5. Вчення Фоми Аквінського про єдність душі і тіла, двоїстість істини, співвідношення релігії, філософії і науки.

Фома Аквінський (1125/26–1274рр.) — один з найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінський намагався обґрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Аристотеля. При цьому вчення Аристотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви. Вчення про буття. Під буттям Фома Аквінський розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф. Аквінського існує чотири рівні буття. Найнижчий рівень буття обумовлює зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали. На наступному рівні перебуває форма, що являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Аристотель назвав «рослинною душею» — це рослини. Третій рівень — тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того, що душа не зв'язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом із загибеллю тіла. Великого значення надавав Фома Аквінський розуму. Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний розум — це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою. Вчення про людину. Це вчення Фоми Аквінського ґрунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом. Особистість для Фоми Аквінського є найблагороднішою в усій розумній природі. За Фомою, розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за його пізнання. Середньовічна філософія увійшла в історію філософської думки під назвою схоластики. Головна ознака схоластики полягає в тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології, як служницю теології. Проте незважаючи на її абстрактну обмеженість та апологетизм, вона зробила крок уперед в розробці логіко-гносеологічної та етичної проблематики, яка є досить актуальною для сьогодення (наприклад, вчення про духовний світ людини).

6. Загальні особливості духовної атмосфери в епоху Відродження.

Починаючи з XIV ст. в соціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбувається ряд змін, які ознаменували початок нової епохи, що ввійшла в історію під назвою епохи Відродження. Ці зміни були пов'язані насамперед з процесом секуляризації (звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів) і відбувалися спочатку досить повільно і по-різному протікали в різних країнах Європи. Нова епоха утверджує відродження античної культури, античного способу життя, античного мислення, звідси нова назва «Ренесанс», тобто «Відродження». В дійсності ренесансна людина і ренесансна культура та філософія суттєво відрізняються від античної. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньої вічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні античності. Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження — це епоха художньо-естетична. Коли в центрі уваги античності було природно- космічне життя, а в середні віки — Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження – людина. Тому філософське мислення цього періоду називають» антропоцентристським.