1.3. Методологія дослідницьких програм в історико-соціологічному вивченні дискурсу про розвиток та модернізацію

У ракурсі методології моє дослідження має за опертя концепції науки М.Полані та І.Лакатоса¹⁶. Відомо, що у своєму трактаті “Особове знання” Полані дійшов висновку, що всупереч потвердженням логічних пози­тивістів та фальсифікаціоністів, емпіричні дані не мали вирішального зна­чення для прогресу науки. Наука не зводиться до простої логіки або алго­ритму, спрямованого на зв’язування теорії з емпіричними даними, позаяк самі ці дані незрідка є помилковими або хибно інтерпретуються. За Полані, логічно припустити, що компонентами наукового пошуку є не лише без­особове, але й особове знання. Це знання передбачає неартикульовані на­вички й традиції, які передаються у процесі “учнівства” в системі коорди­нат спільноти науковців, що саморегулюється та протистоїть політичному контролю. Інший британський методолог науки угорського походження І.Лакатос довершив схему Полані концепцією динаміки наукових дослідницьких програм у його власній термінології. Полемізуючи з поп-періанцями, Лакатос не випускав з уваги, що нарощування наукового знан­ня відбувається не через заперечення гіпотез, а через заперечення запере­чень, спрямованих проти того, що він позначав як ядро теорії. Лакатос є свідомим того, що суворе дотримання Попперової методології внеможлив-лює поступ науки взагалі, позаяк заперечення теорії кожного разу, коли вона стикається з аномаліями, достоту позбавляє науку теорій. Натомість науковці заперечують аномалії – тобто факти, які залишаються без пояс­нення в рамках дослідницької програми – аби боронити свої теорії, демон­струючи відданість своїй дослідницькій традиції. Отже, кожна дослідниць­ка програма складається з “жорсткого” теоретичного ядра, яке захищають допоміжні гіпотези “захисного поясу” програми. Положення ядра, тобто визначальні положення, які не можна спростувати, не поставивши під за­грозу саму програму, є для науковців конвенціями. Завдання науковця є не в тому, аби ігнорувати чи зменшувати кількість аномалій; вчені мають ви­користовувати аномалії заради збільшення пояснювального потенціалу те-

¹⁶ Див.: Polanyi M. Personal Knowledge: Towards a Post-Critical Philosophy. – Chicago: University of Chicago Press, 1974; Lakatos I. Falsification and the Methodology of Scientific Research Programmes // Criticism and Growth of Knowledge / Ed. by I.Lakatos, A.Musgrave. – Cambridge: Cambridge University Press, 1970. – P. 91–196.

40

РОЗДІЛ 1

орії. Власне аномалії є двигуном розвою науки, позаяк кожна дослідницька програма керується принципами розвитку, які Лакатос іменує евристикою. Негативна евристика забороняє модифікувати жорстке ядро програми, зо­середжуючись на вдосконаленні “захисного поясу”. Евристика позитивна пропонує допоміжні теорії, суголосні з положеннями ядра, перетворюючи заперечення теорії на її підкріплення через конструювання нових кон­цепцій та абсорбуючи в такий спосіб найважливіші аномалії. За відсутності позитивної евристики науковець просто потонув би в океані аномалій, то­му коректним є спостереження Т.Куна про те, що “вчений, який перериває свою роботу задля аналізу кожної поміченої ним аномалії, рідко досягає значних успіхів”¹⁷. Отже, дослідницька програма розвивається через про­цес конструювання захисного поясу теорій, які мають справу з фактами, що заперечують ядро. Інакше кажучи, позитивна евристика модифікує пояс допоміжних концепцій, які піддаються спростуванню, аби відстояти безза­перечний статус ядра. За такого підходу можливо вирізнити прогресивні та дегенеративні дослідницькі програми: у межах перших нові шари теорій розширюють емпіричний зміст програми та висувають успішні прогнози, натомість другий тип програм взаємодіє з аномаліями хаотично, розв’язую­чи проблему аномалій шляхом зменшення ступеня загальності теорії та втрачаючи здатність до прогнозування. Зрозуміло, що дегенеративні дослідницькі програми є неконкурентоспроможними щодо прогресивних, відтак, останні заступають перші, позаяк дегенеративні програми фактич­но формулюють свої допоміжні гіпотези після тої чи тої аномальної події, аби захистити теорію від фактів. Для Лакатоса, так само як для Полані та Поппера, за парадигматичний приклад дегенеративної програми правив марксизм: “Ньютонова програма вела до нових фактів; марксизм відставав від фактів та швидко біг їм навздогін”¹⁸. У випадку прогресивних дослідницьких програм спростування положень допоміжного шару концепцій стимулює розроблення нових теорій на основі ядра. З огляду на критерії “прогресивності” наукової теорії Лакатосові погляди збігаються з Попперовими: останній вважав, що зростання знання трапляється тоді, коли нова теорія пропонує просту, потужну ідею, яка інтегрує наявне

¹⁷ Цит. за: Лакатос И. Методология исследовательских программ. – М.: Ермак, 2003. – С. 376.

¹⁸ Lakatos I. The Methodology of Scientific Research Programmes / Ed. by J.Worrall, G.Currie. – Cambridge: Cambridge University Press, 1978. – Р. 6.

1.3. Методологія дослідницьких програм ...

41

знання. Нова теорія має не лише пояснювати минулі та теперішні феномени, але й передбачати “поведінку” нових явищ, тобто хоча б деякі з її прогнозів мають підтверджуватися.

Зворотний бік методології дослідницьких програм – це теза про центральність класиків для соціологічної теорії¹⁹. Соціологічний дискурс про розвиток та модернізацію рухається в системі координат, заданій класиками – Марксом і Вебером – та зосереджується на динаміці й взаємодії двох підставових феноменів модерну: національної держави та капіталізму. Дослідницькі програми не просто закорінені в теоріях – наявність теорій є доконечною передумовою витворення ефективних стратегем із відбору фактів: позитивісти-індуктивісти “нездатні запропонувати раціонального “внутрішнього” пояснення, чому передусім були відібрані ті факти, які було відібрано, а не якісь інші”²⁰. Наївна постава позитивізму з його вірою в єди­ну теорію як вислід систематизації об’єктивних фактів та наголосом на про­цедурі верифікації виявляється беззбройною перед вимогами фаль-сифікаціоністів, а відтак, нездатна позбутися необхідності подолання фаль­сифікації через конструювання нових теорій, спроможних не лише поясню­вати факти, але й розв’язувати проблеми, породжені аномаліями, тобто розбіжностями між теоретичними судженнями й емпіричними даними. Складна структура дослідницької програми уможливлює “зняття” вимог фальсифікаціоністів: жорстке ядро захищається, натомість допоміжні теорії фальсифікуються, відкидаються та заступаються новими.

Методологія дослідницьких програм, захищаючи “нормальність” про­цесів інтерпарадигматичної конкуренції, необхідність фальсифікації до­поміжних концепцій та вдосконалення й ревізії периферії дослідницької

¹⁹ Федорченко П.В. (Кутуєв П.В.) Класична соціологія і сучасна соціальна теорія // Філософська і соціологічна думка. – 1995. – № 1/2. – С. 68–87. Імператив центральності класиків є альтернативою позитивістської недооцінки впливу дослідницьких традицій на сучасний пошук. Позитивістськи налаштовані вчені (приміром, Т.Скочпол) розглядають відродження й реконструкцію спадку фундаторів соціологічної теорії, з одного боку, та пошук відповідей на історично закорінені питання – з іншого, як несумісні види діяльності, натомість моя позиція полягає в тому, що вони передбачають одне одного. Скочпол детально окреслює свою методологічну орієнтацію в цілому та щодо класиків зокрема в: Skocpol T. Sociology’s Historical Imagination // Vision and Method in Historical Sociology / Ed. by T.Skocpol. – Cambridge: Cambridge University Press, 1984. – P. 1–21.

²⁰ Lakatos I. The Methodology of Scientific Research Programmes / Ed. by J.Worrall, G.Currie. – Cambridge: Cambridge University Press, 1978. – P. 104.

42

РОЗДІЛ 1

програми, також передбачає діяльність, спрямовану на модифікацію ядра, тобто його реконструкцію. Така постава легітимує пошук шляхів до син­тезу, позаяк оновлення теоретико-методологічного знаряддя за одночас­ного збереження його ідентичності вимагає залучення поглядів конку­рентів / опонентів.