при чому, по-перше: владу взяти військову, адміністра­тивну, судову; і останні дві до того часу, поки Директорія не при- значить відповідних особ; друге: всіх зрадників Українському На­родові арештувати та поступати з ними по закону військовому; тре­тє: не допускати заколоту та запобігати тому негайними воєнними росправами на місці; четверте: Директорія надає повну владу під час боєвих подій командірам окремих частин; за боєвими подіями влада отамана земель така: за головну зраду Українській державі, за військову зраду, за невиконання бойових наказів, за мародерство та грабунки виключно до розстрілу після постанови військового По­льового Суду»¹.

До цього додавалмся досить істотні уточнення: «Мати на ува­зі, що до влади адміністраційної належать також залізниці, пошта, телеграф та иньші інституції в межах земель, зазначених отаманам по згоді меж собою. Шосте: супроти зрадників і ворогів державної самостійности поступати рішучо і безпощадно»².

При всій самоочевидності наведеного як своєрідної концентро­ваної моделі отаманщини, не можна не звернути уваги хоча б на три найважливіші моменти.

По-перше, Директорія ніколи не ухвалювала рішень про пере­дачу «повної влади... командирам окремих частин». А відтак само­вільно сформульована теза може бути кваліфікована як оформлення узурпації влади військовими, ще точніше - отаманами, які спирали­ся на силу зброї.

Забігаючи дещо наперед, слід сказати, що на спроби Директо­рії (за часу головування в ній В. Винниченка) поставити отаманів під політичне державне начало С. Петлюра реагував дуже нервово, різко, ревно захищав своїх підлеглих отаманів від будь-якої відпо­відальності, навіть тоді, коли їх провини були безсумнівними.

По-друге, концентрація всієї повноти влади в одних руках явно дисонувала, більше того - прямо суперечила декларованим демо­кратичним засадам відновлюваної УНР. Територіально ж отамани мали ділити владу «по згоді меж собою». Природно, на роль най­вагомішої постаті в державі за такої моделі висувався головний отаман.

По-третє, можна припустити, що статус Головного отамана для С. Петлюри завжди важив більше, ніж статус члена і, навіть, Голо­ви Директорії. З цього погляду дуже цікавий ухвалений Кабінетом Міністрів Закон про новий склад Директорії від 7 травня 1919 р. По­лишимо за дужками весь алогізм (а якщо прямо - всю абсурдність) рішення виконавчого органа влади - з юридичного боку він ні за яких обставин не мав повноважень приймати закон про формуван­ня вищого органу державної влади в УНР. Варто згадати, що Ди­ректорію обрав вищий представницький орган - Трудовий конгрес України.

На травень 1919 р. у складі Директорії сталися зміни. Ще в лю­тому пішов у відставку В. Винниченко. За причетність до заколоту В. Оскілка у кінці квітня проти С. Петлюри, останній видалив зі складу Директорії П. Андрієвського. Ось тоді й було ухвалено зга­даний закон, який заслуговує на повне відтворення.

«Іменем Української Народньої Республіки

ЗАТВЕРДЖУЄМО: 7 травня 1919 року.

Голова Директорії Петлюра

Члени: А. Макаренко

Член-Секретарь Ф. Швець

Посвідчую: Т. в. о. Державного Секретаря Іван Лизанівський

Ухвалений Кабінетом Народних Міністрів

ЗАКОН

про склад Директорії Української Народньої Республіки

1. Всі постанови Директорії Української Народної Республіки дійсні і законні лише в тому разі, коли в засіданні приймав участь Головний Отаман Петлюра.

2. Для законности постанов і наказів Директорії необхідні під­писи двох членів Директорії в тому числі обов'язково підпис Голов­ного Отамана.

3. Директорія має право винести постанову про вихід зі складу Директорії одного з її членів, коли це буде визнано необхідним в державних интересах.

4. Для дійсности постанови про персональні зміни в складі Ди­ректорії необхідні підписи 3-х членів Директорії, в тому числі Го­ловного Отамана.

5. Закон цей ввести в життя по телеграфу.

Голова Кабінету Народніх Міністрів Б. Мартос.

Народній Міністр Юстиції Андрій Лівицький»¹.

Як видно, вага Головного отамана у будь-яких комбінаціях тут виняткова, ключова. Без згоди Головного отамана будь-яке рішен­ня було унеможливлено. Водночас, цим як би прокладався шлях до одноосібної влади знов-таки не стільки очільника Директорії, а Го­ловного отамана.

Дуже точно модель отаманщини лапідарно охарактеризував В. Винниченко (хоча писав він про це з відвертою огидою й, здава­лося, міг без кінця нанизувати епітети негативного спрямування, однак не в спромозі був вичерпно охарактеризувати потворне яви­ще. «Безконтрольність, безвідповідальність, самовладність, нездат­ність до організації, безпринципність, малоросіянський патріотизм і безглуздий шовінізм, словом, усі ті риси, якими означалась ота­манщина з самого початку, але які в кращих умовах стримувались сторонніми факторами, тепер випнулись, оголились, як смердючі рани, й отруювали круг себе все оточення»², - щиро обурювався політичний діяч і художник, коли звертався до періоду весни-літа 1919 р.

Велику долю відповідальності за розгул отаманщини несли, за В. Винниченком, керівні центри УНР, в першу чергу Голова Дирек­торії, Головний отаман С. Петлюра. «Отаманом міг стати всякий, хто хотів, - зазначав автор тритомника про Українську революцію. - Головним отаманом видавалось посвідчення, що такий-то має фор­мувати «загін», йому давалось кілька міліонів карбованців і новий отаман починав свою діяльність. Ніякого, розуміється, ні відчиту, ні контролю, ні відповідальности за гроші й за свою «діяльність» ці «національні герої» за прикладом «головного національного героя» не визнавали. Формально вони немов підлягали «Головному Отама­нові», але, по суті, ця славолюбна «балерина» боялась цих отаман- ців, запобігала їхньої ласки й не сміла ні за які злочинства покарати цих «героїв», щоб не загубити серед них своєї популярности.

І через це отамани й отаманці вільно розкрадали гроші, пиячи­ли, бешкетували й робили єврейські погроми»¹.

Важливо мати на увазі, що в якості політико-правової конструк­ції отаманщина не мала жодного ідейно-теоретичного обґрунту­вання. Не було зроблено навіть спроби зробити щось подібне. Як ві­домо, політики з моменту створення Директорії витратили чимало зусиль, щоб довести переваги одного з двох альтернативних шляхів розбудови УНР - на основі трудового принципу (трудові ради), чи парламентської моделі західного зразка. І на Трудовому конгресі, і на численних державних і партійних нарадах, і на партійних з'їздах, і у пресі весь час точилися гострі дискусії, в ході яких перевагу здо­бував то один, то інший підхід. Навіть при численних урядових пе­рестановках вважалося, що почергово перемогу здобувають прибіч­ники саме згаданих несумісних орієнтацій.

Насправді ж до ідейно-теоретичних аргументів ніхто не при­слухався, а ухвалені на їх основі рішення незмінно ігнорувалися. І якщо ця тенденція могутньо виявлялась ще тоді, коли на чолі Ди­ректорії був В. Винниченко, то з його відставкою намірам отаманів безоглядно чинити так, як тільки бажалось, уже ніщо не заважало.

Не заперечуючи певної об'єктивної зумовленості феномена, ота­манщина як своєрідна, специфічна, переважно кон'юнктурна мо­дель управління суспільними процесами, принаймні, для окремих моментів (скажімо, критичного воєнного стану) могла б розрахову­вати на виправдання, або хоча б сприйматися з тією чи іншою долею розуміння. Однак винятковим, надзвичайним прийомом у політиці й державотворенні було надано самодостатньої ваги і характеру, а ще більше - ними було підмінено всі інші, не менш важливі напрям- ки функціонування суспільного організму. Іншими словами, - ота­манщина перетворилася на державну політику.

Природно, не просто прихильником, а головним натхненником і організатором у проведенні відповідного курсу був С. Петлюра. І чи не найбільші складнощі в науковому визначенні ролі С. Петлю­ри в долі української нації, історії Української революції полягають у логіці співвіднесення його особистості з політикою отаманщи­ни. Весна 1919 р. - листопад 1920 р. - це апогей політичної кар'єри С. Петлюри, час, коли він був спочатку неформальним, однак без­перечним лідером УНР, потім став законно обраним керівником ви­щого державного органу республіки і, зрештою, на завершальному етапі Української революції, залишився єдиним функціональним членом Директорії.

Водночас означений період у розвитку УНР якнайбільше асоці­юється з «розквітом» отаманщини, її «торжеством». Ось тут і вини­кають головні проблеми у авторів, які понад усе прагнуть звеличи­ти роль Головного отамана і, звичайно, витлумачити сутність подій,

в центрі яких він опинився, на перебіг яких впливав.

***

Починаючи з революційної доби, не переводиться когорта публіцистів-адептів, для яких експлуатація імені С. Петлюри ста­ла зручним способом самоствердження. Частково міфологізована, частково сумнівна й скандальна слава Голови Директорії й Голов­ного отамана Військ УНР часом сприймались і використовувались як надійний захисний щит від звинувачень у примітивізмі, повер­ховості, декларативності публікацій, центральним героєм яких був С. Петлюра. Більше того, їх автори справедливі сумніви, критичні міркування будь-які заклики до виваженості, науковості, принци­повості досліджень неодмінно переводили у площину політичних звинувачень відповідальних істориків у антипатріотизмі, відсут­ності державницьких почуттів і т. ін.

Причому певний час (десь першу половину 90-х рр.) на відстою­вання подібних позицій спрямовувався переважно юнацький ентузі­азм малодосвідчених фахівців, що робили свої перші кроки в науку. Поширення набули, зокрема «конкурси петлюрознавців» із гучни­ми публічними заохоченнями, широкою публікацією витворів тих, хто прилучався до літератури, найменованої «петлюріаною»¹.

Не забарилися з передруком і поширенням в Україні діаспорних публікацій, у яких С. Петлюрі віддавалася пальма першості серед інших політичних діячів Української революції. Проводилися чис­ленні публічні акції, (конференції, «круглі столи», наукові читання й т. ін), де ім'я Голови Директорії і Головного отамана військ УНР дедалі частіше звучало серед найвидатніших представників україн­ської еліти всіх часів.

Оптимізації досліджень про діяльність С. Петлюри в добу ре­волюції могли б дієво посприяти численні документи, віднайдені і опубліковані В. Сергійчуком у вітчизняних та зарубіжних (росій­ських і польських) архівах¹. Вони органічно доповнили два томи, що значно раніше побачили світ за кордоном². Добра половина мате­ріалів великих за обсягом видань датована 1917-1920 рр., а в решті (1921-1926 рр.) зустрічається чимало сюжетів, дотичних до проблем попереднього періоду, пов'язаних із ним.

Можливо, не з усім, написаним у передмові до видань, які ма­ють відповідно у ІІІ і ІУ томах назви «Великий державник України» і «Високий чин українського державництва», можна погодитися. Так, з початкових же рядків першої розвідки відомий історик ви­словлює різкі закиди владі, яка не визначилася у своєму ставленні до С. Петлюри, «боїться згадувати його ім'я, не кажучи вже про гід­не відзначення пам'яті ..».

Ще категоричніше В. Сергійчук ладен картати тих, хто зважа- ється на критичні зауваження на адресу одного з керівників Україн­ської революції. «Користуючись історичним безпамянством вічного нашого чиновництва, - наголошує він, - вороги української держав­ності продовжують знеславлювати світлий образ Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки»³.

Гадається, що не слід поспішати зараховувати до числа «воро­гів української держави», зокрема, тих вчених, які прагнуть об'єк­тивних оцінок діяльності С. Петлюри. А «світлий образ» останнього зовсім не варто штучно додатково освітлювати такими, приміром, твердженнями, нібито ім'я С. Петлюри «уособлює українців-само- стійників національно-визвольних змагань 1917-1921 років»⁴. Спра-

1994 року. - Полтава, 1996. - 208 с.; У 70-річчя паризької трагедії 1926­1996: Збірник пам'яті Симона Петлюри. - К., 1997. - 302 с.; Полтавська Петлюріана: матеріали Четвертих Петлюрівських читань. - Полтава, 1999. - 160 с.; Симон Петлюра у контексті українських національно-визвольних змагань. Збірник наукових праць. - Фастів, 1999. - 280 с. та ін.

1. Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи. - Т. ІІІ. - К., 1999. - 616 с.; Т. ІУ. - К., 2006. - 704 с.

2. Петлюра С. Статті, листи, документи. -[Т.1]. - Нью-Йорк, 1956. - 480 с.; Т. 2. - Нью-Йорк, 1979. - 627 с.

3. Петлюра С. Статті, листи, документи. -Т. ІІІ - С. 5.

4. Петлюра С. Статті, листи, документи.- [Т.1]..- С. 5.

ва в тому, що до початку 1918 р. С. Петлюра не займав самостійниць­ких позицій, що, до речі, підтверджують і документи тому¹. І така, на перший погляд, незначна хронологічна «неточність» в умовах перманентної дискусії навколо імені С. Петлюри здатна породжу­вати підозру, чи не робиться те свідомо, щоб у будь-який спосіб до­могтися звеличення діяча, який, можливо, того й не вартий (навіщо інакше вдаватися до відходу від істини?) Однак в цілому передмова виважено представляє зібрані в книзі матеріали, а самі вони краще за все інше дозволяють об'єктивніше пізнати С. Петлюру, його ре­волюційну діяльність.

На жаль, доводиться констатувати, що одержаною можливіс­тю далеко не сповна скористалися історики, які обрали за краще зробити свій внесок у з'ясування ролі неоднозначної особистості у руслі започаткованих у першій половині 90-х рр. тенденцій. І хоча серед тих, хто присвятив себе «петлюріані», було чимало й зрілих за віком людей, які змогли здійснити низку солідних за обсягом, зовнішньою атрибутикою (товстелезні - на сотні сторінок, коштов­не поліграфічне виконання тощо) видань, останні лише зайвий раз продемонстрували відсутність помітного прогресу, підкреслили невідповідність форми і змісту випущених книг. Можливо, найна- очніше це доводять праці С. Литвина¹.

Одне із завдань, які вони виконують - всемірне звеличення С. Петлюри, «захист» його імені від будь-яких критичних зауваг. Втім автор замахується і на «зверхзавдання» - поставити свого ге­роя над усіма іншими видатними діячами Української революції.

Уже у вступі С. Литвин без тіні сумніву заявляє: «Майже вщух­ли дискусії стосовно М. Грушевського (це зовсім не так - В. С.). По­деколи не зовсім заслужено, на думку автора, вивищився над су­часниками В. Винниченко-політик (чому б не додати до зловтішних атак численних заздрісників на справжній талант ще одну «оригі­нальну» «думку автора»? - В. С.).

І хоча, як мовиться, Бог любить трійцю (те, що подібна лексика, м'яко говорячи, дисонує з науковою мовою, автора, вочевидь, зо­всім не бентежить - В. С.), місце третього (а може першого ?!) (про­мовисте поєднання знаків пунктуації належить «гострому перу» С. Литвина - В. С.), - залишається майже порожнім»².

Покликаючись до Бога, автор насправді явно плутає грішне з праведним. Звинувачуючи «окремих» істориків у тому, що «їхні до­слідження базуються на старих догмах радянської історіографії», конкретно - В. Солдатенка у «явних симпатіях» до «прорадянсько- го трактування розвитку української революції» (тобто широких цитуваннях текстів В. Винниченка, М. Шаповала, П. Христюка, І. Мазепи), С. Литвин просто не знає, що радянських трактувань розвитку Української революції ніколи не було, оскільки ніколи не визнавалося самого факту, феномену Української революції. То ж як може бути «прорадянське трактування розвитку української ре­волюції»?

Про погане знання С. Литвиним історіографічного процесу свідчить і те, що «некритичне використання заяложених цитат, вве­дених у науковий обіг радянською історичною наукою» (мова про названих авторів та ще М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Лозин- ського) - це щось від лукавого. Оскільки праці усіх згаданих осо­бистостей знаходилися у спецфондах. І якщо й щось цитувалося у дуже обмежених обсягах, то це був В. Винниченко без конкретних посилань на сторінки його творів.

Загадкою залишається те, як будь-яке (критичне, чи некритичне) введення до наукового обігу інформації взагалі може «звужувати» «діапазон знань про складні періоди української історії». Як немож­ливо збагнути, що в науці може бути «баланс між об'єктивністю і суб'єктивізмом», який В. Солдатенко «порушує», оскільки «акцен­тує увагу переважно на прорахунках і помилках Петлюри» «без на­ведення об'єктивних факторів, що спричинили невдачі».

Ті, хто не поділяє поглядів С. Литвина на С. Петлюру, багато­разово звинувачуються у незнанні чи ігноруванні джерельної бази, яка буцімто істотно розширилася останнім часом. Жодного ж ви­падку використання нових документів принципового характеру у книгах автора виявити не вдалося. А тому доводиться констатува­ти, що то просто голі декларації, демагогічні заклинання, які до на­уки мало дотичні.

Хоча кількість публікацій, присвячених С. Петлюрі, була знач­ною завжди, в роки ювілеїв вона, природно, істотно зростала. Ос­таннім часом це було пов'язано і з тим, що ім'я непересічного укра­їнського діяча стало звичним використовувати в документах найви­щого державного рівня. Так, в указі Президента України В. Ющенка «Про увічнення пам'яті видатних діячів Української Народної Рес­публіки та Західно-Української Народної Республіки» від 16 травня 2005 р. ім'я С. Петлюри називається не лише серед інших керівників Української революції, яким варто присвятити низку заходів, а й міститься доручення Кабінету Міністрів вирішити в установленому порядку питання про спорудження пам'ятника Головному отаману (подібне адресне доручення торкається ще тільки В. Винниченка)¹.

Судячи з усього, «масла у вогонь» додали ювілейні заходи з нагоди 125-річчя В. Винниченка. З цього приводу було ухвалено спеціальну Постанову Верховної Ради України¹, а навіть часткова її реалізація викликала ревну реакцію прихильників С. Петлюри, які постарались різними способами доводити, що їх улюбленець вар­тий більшої шани за прижиттєвого конкурента.

Прикладом можуть бути виступи в пресі вже згаданого вище С. Литвина. Йдучи ще далі у прагненні до звеличення свого куми­ра, історик додає до попередніх перетримок, фантазувань і фальси­фікацій, які нав'язуються з настирливістю, гідною кращого застосу­вання, нові елементи.

Так, у книзі 2001 р. автор, посилаючись на віднайдені ним у фон­ді Генерального Секретаріату документи, що зберігаються в Цен­тральному архіві вищих органів влади й управління України, ствер­джує, що 8 вересня 1917 р. С. Петлюра зробив доповідь про Вільне козацтво і висловлює невдоволення з приводу ухваленого рішення, яке відтягувало практичне розв'язання питання¹.

Однак, згідно протоколу засідання Генерального секретаріату від 8 вересня, опублікованому в збірнику документів «Українська Центральна Рада» з посиланнями на той же архівний фонд, С. Пет­люра взагалі був відсутній і, природно, доповіді робити не міг. Та й позначене питання тоді не заслуховувалося².

Далі в книзі С. Литвина пишеться: «Архівні джерела свідчать, що 21 листопада за сприяння С. Петлюри було затверджено Ста­тут Вільного козацтва, згідно з яким воно мало перебувати «твер­дою опорою в боротьбі з анархічними елементами безчинства і злодійства»³.

Насправді ж, розгляд і затвердження статуту Вільного козацтва на засіданні Генерального секретаріату сталися не 21 листопада, а 21 жовтня 1917 р. (уважний дослідник мав би звернути увагу, що наведену цитату зі статуту він підтверджує посиленням на газету «Рідне слово» від 17 листопада 1917 р., тобто 21 листопада - дата нереальна). І знову в протоколі засідання імені С. Петлюри не нази­вається. Та й рішення остаточного тоді не ухвалювалося, оскільки документ було вирішено передати на розгляд Центральної Ради.

Остаточне затвердження «Статуту «Вільного Козацтва» Украї­ни відбулося на засіданні Генерального секретаріату 13 листопада 1917 р.⁴ . Яку роль при тому відігравав С. Петлюра, невідомо, оскіль­ки в протоколі йдеться про «доклад комісії»⁵.

Плутанину з датами (вона характерна для всієї книги) можна віднести на рахунок недостатнього професіоналізму С. Литвина (хоча якусь долю відповідальності міг би взяти на себе й науковий редактор видання Ю. Шаповал).

Практично те ж саме (а, можливо, ще більшою мірою) стосується елементарного нерозуміння сутності ставлення Центральної Ради, Генерального секретаріату до Вільного козацтва. Останнє зовсім не розцінювалося як військовий оплот УНР. Навпаки, до загонів само­оборони лідери Української революції ставилися з підозрою, навіть негативно, відверто побоювались озброєння мас, вимушені були визнати за ними лише міліційні функції. Тому й підпорядкували Вільне козацтво Генеральному секретаріату внутрішніх справ, а не військових справ (тобто - не С. Петлюрі). І якщо, згідно тверджень С. Литвина, останній максимально сприяв досягненню саме такого результату (іншого ж бо не було!), то як же можна вирізняти його позицію як діяча, який один розумів значення військового чинника і завжди та всіма силами боровся за створення національних зброй­них сил?

Виявляється можна піти й далі. Якщо в книзі у відповідному сю­жеті С. Петлюра ще «бореться» проти тих, хто чи не сприймає, чи не розуміє значення Вільного козацтва, хоч і не домагається, зреш­тою, бажаного, то в ювілейній статті «Петлюра безпосередньо вирі­шував проблеми Вільного козацтва»¹. Принаймні, про причетність будь-кого іншого, приміром Почесного отамана Вільного козацтва П. Скоропадського до долі специфічної військової формації не зга­дується. Бо й зрозуміло - все, до чого доторкався С. Петлюра, несе на собі відбиток його надзвичайних якостей - політичної інтуїції, передбачливості, прагматизму.

З особливою силою геніальність і месіанська роль С. Петлюри виявилися, на переконання С. Литвина, коли «зійшли з політичної арени такі чільні політичні діячі УНР, як М. Грушевський, В. Вин- ниченко, М. Шаповал... Від цього часу саме С. Петлюра вирішаль­ним чином впливає на весь хід подій і не поступається своєю роллю лідера визвольної боротьби»².

Констатація загалом вірна, хоча з неминучістю викликає пи­тання: а що дало народу, нації те, що С. Петлюра перебрав на себе роль політичного лідера й вирішальним чином впливав на процеси державотворення і воєнної боротьби? За браком реальних фактів і документів С. Литвин вдається до старих (далеко не для всіх пе­реконливих) прийомів - широких цитувань висловлювань попліч­ників Головного отамана, в яких «менші отамани» цілком логічно славословлять (а чого іншого можна чекати від таких джерел?) сво- го зверхника². За подібною методикою в публіцистиці, мемуарах можна знайти не менше (якщо не значно більше) прямо протилеж­них оцінок діяльності Головного отамана. Можна у тих же авторів, яких розлого цитує С. Литвин, знайти й значно відмінні пасажі (бо ж кожна розважлива людина прагне якщо не об'єктивності, то хоча б турбується про те, щоб застрахуватися у неоднозначних, непев­них ситуаціях). Можна звернути увагу на те, що навіть до старанно відфільтрованих сучасним публікатором свідчень (хоча вживання купюр також має свої межі) «вкралися» й елементи, які входять у суперечність з однозначними бравурними висновками С. Литвина: «У найскладніші періоди боротьби 1919 р. С. Петлюра відіграв вирі­шальну роль, виявляв мужність, витримку, рішучість, волю і непо­хитність державницької позиції»¹, - урочисто декларується в статті. А далі в хід пускаються будь-які моменти, які зовсім не безпосе­редньо, а, навпаки - вельми опосередковано - «спрацьовують» на потрібний С. Литвину результат, викликаючи, іноді, крім логічних питань, ще іронічні відчуття. «Є багато свідчень про виняткову хо­робрість Петлюри, - категорично заявляє знавець біографії Голов­ного отамана, - і читач чекає далі «зливи фактів». Чекає даремно, оскільки на підтвердження С. Литвин наводить слова (знову слова!) генерал-полковника О. Удовиченка: «Петлюра не лякався смерті... (купюра С. Литвина - В. С.), рвався до передової лінії фронту: від цього кроку його завжди (?! - В. С.) треба було стримувати (хто ж те так успішно міг робити? - В. С.). У першу чергу Головний Отаман відвідував козаків, що були у бойовій лінії»².

Ось така вона «виняткова хоробрість». Відвідав козаків на пере­довій - і вже герой! Які ще потрібні підтвердження, факти?!

У регіональних засобах масової інформації зустрічалися публі­кації, в яких проглядає неприкрита ворожість до тих, хто чомусь іще ставить «каверзні» питання, сумніваючись у величі С. Петлю­ри. Такі випадки кваліфікувались як прояви антидержавного мис­лення і дій³.

Однак є немало тих, хто все ще не «йме на віру» написаному, якими б науковими регаліями не прикрашались імена авторів. По­вертаючись до поставленого вище питання про історичну оцінку діянь С. Петлюри, важко солідаризуватись з упертими упереджен­нями С. Литвина і таких, як він.

Достатньо звернутися до оцінки ну хоча б результатів діяль­ності С. Петлюри в міжнародному аспекті. Що тут були суцільні невдачі (принаймні, для 1919 р.) - не може не визнати навіть С. Лит­вин. Однак винними у всьому виявляються вкрай несприятлива міжнародна обстановка, брак потрібного геополітичного мислення у керівників Антанти, вороги, які оточували УНР, і непримиренно ставилися до українського державного й військового лідера. В голо­ві останнього буцімто роїлися дуже перспективні, гуманні, пере­важно миролюбні, надзвичайно привабливі для Європи задуми й плани, на які, чомусь, ніхто не пристав.

Було б краще, якби історик не вдавався до туманних абстракцій, а чесно оцінив хоча б наступні моменти.

С. Петлюра зробив чимало, щоб при реальній альтернативі за­мирення з РСФРР домогтися оголошення війни сусідній державі, зірвати мирні переговори, що мали непогану перспективу. Невже це було далекоглядно й пішло на користь нації, народу?

С. Петлюра доклав відомих зусиль, пішов на поступки, які важко виправдати, щоб домогтися прихильності Антанти. Однак його курсу бракувало елементарного реалізму й розрахунку. Тобто суб'єктивна, неконструктивна позиція, яка перетворилася на дер­жавну політику, була від самого початку авантюрною, а в резуль­таті - програшною. Чим же, як не принизливим, ганебним фіаско обернулися не лише для народу, нації, української армії та, й зре­штою, для самого С. Петлюри «орієнтації на Антанту»?

До речі, як вище згадувалося, представники останньої «як ком­проміс» на переговорах вимагали відставки з Директорії С. Пет­люри, кваліфікуючи останнього «бандитом». Якщо В. Винниченко й В. Чеховський знайшли за можливе виконати нахабні вимоги - диктат сильнішої сторони (якщо те допоможе нації, народу, УНР), С. Петлюра вдався до політичного крутійства, що зовсім не додало його авторитету навіть у очах партнерів по переговорах.

Мабуть, не варто забувати й про те, що А. Денікін, біле офіцер­ство вважали образливими для їх честі пропозиції сісти за стіл пе­реговорів з такою одіозною особистістю, якою поставав в уяві су­часників Головний отаман.

То що ж, окрім негативів, принесли українській державності, нації зовнішньополітичні зусилля С. Петлюри, апогеєм яких став його лютневий «кульбід»? Хоча роль суб'єктивного чинника в іс­торії незрівнянно поступається об'єктивним детермінантам, можна ризикнути висловити гіпотетичне припущення, що усунення з по­літичної арени С. Петлюри обернулось би для народу України мен­шими бідами за ті, що спіткали його з таким «захисником».

***

Спостереження й думки, подібні до вищенаведених, важко по­долати при ознайомленні із ювілейними публікаціями значно «шир­шого формату». Йдеться, зокрема, про книгу В. А. Савченка «Си- мон Петлюра», що з'явилася 2004 р.¹ «Український історичний жур­нал» та українознавчий часопис відреагували на історіографічний факт¹. Не відступаючи ні від загальної оцінки монографії, ні її окре­мих складових (для цього просто немає належних підстав), гадаєть­ся, є сенс підтвердити вище сформульовані міркування уже з допо­могою аргументів кваліфікації одного з новітніх видань, автор яко­го намагається сказати «власне слово» в осягненні складних фено­менів.

В. Савченко не бажає беззастережно приставати до будь-чиїх з наявних в історіографії поглядів і понад усе прагне заново, начебто передусім для самого себе, зрозуміти С. Петлюру як людину, зітка­ну з різних, суперечливих - позитивних і негативних - начал. Він відмовляється штучно героїзувати, абсолютизувати непросту істо­ричну постать і, так само, спеціально перебільшувати її очевидні вади, помилки.

Узагалі створюється враження, що автор не стільки оцінює вчинки, дії політика, скільки скрупульозно констатує всі зібрані (частково відомі раніше, частково нововиявлені) факти. Прийом не новий і неодноразово доводив свою ефективність. Особливо при­датним, навіть виграшним, він видається у випадку з відтворенням біографії С. Петлюри, надто заплутаної й суперечливої. На основі об'єктивно поданої інформації читач має здебільшого сам робити висновки та оцінювати політичного діяча і його дії. Звісно, обмеж­итись лише хронологічним нанизуванням фактів публіцист не може. Він застосовує й певний мінімум епітетів, удається до мірку­вань, які, вочевидь, видаються доречними, обґрунтованими, вива­женими. І одержаний інтегральний результат, гадається, виявився цілком прийнятним.

Зі сторінок книги Симон Петлюра постає живою людиною, на­діленою від природи чималими здібностями. Однак усім своїм зміс­том праця доводить, що відносити їх до виняткових, видатних - проблематично. Адже доля, яка винесла С. Петлюру на вершину української політики в критичних обставинах, швидше виявила де­фіцит справжніх обдарувань у найнеобхідніших проявах: масштаб­не державницьке, стратегічне мислення, здатність передбачати й теоретично обґрунтовувати суспільну перспективу, багата еруди­ція, різнобічна компетентність, військовий талант, інтуїція та воля, історична відповідальність, ініціативність, уміння обирати опти­мальні організаційні й кадрові рішення, тверді моральні принципи.

Ось типовий зразок відтворення діяльності С. Петлюри, що на­лежить до липня 1919 р.: «Детально розбираючи воєнні плани, він в той же час не втручався в оперативну їх частину, оскільки був далеким від «академічної стратегії». На штабних нарадах Петлю­ра частіше мовчав, слухав, лише підводив короткі резюме «з цим я погоджуюся» або «це неможливо»¹. Що ж стояло за висновками, до яких приходив Головний отаман, чим він керувався, для читача залишається неясним, незрозумілим.

Утім, більшого автор, мабуть, зробити й не міг. Адже назовні картину відтворено досить реалістично. В усякому разі, змальоване явно збігається зі спогадами значної частини тих, хто перебував у тогочасному оточенні українського лідера й пізніше прагнув об'єк­тивності.

Більше того, за В. Савченком виходить, що й під час прийняття принципових стратегічних ухвал С. Петлюра діяв абсолютно так само. Наприклад, у грудні 1918 р. він приставав на цілком утопічні плани військових командирів (генералів колишньої російської армії та новоспечених отаманів) щодо переможної війни спочатку проти Польщі, а потім радянської Росії² тут же, буквально через кілька днів, під впливом аргументів штабістів (до речі, аргументів часом не просто непереконливих, а й, очевидно сумнівних, суб'єктивних) кардинально змінював думку, вектор орієнтації чималої держави на ймовірних союзників і визначення головних, першочергових во- рогів³.

Звісно, у період громадянської війни бувають моменти, коли ситуація круто, блискавично змінюється. Однак між військово- оперативними й військово-політичними, державними рішеннями, планами існує величезна різниця. І відповідальний державний діяч мусить чинити відповідно до масштабності того історичного місця, яке йому відвела доля, усвідомлюючи високу відповідальність за кожен крок, кожне слово.

С. Петлюра ж, очевидно (а саме такий контекст виразно про­читується в книзі В. Савченка, можливо, навіть і поза його волею), не маючи військової освіти й не продемонструвавши в цій сфері якихось надособливих природних обдарувань, беззастережно со­лідаризувався саме з військовими фахівцями (а також тими, кого доля несподівано й не завжди виправдано пов'язала з військовою кар'єрою). І коли «цивільні» політики прагнули довести С. Петлюрі доцільність тих чи інших рішень, дій, він від них відвертався, «про­довжував і надалі довіряти військовим і покладатись виключно на їхню думку»⁴.

Психологічне підґрунтя поведінки Головного отамана поляга­ло в тому, що найвищого свого злету він зазнав на чолі республі­канського війська під час антигетьманського повстання наприкінці 1918 р. То справді була його «зоряна година». Саме тоді він на влас­ному досвіді переконався, які неперевершені можливості надає під час громадянської війни військова влада, яка стає верховною, непід- контрольною. «Петлюра, - констатує автор рецензованої праці, - бу­дучи Головним Отаманом з функціями «генералісимуса», підім'яв «під себе» військового міністра, керуючи не лише стройовими час­тинами на фронтах, але й усією адміністративною частиною армії. Через військових комендантів і отаманів Петлюра контролював міс­цеву адміністрацію сіл і міст (як у випадку з Києвом у грудні 1918 - січні 1919-го). Він активно виступав проти політичного контролю Директорії в армії, вважаючи, що такий контроль послабить його вплив і вплив відданих йому командирів і солдатів і знову призведе до солдатських бунтів»¹.

Наведене спостереження дуже точне. Однак В. Савченко згадує про нього начебто принагідно, мабуть, не враховуючи, що саме тут був корінь розходжень між такими державними діячами, як В. Вин- ниченко, М. Шаповал, П. Христюк, Н. Григоріїв, В. Чеховський, Б. Мартос, І. Мазепа, що мали концептуальне бачення перспектив розбудови Української Народної Республіки на засадах народоправ­ства, сповідували «трудовий принцип», і С. Петлюрою, який не во­лодів даром теоретичного прогнозування, а отже, на різних фору­мах (засіданнях ЦК УСДРП і УПСР, державних нарадах, Трудовому конгресі) мовчки погоджувався з чужими концепціями, а на прак­тиці чинив спротив виробленій, погодженій лінії й запроваджував режим отаманщини (отаманії).

Залишаючи осторонь розгляд важливих складових концепції Української революції, теоретичних аспектів національного держа­вотворення, В. Савченко, гадається, бачить більше «верхівку айс­берга» - суперечки й конфлікти в самій Директорії. «Узагалі, - вва­жає автор, - «внутрішню» історію Директорії можна розглядати як детектив - суцільну шерегу змов, заколотів і їх придушень»². І ось саме тут його герой і виявлявся «на висоті» - «переграв» усіх су­перників, ворогів. «Слід віддати належне витримці, волі Петлюри, - читаємо в книзі, - за владу він боротися вмів і хотів. Він блискуче розбиває інтриги недругів, виходить із критичних ситуацій, зако­лотів, однак вище за себе він стрибнути просто не може. Він був вправним політиком, але не «блискучим полководцем», не Олек­сандром Македонським... До того ж у жертву успіхам політичним частенько приносилися успіхи воєнні»³.

Важко збагнути, як сприймати написане - як хвалу чи, навпаки, хулу політикові такого рангу, як С. Петлюра. Не зупиняючись на сумнівності й суперечливості наведеного твердження, варто звер­нути увагу на те, що на підтримку більш-менш цілісного образу С. Петлюри-державного діяча, національного провідника у книзі В. Савченка знайти непросто, навряд чи взагалі можливо. Він без­перестанно (з весни 1917 р.) виключно у військових справах, уперто прагне довести всім, а понад усе М. Грушевському, В. Винниченку,

2. Голубовичу, Є. Петрушевичу, колишнім царським генералам ро­сійської армії та австрійським генералам УГА, що розуміється на військовому керівництві. Однак, по-суті, він виявився найпричетні- шим до провалу процесу українізації армії в 1917 р., нездатним пе­ретворити повстанське військо на регулярні збройні сили УНР на­прикінці 1918 - початку 1919 р. Керована Головним отаманом Дієва армія не мала гучних перемог, не здійснила якихось солідних воєн­них операцій.

Коли читаєш книгу В. Савченка, повсюди натрапляєш на сло­ва «Петлюра розраховував», «Петлюра вірив», «Петлюра вважав», «Петлюра думав» тощо. Однак, знайти підтвердження тому, що в основі позиції С. Петлюри були покладені істинне, раціональне зна­ння, ретельний аналіз розстановки сил, військове мистецтво, - не можна. А тому - втрати й переважали здобутки.

Книга В. Савченка підводить до ще невтішніших висновків: під керівництвом С. Петлюри армія УНР могла зазнати повного краху значно раніше, ніж це настало насправді, але на заваді цьому става­ли аж ніяк не талант військового керівництва, навіть не героїзм вояків Дієвої армії, а, в одному випадку, - непередбачувані, незро­зумілі, ба навіть дивні паузи, які допускали на фронтах то червоні, то білі, або несподівана підмога УГА, яку вибили з теренів ЗУНР, чи стихійні повстання в тилу ворога. Але частіше за все «подарунком долі» ставали суперечки й протиборство в середовищі тих же воро­гів, коли їм було просто не до петлюрівців. Отож стратегії взагалі не існувало, а порятунок зумовлювався чинниками, непідвладними