2. Магдебурзьке право

Важливе значення для подальшого розвитку місцевого самоврядування в

Україні мало Магдебурзьке право, що було поширено в містах України в

польсько-литовський період. Вперше воно було введено в німецькому місті

Магдебурзі й остаточно сформувалося як система правових норм ще в ХШ

столітті. Суть Магдебурзького права полягала у звільненні міста від

управління і суду державних управителів і феодалів та даруванні йому права

на створення органів місцевого самоврядування. Протягом XIII—XIV ст. ця

система правових норм поширилася на територію Чехії, Угорщини, Польщі,

Литви, а звідси - у Білорусію і Україну. Першим містом України, якому в

1339 році грамотою князя Болеслава-Юрія було надано Магдебурзьке право,

стало місто Галицько-Волинського князівства Сянок. Пізніше це право

одержали Львів (1356 р.), Кам'янець-Подільський (1374 р.), Кременець (1431

р.), Луцьк (1432 р.), Житомир (1444р.), Київ(1494-

1498р.)Ковель(1518р.),Переяслав(1585р.), Чигирин (1592 р.) та інші міста.

Протягом XV—XVII століть Магдебурзьке право стало основою

життєдіяльності значної кількості міст України. Для городян боротьба за

надання їм Магдебурзького права була способом одержання визначеної

автономії від держави і правової основи для захисту міського населення від

свавілля королівських намісників і великих землевласників. Для центральної

влади, яку здійснював литовський князь чи польський король, надання тому

або іншому місту Магдебурзького права стало важливим фактором

державного управління, що давало можливість розширювати за рахунок

городян свою соціальну базу і здійснювати тиск на феодальну аристократію.

У містах, які одержали Магдебурзьке право, створювався власний орган

місцевого самоврядування - магістрат, що складався з двох колегій — ради

(адміністративний орган) і лави (судовий орган), в які відповідно до грамоти

Сигізмунда II обиралося від трьох до шести чоловік. Члени ради — радники

(радці, а згодом — ратмани, ратегери) обиралися жителями міста. Обраними

могли бути «добрі, розумні, осілі в місті, віком від 25 до 90 років, не дуже

багаті і не дуже бідні, з доброю славою, закононароджені, такі, що

охороняють справедливість та правду, не мають жадібності й злості, не

лихварі, не двоєжонці тощо» жителі міста. Вибори проходили, як правило,

наступного дня після Нового року. Рада на чолі з бурмистром, повноваження

якого по черзі виконували радники, здійснювала управління містом і всіма

господарськими справами. Лаву очолював війт, який обирався жителями

міста з чотирьох кандидатур із наступним затвердженням Королем

Польським, якщо місто мало повне магдебурзьке право (Київ, Житомир), і

призначався польським королем, якщо місто було з неповним магдебурзьким

правом. До складу «лави» входили довічно обрані «лавники», які приносили

присягу.

Уведення Магдебурзького права в містах України мало, на наш погляд,

двояке значення: з одного боку, воно сприяло «європеїзації» життя міста,

встановленню виборної системи органів місцевого самоврядування і суду,

формуванню в Україні основ громадянського суспільства, дало змогу ввести

життя міста в чіткі правові норми. Але з іншого боку, воно привело до

посилення іноземної колонізації й обмеження прав українського населення,

витіснення з органів місцевого самоврядування корінних жителів, місце яких

зайняли поляки й німці. Крім того, введення Магдебурзького права

гальмувало і блокувало розвиток місцевих норм і традицій самоврядування,

супроводжувалося значно більшим втручанням центральної влади в життя

міст порівняно із Західною Європою.

3. Українська козацька держава. Полково-сотенний устрій.

Комендантська система. Гетьманство

Самобутньою сторінкою в історії розвитку місцеве самоврядування в

Україні було козацьке самоврядування, що виникло в часи Запорізької Січі й

проіснувало до 1783 року. Істотним елементом української державності

цього періоду стало встановлення полково-сотенного устрою, особливістю

якого було те, що полки й сотні одночасно були військовими й

адміністративно-територіальними одиницями і користувалися військово-

адміністративним самоврядуванням. Система органів управління козацтвом

складалася з трьох правлінь: генерального, полкового і сотенного. Вищою

ланкою влади було генеральне правління, яке очолював гетьман з

найближчими помічниками (так звана рада генеральної старшини). На місцях

керували полковий і сотенний уряд. Полковий уряд складався з полковника і

полкової ради, що обирала полкову і сотенну старшину, могла у визначеному

випадку відсторонити полковника від влади. Сотенний уряд складався із

сотника і його помічників. Містами керували виборні міські старшини,

селами — сільські отамани. У великих привілейованих містах влада

належала магістратам, а в дрібних — отаманам з виборними особами від

міського населення. Однак поступово став намічатися перехід від виборів до

призначення старшинської адміністрації спочатку гетьманом України, а

потім російським царем.

Новим етапом у розвитку місцевого самоврядування в Україні стало

підписання в 1654 р. Переяславської угоди між Україною і Московською

державою, що поклало початок поступової ліквідації українських форм

місцевого самоврядування. На первісному етапі Україна одержала

підтвердження від російського царя про не порушення своїх прав на місцеве

самоврядування. Так, у 1665 р. царським указом містам України були видані

грамоти на Магдебурзьке право, але поступово це право стало витіснятися й

у 1831 р. воно було скасовано (у Києві — указом Миколи І від 23 грудня 1834

р.). Уже після смерті гетьмана І. Скоропадського в 1722 р. в Україні стала

вводитися так звана комендантська система, що передбачала нагляд за

діяльністю органів місцевого самоврядування з боку призначуваних

російських комендантів. Ліквідація Запорізької Січі у 1775 р. і скасування у

1781 р. полковосотенного адміністративно-територіального поділу території

практично остаточно зруйнували національну систему органів місцевого

самоврядування.

Після заміни в 1783 р. магістратних і ратушних судів судами «по повітах

і губерніях» Катерина II видала «Жалувану грамоту на права і вигоди містам

Російської Імперії» і «Городове Положення», відповідно до яких у всіх містах

були створені нові органи місцевого самоврядування - міські думи. При

цьому місцеве управління поділялося на: 1) загальноміське, органами якого

були міський голова, загальна міська дума і розпорядницька чи шестигласна

міська дума (виконавчий орган) і 2) станове (купецька, міщанська управи,

управа ремісників, іноземних ремісничих цехів, найнятих служителів,

робітників).