XX з’їзд кпрс та його наслідки.

Робота з підручником.

Самостійно опрацювати уривок з доповіді М. Хрущова «Про культ особи та його наслідки».

Завдання.

На основі поданого уривку зі спогадів М. Хрущова визначте, яки­ми мотивами він керувався, приймаючи рішення виступити із засу­дженням культу особи Сталіна. Чи можна стверджувати, що Хру­щов зробив мужній громадянський вчинок?

Мене турбувала думка: «Скінчиться з’їзд... А що далі? На нашій совісті залишаться сотні тисяч безвинно розстріляних людей... Мало хто вцілів, майже весь партійний актин було розстріляно або репресо­вано. Рідко кому повезло так, що він залишився живим*. Накінець, я зібрався з силами і під час одної з перерв поставив питання: «Як бути з минулими розстрілами і арештами? ...Бо ми вже знаємо, що люди, які були піддані репресіям, були невинуваті і не були «ворогами народу». Вони будуть повертатися із заслання. Ми ж утримувати їх там не станемо. Надо подумати, як їх повернути з честю... Люди бу­дуть виходити з в’язниць, приїздити до рідних, розповідять родичам, знайомим, друзям, товаришам, як все було, і стане надбанням всієї країни і всієї партії, що ті, хто залишився в живих, були репресовані без вини... Замовчати це неможливо... Тому прошу подумати про на­ступне: ми проводимо перший з’їзд після смерті Сталіна. Вважаю, що саме на такому з’їзді ми повинні чистосердечно розповісти всю правду про життя і діяльність нашої партії і Центрального Комітету за звітній період... Ми ж були в керівництві країни разом зі Сталіним. Коли від колишніх в’язнів партія дізнається правду, нам скажуть: вибачте, як же таке? Відбувся XX з’їзд, а нам ні про що не розповіли... Злочини ж були? Нам самим, не чекаючи інших, слід сказати, що вони були. Коли нас будуть питати, то вже не стануть засуджувати. [28, с. 88.]

Реабілітаційний процес.

Розповідь учителя.

Процес реабілітації почався відразу після смерті Сталіна і здобув свого найбільшого поширення після XX з’їзду КПРС (лютий 1956 р.).

Перший етап (1953—1956). Реабілітація торкалася лише незнач­ної частини незаконно репресованих. Проголошуються масові амніс­тії. Відбувався демонтаж сталінської репресивної системи. Правоохо­ронна система приводиться у відповідність з принципами законності. Амністії.

Амністія 1953 р. — стосувалась осіб, засуджених на строк до п’я­ти років, а також засуджених за посадові, господарські та військові злочини. Вона мало торкнулася політичних в’язнів, які мали знач­но більші терміни ув’язнення.

Амністія 1955 р. — стосувалась осіб, що співробітничали з окупан­тами в роки війни, але не чинили злочинів.

Також проголошувались амністії для воїнів УПА, які складуть зброю, — і тих, хто утримувався в таборах. До 1957 р. було звільне­но понад 65 534 бійців ОУН—УПА.

Проте амністія не передбачала реабілітацію. Звільнені політичні в’язні продовжували носити клеймо «ворогів народу».

За 1954—1956 рр. було реабілітовано лише 8 тис. чоловік.

Ліквідація репресивної системи.

Восени 1953 р. було ліквідовано військові трибунали МВС та особливу нараду МВС, яка мала право застосовувати в адміністра­тивному порядку висилку, заслання та ув’язнення. У 1954 р. сфор­мовано Комітет державної безпеки (КДБ) СРСР і УРСР. Нові ор­гани були зобов’язані переглянути заведені на громадян політичні справи. У 1954 р. — створено комісію Президії ЦК КПРС із розслі­дування злочинів Й. Сталіна. У 1955 р.— запроваджено прокурор­ський нагляд. V

На початку 1956 р. скасовується постанова ЦВК СРСР від 1 груд­ня 1934 р. про порядок ведення справ «щодо підготовки і здійснен­ня терористичних актів» та постанови від 1 грудня 1934 р. та 14 ве­ресня 1937 р. про зміни в карно-процесуальному кодексі, за якими не дозволялися касаційні скарги в справах про шкідництво, терор і диверсії.

Також було розпочато роботу зі створення нового кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного кодексів, воєнного статуту.

Ліквідовано систему ГУЛАГу, в якому на 1954 р. утримувалося 949 тис. в’язнів.

Другий етап (1956—1959). Реабілітація стала масовою. Було ство­рено 90 спеціальних комісій, які мали право розглядати справи без­посередньо в таборах.

Спочатку реабілітації підлягали репресовані діячі КПУ — В. Чу­бар, С. Косіор, В. Затонський, М. Скрипник, ІО. Коцюбинський та інші. У липні 1956 р. в пресі з’явились повідомлення про реабіліта­цію драматурга М. Куліша, режисера Л. Курбаса та інших. Загалом до листопада 1959 р. державні інстанції, органи прокуратури і КДБ переглянули 4 млн 263 тис. справ на 5 млн 481 тис. чоловік. З їх кількості було реабілітовано 2 млн 684 тис. чоловік, що становило

% тих, на кого були заведені справи в репресивних органах України. Загалом за 1956—1963 рр, було повністю реабілітовано лише 250 тис. чоловік. На 1959 р. за політичні злочини в таборах утримувалось 11 тис. чоловік. З 1962 р. комісії по реабілітації по­ступово припинили свою роботу.

Реабілітації не підлягали колабораціоністи, активні діячі ОУН— УПА, жертви політичних репресій до 1934 р., а також всі репресо­вані за «український буржуазний націоналізм». Держава не визна­ла себе винною у депортації селян під час колективізації 1930-х років, вибіркової депортації із Західної України, депортації кримських татар, німців та інших народів з півдня України.

І

У подальші роки реабілітація продовжувала тривати, але за період 1963—1986 рр. було повністю реабілітовано 80 тис. чоловік.

Паралельно з реабілітацією жертв сталінських репресій відбули- I ся нові політичні репресії, вносилися зміни до законодавства, які збільшували можливості влади в їх проведенні. Так, ВР СРСР при- I йняла закон «Про кримінальну відповідальність за державні злочи- ; ни». У кримінальний кодекс було введено статтю «антирадянська

_!

агітація і пропаганда». Протягом 1954—1959 рр. за антирадянську діяльність було репресовано 3,5 тис. чоловік.

Запитання.

Як можна оцінити реабілітаційний процес за часів хрущовської «відлиги»?

Чому реабілітація не була повного?

Зміни вищого партійного керівництва УРСР.

Розповідь учителя.

За період правління М. Хрущова у вищому керівництві УРСР відбувалися неодноразові зміни. Вони були викликані: прагненням ¹ усунути від влади в республіці противників Хрущова, розширенням ’ повноважень республіканських органів влади, зміною ролі УРСР в СРСР.

За період 1953—1964 рр. змінилось декілька перших секретарів ЦК КПУ.

1953—1957 рр. Кириченко О. І. У період його правління відбу­вається «українізація» КПУ, здійснюється кампанія по реабілітації репресованих, ставиться питання про чистоту української мови, про І розвиток національної науки. Його відданість Хрущову не була не помічена. Після розгрому Хрущовим «антипартійної групи» (Мален-

_І

ков, Каганович, Молотов та ін.) Кириченка було відкликано до Моск­ви і призначено на посаду секретаря ЦК КПРС.

1957—1963 рр. Підгорний М. В. Вихованець сталінської шко- I ли партійних кадрів був слухняним виконавцем волі вищого керів-

І

ництва. У червні 1963 р. був висунутий Хрущовим на посаду секре­таря ЦК КПРС. Є відомості, що саме Підгорний згодом відіграв вирішальну роль в усуненні Хрущова від влади в жовтні 1964 р. Він був одним з претендентів на місце першого секретаря ЦК КПРС.

1963—1972 рр. Шелест П. Ю. Своєю кар’єрою зобов’язаний підтримці Хрущова і Підгорного. Коли постало питання про усунен­ня Хрущова, Шелест вважав, що об’єктивної необхідності заміню­вати Хрущова на Брежнєва не було: «Це моє тверде переконання, хоча сам брав участь у тому, що сталося».

Розширення повноважень союзних республік.

Розповідь учителя.

У період хрущовської «відлиги» було здійснено ряд заходів, які розширили права республік, у тому числі і УРСР.

Українці стали частіше висуватися на керівні посади в респуб­ліці, а також в Союзі.

Розширились функції і підвищилась відповідальність КПУ.

Активізувалась діяльність УРСР на міжнародній арені. Так, якщо в 1953 р. республіка була членом 14 міжнародних організацій, то в 1955 р. — 29. До 1959 р. УРСР підписала або приєдналася до 65 міжнародних договорів та інших актів. У 1954 р. Україну відвідало 69 закордонних офіційних делегацій, у 1956 р. — 145, 1958 р. — 305. Україну стали відвідувати і закордонні туристи. Так, якщо в 1953 р. їх було лише 805 чоловік, то вже в 1958 р. — 23 054. Зросли обсяги участі України в зовнішньоекономічних зв’язках СРСР.

Унаслідок реформи управління економікою в 1957 р. під конт­роль Ради Міністрів УРСР, зокрема рад народного господарства і міс­цевих рад депутатів трудящих, перейшло 97 % підприємств проти 34 % у 1953 р.

Розширилися права республіки у формуванні свого бюджету, у питаннях матеріально-технічного постачання, збуту продукції, бу­дівництва, використання капіталовкладень.

До підпорядкування республіки передавалися питання облас­ного адміністративно-територіального устрою, районування, відне­сення міст до обласного, республіканського підпорядкування.

До компетенції УРСР належали питання прийняття криміналь­ного, цивільного і процесуального кодексів, установлення основ за­конодавства про судоустрій та судочинство.

Та всі ці заходи здійснювалися під суворим контролем центру, до якого згодом знову повернулися його командні функції.

ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

Бесіда за запитаннями.

Що таке «відлига»? Які її складові?

Як відбувався процес реабілітації жертв сталінських репресій?

Чим були зумовлені зміни в українському керівництві?

У чому полягало розширення прав УРСР?

ПІДСУМКИ УРОКУ

Заключне слово вчителя.

Суспільно-політичне життя УРСР у 1953—1956 рр. проходило під знаком лібералізації радянського режиму. Вона включала в себе де­монтаж сталінської репресивної системи, засудження культу особи Сталіна, реабілітацію жертв масових репресій, послаблення контро­лю держави над суспільно-політичним життям, розширення прав республік тощо. Але реформи у політичній сфері були половинчас­тими і непослідовними. Вони не торкалися основ тоталітарного ре­жиму, залишалася монополія КПРС у всіх сферах суспільного жит­тя, недоторканними виявились догми марксизму-ленінізму.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати текст підручників: § 13—14 [25]; § 19—20 [19]; §12 [19].

Випереджальне завдання: підготуватися до семінарського за­няття за темою «Стан економіки України наприкінці 1950 — у пер­шій половині 1960-х років».

Додаткова література.

Баран В. Україна 1950—-1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. — Львів, 1996.

Баран В., Даниленко В. Україна в умовах системної кризи (1946— 1980 рр.). — К., 1999.

Верт Н. История Советского государства. 1900—1991. — М., 1992.

Грицак Я. Нариси історії України. Формування модерної української нації XIX—XX ст. — К., 2000.

Пыжиков А. Хрущовская «оттепель» (1953—1964). — М., 2002.

Хрущов Н. Воспоминания.

УРОК№17

Тема. Стан економіки України наприкінці 1950-х — у пер­

шій половині 1960-х років.

Мета. Показати суперечливість реформаторської діяльності

М. Хрущова, її вплив на розвиток України. Формувати уміння аналізувати та порівнювати економічні проце­си. Виховувати почуття патріотизму, толерантності, поваги до історичного минулого своєї держави.

Тип уроку: вивчення нових знань.

Обладнання: підручник, хрестоматія, стінна карта «Україна у період десталінізації (1953—1964)», атлас.

Основні поняття і терміни: раднаргосп, вертикальна і горизонталь­на системи управління, екстенсивний та інтенсивний методи розвитку народного господарства.

Основні дати: 1954 р. — початок освоєння цілинних земель; 1957 р. — запровадження системи раднаргоспів; початок масово­го житлового будівництва; 1958 р. — ліквідація МТС;

р. — початок адміністративного запровадження в сільському господарстві вирощування кукурудзи без урахування природнокліматичних та інших умов;

р. — створення республіканського раднаргоспу УРСР; 1961 р. — грошова реформа; 1964 р. — запрова­дження пенсій для колгоспників.

Структура уроку

Вивчення нового матеріалу

Реформи в сільському господарстві та їхні наслідки.

Реформи промисловості та системи управління народним господарством.

Реорганізація партійних органів.

Реформи в соціальній сфері.

Закріплення нових знань

Підсумки уроку

Домашнє завдання

ХІД УРОКУ

І. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Даний урок можна провести за одним із двох варіантів.

Варіант І

Семінарське заняття.

План

Стратегія реформ.

Хрущовські реформи і Україна.

Успіхи і невдачі реформ.

Варіант II

Реформи в сільському господарстві та їхні наслідки. Завдання.

У ході розповіді вчителя учні заповнюють таблицю.

РЕФОРМИ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ
Заходи	Результати, наслідки

, Розповідь учителя.

Найслабшою ланкою радянської економіки було сільське госпо­дарство. На 1945 р. воно становило 60% довоєнного виробництва.

Рівень зростання продукції в сільському господарстві за період

1952 рр. складав лише 10%, у той час як у промисловос­ті— 230 %. До того ж, сільське господарство було збитковим. Усі повоєнні роки в історії сільського господарства заповнені всіляки­ми реформаторськими планами, які лише завдавали йому нових ударів. У 1946 р., коли в українському селі лютував голод, з іні­ціативи М. Хрущова були розпочаті економічно необґрунтовані роботи щодо освоєння заплав Дніпра, його притоків Ірпеня, Остра та інших річок. У 1948 р. розгорнулася нова кампанія — меліо­рація земель і осушення боліт. Усупереч очікуваним наслідкам на осушених землях укіс трав не збільшився, а навпаки, зменшився. Проте це не застерегло М. Хрущова від нових експериментів. Одним з таких експериментів було створення замість сіл «агроміста» з на­селенням п’ять тисяч мешканців (перше таке «агромісто» було створено в Київській області). Ця кампанія супроводжувалась лік­відацією неперспективних сіл. І хоча від ідеї «агроміст» швидко відмовилися, кампанія з ліквідації неперспективних сіл мала своє продовження у наступні десятиліття.\Реалізація цієї програми призвела б до насильної ліквідації селянс'ї'в^ як класу. Невгамовна натура Хрущова шукала нових ініціатив. У^їа^алі в ці роки про­явилися всі риси характеру Хрущова як лідера держави. Це перш за все, необміркованість у висуванні всіляких ініціатив, невиправ­дана поспішність у вирішенні складних і великих господарських > справ. Так, наприклад, він організував почин працівників Шпо- лянського району Київської області з виконання трирічного плану розвитку тваринництва 1949—1951 рр. за один рік під гаслом: ; «Шполянці підкоряють собі час».

Таким чином, всі спроби наприкінці 1940-х років стимулювати

сільськогосподарське виробництво не мали успіху. Не допомогло [ й укрупнення колгоспів у 1950 р., кількість яких скоротилась на 142 % і складала на кінець року 19 295.

Початок реформування на селі було покладено на вересневому І 1953 р. Пленумі ЦК КПРС, який намітив заходи, спрямовані на »піднесення сільського господарства. Так, передбачалось укріплення І матеріально-технічної бази господарств, матеріальне заохочення І мешканців села, підвищення закупівельних цін на сільгосппродук- I цію, зменшення податків на присадибне господарство, списування [ заборгованості колгоспів, поліпшення якісного складу керівників і сільськогосподарських підприємств тощо.

Завдяки цим заходам сільське господарство вперше за довгі роки [ стало рентабельним. Середина 1950-х років була періодом найбіль­шого піднесення в історії колгоспно-радгоспної системи СРСР. Ва­лова продукція сільського господарства за 1954—1958 рр. порівня­но з попередньою п’ятирічкою зросла на 35,3 % .

Позитивні зрушення були б більш вагомими, якби не фантастичні надпрограми, що почали втілюватися у життя вже в 1954 р. Пер­шою такою програмою стало освоєння цілинних і перелогових земель, яку було започатковано на лютнево-березневому Пленумі ЦК КПРС. Суть цієї програми полягала в освоєнні майже 13 млн га цілинних і перелогових земель (пізніше цю цифру збільшили до 28—30 млн га) Казахстану, Сибіру та Північного Кавказу. Україні в цій програмі відводилася роль джерела матеріальних і людських ресурсів. Уже 22 лютого 1954 р. на цілину було відправлено пер­шу групу українських механізаторів. Загалом за 1954—1956 рр. на постійну роботу в цілинні райони виїхало 80 тис. осіб. А до

р. в цілинні райони було відправлено 90 тис. тракторів і сіль­ськогосподарських машин, виготовлених на українських підпри­ємствах.

Другою надпрограмою стала «кукурудзяна епопея». У червні 1954 р. Хрущов звернувся із закликом про розширення посівів ку­курудзи. Лютневий 1955 р. Пленум ЦК КПУ прийняв рішення про збільшення площ посівів кукурудзи понад 5 млн га земель (1953 р. посіви кукурудзи займали майже 2,2 млн га). Проте кукурудзяна компанія не дала очікуваного результату. Досягти такої врожайно­сті, як в СІЛА, — 70—150 ц/га не вдалося. Врожайність складала 25—30 ц з га. Натомість в багатьох районах невиправдано величезні посіви кукурудзи призвели до порушення сівозміни, структури ґру­нтів, зниження врожайності зернових тощо.

Третя надпрограма полягала в різкому збільшенні виробництва м’яса та іншої продукції тваринництва та бажанні обігнати за цими показниками провідні капіталістичні країни. З цією метою розпочалося будівництво гігантських відгодівельних комплексів, їх будівництво створило проблему забезпечення кормами і ветери­нарного обслуговування худоби. Існуючі покоси багаторічних трав не могли дати необхідної кількості кормів, а спроба забезпечити тваринництво кормами за рахунок засіву луків кукурудзою та іншими рослинами, які дають значну кількість зеленої маси, ви­кликало цілу низку нових проблем. Місцеві породи тварин не були звичні до нових кормів. Не було налагоджено виробництво комбікормів. Розпочалась масова ерозія ґрунтів і як результат їх вихід із сільськогосподарського обороту. Потрібний був новий рі­вень ветеринарного обслуговування тощо.

З 1956 р. розпочався новий наступ на присадибні господарства колгоспників. Знову проводилося скорочення ділянок, законодавчо І закріплювалася кількість худоби, яку могли тримати селяни. Та­кож заборонялося годувати худобу хлібом, зерном, крупами, купле­ними в магазинах, тощо. У 1959 р. було прийнято постанову про заборону в містах і робітничих селищах утримувати худобу і мати присадибні ділянки. Ці заходи завдали нового удару по тваринництву, | загострили продовольчу проблему в країні.

У 1957—1960 рр. була проведена нова кампанія по укрупненню колгоспів, у результаті якої посівні площі одного колгоспу збільшу - |; валися в три рази. Кількість колгоспів скоротилась до 9,5 тис. У цей І же період набула поширення кампанія по перетворенню колгоспів на радгоспи. Значна кількість колгоспників підтримувала останні заходи, бо отримувала гарантовану оплату праці і пенсійне забезпе­чення у старості.

У 1958 р. було ліквідовано МТС. Сільгосптехніку, що їм належа- і ла, мали викупити колгоспи за завищеними цінами упродовж 1,5 року. Це був ще один удар по сільському господарству. Зросли борги колгоспів державі. Кваліфіковані механізатори, шофери не бажали переїздити з міста до села. У більшості колгоспів не було І' умов для зберігання і кваліфікованого утримання техніки.

У 1962 р. у сільському господарстві запровадили територіальну І систему управління: створювалися виробничі колгоспно-радгоспні І управління, які об’єднували 3—4 адміністративні райони. Та й ця реформа не дала бажаних результатів. Управлінський апарат аграр- і ного сектора не скоротився, як передбачалося, а навпаки — зріс.

Зрештою непродумана реформаторська політика у сільському І господарстві обернулася кризою. Посуха 1963 р. призвела до ско­рочення валового збору зернових на ЗО %. Щоб уникнути голоду, радянське керівництво змушене було вдатись до закупівлі зерна. І За кордоном було закуплено 9,4 млн тонн — 10 % валового збору.

На закупку було витрачено третину золотого запасу СРСР — і 372,2 тонн золота.

Криза 1963 р. призвела до часткового відновлення матеріальних ; стимулів праці колгоспників.

З 1958 по 1964 р. обсяг валової продукції колгоспів зріс лише на 3 %.

Бесіда за запитаннями.

У чому головна причина невдач реформування сільського гос- I подарства?

Назвіть основні наслідки реформ у сільському господарстві.

Реформи промисловості та системи управління народним

господарством.

Розповідь учителя.

Незважаючи на те що нове радянське керівництво багато уваги приділяло розвитку сільського господарства, все ж пріоритет зали­шався за важкою промисловістю. У 1955 р. було відкинуто страте­гію на пріоритетний розвиток галузей промисловості групи «Б». У республіці розвивалися галузі, що закріплювали за УРСР статус паливно-енергетичної, металургійної бази СРСР, важливого району важкого машинобудування і воєнної промисловості. У 1952—1955 рр. було збудовано Каховську ГЕС, а до кінця десятиріччя, ще ряд елект­ростанцій, які загалом збільшили виробництво електроенергії у 1,9 разу. Продовжувався процес розвитку вугільної, нафтової і га­зової промисловості. Так, у 1951—1958 рр. було побудовано 263 шах­ти, розроблено значну кількість родовищ нафти та газу.

Хрущов був упевнений, що існуючий в СРСР суспільний лад має необмежені можливості для розвитку і покращання життя людей. Єдине, що стримує розвиток, — це неправильне керівництво. Головне питання, таким чином, полягає в тому, щоб навчитися управляти су­спільством. Тому однією з турбот Хрущова був пошук найкращої орга­нізації державного апарату і системи управління суспільством. Деся­тиріччю правління Хрущова притаманні постійні реорганізації системи управління і постійні переміщення керівних кадрів.

Ідеологічним обґрунтуванням змін у системі управління стала ідео­логічна установка на побудову «загальнонародної держави», яка замінила постулат про «диктатуру пролетаріату».

Перші реформи в системі управління розпочалися відразу після смерті Сталіна. У квітні 1953 р. було прийнято рішення про скоро­чення числа міністерств союзного (з ЗО до 20) і союзно-республікан­ського (з 21 до 13) підпорядкування. Це був перший відчутний крок у бік зростання ролі республіканських органів влади. З 1953 по 1956 р. близько 10 тис. підприємств УРСР перейшли в підпорядку­вання республіканським органам влади. Таким чином, частка рес­публіканської промисловості зросла з 30 до 76 %.

У травні ліквідовано Міністерство юстиції СРСР, функції якого були передані союзним республікам. Компетенції УРСР стосувалися питання прийняття кримінального, цивільного і процесуального кодексів, установлення основ законодавства про судоустрій та судо­чинство.

Розширилися права республіки у формуванні свого бюджету, у пи­таннях матеріально-технічного постачання, збуту продукції, будів­ництва, використання капіталовкладень. У ведення республіки передавалися питання обласного адміністративно-територіального устрою, районування, віднесення міст до обласного, республікан­ського підпорядкування.

На початку 1954 р. ЦК КПРС ухвалив рішення про зменшення кількості працівників адміністративно-управлінського апарату. За період 1954—1955 рр. в республіці було звільнено понад 61 тис. чоловік.

Перша спроба здійснити децентралізацію управління промислові- І стю й скорочення більшості союзних міністерств була зроблена на }. грудневому пленумі ЦК КПРС 1956 р., проте вона не вдалась. Лют­невий пленум 1957 р. зрештою прийняв пропозицію Хрущова.

На виконання цього рішення 31 травня 1957 р. сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон «Про подальше вдосконалення органі- I зації управління промисловістю і будівництвом в УРСР». Стара система галузевого, вертикального, централізованого управління ліквідовувалася. На її місце прийшла система раднаргоспів, які 1 здійснювали територіальне планування й управління промисло­вістю та будівництвом у межах відповідних економічних адмініст­ративних районів. На території УРСР було створено 11 раднар- і госпів: Київський (Київщина, Житомирщина, Чернігівщина,

' Черкащина і Кіровоградщина), Харківський (Харківщина, Полтав- I щина, Сумщина), Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Тернопільська), Вінницький, Ворошиловградський (нині Луган­ський), Дніпропетровський, Запорізький, Одеський, Сталінський >, (Донецьк), Станіславський, Херсонський адміністративні економічні райони.

| За цією реформою в Україні ліквідовувалося 11 промислових і бу- I дівельних міністерств, а два міністерства перетворено з союзно-рес­публіканських на республіканські. На кінець року із загальносоюз­них залишились 7 міністерств: хімічної, радіотехнічної, авіаційної, 1 суднобудівної промисловості, середнього машинобудування і транс- I портного будівництва, міністерство оборони, якому було підпоряд- і ковано міністерство загального машинобудування, і міністерство з пи- I тань електростанцій.

У результаті вжитих заходів 97 % промисловості УРСР опинило- I ся у підпорядкуванні республіканських органів влади.

У рамках раднаргоспів підприємства об’єднувалися в трести і ком­бінати за галузевим принципом, підпорядковуючись відповідним 1 галузевим управлінням. Також спрощувалася система управління і на рівні підприємств.

У вересні 1957 р. затверджено Статут раднаргоспів, за яким їх рйпенняГмогла скасовувати тільки Рада Міністрів УРСР, а Рада Мі­ністрів СРСР могла лише припиняти їх дію.

Мета даної реформи полягала в подоланні недоліків і помилок галузевої системи управління, яка створювала відомчі бар’єри між підприємствами різних міністерств.

У 1960 р. в УРСР було створено ще три раднаргоспи: Кримський, Черкаський (Черкаська і Кіровоградська обл.) і Полтавський.

Нова система управління породила певні труднощі і посилила так зване місництво. Для подолання цих тенденцій було створено Україн­ську раду народного господарства. У 1962 рі замість 14 економічних адміністративних районів було створено 7 економічних районів: До­нецький (Донецька і Луганська обл.), Київський (Київська, Жито­мирська, Черкаська, Чернігівська обл.), Львівський (Львівська, Во­линська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська обл.), Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівець­ка), Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька й Кіровоград­ська), Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська), Чорномор­ський (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кримська обл.). Також указом Президії ВР УРСР республіканські Держплан і Держбуд та Українська рада народного господарства були перетворені на союзно- республіканські органи. Таким чином, на кінець правління Хрущо­ва відбувається поступове відновлення вертикальної системи управ­ління, обмежується роль республіканських органів влади, особливо роль місцевих органів влади.

Запровадження системи раднаргоспів призвело до збоїв у вико­нанні завдань шостої п’ятирічки. Щоб приховати від населення не­вдачі, було прийнято рішення розробити новий семирічний план (1959—1965). Проте його реалізація не дала бажаних результатів. За 1959—1963 рр. обсяги промислового виробництва зросли лише на 56 %, а продуктивність праці тільки на 29 %.

Позитивні наслідки запровадження системи раднаргоспів:

скоротився адміністративно-управлінський апарат;

система управління стала більш раціональною у використанні матеріальних і трудових ресурсів;

підприємства почали працювати в інтересах тих територій, де були розташовані, між ними налагоджувалися взаємовигідні зв’яз­ки, скоротились безглузді перевезення;

збільшилося виробництво товарів народного споживання;

розширилися господарчі права республік і органів місцевого управління.

: Самостійна робота за підручником.

Виписати в зошит основні здобутки в розвитку промисловості УРСР.

Реорганізація партійних органів.

Розповідь учителя.

І Низька віддача від попередніх реформ спонукала М. Хрущова до пошуку нових способів прискорення розвитку країни. Проте нові реформаторські рішення не виходили за межі комуністичної ідеоло­гії. Вихід з такого становища Хрущов вбачав у нових змінах у сис­темі управління.

У 1962 р. при збереженні галузевих відділів ЦК КПРС керівні пар­тійні органи на місцях (обкоми, райкоми тощо) були поділені за вироб­ничим принципом — на промислові й сільськогосподарські. Одночас­но відбулося злиття партійних і державних контролюючих органів. .

Метою цих змін, говорилось у постановах, було забезпечення справ­ді оперативного й повсякденного партійного керівництва народним господарством.

У межах областей утворилися дві самостійні партійні організації. Для координації їх дій у ЦК КПУ було створено Президію, що складала­ся з двох бюро: з керівництва промисловістю і сільським господарством.

За таким самим принципом відбулась перебудова профспілкових і комсомольських організацій.

Запитання.

Про що свідчили дані зміни?

Чи могли вони змінити ситуацію в країні?

Реформи в соціальній сфері.

Розповідь учителя.

[ Реформування соціальної сфери, крім переслідування мети по­кращання життєвого рівня населення і відповідно наближення до ♦світлого майбутнього», мали ще й іншу мету. Успіх у соціальній політиці давав би Хрущову підтримку з боку народу і додаткові переваги в боротьбі за владу з його опонентами.

Робота за підручником.

Скласти таблицю «Реформи М. Хрущова у соціальній сфері». Зразок таблиці.

Населення	Реформи	Результати і наслідки
Міста
Села

Отже, робить висновок учитель, реформи в соціальній сфері були найбільш відчутними для населення. В цілому вони сприяли підви­щенню рівня життя.

ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

Завдання. (

Висловіть свою точку зору щодо слів кінорежисера Михайла Ром- ма про Хрущова: «...Забудеться і Манеж, і кукурудза... а люди бу­дуть довго жити в його будинках. Звільнені ним люди... і зла на нього ніхто не буде мати...»

ПІДСУМКИ УРОКУ

Заключне слово вчителя.

Таким чином, промисловість і сільське господарство України в пер­шій половині 1950-х років знаходились на піднесенні і динамічно розвивались. Але ті реформи і підґрунтя, на якому розвивалась еко­номіка України, заклали той негативний потенціал, який згодом призвів до втрати динамізму і кризи.

Хрущовські реформи засвідчили, що соціалістична модель розвит­ку суспільства принципово не піддається реформуванню. Будь-які реформи призводять або до утвердження сталінської моделі, або до запровадження ринкових відносин.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати текст підручників: § 15—16 [25]; § 21 [16]; § 13 [19].

УРОК№18

Тема. Культура і духовне життя в Україні наприкінці

х — у першій половині 1960-х років.

Мета. Показати нові тенденції у розвитку української куль­

тури наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років. Розкрити вплив процесів десталінізації на розвиток культури. Формувати в учнів інтерес до культурних надбань народу. Виховувати в учнів високі моральні якості на кращих зразках національної культури.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, хрестоматія, стінна карта «Україна у період десталінізації (1953—1964)», атлас.

Основні поняття і терміни: русифікація, ідеологізація, шістдесят­ники, антицерковна кампанія, НТР.

Основні дати: 1955 р. — стаття О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність»; 1956 р. — створення Міністерства куль­тури УРСР; 1958 р. — запровадження обов’язкового восьмирічного навчання; квітень 1959 р. — Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в УРСР», за яким вивчення україн­ської мови дітьми здійснювалося за бажанням батьків; 8 березня 1963 р. — зустріч М. Хрущова з творчою ін­телігенцією; 1963 р. — республіканська конференція з питань культури української мови.

Структура уроку

Перевірка знань

Вивчення нового матеріалу

Історичні умови розвитку української культури.

Розвиток науки.

Реформи в системі освіти.

Десталінізація та її вплив на літературно-мистецьке життя. Шістдесят­ники.

Антицерковна кампанія.

Закріплення нових знань

Підсумки уроку

Домашнє завдання

ХІД УРОКУ

І. ПЕРЕВІРКА ЗНАНЬ

Історичний диктант.

Реформаторська діяльність М. Хрущова розпочалася з промис­ловості чи сільського господарства?

Уперше Радянський Союз розпочав масову закупівлю зерна за кордоном у ... р.

Скільки раднаргоспів було створено в Україні в 1957 p.?

Яка програма в сільському господарстві почала реалізовувати­ся раніше: освоєння цілини чи масове поширення кукурудзи?

Утворення раднаргоспів передбачало централізацію чи децент­ралізацію управління промисловістю?

МТС були ліквідовані, а їхню техніку було продано колгоспам У - Р-

Найбільш результативними були реформи М. Хрущова в галузі сільського господарства, промисловості чи соціальної сфери?

Коли була проведена грошова реформа?

У 1950—1960-ті роки переважали матеріальні чи моральні сти­мули праці робітників?

Масове житлове будівництво починається з ... р. (1956, 1957, 1958 рр.)

У 1950—1960-ті роки переважаючим був розвиток галузей промисловості групи «А» чи «Б»?

Чи передбачали реформи Хрущова у промисловості запрова­дження ринкових механізмів регулювання?

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Історичні умови розвитку української культури. ^ф Розповідь учителя.

Українська культура кінця 1950-х — початку 1960-х років розви­валась в умовах «відлиги», яка мала значний вплив на всі процеси культурного життя. Послаблення адміністративного тиску, політи­ки самоізоляції, жвавий культурний обмін стимулювали культурне життя, сприяли духовному розкріпаченню.

Суттєвий вплив на формування ідеології суспільства справило святкування в 1954 р. 300-річчя Переяславської ради. На честь цієї події ЦК КПРС схвалив «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654—1954)». У документі наголошувалося, що ця подія є важливою для всього радянського народу. Запорукою подальшого успішного розвитку українського народу мають стати взаємодопо­мога і дружба з «братнім російським народом».

Політична «відлига» привела до нової хвилі «українізації». Зно­ву постало питання про збереження і розвиток української мови.

Такі історичні умови сприяли новому піднесенню української культури, можна навіть говорити про її чергове відродження.

Розвиток науки.

Робота за підручником.

Самостійно скласти тезовий план відповіді на запитання:

Особливості розвитку науки. Вплив НТР.

Здобутки української науки.

Реформи в системі освіти.

Розповідь учителя.

Напередодні реформи в пресі розгорілась дискусія щодо принци­пів і напрямів реформування школи (1958). Багато суперечок ви­кликав пункт: батьки учнів самі повинні обирати мову, якою будуть навчатися їхні діти.

Така теза не отримала підтримки навіть серед вищого партійного керівництва КПУ, які вважали, що українська мова має залишати­ся обов’язковою для вивчення. На захист української мови вислов­лювався і перший секретар КПУ П. Шелест. Було зрозуміло, що батьки з метою полегшення майбутньої кар’єри своїх дітей обирати­муть у школах російську мову навчання.

Проти такої тези виступила й українська творча інтелігенція. У ре­золюції партійних зборів київських письменників було заявлено: «Віддати лише на волю батьків вирішення питання, яку мову в обо­в’язковому порядку вивчатимуть їх діти,— не можна!».

Однак Хрущов виявив твердість і наполіг на тому, щоб у респуб­ліканському законі про народну освіту залишився пункт про факуль­тативність вивчення української мови. Як результат з 1959 до 1965 р. кількість російських шкіл в УРСР зросла з 4192 до 4703, а кількість українських скоротилась з 25 308 до 23 574. Проте ця статистика не повністю відображає процес: більшість українських шкіл були неве­ликими (декілька сотень учнів), у той час як у російських навчало­ся по декілька тисяч учнів.

На початку 1960-х років процес русифікації ще не набув загроз­ливого характеру, а нові зміни у школі дали позитивний результат у справі національного відродження.

За реформою народної освіти передбачався перехід до обов’язко­вого 8-річного навчання. Десятирічки перетворювалися на одинадця- тирічки. Розширювалась мережа шкіл-інтернатів. Покращувалась система підготовки вчителів. Політехнізація освіти призвела до того, що учень, виходячи зі стін школи, отримував найбільш поширені в промисловості і сільському господарстві професії.

У 1965 р. було прийнято рішення про поступовий перехід у ви­щих навчальних закладах УРСР на українську мову навчання. Але воно так і не було реалізоване.

Десталінізація та її вплив на літературно-мистецьке жит­тя. Шістдесятники.

Даний етап уроку вчитель може провести за одним з двох варіантів.

Варіант І

Розповідь учителя.

Десталінізація, яка була основним змістом «відлиги», сприяла духовному оновленню життя суспільства.

Першими проявами «відлиги» в галузі культури стали стаття

В. Померанцева «Об искренности в литературе», що з’явилась у жур­налі «Новый мир», головним редактором якого був Твардовський, повість І. Еренбурга «Оттепель», роман М. Дудінцева «Не хлебом единым». Ці твори поставили важливе питання: чому правда в літе­ратурі підмінялася брехнею, яке призначенн я інтелігенції, що в на­шій історії замовчувалося або перекручувалося.

Першою «ластівкою» духовного пробудження в Україні стала публікація у червні 1955 р. в «Литературной газете» статті О. Дов­женка «Мистецтво живопису і сучасність». У ній містився заклик «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму». Цей заклик був сприйнятий українською інтелігенцією як сигнал для пошуку нових творчих можливостей.

Ще більших сподівань у творчої інтелігенції викликав XX з’їзд КПРС. У його резолюціях підкреслювалася необхідність розширен­ня прав союзних республік у господарському та культурному будів­ництві. Теоретичною базою такого рішення була теза про те, що «соціалізм не тільки не усуває національних відмінностей, а навпа­ки, забезпечує всебічний розвиток і розквіт економіки та культури всіх націй і народностей».

Раніше за інших на нову ситуацію відреагували письменники. З нових позицій були написані автобіографічна повість 0. Довженка «За ширмою», поеми «Розстріляне безсмертя», «Мазепа» та повість «Третя рота» В. Сосюри, романи Л. Первомайського «Дикий мед» та «Вир» Гр. Тютюнника. Важливу роль у культурному процесі,віді­грали твори О. Гончара «Людина і зброя», М. Стельмаха «Кров люд­ська — не водиця», «Хліб і сіль», «Правда і кривда». З поезією та прозою активно виступали В. Симоненко, М. Руденко, Л. Костенко, Д. Павличко, М. Вінграновський, Р. Рубківський, 10. Мушкетик,

І. Чендей, І. Драч, В. Шевчук. Літературну критику представляли

І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, В. Мороз та інші.

Політична «відлига» спричинила нову хвилю «українізації». Знову було порушено питання про збереження української мови та розши­рення сфери її вживання. Пом’якшення у мовній сфері сприяли появі низки нових україномовних видань. За період з 1956 по 1958 р. їх збільшилося з 49 до 64. Україномовні газети в республіці на 1956 р. становили майже 77 %.

Період хрущовської «відлиги» був характерний і певним віднов­ленням історичної справедливості — поверненням в українську куль­туру імен незаслужено забутих або несправедливо репресованих. Особливу активність виявляв у цьому М. Рильський. Саме завдяки

■

1 йому було посмертно реабілітовано поетів О. Олеся, М. Вороного. $ Він домігся перевидання творів видатних українських композито- I рів XVIII—XIX ст.

Значну роботу провели створені в 1956 р. комісії щодо впорядку- і вання посмертної спадщини. Вони, зокрема, опрацювали твори В. Чу- I мака, В. Еллана-Блакитного, а також репресованих Б. Бобинського,

І О. Досвітнього, Г. Косинки, М. Ірчана, М. Куліша, Д. Фальківсько- I го та інших.

Багатьох літераторів поновили в правах членів Спілки україн- I ських письменників. Серед них Н. Забіла, Г. Єиік, Б. Коваленко, І В. Поліщук, Г. Овчаров, 3. Тулуб, Г. Хоткевич, Е. Шехтман, О. Ко­вінька, В. Мисик та інші.

У другій половині 1950-х років більше уваги стали приділяти І збереженню історико-культурної спадщини. Держава взяла під охо- ; рону пам’ятники історії та культури України.

Процеси лібералізації змусили компартійну верхівку визнати де- , які свої помилки. Так, була визнана помилковою оцінка опери К. Данькевича «Богдан Хмельницький» та інших творів.

Та поряд з процесом «українізації» починається нова хвиля руси­фікації. Поштовхом до неї стала освітня реформа.

Покоління митців «відлиги» не вписувалося у жорсткі ідеологіч- | ні межі «будівника комунізму». Згодом це покоління митців отри- > мало назву «шістдесятники» — молопе покоління талановитих лі- і теоаторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою. 1 а і? громадською діяльністю. Сприйнявши десталінізацію як поча- I ток оздоровлення радянського суспільства, вони намагалися зроби- I ти якомога більше для оновлення, олюднення всіх сторін суспільно-

ґо життя.

Провідне місце серед покоління молодих поетів належало В. Си- | моненку. Основною ідеєю його творчості була безмежна любов до ; рідної землі. Стрімко увійшла в українську літературу наприкінці і 1950-х років Ліна Костенко. Її поезія засвідчувала непересічний та- I лант поетеси, її природну мудрість глибоко філософськи осмислюва- і ти дійсність, генерувати нові оригінальні думки, подаючи їх у чудо­вій поетичній формі.

Плідною і багатою в новій суспільно-політичній атмосфері була »творчість українських композиторів як офіційного, традиційного, так і нетрадиційного напрямів у музиці. Українське музичне мисте- цтво збагатилося творами Б. Лятошинського, А. Кос-Анатольсько- I го, С. Людкевича, братів Г. та П. Майбородів, Ю. Майтуса, Л. Реву- | цького, А. Штогаренка та інших. Новаторством була позначена

авангардна музика Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сільвестро- ва, В. Загоруєва.

Нову хвилю в кінематографі представляли С. Параджанов, Ю. Іл- лєнко, Л. Осика.

Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М. Де- регуса, М. Божія, К. Трохименка, О. Шов^уненка, В. Бородая, на­родних майстрів К. Білокур, М. Приймаченко, Г. Василащук. Ори­гінальні форми й незвичний зміст принесла творчість художників

О. Заливахи, А. Горської, В. Кушніра, В. Зарецького. З рухом шіст­десятників тісно пов’язане ім’я талановитої художниці Т. Яблон- ської. Разом з В. Зарецьким вона стала основоположником і фун­датором фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві, який незважаючи на певні труднощі зберігся і набув роз­витку в наступні десятиріччя.

Пожвавлення в національно-культурному житті зумовило зрос­тання в суспільстві інтересу до театрального мистецтва. Багатьох приваблювало мистецтво таких майстрів сцени, як В. Доброволь- ський, Н. Ужвій, Ю. Лавров, Є. Пономаренко, М. Романов, К. Хох- лов. Традиції Л. Курбаса творчо наслідували його учні — режисер Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягло, В. Скляренко та інші.

З оригінальними ідеями та творчими знахідками влились в рух шістдесятників І. Драч, М. Осадчий, Є. Свертюк, І. Світличний, М. Горинь, С. Караванський, В. Мороз, М. Лукаш, В. Стус, М. Хо­лодний, І. Калинець, І. Стасів-Калинець та інші.

Ідеї шістдесятників приваблювали молодь. У Києві та Львові ви­никли клуби творчої молоді, що об’єднували молодих інтелектуа­лів. Характерною особливістю їх діяльності був пошук оригіналь­них форм художнього самовираження, культивування національних культурних традицій і здобутків.

Така діяльність шістдесятників не могла не налякати владні структури. 8 березня 1963 р. після зустрічі М. Хрущова з творчою інтелігенцією, на якій він піддав брутальній критиці митців, роз­почалася чергова ідеологічна кампанія проти шістдесятників. Кри­тика доповнювалася адміністративними заходами: забороною дру­кувати твори, влаштовувати творчі вечори, забороною існування клубів тощо. Під таким тиском частина інтелігенції відійшла від активної громадської діяльності, зосередившись на професійній діяльності, не йдучи на конфронтацію з владою і висловлюючи свої ідеї в завуальованій формі. Інша частина — залишилась на своїх позиціях, ставши в опозицію до існуючої влади, тобто диси­дентами (незгодними).

Варіант II

Самостійна робота.

Складіть розгорнутий план відповіді на запитання «Культура і ду­ховне життя в Україні в період хрущовської “відлиги”».

Приблизний плай відповіді

Суспільно-політичне становище

Критика культу особи Сталіна, десталінізація як умова онов­лення й лібералізації суспільства загалом і культури зокрема.

Поняття та хронологічні рамки хрущовської «відлиги», її вплив на національно-духовне пробудження і культурний роз­виток України.

Спроби реформування освіти

Проголошення М. Хрущовим курсу на перебудову народної освіти (квітень 1958 р., XIII з’їзд ВЛКСМ).

Скасування плати за навчання у старших класах середніх шкіл та вузах (1956 р.).

Істотне збільшення фінансування освіти, зростання кількос­ті студентів.

Прийняття нового шкільного закону (1959 р., в основу був покладений принцип поєднання загальноосвітнього і політех­нічного навчання; право батьків вибирати для своїх дітей мову навчання).

Посилення уваги до української мови

Перевидання «Словника української мови» Б. Грінченка.

Критика концепції всебічної залежності творчості україн­ських письменників від «російської передової культури».

Широке святкування по всій республіці 100-річчя від дня народження І. Франка (серпень 1956 р.).

Проведення Київським університетом та Інститутом мово­знавства УРСР конференції з питань культури української мови (1963).

Певне розширення меж творчої культурної та наукової діяль­ності. Повернення культурної спадщини.

Пом’якшення цензури.

Реабілітація відомих діячів культури, повернення їх творів до читача.

Відміна низки помилкових партійних постанов 1940-х років.

Поява низки суспільно-політичних, наукових та літератур­них журналів: «Прапор», «Український історичний журнал», «Радянське літературознавство», «Всесвіт», «Знання та пра­ця» та інші.

Підготовка багатотомної історії України та історії міст і сіл республіки.

Посилення контактів української інтелігенції із закордон­ними культурними та науковими центрами.

Громадське пробудження і національне відродження.

Заснування в Києві клубу творчрї молоді «Супутник»

(1959 р., Л. Танюк та інші). V

Створення клубу творчої молоді «Пролісок» (Львів, М. Косів та інші).

Організація шістдесятниками поїздок по Україні, творчих вечорів, самвидаву.

Активізація літературного та мистецького життя.

Збагачення української літератури новими художніми тво­рами відомих митців («Зачарована Десна», «Поема про море»

Довженка, «Людина і зброя» О. Гончара, «Правда і крив­да» М. Стельмаха, поезії М. Рильського, В. Сосюри, А. Ма­лишка та інших).

Вихід на літературні та суспільні терени плеяди творчої мо­лоді — шістдесятників (Ліна Костенко, В. Симоненко, Д. Пав- личко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Коротич, В. Стус, Г. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, І. Дзюба,

Світличний, Є. Сверстюк, В. Чорновіл, В. Мороз, М. Осад­чий та інші).

Зростання популярності театрального мистецтва, кіно (пре­стижних міжнародних премій удостоєно кінофільм Ю. Іллєн- ка «Білий птах з чорною ознакою», у якому піднімались національно-культурні проблеми).

Покладення краю «сталініані» в мистецтві, вилучення з му­зеїв, виставок, галерей чисельних полотен і скульптур «вождя всіх народів».

Заснування щорічної Шевченківської премії за кращі досяг­нення в галузі літератури, журналістики, мистецтва та архі­тектури (1962).

Політика властей щодо релігії та церкви в 1950-х роках.

Прийняття постанови ЦК КПРС «Про помилки в проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення» (1954).

Повернення репресованих священиків, а також ліквідованої в 1946—1949 рр. греко-католицької церкви.

Висновок. Суперечливий характер хрущовської «відлиги» в духовній сфері.

Погіршення якісних показників освіти.

Русифікація.

Гоніння на діячів культури.

Посилення ідеологічного наступу.

Антирелігійна кампанія кінця 1950-х — початку 1960-х років.

Значення періоду «відлиги» для розвитку української куль­тури та духовності.

Антицерковна кампанія.

Розповідь учителя.

Упродовж 1950—1960-х років політика влади щодо релігії та церк­ви зазнала певної еволюції.

1954—1958 рр. — лібералізація, послаблення тиску на церкву;

1958—1962 рр. — масштабна кампанія наступу на церкву.

Процес десталінізації радянського суспільства зумовив деякі по­слаблення тиску на релігійні організації. Початок цьому поклала постанова ЦК КПРС «Про помилки у проведенні науково-атеїстич­ної пропаганди серед населення». У постанові зазначалося: «...неро- ^ зумно і шкідливо ставити тих чи інших радянських громадян під політичний сумнів через їх релігійні переконання». Наголошувало­ся на недопустимості «будь-яких образ віруючих і церковнослужи­телів, а також адміністративного втручання в діяльність церкви».

Нові акценти в політиці дали практичні наслідки: за 1955— 1956 рр. збільшилась кількість православних церков і молитовень, у 1955—1957 рр. відчутно зросла чисельність православного духо­венства. Збільшився набір до релігійних навчальних закладів. Зрос­ли пожертви громадян на храми. Посилено проводилися ремонтні роботи, зросла кількість обслуги храмів.

З 1955 р. почалось повернення із заслання священиків Греко-ка- ' толицької церкви. Було звільнено 286 із 344 репресованих. Також був звільнений митрополит Й. Сліпий.

Процес повернення призвів до активізації віруючих, які сподіва­лися на відновлення УГКЦ. У деяких закритих греко-католицьких >і (уніатських) храмах самовільно розпочалися богослужіння. Проте сподіванням на відновлення УГКЦ не судилося збутися. РПЦ і пар­тійно-державне керівництво вжили необхідних заходів, аби унемо- ? жливити відновлення УГКЦ. У 1957 р. відбулись повторні арешти декількох єпископів, посилилися адміністративні переслідування Й. Сліпого. На кінець 1957 р. будь-які спроби відродити УГКЦ були придушені.

Боротьба проти відновлення УГКЦ стала початком нового насту­пу на церкву. Партія обрала курс на побудову комунізму й фор­соване подолання релігійності. Місцевим органам влади було дано

розпорядження про встановлення жорсткого контролю за свяще­никами, фінансовою і господарською діяльністю церков. Рада в спра­вах РПЦ при Раді Міністрів СРСР фактично контролювала всі найважливіші питання церковного життя і навіть кадрові. Напри­кінці 1950-х років було ухвалено низку актів, які зменшили можливість відкриття храмів, проте істотно полегшили їх закрит­тя. Вирішення цього питання було передано до компетенції обл­виконкомів. З 1959 р. розпочалась кампанія закриття церков і мо­настирів. Протягом чотирьох років було закрито більше трьох тисяч церков і молитовень, у той час як на 1958 р. в УРСР їх налічувалося 8537.

Крім того, під адміністративним тиском в Україні припинили існу­вання майже всі монастирі. Спочатку в них конфіскували землі, потім збільшили податки, заборонили ставати монахами особам до

ЗО років тощо.

Початок 1960-х років відзначався посиленням переслідування протестантських церков і сект: християн-баптистів, адвентистів, єговистів, п’ятидесятників та інших. Над представниками цих цер­ков відбулась ціла низка судових процесів, під час яких допускали­ся чисельні порушення, до підсудних застосовувалися максимальні міри покарань, хоча у більшості випадків звинувачення були наду­мані. Але це нічого не дало: кількість громад зменшилась, але кіль­кість віруючих зросла.

Таким чином, після короткого періоду лібералізації церковного життя відбувся черговий погром церков.

ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

Бесіда за запитанням.

М. Хрущову належить вислів: «У питаннях культури я — сталі- ніст». Назвіть практичні підтвердження позиції М. Хрущова.

ПІДСУМКИ УРОКУ

Заключне слово вчителя.

Культурний розвиток і духовна атмосфера в українському суспіль­стві визначалися такими чинниками: смертю Сталіна і змінами в пар­тійно-державному керівництві, засудженням «культу особи» Сталі­на, реабілітацією і поверненням репресованих, спробою реформувати соціально-економічні відносини, реалізувати проголошені свободи творчої діяльності, новим ідеологічним наступом у зв’язку з прого­лошенням курсу на будівництво комуністичного суспільства і но­вою хвилею русифікації.

У зв’язку із зазначеними чинниками відбулось нове короткочас­не піднесення української культури, з’явилося ціле покоління мит­ців — шістдесятники. Проте нова хвиля ідеологічного наступу не дала можливості розвитися новим явищам в українській культурі.

Новою антицерковною кампанією були відзначені 1960-ті роки.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати текст підручників: § 18—19 [25]; § 22 [16]; § 14 [19].

УРОК №19

Тема. Національно-визвольний рух в Україні у повоєнні роки.

Мета. Розкрити процес розвитку нового періоду в національ­

но-визвольній боротьбі українського народу. Дати оцін­ку дисидентського руху 1960-х років. Продовжувати формування критичного мислення учнів. Виховувати школярів у дусі поваги до історичної боротьби і здобут­ків українського народу.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, хрестоматія, стінна карта «Україна у період десталінізації (1953—1964)», атлас.

Основні поняття і терміни: дисидентський рух, шістдесятництво, самвидав, репресії.

Основні дати: 1958—1961 рр. — Українська робітничо-селянська спілка (УРСС); 1959—1964 рр. — Клуб творчої молоді в Києві; 1964—1967 рр. — Український національний фронт; вересень—грудень 1965 р. — праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Структура уроку

Перевірка знань

Вивчення нового матеріалу

Поява дисидентського руху. Дисидентський рух у першій половині 1960-х років XX ст.

Робітничий і страйковий рух.

Діячі дисидентського руху.

Закріплення вивченого матеріалу

Підсумки уроку

Домашнє завдання

ПЕРЕВІРКА ЗНАНЬ

Фронтальне опитування.

Чому можна стверджувати, що наприкінці 1950-х — на почат­ку 1960-х років українська культура зазнала відродження?

Назвіть здобутки українських вчених.

Хто такі шістдесятники? Яка їх роль у розвитку української культури?

Чи можна стверджувати, що освітня реформа 1958 р. сприяла русифікації?

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Поява дисидентського руху. Дисидентський рух у першій

половині 1960-х років XX ст.

Розповідь учителя.

Дисидентство — виступ проти існуючого державного ладу чи за­гальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідео­логії й політиці; відступництво від учення панівної церкви.

Хрущовська «відлига» породила надії й водночас принесла розча­рування. Процес оновлення суспільства розвивався надзвичайно не­послідовно. Тим часом молодь, що відчула смак свободи, прагнула рішучих змін. Те, що реформи М. Хрущова мали поверховий харак­тер, не торкалися підвалин тоталітаризму, а права, компетенції, реальне становище республіки істотно не змінилося,— все це при­мушувало незгодних з існуючими порядками шукати інших шляхів досягнення національного суверенітету.

З поразкою збройної боротьби ОУН—УПА український націона­льно-визвольний рух не припинився, він лише набув нових форм. У другій половині 1950-х років в Україні в різних містах починають спонтанно виникати підпільні групи та організації, які намагають­ся набути струнких організаційних форм і розгорнути пропагандист­ську діяльність з метою залучити нових прихильників і розгорнути більш активну роботу. Однією з найпоширеніших форм боротьби на цьому етапі стало виготовлення і поширення листівок, наклад яких складав декілька тисяч.

Учитель зачитує текст однієї з таких листівок.

Воля народам, Воля людині!

Громадянине!

Чи зробив ти висновок, що дав українському народові жовтневий

переворот 1917 р.?

Він зліквідував здобуту народами внаслідок повалення царизму волю, придушив молоду Українську Народну республіку, принісши твоєму народові ще гірше рабство, ніж було царське. І він спричинив до загибелі кращих твоїх братів і друзів, до загибелі української куль­тури і до знищення твого добробуту.

Чи згоден ти і надалі терпіти більшовицьке ярмо?

Українські революціонери.

Прочитай і непомітно підкинь другому.

Запитання до документа.

Які ідеї містились у листівці?

Чи могли мати вплив на громадян проголошені в ній ідеї?

Розповідь учителя.

Ця листівка була підготовлена і розповсюджена групою «Об’єд­нання», яка проіснувала з 1956 по 1959 рік. Вона нараховувала 15 ак­тивних учасників (В. Леонюк, Я. Гасюк, Б. Христинич та інші), складалася переважно з колишніх політв’язнів, ідейно була близь­ка до ОУН. Девізом діяльності групи можна взяти рядки з вірша одного з її учасників: «Смертні ми люди — справа безсмертна, Віри­мо в святість її!». Після викриття і судового процесу учасники були ув’язнені, реабілітовані в 1992 р.

Інша організація, що діяла у Львові,— Український національний комітет, нараховувала 20 активних учасників. Керівниками і органі­заторами групи були Б. Грицин та І. Коваль. Вона намагалась створи­ти підпільну мережу для подальшої організації збройної боротьби, а на початку своєї діяльності робила акцент на пропаганді й організації легальних форм боротьби. У програмі групи проголошувалося: ї 1. Повна національна незалежність.

Український уряд, вибраний народом.

Українські суверенні границі.

Ліквідація колгоспної системи.

Проведення нової аграрної земельної реформи.

6. Запровадження нового законодавства.

Виселення за межі держави всіх інших націй.

Українська національна арміям

Розроблення нової конституції.

_!

10. Свобода слова і друку.

Група проіснувала з 1958 по 1961 р., потім була викрита, а члени її засуджені. У своїй діяльності група намагалась об’єднати всі існу­ючі підпільні антирадянські групи.

У 1961 р. відбулась спроба організувати в с. Золотники Терно­пільської області Українську національну партію. Ініціатором ство-

рення УНП був Є. Гогусь, колишній остарбайтер, вояк дивізії СС «Галичина». Своєю метою УНП проголошувала створення незалеж­ної України. Учасники УНП покладали надії на міжнародний конф­лікт і вступ на територію України іноземних військ. УНП практич­но нічого не встигла вчинити. Учасники групи були засуджені до максимальних строків ув’язнення.

Однією з найбільш теоретично підготовлених була Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), що утвбрена у 1958 р. на чолі

з юристом Л. Лук’яненком. На відміну від попередніх груп вона складалася з людей, що мали вищу освіту. Першочерговим завдан­ням групи було вироблення ідейних засад руху. Серед учасників групи не було єдності у цьому питанні. Одні пропонували марксизм- ленінізм, інші категорично це відкидали. Завдання спілки — неси- ловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною демократичною державою. Спілка мала політичну про­граму і об’єднувала близько ЗО членів.

У травні 1961 р. в одному з приміщень тюремного ізолятора обл­управління КДБ у Львові відбувся закритий судовий процес («Спра­ва юристів») над членами УРСС. Л. Лук’яненка засудили до роз­стрілу, інших членів спілки — на різні строки ув’язнення (від 10 до

років). Згодом смертну кару було замінено 15 роками ув’язнення.

«Справа юристів» засвідчила новий етап руху Опору в Україні:

його учасники не відокремлювали себе від існуючої радянської сис­теми. Фактично вперше за часів тоталітарного правління в умовах нової історичної обстановки політичний опір владі набуває конкрет­них організаційних форм. Інформація про «Справу юристів» розпо­всюджувалася шляхом самвидаву, один примірник якого потрапив за кордон. На Заході в 1967 р. вийшла у світ брошура «Українська інтелігенція перед судом КДБ», яка була справжньою сенсацією для світової громадськості.

Найбільшою і найкраще теоретично і практично підготовленою під­пільною організацією був Український національний фронт (УНФ). Він об’єднував майже 150 чоловік. Створення УНФ пов’язане з Д. Квац- ком. Організація уявлялась як широкий загальнонаціональний і анти­колоніальний рух. Діяльність організації розпочалася з випуску сам- видавом журналу «Воля і Батьківщина». За 1964—1966 рр. було видано

номерів журналу, 96 примірників. Напередодні XXIII з’їзду КПРС УНФ звернувся до його учасників з меморандумом. Проте цей факт було приховано від учасників з’їзду. Було створено програму і статут організації. Головною метою проголошувалось здобуття незалежності України. Діяльність УНФ збагатила український рух новими ідеями і сприяла розвитку суспільно-політичної думки. Так, діячі УНФ вва-

Жали необхідним об’єднання всіх національних рухів країн Східної Європи в боротьбі проти Московського поневолення. 1 Іовацісю було те, що у своїй боротьбі український рух повинен апелювати до світової громадськості. У боротьбі за незалежність потрібно об’єднати всі сили, що мають спільну мету, незалежно від ідеологічних розбіжностей. Боротьбу повинен очолити всеукраїнський рух. Згодом ці ідеї були ■реалізовані в діяльності УГГ, НРУ.

За звітами КДБ, у другій половині 1950-х років в Україні було викрито близько 50 антирадянських груп у різних регіонах України (Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Луганська та інші області).

Всі ці групи та організації започаткували новий етап національ­но-визвольної боротьби, який взяв за основу ненасильницькі методи.

Інша течія, з якої згодом формувався дисидентський рух, був рух молодої творчої інтелігенції — шістдесятників.

У Києві вони об’єдналися у Клуб творчої молоді (1959—1964). У 1962 р. подібний клуб «Пролісок» виникає у Львові під керівницт­вом М. Косова. Його учасниками були брати М. і Б. Горині, І. Гель, М. Осадчий, І. Стасів, І. Калинець, Г. Чубай, С. Шабатура, М. Зваричев.

Поїздки з творчими вечорами, виставами членів клубів сколих­нули громадськість. Творча молодь починає згуртовуватися в Хар­кові, Черкасах, Одесі, Донецьку, Дніпропетровську.

Виявом творчої віддачі шістдесятництва і матеріально, і духовно , став самвидав.

Самвидав — це літературні, публіцистичні, наукові твори, які розповсюджувалися в рукописах без офіційного дозволу і цензури. Поширювалися переважно таємно.

Першими і найбільш поширеними самвидавними творами були вірші В. Симоненка:

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо, горда і вродлива,

З тебе чудуватися навік.

...Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю.

Ви чуєте? — на цвинтарі ілюзій Уже немає місця для могил.

Уже народ — одна суцільна рана, Уже від крові хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана Уже чекає зсукана петля.

Серед самвидавних творів слід відзначити спогади Л. Самуся «Чор­ні дні мого існування» — спогади про ГУЛАГ; І. Світличного «Україн­ська інтелігенція перед судом КДБ» (матеріали про «Справу юрис­тів»), І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» тощо.

Головним організатором і розповсюджувачем самвидаву був І. Світ- личний. Він поставив собі за мету створити альтернативну офіцій­ній українську літературу.

Самвидав, поява різних молодіжних організацій, листи, звернен­ня до партійних органів, публічні виступи на всіляких урочистос­тях засвідчили перехід руху шістдесятників з культурницького у по­літичне русло.

Робота з підручником.

Виписати основні ідеї праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи руси­фікація?».

Підсумовуючи сказане, учитель виділяє такі причини появи ди­сидентського руху.

Хрущовська «відлига» не зачепила основ радянської тоталітар­ної системи.

Активізація духовного життя суспільства.

Згасання збройної боротьби ОУН—УПА.

Антитоталітарний, антирадянський рух у країнах Східної Єв­ропи, зокрема, Угорська революція 1956 р.

Джерелами формування дисидентського руху стали:

Підпільний рух, який став спадкоємцем діяльності ОУН—УПА, але відмовився від збройних методів боротьби.

Рух шістдесятників.

Ідеологічною основою дисидентського руху попервах став марк- сизм-ленінізм, але вже скоро діячі дисидентського руху перекона­лися, що без свободи і демократії Україна не може здобути справж­ньої незалежності.

При опрацюванні даного питання учням слід чітко розмежувати поняття «дисидентський рух», «шестидесятництво» і «національно- визвольний рух».

Більш широке з цих понять — національно-визвольний рух. Ди­сидентський рух був лише однією зі складових національно-визво­льного руху, бо торкався проблем національних. У 1960—1980-ті роки дисидентський рух був домінуючою складовою національно-визволь­ного руху.

Шістдесятництво — це широкий мистецько-громадський рух укра­їнської інтелігенції. За даних історичних обставин шістдесятництво

і дисидентство дещо тотожні, але належність до шістдесятників не дає підстав називати даного діяча дисидентом. До дисидентів слід зараховувати тих, хто висловлює політичне невдоволення шляхом поведінкових акцій, що підпадають під каральні акції влади, вклю­чаючи арешт і ув’язнення.

Дисидентство при соціалізмі, як твердить І. Світличний в роботі «Українська інтелігенція перед судом КДБ», — «це послідовна, чіт- | ко спрямована, а часто й стихійна світоглядність людей, не сумісна I^і (повністю чи частково) з офіційно проголошеною комуністичною К ідеологією, а також розбудованою на основі цієї ідеології політич­ною системою однопартійної тоталітарної диктатури панівної імпер- | ської нації і веденою нею політикою...»

Робітничий і страйковий рух.

Розповідь учителя.

У русі опору активну участь брали також робітники й службовці; І їх активні протидії існуючому ладові виявлялися в різних формах: І страйках, організаційному опорі, бунтах. У 1953 р. в м. Христинівка І на Донеччині вибухнуло повстання будівельників, які споруджува- | ли комсомольські шахти. Вони рішуче виступили проти дій міліції і щодо свого товариша, молодого будівельника, які призвели до його 1 смерті.

Виступи робітників були некоординованими. У той самий час , подібний випадок мав місце у м. Прилуки Чернігівської області. І Тут робітники взяли участь у страйковому виступі у зв’язку з вбив- | ством їхнього товариша в місцевому відділі міліції. Вони висловлю- I вали різку критику на адресу місцевих органів влади з приводу по- | рушення конституційних прав людини і свавілля. Перелякана місцева і і обласна влада намагалися заспокоїти розгніваних людей; фактич- I но всі вимоги, які вони висували, були виконані.

У багатьох регіонах України робітники виступали проти махіна- 1 цій керівництва підприємств під час нарахування зарплати. У 1963 р. І в Кривому Розі відбувся страйк у зв’язку з підвищенням цін на В продукти харчування. Того ж року робітничі заворушення відбули- 1 ся в Горлівці, Одесі, Львові. Виступи відбивали невдоволення полі- Iтикою тоталітарної держави, механізмом визискування трудового

люду, сильним пресом експлуатації, невідповідністю дій урядових І інстанцій конституційним положенням, систематичними порушен- 1 нями органами влади Основного закону — Конституції. Але загалом І у цей період робітничий рух носив неорганізований, стихійний ха- I рактер.

Діячі дисидентського руху.

Робота за підручником.

Використовуючи підручник і додаткову літературу, складіть історич­ний портрет одного з представників дисидентського руху 1960-х років.

Як приклад пропонуємо історичний портрет одного з представни­ків дисидентського руху.

Левко Лук’яненко

Народився у 1927 р. в багатодітній селянській родині на Чернігівщині. У 1944 р. був мобілізований до лав Червоної Армії. У 1956 р. закінчив юридич­ний факультет Московського університету й одержав призначення на роботу в Західну Україну, де працював штатним пропагандистом у Радехівському і Глинянському райкомах партії, згодом — адвокатом. Під впливом ще свіжої пам’яті про збройну боротьбу ОУН—УПА, спілкуючись з місцевим населен­ням, Л. Лук’яненко вирішив присвятити себе боротьбі за незалежність Украї­ни. У 1958 р. він разом з Іваном Кандибою (теж юрист) заснували осередок Української робітничо-селянської спілки. Л. Лук’яненко разом зі Степаном Віруном підготували проект програми УРСС, у якому теоретично обґрунтову­валося й осмислювалося положення нового, безкровного етапу боротьби за не­залежність України. У документі піддавалась критиці соціально-економічна і національна політика КПРС. Зазначалося, що в дійсності Україна позбавле­на проголошених Конституцією суверенітету та прав вільно вступати в полі­тичні та економічні відносини з іншими державами. У республіці українська мова не тільки не стала державною, а взагалі була майже витіснена з офіцій­ного вжитку. Тому Україні потрібно використати надане їй право (ст. 14 Кон­ституції УРСР, ст. 17 Конституція СРСР) і вийти зі складу СРСР.

Характерною особливістю УРСС було те, що її засновники для визначен­ня та обґрунтування своїх ідеологічних засад використовували праці К. Марк­са, В. Леніна.

У 1961 р. за доносом діяльність УРСС було викрито. Л. Лук’яненка було засуджено до страти. Після 73-денного очікування виконання вироку в ка­мері смертників страту було замінено на 15-річне ув’язнення. Після повер­нення з ув’язнення він продовжив боротьбу за незалежність України, став одним із засновників Української гельсінської групи. У 1978 р. був знову заарештований і засуджений до 10 років ув’язнення і 5 років заслання. У січні 1989 р. повернувся в Україну, очолив Українську гельсінську спіл­ку. У 1990 р. був обраний народним депутатом. У цьому ж році очолив Українську республіканську партію. У 1992—1993 pp. Надзвичайний і Пов­новажний Посол України в Канаді. З 1994 р. — знову народний депутат, голова Всеукраїнської асоціації дослідників голодоморів в Україні.

ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

Бесіда за запитаннями.

Які причини виникнення дисидентського руху?

Назвіть підпільні антирадянські організації, що діяли в 1950— 1960-ті роки.

Чим був викликаний робітничий рух у 1960-ті роки?

ПІДСУМКИ УРОКУ

Заключне слово вчителя.

Дисидентство — рух незгодних, рух інакомислячих. У більших або менших масштабах дисиденти виявляли себе протягом усієї іс­торії СРСР, протестуючи проти антинародних дій партійно-держав­ного режиму, недотримання ним конституційних положень та оче­видних порушень соціальної справедливості. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігно­рування марксистсько-ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існу­ючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві, повалення комуністич­ного тоталітарного режиму.

Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав національно- демократичного забарвлення, заявив про себе в середині 1950-х — на початку 1960-х років.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати текст підручників: § 17 [25]; § 23 [16]; § 15 [19].

Підготуватися до круглого столу за темою: «Україна в умовах десталінізації (1953—1964 рр.)».

1--

1 Супроводжується роботою з картою.

1 Готується як роздавальний матеріал.

1 Готується як роздавальний матеріал.

1 Супроводжується показом територіальних змін на карті.