Частка інтелектуальної ренти у вартості товарів

Найменування товару	Частка інтелектуальної ренти, %
Комп’ютерна техніка	63-65
Телебачення	45
Радіотовари	35
Побутова техніка (пилососи, пральні машини)	40-50
Носії інформації (CD, DVD, тощо)	70
Автомобілі	60

За фактом затребуваності суспільством продукту, що був створений у результаті інтелектуальної праці, використання суб’єктом інтелектуального (зокрема інтелектуально-креативного) капіталу сприяє утворенню доходу, зокрема у вигляді ренти. Рента є тим платежем власнику інтелектуального капіталу, який перебільшує кошти, необхідні для того, щоб утримати інтелектуальний капітал у певній сфері використання. Альтернативою інтелектуальній ренті виступає заробітна плата – ціна розумової праці, яка існує на ринку стосовно певної категорії інтелектуальних працівників.

У наш час сформований на основі інвестицій у людину інтелектуальний капітал стає однією з найбільших цінностей для господарюючих суб’єктів. Індивідуальні властивості людей – зокрема такі, як творчість, схильність до наукового пошуку, здатність до нагромадження та ефективного використання знань тощо, – розглядаються підприємцями як джерело прогресивного господарського розвитку та запорука успішної комерційної діяльності. Незважаючи на загальне визнання того, що інтелектуальні ресурси мають провідне значення для економічного зростання, Україна, посідаючи за кількістю науковців одне з перших місць у світі, і досі розвивається без суттєвого використання результатів наукових досліджень, тоді як розвинені країни одержують 80–90 % приросту ВВП від виробництва та експорту наукомісткої продукції. Така ситуація зумовлює необхідність поглиблених теоретико-методологічних та практичних досліджень, пов’язаних із вирішенням проблем використання у системі суспільного відтворення здатності людини до творчої діяльності.

Процеси перетворення природних і функціональних здібностей людини на стратегічний ресурс організацій та трансформація праці інтелектуального робітника у переваги господарюючого суб’єкта на ринку його продукту мають великий науковий інтерес у контексті аналізу процесів формування та нагромадження інтелектуального капіталу суб’єктами господарювання. При цьому лишається дискусійною проблема щодо створення доданої вартості та ролі суб’єкта праці, яким є індивід – носій інтелектуального капіталу. На поглиблене дослідження потребують також проблеми розвитку притаманних людині властивостей (насамперед творчих здібностей), що застосовуються у процесі трудової діяльності, та механізму, завдяки якому такий розвиток відбувається.

У наш час уже практично не виникають дискусії стосовно широкого трактування складу факторів виробництва, до яких поряд з речовою складовою капіталу (земля, будівлі, споруди тощо) включається інтелектуальний капітал (матеріалізовані знання та інтелектуальні здібності людей). Визнання продуктивних властивостей людини капіталом дозволило використовувати методологію неокласичного аналізу, яка до цього застосовувалась стосовно інших видів капіталу. Основою слугував ряд теоретичних положень: продуктивні властивості людини можуть нагромаджуватись, утворюючи запас; затрати на освіту, охорону здоров’я тощо є інвестиціями; зазначені витрати є продуктивними, оскільки завдяки їм виникають умови для створення готової продукції, збільшення доходу підприємства та зростання національного багатства в цілому.

Виробнича діяльність неможлива без залучення носіїв людського капіталу. Для того щоб отримати «ідею», необхідна участь робітників інтелектуальної праці («knowledge worker»), розумові здібності яких є джерелом інновацій у виробництві та збуті продукції. Тобто, коли підприємець, зацікавлений в отриманні конкурентних переваг, формує кадровий капітал компанії з числа робітників інтелектуальної праці, відбувається процес, який за принциповим відображенням його сутності є нічим іншим, як придбанням товару «робоча сила», – але сучасний характер зазначеного процесу відображає якісні зміни взаємовідносин між робітником і підприємцем – між працею і капіталом.

Відмінності залучення робітників, орієнтованих у своїй праці на використання знань та інформації, зумовлені тим, що такі працівники внаслідок притаманної їм особливої властивості у вигляді здатності до продукування оригінальних ідей, мають дієву систему регуляторів трудової діяльності, що суттєво підвищує ступінь їхньої незалежності. Більшість параметрів власної трудової діяльності, умови кооперації праці, навіть визначення цілей виробничих процесів та їхніх результатів, належать до компетенції робітників інтелектуальної праці. Отже, в умовах сучасних економічних відносин перед капіталом постає проблема придбання і використання у виробництві не просто робочої сили, суб’єкт якої зайнятий репродуктивною працею, а робітника, цілі, організація та результативність якого задаються зовні.

Нині будь-яке сучасне підприємство використовує значно більший спектр факторів виробництва, ніж за часів створення теорії доданої вартості та обґрунтування концептуальних положень щодо процесів відтворення і кругообігу та обігу капіталу. При цьому у їхньому складі домінує інтелектуальний капітал. На нього у крупних та середніх корпораціях та фірмах США припадає частка 86 %, а фінансовий та фізичний капітал офіційно займають у загальному обсязі лише 14 %. Крім цього, науковці відзначають, що зростання частки інтелектуального капіталу є чітко визначеною тенденцією. В Україні, на початок 2006 р людський капітал в структурі національного багатства (склад якого відповідає трансформаційному типу) дорівнював 46,7 %, отже можна припустити, що вміст інтелектуального капіталу ще менший.

В умовах поширення товарно-грошових відносин на сферу обігу нематеріальних благ, об’єктивовані знання та інформація все частіше стають предметами купівлі-продажу. Сучасні компанії активно виступають продавцями та покупцями часткових або повних прав на використання об’єктів інтелектуальної власності. Наочним прикладом може слугувати франчайзингова модель господарських відносин, яка відображає механізм комерціалізації ідей та передбачає передання чи продаж ліцензій на товарний знак (марку) або технологію відомої фірми іншій компанії.

Для компанії вибір стратегії економічного розвитку відбувається шляхом співставлення пріоритетів, які відкриваються: по-перше, у разі застосування механізмів генерації нового знання та, по-друге, у разі застосування механізмів акумуляції існуючого знання. Переважна схильність до слідування одному з цих підходів може бути виділена, хоча у своїй практиці суб’єкт господарювання, як правило, одночасно використовує обидва.

Організації, в яких інвестиції у дослідження і розвиток перевищують вклади в основні фонди, називають інтелектуальними компаніями. Вони переважно використовують власний, самостійно створений інтелектуальний ресурс. Разом з цим в умовах сучасного бізнесу поширеною є практика, яка застосовується високотехнологічними компаніями і полягає в одержанні переваг здебільшого шляхом придбання повних або часткових прав на використання ідеї – без власних затрат на її створення.

Нині практично неможливо ані вийти на міжнародний ринок, ані утримувати свої позиції, ані, тим більше, домінувати на ньому без ефективної технологічної стратегії, яка виходить із розуміння потенційної ролі новацій та їх застосування на мікрорівні у процесі відтворення. За цих умов наявність у суб’єкта праці інтелектуального капіталу, який при сучасному способі виробництва активно використовується у бізнес-секторі, набуває все більшої значимості.